Михайло Драгоманів — ідеольоґ Нової України
 |
Михайло Драгоманів —
ідеольоґ Нової України.
Драгоманів належить до людей, на яких треба вижидати цілі століття, а коли появляться, так стають для сучасних чимсь в роді великого гураґану-бурі, котра навіщує дану місцевість. З одним тільки застереженням. Коли гураґан-буря нищить, валить, руйнує усе без розбору, а потім не має чим поставити нової, свіжої будови назад, так гураґан-людина, як Драгоманів, виконує свою роботу у повній свідомости, що на місце давнього стане нове, або кажучи його власними словами: „ми-б хотіли бачити чистою нашу рідну ниву, від усього того, що ми найшли мертве й гниле“. В повній свідомости боровся з мертвеччиною й гнилю, з повною свідомостю валив і руйнував тьму, й не диво, що сучасні Драгоманову люде бачили в праці його „саму неґацію й нічого більше“. З своїми змаганнями не крився ні перед ким й отверто поклав моттом над одною своєю розправою слова „Destruam et aedificabo“. — „Буду валити і буду будувати“, які змінив одначе в останній хвилині на слова „et aedificabitis“ — „а ви будете будувати“, щоби надто не зражувати круги, котрі з недовірям відносилися до його праці. Сьогодня одначе, глядячи на постать Драгоманова з історичної перспективи, можемо заявити, що Драгоманів не тільки сміло міг про себе сказати повищі слова, але він одинокий поклав тривкі основи від будову нашого життя, не тільки нарисував пляни будови, але виповнив її таким глибоким, таким непронащим змістом, котрим ми жили цілі десятки літ, й користувати-мемося ще довгі-довгі літа. Бо думки Драгоманова, це неначе розгінна сила, яка вправить раз машину в рух, додає їй свіжої поживи й матеріялу, щоби не спинилася в своїм розгоні. Инакше й не може бути з думками людини, у якої лягло в основу світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку), яка взивала постійно „більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства!“, яка своїм всестороннім умом уміла обіймити всі области національного життя. „Я ніяких громадських інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних не ставлю на перід, а всі нарівні — всі вкупі“. Вже ці одні слова вистарчать хиба, щоби порозуміти, що тут маємо діло з великим державно творчим умом, котрий обіймає цілість народнього життя, взиває всіх піти в його сліди, а цим самим хоче в недержавній нації утвердити погляд, що таке розуміння справи має вийти „од громади“, а не від якоїсь чужої сили, а „не од уряду“. Бо „в українській, як і в усякій справі, головне діло працювати самому, не складаючись на чужу ласку“.
А все таки твори й думки Драгоманова викликали стільки непорозумінь, стільки закидів, прибраних з одного боку в шату наукових, патріотичних і подібних арґументів, або в погану одежу лайок, а навіть в низьку форму доносів. Ці два останні роди виступу проти Драгоманова можемо сміло полишити на боці. Доноси виходили переважно з кругів, котрі з українством або мало, або нічого не мали спільного. А лайки остаточно зрозуміємо, коли поставимо себе в положення людей, котрі були того переконання, що їх робота одиноко спасенна, а тут стає хтось і закидає нам неосвіченість, реакційність, шкідливість нашої роботи. Особиста подразнена амбіція підсувала нераз такі слова, яких після довшої розваги люде може й не ужили-б. Для нас важні ці непорозуміння, які ще й тепер даються чути, немовбито Драгоманів не брав української справи з широкого становища державної незалежности, а звужував її вмисне, захоплений подивом до високої культури російських поступових кругів.
Драгоманова ум — фільософічно освічений, котрий бачив, що „Українці або обходяться без усякої фільософії, або держать себе в якомусь узенькому, провінціональному та до того зовсім неясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що немає сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки сказати: було колись, та що з того?“ А тимчасом Драгоманів розумів усяку „роботу без романтики“. Фільософ-позитивіст з широчезним знанням, який кождочасний стан народу мірив як „суму історичних і культурних обставин“ — ставав постійно на реальнім ґрунті, не давав себе від цього ґрунту відвести ніякими мрачними арґументами і на цій підставі будував те, що в данім моменті уважав необхідмим і можливим до створення. Коли цю думку повяжемо з основним поглядом Драгоманова про те, що на світі істнують дві головні сили: розвиток (еволюція) і рух (динаміка), мусимо прийти до переконання, що кождий, хто закидає Драгоманову вузькість у погляді на національну українську справу, не розуміє його і не хоче признати моменту, найсильнійшого у цього велетня духа, моменту, котрий конечно потрібний для народа з таким минулим, яке має за собою український нарід. Недорозуміння сього становища приводило до погляду, що Драгоманів наче приказував миритися з даними обставинами. А тимчасом з кождого слова Драгоманова віє активностю. „Показуйте зуби кождому, хто на вас кинеться“. „Коли битись — то не миритись“. Покликуватися на права без праці — це смішно-романтична річ. Треба „вийти з льояльности, щоби увійти в право“.
