Мартин Боруля/Дія третя
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Дія друга | Мартин Боруля Дія третя |
Дія четверта ▶ |
|
|
ЯВА І
ред.
М а р т и н. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п’ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!. Красовський хвалиться та похваляється!. Хвались, хвались!. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір… Що Сибір? На каторгу його!. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!. Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повіреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два підожду… Гей, Омелько!. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.
Чого ти лізеш, як черепаха?
О м е л ь к о. А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…
М а р т и н. Ну, ну, годі…
О м е л ь к о. Коли б чоловік крила мав…
М а р т и н. Годі!
О м е л ь к о (набік). Ніколи не дасть договорить…
М а р т и н. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на п’ять по дорозі в город, там будеш сидіть і ждать…
О м е л ь к о. Чого?
М а р т и н. Слухай!
О м е л ь к о. Та я ж слухаю.
М а р т и н. Мовчки слухай!
О м е л ь к о. Мовчу…
М а р т и н. Як побачиш наші коні і нашу натачанку і буде там сидіть двоє, прибіжиш додому попереду…
О м е л ь к о. А як я не добіжу попереду?
М а р т и н. Що ти йому будеш казать?
О м е л ь к о. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хіба разом прибіжимо.
М а р т и н. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг.
О м е л ь к о. Не прибіжу. Годів п’ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.
М а р т и н. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?
О м е л ь к о. А хіба я знаю.
М а р т и н (бере його за груди). Не знаєш?
О м е л ь к о (набік). Отже, останню свиту порве.
М а р т и н. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед — гость важний приїде!
О м е л ь к о. То дозвольте коня взять.
М а р т и н. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!
О м е л ь к о. А якого ж коня взять? Я візьму Рака…
Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)
ЯВА II
ред.
М а р т и н. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.
Куди це? Що це?
М а р и с я. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
М а р т и н. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?
М а р и с я. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?
М а р т и н (набік). Справді!. і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисі.) Нічого не роби!
М а р и с я. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.
М а р т и н. Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається…
М а р и с я. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.
М а р т и н. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?. А! (До Марисі.) Я тобі п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.
М а р и с я. Та я ж не вмію.
М а р т и н. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.
Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п’яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов.)
ЯВА III
ред.
М а р и с я (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого-то дворянці стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душі, наче що недобре серце віщує!. Хотіла вчора увечері вийти до Миколи, лихий приніс письмоводителя, з ним порались до півночі… поки нагодували… Сьогодня ввечері побачусь…
М и к о л а (під вікном). Марисю, можна зайти?
М а р и с я. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька, ні матері нема.
М и к о л а. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!.
М а р и с я. Чом?!
М и к о л а. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котовича.
М а р и с я. Що ж ти зробиш?
М и к о л а. Не знаю!. Посватать, замість тебе, дочку Котовича, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, тоді удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!. О, чом я не дворянин?!
М а р и с я. Ти мене любиш?
М и к о л а. Умру без тебе!
М а р и с я. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові свойому, та тілько сватать Юльку не спіши! Проси його, щоб підождав, поки її ти сам не розпізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.
М и к о л а (кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!
М а р и с я. Тепер нам не до того! Іди додому краще, щоб нас тут не зуспіли, — тоді й заміри наші розлетяться…
М и к о л а. Іду, іду, Мариночко моя! А ввечері ж ми зійдемось знову?
М а р и с я. Жди мене під яблуньою у садку.
М и к о л а. О, коли б мерщій зайшло сьогодня сонце! (Пішов).
ЯВА IV
ред.
М а р и с я (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!.
Мати! Вони, певне, не знають нічого… Мамо!
П а л а ж к а. Чого, дитино моя?
М а р и с я. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви самі тому раділи…
П а л а ж к а. Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі.
М а р и с я. Нерівня?. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла?
П а л а ж к а. Не журись, дочко, не посивієш — жених є… гарний… і чин має.
М а р и с я. Є?! Хто?
П а л а ж к а. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на масляній… Ти йому уподобалась… Пам’ятаєш? Що грав на гитарі і співав… Чин великий на ньому… ростиратор, либонь…
М а р и с я. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його — і знать не хочу.
П а л а ж к а. Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.
М а р и с я. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!. Мамо! Я ж ваша кров, — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!.
П а л а ж к а. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!. Ти побалакала зо мною — і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!. Тепер не знаю, що й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.
М а р и с я. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!
П а л а ж к а. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб’ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились…
За коном голос Мартина: «Сюди, сюди, помалу тілько!»
Батько іде!. Ходім звідціля. (Пішла.)
М а р и с я. Що мені робить?. Ще батькові упаду в ноги… (Пішла.)
ЯВА V
ред.
М а р т и н. Отут, хлопче, постав та й іди собі.
П’яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму, полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську.
Що це?!
М а р и с я. Не губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!
М а р т и н. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились… Встань! Чого тобі?
М а р и с я. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города, — я його не люблю, я за нього не хочу…
М а р т и н. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?
М а р и с я. Віддайте мене за Миколу.
М а р т и н. Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!. Не смій мені про це й заїкаться!
М а р и с я. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі…
М а р т и н. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
М а р и с я. Я не вмію розказать… Я…
М а р т и н. Видумка! Витребеньки! Баб’ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!.
М а р и с я. Я собі смерть заподію, коли…
М а р т и н. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!. Чуєш?. Здуріла дівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього, — от приїде, то побачиш!. А про Миколу і не думай! Та я скоріще вб’ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!. Та я не знаю, що зроблю!. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?. Іди! Жених, може, вже з гори з’їжджає… Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!
М а р и с я. Тату?.
М а р т и н. Який я тато? Що то за тато?
М а р и с я. Папінька!
М а р т и н. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.
Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне… Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Якби-то знали… тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого мені це коштує?. Колись подякує.
Ідуть?
ЯВА VI
ред.
О м е л ь к о (задихався, не може говорить). І-ї-ду-уть!
М а р т и н. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко?
О м е л ь к о. Ху-ху-ху!. Утомився…
М а р т и н. Ти ж конем їхав?
О м е л ь к о. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня…
М а р т и н. Я ж кажу, що так!. Далеко?
О м е л ь к о. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а…
М а р т и н. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
О м е л ь к о. Та, мабуть, уже близько біля двору.
М а р т и н. Ти ж бачив, хто їде?
О м е л ь к о. А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою…
М а р т и н. А в задку сидить хто-небудь?
О м е л ь к о. В задку?. Не примітив!
М а р т и н. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.)
О м е л ь к о. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!. Чорт на тебе угодить… (Пішов.)
М а р т и н. Він… Жених!. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу… (Відчиня середні двері.)
Милості прошу, дорогий гостю!