Лицар в чорнім оксамиті

by Антін Лотоцький

Лицар в чорнім оксамиті Антін Лотоцький Львів: Добра Книжка, 1929

ГЕТЬМАН БОГДАНКО

 

Ой Богдане, Богдане,
Запорожський гетьмане,
Та чогож ти ходиш в чорнім оксаміті?
Гей булиж у мене гості, гості Татарове,
Одну нічку ночували:
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли.
Гей сідлай, хлопче, коня
Коня вороного,
Татар швидко догоняти,
Миленькую одбивати.
 Народня пісня.

I.

Щаслива пані Олена Ружинська, ще й яка щаслива! Віддалася за любого чоловіка, що любить її щиро та сердечно. Він, її Богданко, окружив її теж і достатками та роскошами. Чогож їй більше бажати? Щаслива пані Олена!

Та чогож вона сьогодні, якась невесела, несвоя якась така? Чого?

Чи може тому, що її Богданка дома нема? Що вже третій день поза домом ві- тає й вона не знає, що з ним діється. Певно, що й тому! Та не саме це трівожить її! Вона знає куди він поїхав! Поїхав у Володимир за ріжними справунками. Поїхав на цілий тиждень.

Сумно Оленці без нього, без Богданка любого, та що інше трівожить її. Сон снився їй, Боже, який страшний! Бачила вона вві сні отого злюку пана Пширембського, що тому два роки сватався до ньої. Та вона подала йому гарбуза. Тоді він загрозив їй, що силою візьме її, бо не може жити без ньої. Та вона висміяла його. Потім, як її засватав Богдан Ружинський і вона подала рушники, він переказував знову через людей, що таки силою візьме її.

Був опісля на її вінчанню в церкві й так пристрасно й заразом так люто глядів на неї ввесь час, аж морозом проймало її.

Та потім він кудись пропав із Волині тай слух за ним загинув. Говорили люде, що він пішов у Туреччину й там побусурменився. Та чи воно справді так було, ніхто не вмів ніщо певного сказати. Вона потім і зівсім не думала про нього, зівсім забула. Аж цеї ночі снився він їй! Був в одязі турецького баші, з голою кривою шаблюкою в руці. І так пристрасно та люто заразом глядів на неї, як тоді в церкві.

Вона в трівозі, з жаху скричала через сон і серед крику проснулася. Прибігла до ньої її покоївка Гандзя й вона пізнала, що це був тільки сон. Успокоїлася трохи, та трівога не зівсім уступилася з її думок. Сон часом правду каже. А такий сон тільки лихо ворожити може.

Збудилася й свекруха. Вона також успокоювала невістку. Оленка сама старалася прогнати трівогу від себе — та дарма. Раз-у-раз вертала думка її до цего сну.

Ось так цілий день. Прийшов вечір, каже Оленка до свекрухи:

— Колиб Богданко скорше вернув, може я вспокоїласяб?

— Е, доню! Пійдеш спати тай проспиш тривогу. А може й що гарногоюсниться. І забудеться лихий сон, — говорила свекруха.

Поклалася Оленка на постіль. Довго не могла заснути, та вкінці заснула твердим сном. Аж десь коло півночі збудив її страшенний крик і гук стрілів та дзенькіт оружя. Зірвалася, а в вікна бє луна. Пожежа. Наробила крику. Прибігла Гандзя напів сонна!

— Ти спиш, не чуєш, не бачиш, що там діється.

Гандзя стрівожена, простоволоса виглянула в вікно:

—Пожежа. А стрільби не чуєш?

Свекруха також уже була на ногах. У цій хвилині вбіг у кімнату сотник Грицько Біляч і скрикнув:

— Пані рятуйтеся, татари напали на замок і вже здобули укріплення. Уся залога вигинула!

— Татари — блиснуло в уяві Оленки — Сон сповнився —

— Тікати, куди тікати?! — сказала дріжучим голосом —

— Пані! На горі в башті найбезпечніше! Там сильні дубові, окуті двері, не так скоро піддадуться. І оружя й стріливо там є. Із башти може й кількох тільки ставити опір усім татарам. А може татари й не звернуть уваги на башту.