Але до сьсго потреба серіозної праці на реальнім ґрунті — добуття перше всього політичної волі, котру Драгоманів розуміє як територіяльну і національну незалежність. І в цім місці кінчиться позитивізм Драгоманова, а вибивається на перший плян ідеалістичний напрям, котрий в злуці з першим робить Драгоманова найбільшим учителем українського наролу. „Без ідеалу, без віри в будучність ніяка праця неможлива“. „З песимізмом не можна жити діяльно“. І тільки при „систематичній праці, при повній орґанізації, котра завше починається з малого і котрої зріст залежить від свідомости і енерґії членів, від переміни громадських думок залежить переміна в громадах і державах“.
Без систематичної праці і з туманом у головах можна при назбиранім пальнім матеріялі викликати великі перевороти, революції, стихійні зриви, але Драгоманів не бачить від них великої користи. „Для революції необхідна перше всього сила — себто поміч самого населення краю“. Саме етноґрафічно-національне почуття не може стати будуючим фактором; щоби воно таким „стало, треба, щоби й воно осложнилося свідомостю певних матеріяльних і моральних інтересів“. Тому то й Драгоманів своїм холодним міркуванням уважає всяку „ідею неістнуючою, коли не знайдеться бодай одної людини, котраб не боячися, сміливо проговорила її, котраб не віддала за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, карієри і т. и.“. Колиж український рух стоятиме тільки на словах і на вірі, що так мусить статися, а не инакше, бачить Драгоманів, як конечний вислід такого стану повне безділля найчеснійших навіть людей. „Тому, ще єсть люде між чесними ґромадівцями, котрим такі думки нелюбі, котрі навіть думають, що коли люде не будуть вірити в те, що зараз же все буде по їхньому, то й руки опустять. Зовсім инакше: власне віра в те, що завтра все буде по нашому, коли не сповниться (а ми бачили се нераз за XIX. ст.), доводить до того, що в людей, котрі вчора вірили й горячилися, завтра руки опускаються“.
І з якогобудь боку підійдемо до думок Драгоманова, не в силі ми винайти щонебудь найменше, що вказувало би на те, аби Драгоманів учив нас миритися, учив нас задоволятися істнуючим станом. „Я радий був би, якби мої думки в сій справі були перекинені фактами“, каже в одному місці Драгоманів. Всупереч цим словам ніколи не пішов Драгоманів. Як тільки бачив, що сам помилявся, або що змінений образ думок, змінений вигляд праці в позитивнім напрямі виказував поступ і розвиток наперед, признавав він це і радів найбільше. Сього рода вискази розкинені скрізь по його численних працях, це саме висказав він прилюдно у своїй відповіди на ювилейні вітання в р. 1895. „Я не обманюю себе вірою в дуже велику силу радикального руху в Галичині. Але тепер уже сміливо можу сказати, що рух той знайшов собі міцний ґрунт і вже не засне, а ростиме, — бо вже певна частина галицьких селян прилучилась до всесвітнього поступового руху, котрого ніщо не в силах спинити“. І коли би Драгоманів був далі свідком емансипаційного змагання українського народу по обох боках кордону, він перший поширив би далі круг своїх думок про реальну працю, бож ніодин з правдивою освітою Українець „не буде вдоволятися малими змінами в теперішніх порядках, а добившися їх, буде добиватися все більшого й більшого!“
І коли час од часу найдуться у Драгоманова погляди про те, що він не „бачить ніяких серіозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії“, „що він тільки шукає виходу для українського автономізму в лібералізмі спільнім з освіченими Великорусинами, як також і членами других народів Росії“, коли на одному місці зривається у нього думка про те, що „може Українці зістануть на віки з двома літературами, а не з однією — себто російською для культурних потреб, а українською для „домашнього обихода“, то так і видно, як з цих слів пробивається страшний біль людини, котра полюбила свій народ усією своєю істотою, але котра бачить наївну хибу сучасних йому чільних одиниць, що „вистарчить саме патріотичне почуття без політичної освіти й політичного такту, щоби стати пожиточними провідниками народу“. „Ні, цього за мало — цитує Драгоманів слова одного публіциста, — як не вистарчить тільки сама любов, щоби вилічити хорого чоловіка. І любиш, а погубиш його своїми ліками, як не знаєш медицини“. Любов Драгоманова до всього, що українське, прямо безприкладна. Доказом його невсипуща діяльність, яка мала на оці й на умі українську справу. Ніхто ні перед Драгомановом, ні після його не боронив так сильно української справи перед російськими й польськими ліберальними кругами, ніхто так ясно не доказував цим кругам реакційности у їх поглядах на історичні права народів польського й російського. А те, що він зробив для Галичини й для загально-всеукраїнського емансипаційного змагання, його безмежна кореспонденція, його приймання незаслужених ударів таки від своїх без найменшої думки відплати й реванжу, його Ганібалева присяга для праці над Угорською Україною, його праця над познайомленням Европи і цілого культурного світа про українську справу, його наукові роботи на ріжних мовах — від протестів проти заборон на українське слово до наукових статтей про Україну — все це диктувала йому гаряча, безмежна любов до немічного народнього орґанізму. За його впливом російські Українці вступають у тіснійші звязки з австрійськими, проходять в Буковину й Угорську Русь, закладаються українські бібліотеки в Відні (при „Січі“), в Чернівцях (при „Союзі“), заносяться численні українські книги в Угорську Русь, де їх досіль ніхто не бачив.
