Моя популярність та иньші оповіданя/Морфіна

Моя популярність та иньші оповіданя
Орест Авдикович
Морфіна
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905
 
МОРФІНА.
 
 

Мати лежала хора. Слабувала вже з довшо гочасу, і вихід із її тяжкої хороби був дуже проблєматичний. З трьох лїкарів — усї відступили від лїченя і досить дипльоматично здали курацію на кого иньшого. Четвертий — силою своєї широкої поваги, заявив катеґорично, що хорій нема абсолютно ратунку і тільки штучними способами можна підтримувати житє до якогось часу.

Аж пятий лїкар зробив трохи відраднїйший переворот у дотеперішнїй матнї понять про будучність хорої і роз'яснив у дечім лябіринт чорних думок, які мучили досї зажурену родину. Коли попередні лїкарі ставили кождий інакшу діяґнозу, а всї разом годили ся тільки на тім однім пунктї, що смерть мусить наступити в короткім часї — сей остатнїй лїкар заявив із імпонуючою певністю, що про ті слабости, на які вказувала діяґноза попередних лїкарів — просто сьмішно говорити. Натомість винайшов чудесним способом у хорої в нутрі наріст, описав зовсїм докладно, як той наріст виглядає і словами пітії зробив родинї яку-таку надїю. Коли до двох місяцїв — казав — той наріст не побільшить ся, тодї буде можна думати про якесь радикальне лїченє, зглядно про операцію — а на разї можна говорити тільки про злекшенє болїв. Казав пити мінеральну воду, брати порошки, купати ся, натирати цїле тїло ароматичним спіртом, а що найголовнїйше, — то добре годувати ся, хочби й штучними екстрактами, коли би хора мала відразу до всякої їди, і — перестати брати дотеперішні наркотики, бо інакше ті лїки, які він тепер заординував — не будуть робити.

А найбільше потїшив саму хору, бо сказав, що їй нїчого не хибує, а цїла хороба походить тільки з того, що вона дуже вразлива особа, нїжна й нервова, що за багато гризеть ся, за багато плаче, за мало їсть, а колись мабуть за багато працювала, нищила себе і поневіряла. Потім торгував ся з нею за те, що́ вона любить їсти, радив і наказував їй спокій та безжурність, згадав щось про поїздку до Карльсбаду на весну „для приємности“, жартував із нею цїлих пять мінут і попрощав ся з нею словами: „До побаченя“!

— А колиж пан доктор будуть ласкаві відвідати нас? — запитала хора, гамуючи в собі сльози радости і нїби якогось солодкого жалю.

— Нема скорше потреби, як за сїм недїль, коли вже панї добродїйка значно поздоровіють.

Діяґноза була може й правдива, але розвій хороби і перехід — виворожений дуже хитро. Хора могла ще в муках пожити при дуже стараннім доглядї ледво чи більше, як місяць.

Лїкар від'їхав і в цїлім домі запанувала на хвилю трохи лекша атмосфера. Хора пересиджувала на своїм стільчику під печею досить спокійно, балакала з родиною трохи веселїйше, і що хвилї пригадувала, щоби їй зладити теплу купіль. Хвалила собі лїкареву мудрість, чемність, дотеп і дуже „ввічливу“ поведенцію, наказувала, щоби перестерігали заординованої дієти і їла на силу, що тільки їй давали — розумієть ся все разом у мінїмальних дозах. Потім сїла у ванну з теплою водою, усьміхнула ся сама до себе, і казала, що так готова би сидїти цїле своє житє, бо у водї їй дуже добре і нїби не болить нїщо, дивила ся з жалем на своє винужденїле тїло, таляпала ся, як обскубана качка, думала щось про поїздку до купелїв на весну, почала журати ся: звідки то її бідний чоловік возьме гроший на дорогу до Карльсбаду, але знов згадала лїкареві слова — намагала ся відзискати на ново гумор і думати — одним словом про те, щоби жити, а всяку думку про смерть відсувала, як найдальше від себе.