— Добре — сказала Оленка — тікаймо в башту. І так, як лежала в постелі, в одній сорочці, побігла туди, а за нею сотник і Гандзя та решта служби.

Бігцем перебігла вона на гору сходами, до верхньої кімнати башти й задихана впала там на лавку. За ньою вбігла свекруха. А сотник і служба зачинили важкі двері й стали заставляти їх, чим можна було, щоб не так легко вдалося бісурменам дістатися до башти. На питання Оленки оповів сотник Біляч коротко, як це сталося:

— Татари використали темряву й крадькома підійшли під замок. Хтось показував їм видно дорогу, що знав, куди найлекше вдарити, де найслабше місце в замку. Уже чимало татар передісталося було через мури, як воротар побачив їх і засурмив на трівогу. Та зараз татари кинулися на ворота й убили воротаря. Залога на звук сурми зірвалася й кинулася до оборони — та татар прибувало все більше — сливе вся залога вигинула, решту небагато повязали татаре…

На дворі крик і гамір зростав. І по замкових кімнатах чути було тупіт ходи. Видно, татаре грабували замкові кімнати.

Щораз близче, щораз виразніше підходив гамір і крик до вежі. Чути вже було виразно слова:

— Там замкнулися, там певно є й вона! Рубайте двері…

Вона, Оленка, чула вже цей голос, пізнає — Мамо — скрикнула до свекрухи — це він, це потурнак Пшерембський, сповнив свою погрозу, я пропала!

А стукіт топорів щораз завзятіший. Двері вилетіли, у дверях відділ татар. Із між татар почула Оленка знов цей самий голос:

— Ïï не вбивайте, тільки живцем беріть!

Оленка схопила набиту пістолю й скрикнула:

Не дам себе взяти живцем —

Схопила пістолю й свекруха.

А сотник зі службою станув при дверях і заступив татарам дорогу.

Він келипом розбивав татарські голови. Падали татари, та на їх місце прибували нові. Удар кривим татарським мечем повалив сотника до долу. Татари вдерлися в середину кімнати.

Стара пані Ружинська схопила сотників келеп і собі стала бити ним навмання.

Не довго боронилася. Якийсь татарин ударом шаблюки повалив її. Олена стояла бліда та дріжуча.

Нараз почула голос:

— А ось я, пані Олено, знов прийшов у свати.

Перед нею стояв Пшерембський у турецькому одягові, так як бачила йОого вві сні.

Вона націлилася на нього пістолею, вистрілила.

Та Пшерембський у цюж мить відхилився й куля поцілила татарина, що стояв за ним, у саме серце. Татарин повалився до долу.

Дико засміявся Пшеребський:

— Га, га,га! Бачите, пані Олено, сама доля хоче, щоб ви були мої.

— Не буду, ніколи не буду, згину, а не буду! — й схилилася по келеп, щоб ним відбиватися.

Та вже обскочили її татари й стали вязати. Вона кидалася, не давалася, кусала татарам руки та все дарма. Татари звязали її й винесли з башти.

— Підпалити замок — приказав Пшерембський татарам — хай усе спопеліє. Це моя відплата панові Ружинському що відбив мені милу й заразом моя весільна ілюмінація!

І небаром піднялися стовпи полуміни й клуби диму до неба, на небі зачервоніла луна.

— В дорогу! — дав приказ Пшерембський, що взяв ізвязану паню Олену наперед себе поперек на коня.

І чвалом пігнав наперед, а за ним татари з повязаними бранцями.

І зникли в нічній пітьмі.

 

II.

Веселий та вдоволений вертав князь Богдан Ружинський. Полагодив усі справи в Володимирі, як слід, накупив своїй любій Оленочці багатих дарунків і вже наперед уявляв собі в дусі, як то втішиться Оленочка — його щасливим поворотом та як радітиме пишними гостинцями. Мов дитина…

— Наганяй, Петре, коні, щоб іще за дня станули ми дома! Зате дома спочинуть, вівса дістануть доволі…

І разураз ляскав батіг над кіньми. А коні як змиї. Гнали й землі не торкалися сливе.