Розмова про українську справу виноситься перед европейську публику, де ця справа ставиться в звязку великими всесвітніми політичними, соціяльними й культурними справами. Появляються статті про Україну в журналах італійських, французьких, анґлійських, еспанських, — переклади на сербське, польське, статті Українців, далі чужинців по матеріялам, даним Українцями. Але коли він своїм гострим, палким словом, своєю гризькою іронією, своїм строго льоґічним умом з повним холодом оператора клав на секційний стіл усі хиби, недомагання сучасної суспільности так щож инше це було, як не та велика любов, котра одинока може нам пояснити цю велитенську працю, яку виконав Драгоманів для українського народу взагалі, а для Галичини спеціяльно. Таку працю міг виконати тільки найщирійший і насвідомійший громадянин Українець. Тому нині не можемо вийти з дива, що колись його називано будь славянофілом, будь москвофілом, проти чого мусів Драгоманів навіть спеціяльно застерігатися. „Миж зовсім ніякий філ, ні українофіл, ні славянофіл, а просто Українець з уселюдськими тенденціями, або людина української нації (homo nationis ucrainicae), а до того людина, котрій доля судила познакомитись не в книжках тілько, а в життю з земляками австрійськими, зблизитись з ними радістю і горем (більше, звісно, горем!) і нарешті працею“.
Не від річи згадати тут, що Галичину полюбив він особисто і була вона дорога йому. Бож тут вложив він найбільшу пайку своєї праці. „По праці в останні роки ми мабуть чи не більше стали Галичанином, ніж російським Українцем“, а власні земляки Драгоманова охрестили його за це назвою „Михайло Галицький“.
Драгоманів — це найбільший і найглибший знавець українських відносин Галичини і взагалі всеукраїнських справ. Стоячи на становищі, що навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії, жадав він правдивої, нефальшованої просвіти для народу. Сам европейський учений першої міри не міг порозуміти того, з якою нетерпимостю відносився інтеліґентний загал до його слів. „Скрізь на світі дискусія живить думку людську, а в нас вона затемнює“. І „коли я з чим полємізую, так це з лінивим на думку, з буйним на слова шарлятанством, та з крутійством, котрі хотять взяти монополію українолюбства“. Він ворог „поверховної балаканини й партійности, що вдоволяється тим, що так, мовляв, треба для справи, котру ми тепер боронимо“. Він ворог такої інтеліґенції, яка вжива арґументів, в котрих преклоняється перед „консерватизмом народа“, бо „правда одна для пана і для мужика і навіть безчесно годувати мужика тим, що вже вважа необовязковим для себе пан“. Тому належить вводити в популярну літературу европейські поступові ідеї — „збудити в народі розуміння політичних і соціяльних справ, біжучої політики, котра доторкає й народ“. Так само потрібне видавання утилітарних популярних брошур. Треба „політичної науки, котра мусить вияснити людям напрямок і ґрунт їх громадської праці, а способи праці кожда особа, чи кождий громадський елємент найде собі сам, одповідно до своїх сил, натури й обставин“. А такі національні рухи, як український, „мусять вибороти собі признання й права працею культурною й політичною“. При цій нагоді не від річи бодай загально пригадати й деякі важнійші хиби й помилки, що їх закидав Драгоманів Галичанам і російським Українцям, тим більше, що це хиби, які повторюються, які особливо в атмосфері, в котрій живемо, могли би проявитися з більшою силою, ніж це бажано, а деякі може навіть істнують, хоч у зміненій формі.