Одним тільки турбувала ся хора: що́ буде тепер із її спанєм? Лїки, яких вона до тепер уживала, злекшували потрохи біль її схорованого тїла, що правда хвилево і частинно так, як направляєть ся латкою полатану торбу, — а на загальне втихомиренє можна було давати хорій морфіну, яка їй дуже смакувала. Морфінові каплї брала вона звичайно на ніч, бо вже з довшого часу, поки ще розхорувала ся на добре, вона терпіла безсонницею, яка в хоробі мучила її ще дужше, а з розвоєм хороби і збільшеними болями — дійшла до найвисшого степеня. Від морфіни вона або спала потрохи в ночи або бодай лежала спокійно цїлу ніч і черствійшала від того. Морфіна кріпила її і додавала сили — зносити дальші муки і терпіти за дня ще більше, нїж досї. А від тепер не можна було брати морфіни, бо доктор записав натомість багато иньших наркотиків на апетит і проти болю крижий і ще на иньші болї.

Хора не могла заснути нї раз. Прийшла ніч того дня і мати безсонницею, зойканєм і стонами перемучила себе й тих, що доглядали її і враз із нею так само не спали. Чула жаль, що не давали їй морфіни, але за сьвіжої памяти уважала ще на потїшне та розумне лїкареве слово, вірила в нього і на разї не впоминала ся того добродїйного лїку, хоча страшенно мучила ся цїлу ніч.

Під вечер другого дня цїла сїмя радила по кутах якусь тайну раду. Хора замітила се своїм бистрим інстинктом, що проти неї творить ся якась змова. Оба сини і невістка шептали щось собі по кутах, виходили що крок до другої хати, а як уже змовили ся, тодї закликали й батька до спілки і врадили, щоби матїр у потребі здурити. Якби нинї не могла заснути і дуже просила морфінових крапель, то треба умочити цукор у водї і капнути на нього найбільше дві краплини для запаху, а завтра поїхати до міста і сказати аптикареви, щоби до такої самої флящини, як та з морфіною, вляв міґдалового олїйку чи чого там небудь, що́ так само пахло би, як морфінові краплї і давати те хорій на цукор, дурити її, щоби вона спала від самої імаґінації.

Лишень найменьша, одинайцятьлїтня дївчинка Зося не сьміла брати участи в нарадах. Вона бачила се, що старші дуже перешептують ся з батьком про якісь тайни, а її зовсїм іґнорують і не хочуть навіть сказати, над чим так важним радили. Сїла собі в кутику на своїм ліжочку і з жалем чи з завистю кидала гнївним оком то на братову, то на братів.

Хора глянула на загнїване личко своєї доньки і якби відгадувала її думки.

— А як буде сеї ночи — запитала — ви хочете, аби я знов не спала?

— Та може дасть Бог, що мама заснуть — сказав старший син.

— Як не дасьте крапель, то анї не думаю спати.

— Та як мама вже конче хочуть, то ми дамо — сказав знов старший син.

— А — я знаю, може які фальшовані.

— Та чому фальшовані?

— Ви не дурно радите ся по кутах, хочете маму ошахрувати. Хочете, щоби я неволила ся знов цїлу довгу ніченьку і вам не дала спати?

— Та ми хотїли би, мамо, зробити тобі, як найлїпше — відказав батько, зітхнувши.

— А во, я не казала? вже й старого втягнули до змови — сказала мати з сумним докором і всьміхнула ся трохи іронїчно.

Болї почали її дужше розбирати і вона зачала плакати.

— Мама така хора, а ви минї радоньки не хочете дати.

Батько тільки сумно дивив ся на неї і зітхав, а дїти переглянули ся по собі і мовчали. Потім Зося встала зі свого ліжка і підбігла до мами та з дїточим жалем дивила ся в її запалі очи. Мати перестала плакати. З'їла свій росіл, підправлений булїйоном і якоюсь мучкою, що містила в собі екстракт яєць, кривила ся, що та цїла їда — то найбільше свинство, яким годують її, — посидїла ще трохи на своїм низонькім стільчику під печею і зачала дрімати. Її перевели до ліжка. Дїти відійшли десь на хвилю — невістка приложила мамі до крижий торбину з теплим ґрисом, нагріла хустку при печі і обікрила нею попухлі ноги.

— Слухай но, Ґеню — заговорила мати — скажи минї, що́ ви там змовляли ся на мене?

— Та нїчого, мамо, направду, що нїчого, деж би ми…?

— А за морфіну що ви говорили?

— Та нїчого, ми казали, що теє… що мама бідні мусять іще з-неодну ніч перемучити ся, заким відвикнуть.