Та князеві Богданові все ще за помало. На крилах радби він ізлетіти в хату, схопити в обійми її, дружину свою любу, Оленочку й втішатися її радощами на вид дарунків дорогих та пишних.

І наглить князь разураз візника:

— Наганяй, наганяй коні…

Ось вони вже в добрах князів Ружинських, ще добра миля й будуть дома.

Стоять люде на воротах селами, бо неділя, та кланяються князеві…

Князь відклонюється. Люблять вони князя, бо добрий він для них як батько! І сам не кривдить своїх людей і другимюне дасть їм кривди робити. Не так, як инші пани, що то сему шкіру друть із чоловіка, душу радіб вигнати, аби тільки як найбільше зисків добути для себе.

Та князь Богдан Ружинський не такий, не такий був і батько його. Здавен давна славився рід князів Ружинських добротою й прихильністю до підданих людей. В добрах князів Ружинських люде не чулися підданими, панщиняниками, а вольними. Княжі урядники боялися кривдити людей, бо знали, що князь за кривду підданих не милує виновників.

— Ви маєте ладу берегти, а не знущатися над людьми — говорив князь завсіди своїй прислузі.

Тож не диво, що любили його люде, як батька рідного.

Та тепер вид у них якийсь понурий, невеселий. Якось так сумно глядять на князя, наче зі співчуттям.

Та князь не звертає на це вваги. Не тут його думки тепер.

— Коби вже раз дома!..

Покрай села на пригорбі стоїть двірок. На подвірі стоїть управитель княжихдібр у селі пан Володимир Домонтович.

Як побачив княжий повіз ізбіг на долину, кланяється…

Князь відклонюється тай каже весело:

— Здорові були пане Домонтович! Що гарного чувати?

Та не весело глядить пан Домонтович на князя — наче хоче щось сказати та замнявся.

Замітив це князь.

— Що з вами, пане Домонтович? — питає.

— Княже, — каже повагом Домонтович — Божа воля в усьому! Від Бога треба все принимати й добро й лихо…

Стрівожився князь:

— Що це ви, яке лихо?!

— Тому три дни, княже, татари напали на ваш двір —

— Татари! — скрикнув князь.

— Егеж, усю залогу й службу вирубали, а решту пігнали в ясир.

— Всю залогу вирізали! А мати, a Оленка! — скрикнув князь несамовито.

— Княже, — каже знов Домонтович. — В усьому Божа воля, треба все спокійно принимати й добро й лихо. Ми всі не вічні. Княгиню матір татари вбили, а молоду княгиню забрали в ясир…

— Матір убили, а Оленку пігнали в ясир — закричав князь мов ранений звір. — А мене не було, не було кому боронити їх! Боже, Боже! Завіщо це, завіщо ти так покарав мене!

— Княже, княже! — вспокоював князя Домонтович. — Не нарікай, не попадай у розпач! Недостежимі, невислідимі стежки Божі. — Господь один знає навіщо зсилає на нас горе. Хто знає, княже, чи не готовить він цим тебе до чогось більшого, вищого, як доси…

Спокійні та приязні слова наче бальзамом спадали на так нагально зранену душу князя Богдана та не в силі були успокоїти її, скинути з душі важкий камінь, що так ненадійно на неї звалився.

Розпращався князь із своїм управителем і скрикнув до візника:

— Наганяй! Не жалуй коней!

Та візникові Петрові не треба було говорити цего! Він теж оставив у дворі молоду жінку й дитинку. Що з ними? Вжеж не пощадили їх татари! І він разураз ляскав із батога, гнав коней, щоб мерщій станути на місці, побачити, яке горе стрінуло його й його князя.

Побачили.

Тільки вїхали в село, побачили самі згарища.

Із селянських хат ліплянок чорніли тільки стовпи кругом теж чорних, закурених стін двора.

На чудо тай диво дальші хати від двора були цілі, нерушені.