В своїх студіях над Галичиною бачив Д–ів елємент „вузькодумний, реакційний, і лакейсько-карієрний. Кружковий фанатизм, неясність полєміки, безморальну легкість перескоків від партії до партії“. Він „пізнав ще страшнійшу, ніж царську, цензуру власну громадську, добровільну“. Він „не чув себе ніде так відрізаним від інтелєктуального світа, як у Львові“, „ніде не бачив меншої ваги, котра давалась читанню для загального образовання“. „Недостача знання своєї країни єсть немов спеціяльна ознака Галичанина“.
„А коли вийшла яка задержка в праці українолюбців і певна темнота думок (зрештою не так національних; як політичних, соціяльних і культурних) і далі упадок української літератури в 80-ті роки, то зовсім не від цих думок, котрі між иншим викладав і я, а від чогось иншого: від необразованости, від реакційности, котра прикривалась націоналізмом, на манір галицьких народовців і почасти під їх впливом!“
Умисне не входимо глибше, як уявляв собі Драгоманів майбутню політичну форму, в яку прибере себе будь український, будь инші европейські народи. Драгоманову видавалося Прудонівське безначальство — як найбільш відповідна форма. Саме переживаємо те, як довкруги нас родяться нові життєві форми, з якими страшними болями приходять вони у світ. Ясно отже, що поставлена з гори форма ніколи не одержить права громадянства, доки освічений народ сам собі її не створить. Так само нема чого надіятися від яких-небудь ліберальних чи поступових кругів інородців. Спроби, яким саме дають ці круги санкцію над українським народом, найліпший доказ, що добро й будучність може вийти тільки від самого народу. Розумів це добре Драгоманів, коли писав свою „Історичну Польщу і великоруську демократію“. Вірив одначе, що ці круги порозуміють повну невміняємість своїх замислів. Нині не мав би Драгоманів, здається, і цеї віри.
Значить, нам треба прийняти думку Драгоманова, що „для нас головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціяльний і культурний, чо тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим охороні й зростові того, що в нім є доброго. Головна отже річ основна праця, самоосвіта всіх наших кругів, широколюдський інтерес до вселюдських справ. Цього потреба й політикам і представникам літератури й мистецтва. Тоді мусітимемо нашими власними силами виплисти на світову арену. Спеціяльно до літератури каже Драгоманів: „Колиб нам пощастило виробити літературу строго-мужицьку по мові, посвячену інтересам найбільшої маси людности нашого краю, тепер спеціяльно-найнижчої, а рівночасно літературу, одушевлену найвищими ідеалами европейської цивілізації, тоді-б ми проявили щось дійсно-ориґінальне серед культурного світа, таке, що про нього і той світ заговорив би“.
Друге — народня освіта. Перша та найширша, яка йде „од громади“ і яку належить що-йно розвивати. По думці Драгоманова це одно з перших діл написати суцільну популярну енцикльопедію по системі позитивізму. Бо поки нема рідної школи задля українського люду, уся наука може бути приступна йому тільки через українську книгу. Инша — це шкільна освіта. „Нехай, каже Драгоманів, хто бачить народнє горе, іде в учителі сільські, щоби справді запомогти народові і коли він дійсно здатний бути вчителем, він полюбить дітей, школу, почне думати, якби ліпше вивчити дітей читати, рахувати, думати, говорити, бути добрими й правдивими серед себе. І ось школа стає для нього ціль життя і праці. Всяке діло тоді тілько йде добре, коли людина йому посвячується вся. Всякий вчитель, правда, скоро розбере, коли в нього розум широкий, що добра школа не може бути серед голодного й холодного народу, а все таки він бачитиме й те, що й ці порядки переміняються школою, і держатиметься добрий вчитель за свою школу й ногами й руками, й всією головою, тим більше старатиметься він, щоб діти його вчились читати та думати. Такий вчитель заведе нові порядки поступу в школі, виготовить там з дітей нову, незадурену породу людей і дасть з себе зразок нової людини. Це буде діло трудне — закінчує Драгоманів, — з такої роботи вийде користь і етична й просвітна, але щоб удержати в собі таку любов до школи і віру до неї, вчителеві на Україні треба мати надзвичайну силу характеру нічого більше не бажав, нічого так гаряче й не вижидав Драгоманів, у ніщо більше не вкладав він так усіх своїх сил, свого здоровля, свого спокою, як в це бажання:
з яким в парі йшло друге задушевне бажання для всеї української громади:
25. XII. 1920.
Сторінка:Галущинський М. Михайло Драгоманів (1921).pdf/2 Сторінка:Галущинський М. Михайло Драгоманів (1921).pdf/19 Сторінка:Галущинський М. Михайло Драгоманів (1921).pdf/20
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|