— Але, якби я не могла спати, то ти дай минї бодай кілька краплин на цукор так, аби вони не видїли.

— Та… коли доктор не позволив.

— А щож я зроблю? буду йойкати цїлу ніч і вас побуджу?

— Ну, та… щож я, мамо, можу порадити… доктор…

— То бодай пять крапельок.

— То зрештою дамо, але… може мама й так будуть спати.

Надійшов батько і сини і розмова перервала ся. Мати лежала спокійно у своїй першій кімнатї, зараз при кухнї, а родина перейшла вечеряти до другої, середущої. Невістка переказала розмову з мамою. Врадили, що морфіни таки не можна давати, хиба би дуже маленько для задуреня. Розмовляли шепотом, щоби хора успокоїла ся і скорше заснула.

Тільки Зося заглянула тихонько до кімнати, де лежала хора і як при червонім сьвітлї оливної лямки, що горіла цїлу ніч перед образом — видїла, що мама не сплять, сїла собі на її ліжку в ногах.

— Слухай но, Зосю — прошептала хора і кивнула пальцем на дївчину — ходи но сюда, я тобі щось скажу.

Взяла Зосину голову у свої вихудїлі долонї і нахилила її вухо до своїх уст.

— Ти знаєш, де ті краплї, що я від них сплю?

— Знаю — сказала втїшно Зося — у тій шафцї, де склянки, на першій полицї.

— А ти знаєш, я́к то робити?

— Знаю, я видїла як колисьтут Місько робив. Там є така головатенька флящинка з дзьобочком таким, нїби збанятко, а на корочку є такий рівчик. І то так узяти, обернути, аби той рівчик був просто того дзьобочка на шийцї і… нацяпати.

— То возьмеш ту фляшочку, але… подиви ся перше, бо може вони сховали де…

— Добре, мамо.

— … і даш минї, донцю, так ладних, так з кільканайцять, бо вони, знаєш донцю, такі не добрі для мене і тата вже обробили на своє копито. Ну то возьмеш і даш минї, але так, аби вони не видїли.... Розумієш?

— Розумію.

— І цукру возьми якимсь способом…

— Ну-ну.

— Зоська, вступи ся звідтам, най мама сплять — закликав брат, зачувши тиху розмову. — Ходи сюда, Зоська!

Зося помандрувала до другої кімнати і як непишна сїла в куточок на своє ліжко. Потім зобачила, що тепер вечеряють і щоби укрити слїди свого внутрішнього непокою, взяла відважно один пиріг із ринки.

— Не бери руками, не маєш вилок?

Так настрашила ся братового крику, що трохи пирога не кинула на землю. Сидїла на ліжку, їла пиріг і думала, як би то найлїпше виконати свій плян, і прислужити ся бідній мамі. Вона справдї така бідна, як спати не може. Сеї ночи стогнала, зойкала, аж сама Зося не могла спати і від того крику і від страху… за матїр. Зривала ся що кілька хвиль, сїдала на ліжку, суєтила собою на всї боки, бігла тільки в сорочцї аж до тої кімнати, де Зося спить, ставала під печею, гріла свої крижі, потім сїдала на свій стільчик знов стогнала, нудила собою і говорила про свою смерть. Зосї аж сльози блиснули в очах на саму згадку, як то страшно говорила мати про те, що вона умре. Зося аж боїть ся слухати таке.

Невістка принесла на стіл гербату. Зося підкрала ся якби з острахом до цукорнички і взяла кусень цукру.

— Зоська, положи цукор, потім знов будуть зуби болїти!

— Нї-нї — відповіла якось несьміло, нагинаючи рамена сюди й туди і сховала цукор у кишеню від спіднички. Які вони недобрі, — думала Зося. Жалують минї кусника цукру, а мамі не дають того з флящинки, а вона так мучить ся.

— Якось стишили ся — сказав півголосом молодший син, надслухуючи до другої кімнати, чи мати спить.

— Може дасть Бог, що будуть спати — сказав батько.

За хвилю почала мати неспокійно сувати ся на ліжку, а далї застогнала на цїлу хату, розплакала ся якимсь нервовим, якби спазматичним плачем і дїточими голосами кликала крізь сльози „мамунцї рідненької“.