— Що це таке? — зчудувався князь. — Виходить, що це був напад на мій двір. Це зівсім не по татарському звичаю. Татари в першу чергу булиб кинулися на селянські хати, а укріплений двір булиб оминули — не люблять вони здобувати укріплення. Хіба вже мусять. Тут не татарська рука верховодила.

Надійшла молодиця з коновкою з водою…

Князь спинив її:

— Молодице, що тут було?

Молодиця видивилася зчудована на князя, очивидячки зчудувало її таке питиння, чиж він не бачить, що тут було…

І відповіла коротко:

— Татари напали.

— Я це бачу — каже князь — та бачу, що село ціле, тільки двір і хати біля двора згоріли.

Тут приступив до княжого повоза сивий старець, поклонився низенько тай каже:

— То справді якось дивно, ясний княже! Тут не татарин кермував! Воно то татари були, та самі татари не лишилиб села в спокою. А то зруйнували й спалили двір, вигубили людей тай як прийшли несподівано так і втекли нічю, мов примари. Ні одної хати більше не займали! Ці хати, що погоріли біля двора зайнялися від двірських будинків. Спішно, видно, чогось було татарам.

Князь уже не допитувався дальше, тільки велів їхати на згарища.

Нікого там не було, тільки покоївка Гандзя вийшла на стрічу князеві.

Оповідала:

Татари напали нічю великою силою. Сторож засурмив трівогу, та згинув від татарських шаблюк. Залога кинулася до оборони. Та не встоялася. Всі полягли. Старша княгиня з молодшою й я й сотник Біляч скрилися були в башті. Та татари скоро виважили двері в башті. Сотник згинув, старші княгиня-пані теж. А дальше що діялося не знаю, бо мене якийсь татарин засягнув по голові келепом виміреним на старшу княгиню-паню, що завзято боронилася. Як я отямилася татар уже не було. Не було й молодої княгині-пані. Її напевно забрали татари в ясир. Та цей що проводив не був татарин, хоч і в татарському одягові! Говорив добре по польськи й із виду був не татарин. „Я знов прийшов у свати!“ — казав до молодої княгині.

— Пшерембський! — мигнуло в думці князеві. — Так, це правда, що він потурнак!

— А вбитих хто спрятав? — спитав князь.

— Людей і сотника Біляча поховали вже люде з панотцем на могилках. А княгиня лежить іще на катафальку в одній із кімнат, що заціліли.

— Веди мене до мами — сказав князь понуро.

Покоївка пішла попереду, а князь за ньою.

Увійшли в кімнату, де лежало тіло покійної княгині-матері на маєстаті. Лежала вся в цвітах. По краях горіли великі воскові свічки.

Люде входили й відходили. Хто ввійшов припадав на вколішки, молився, за душу покійної.

Шепотом неслася молитва кругом, щира, сердечня.

Добра була старша княгиня пані, дай, Господи, впокій душі її, дай їй царство небесне…

Дяк читав псалтирю…

І князь Богдан припав на вколішки, спер голову на катафальок у ногах покійної й молився тихо.

Довго молився…

Небаром надійшов священик о. Єроним із діяконом.

Князь підвівся й підійшов до пан-отця, дякував йому, що в його неприяві зайнявся похоронами цих, що впали в обороні замку й приготуванням до похоронів княгині-матері. Дякував і всім людям, що заходились біля уставлення катафальку та прикрашення його.

А панотець Єроним потішав князя:

— Княже! Не ялося нарікати, не слід попадати в роспач, бо недостижимі шляхи Божі. Ніхто не знає Божих намірів! Хто знає до чого тебе Господь всевідущий готовить, княже, цим допустом важким на тебе. Тому хай діється воля Його свята, все треба приймати від Нього.

Ударило це князя. Це вже з других уст чує він отсі слова: „Хто знає до чоготебе Господь всевідущий готовить“…

І відповів князь панотцеві Єронимові:

— Я не нарікаю на Бога! Докоряю тільки собі самому що я так довго барився що не поспішив їм, на оборону.

— Княже ласкавий — каже на це панотець Єроним — і тут не твоя вина. Не мігжеж ти знати про напад татар. Скрізь було спокійно — нівідки не було знаку що йдуть татари…

— Правда твоя, отче! Як бачу вони дуже обережно йшли. Видно залежало комусь на цему, щоб несподівано напасти на мій двір і тому не давав навіть татарам змоги на грабунки.

