Моєму краю/Хмари-думи
| ◀ Крик чайки | Моєму краю Хмари-думи |
На смерть Миколи Лисенка ▶ |
|
В 1906. роцї був у числї 68-ому „Ради“ (в Київі) надрукований лист засланцїв з Вологодщини. За те, що не хотїли ті люди миритися з поневоленнєм нашої мови, наших прав, нас самих, довелось їм скуштувати самотнього життя на далекій півночі европейської Россії. Вони пишуть у тому листї, що хочуть видавати книжку нашою мовою і пояснюють, через що саме це — потрібно для них. Ось щирі слова того листа „Видання сього збірника (книжки) має задля нас, одірваних від рідного краю, закинутих на далеку чужину, велику вагу; він задовольнить нашу потребу духовного з'язку з Україною і полегчить дуже тяжке наше матер'яльне становище“.
Коли менї довелось прочитати сього листа, сумні картини виникли в моїй уяві. Цї далекі од світу й людей засланцї — здались менї одинокими смутними ялинами, забутими в снїгу Богом і людьми. Буденне життя наше йде в рідній країнї своєю чергою, люди працюють, письменники й поети поринають у високих замірах і мріях, а засланцї гинуть, сумуючи за рідним своїм краєм… Клопіт або наміри людські минають, мов хмари, а ті, що блукають в снїгах, — мучать ся, всїма забуті і стогнуть під вагою журби.....
Хмари — думи ходять над горами
І співають в лїсї, плачучи, ялини,
Що їх холод кута гірськими снїгами,
Хмари — думи ходять над горами…
Думи тихі, сповненії співів
Неземних, високих, змінюють тумани
І пливуть далеко повнії замірів,
Думи гірські, сповненії співів!
Хмари сизі, владарі гармонїй[1],
Від людей далекі, золотом отканні,
Чом не чуть вам горя в співови симфонїй[2]
Хмарам сизим, сповненим гармонїй?
І замерзлу землю снїг довічний криє,
А байдужі хмари десь у далеч линуть.
Хмари, гляньте! — там ялини гинуть!