Дали їй краплї на цукор.

— О, то навіть не смердить морфіною — сказала голосно з гірким жалем — і ви хочете, щоби я спала від того?

— Певно зобачили, як я мочив цукор у воду — сказав по тихоньки син до батька.

Мати знов трошки стишила ся. Вечеря тимчасом скінчила ся і по гербатї пішов син із жінкою до третього покою спати, а батько вже й собі скинув шляфрок.

— Хлопче, йди минї по ґрис! — сказала мати.

Син узяв із маминих крижий торбину з вистиглими вже отрубами і пішов до кухнї набрати сьвіжих, грітих.

— Тату, нагрій минї хустку!

Батько взяв із жіночих ніг хустку і пішов гріти коло печи у другій кімнатї. Тодї Зося отворила осторожно шафку, взяла фляшочку з морфіновими краплями, на якій була приліплена аптикарська етикека і напись: „В потребі по 10 крапель денно“ — і сховала у кишеню.

— Зосю, йди до кухнї, скажи, аби не забули поставити ґрис знов до „братрури“, бо я в ночи буду потребувати.

Зося вийшла до кухнї і почекала хвильку, поки брат не понїс отруби до сьвітлицї. Тодї виймила цукор із кишенї, відкрутила корочок від фляшочки і почала цїдити. Корочок зассав ся і зразу не пускав плину. Зося перехилила фляшочку ще більше дном до гори, а тодї краплї почали скоренько спадати на цукор.

— Одна-дві-три… — рахувала голосно Зося, горда зі своєї роботи.

— Що то, паннунцю? що то? — стали питати ся служницї.

— Не милїть мене… сїм, вісїм, десять.

— Що ви так рахуєте? — допитували ся раз-по-раз цїкаві наймички.

Зося нарахувала пятнайцять. Потім… затрясла ся фляшочка в її руках, дві краплї упали дуже скоренько, служниця запитала ся ще раз: „що то?“ і Зося знов повторила „пятнайцять“. Відтак перехилила ще дужше фляшочку до гори, наймичка знов запитала: „що так рахуєте?“ потім Зося чула, що їй дуже стерпла рука і хотїла відпочати, бо бояла ся, щоби не кинула фляшочки на землю. Почекала ще хвилину з фляшочкою в руках, а краплї плили самі по одній на цукор. Аж у кінцї забула, на кількох перестала, бо від „пятнайцять“ уже не числила далї.

— Ет, через вас я помилила ся! — сказала з гнївом і перехилила фляшочку дном на долину та протягала стерплу руку і випростовувала закляклі пальцї.

— Так, так, спічнїть собі трошки, бо аже́нь єсьте впріли — радила наймичка. — А тепер рахуйте на́ново з кінця.

І Зося перехилила знов фляшочку шийкою до долу і рахувала на ново: одна, дві, три… до десять.

— Буде досить — сказала і додала на причинок іще дві краплї, щоби не було за мало. Потім закрутила корочок і сховала фляшочку до кишенї.

— А поставте ґрис, най гріє ся — сказала на відхідне.

І втїшна понесла до сьвітлицї спорий кусень мокрого цукру, що розпливав ся їй у пальцях і вложила мамі в губу, а сама аж тремтїла цїла, щоби батько не видїв, що вона принесла.

— Добраніч мамунци! — сказала цїлуючи мамину руку.

— Па! моя донечко солодка. Спи здорова!

— Ну, Зоська, чого ще лазиш, йди вже спати — сказав батько.

І Зося аж підскочила з радости, що так їй усе добре повело ся, якби думала, що з тим куснем цукру принесла своїй мамі спокій і здоровлє. Лягла на своє ліжко і тільки ще тим одним журила ся, щоби то якимсь способом поставити завтра флящину назад на своє місце так, аби вони не видїли.

Хора стишила ся і зараз таки заснула.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

На другий день уже всї в дома повставали, а мати ще дрімала. Ходили по тихоньки на пальцях, щоб не збудити її і тїшили ся, що мати спала цїлу ніч природним сном і анї разу не порухала ся. А найбільше тїшила ся Зося, що мама, як збудить ся, буде черства, кріпка і весела.

Потім уже й ходили свобідно по хатї і розмовляли на голос, — а мати все ще спала й спала…

Г. 19 сїчня, 1901.