— Так ласкавий княже, і я так думаю. Цей, хто влаштував напад на твій замок, мусів мати шпигунів, які донесли йому, що тебе княже, нема дома й він використав цю хвилю.

— Так воно без сумніву було, не інакше! — притакнув князь — Я й здогадуюся, хто це зробив. Це мій соперник Пшерембський!

— Це можливе, княже! Говорили люде вже давно, що він подався в Туреччину й там побусурменився.

Завважав панотець.

— Це не тільки можливе, я певний цього — відповів князь. Оленка подала йому гарбуза, як він сватав її й він загрозив їй за це. А по нашому вінчанні, в церкві грозив і мені. Та я ніщо не робив собі з цього. Потім він пропав і я забув про його погрози. Та він не забув, додержав слова. Але я найду його, відібю її в нього, визволю з його лабет її, Оленку мою — говорив князь наче до себе самого, а останні слова вимовляв повагом, слово за словом, немов присягу складав.

А потім закінчив голосно:

— Завтра з полудня похорони моєї неньки, панотче! А по похоронах я готовлюся в похід, у погоню за потурнаком Пшерембським.

Цілу ніч князь не спав, зорив біля покійної матері.

На другий день рано був парастас, а з полудня похорони. Позїздилися на похорони сусіди всі, а родина навіть із дальших околиць…

Панотець Єроним на власну руку порозсилав був гінців заздалегідь скрізь, де треба було. Тож похорони вийшли величаво. Усі священики, що були в княжих добрах станули до похоронів.

Князь не жалував грошей, справив величаві поминки й багато гроша роздав між убогих.

Зараз по похоронах став приготовлятися до походу, чи радше до погоні за татарським загоном, що пігнав у ясир його Оленку.

І пішли заклики по добрах княжих тай поза ними:

— Гей, кому дорога віра христіянська, хто має в бісурменській неволі батька, неньку, брата, сестру, нехай шаблю та спису тай мушкет хапає й із князем Богданком Ружинським у похід на бісурмен рушає. А обіцяє князь Богданко: що хто піде, той на княжих землях у слободах вільним козаком до кінця життя жити буде. А хто зі славою верне чи ранений, то й він і його потомки по віки вічні вільними будуть, а хто в поході згине, то його родина волю дістане…

Осьтак закликали княжі закличники всіх охочих на бої з бісурменами. І спішили під стяги князя ружинського й кріпаки, щоб волю собі так дістати й вольні щоб слави добути. Із усіх усюдів збігалися завзятці.

Вписував їх у реєстри молодий сотник князя Ружинського Шах. Та князь не ждав, аж збереться більше війська, а з цим, що стояло готове по його замках рушив зараз третього дня в погоню за татарами:

— Ти сотнику, як збереш війська доволі рушай у слід за мною а не здогониш мене йди з військом за пороги на Січ, там дожидайся мене. Я їду в погоню за татарами. Не хочеться мені вірити, щоб татари та вертали без добичі з України. А з добичею та ще й із ясиром вони не скорі — дожену ще їх.

Як той вихор буйний гнав князь Богданко на чолі невеличкої, та хороброї дружини. Спершу не було познак татарських грабунків. Видно татари таки боялися погоні й не спинювалися для грабунку. Однак люде вказували, кудою гнали татари. Та де дальше, все більше й більше було попалених осель і цілих сіл. Тут уже видно чулися безпечні перед погонею й не видержали, щоб не пограбувати та ясиру не набрати.

— Дожену вас дожену — говорив князь Богданко до себе — Визволю з ваших лабет мою любу Оленочку!

І гнав мов вихор. А за ним неслися благання й мольби до Бога людей, що потерпіли від татар, утратили найблизчих своїх. Багато дужих юнаків приставало до княжої дружини й відділ князя Богданка, йому на радість та втіху зростав усе більше й більше…

Їхали степом. Здовж і здовж була буйна трава витоптана, а на татарських попасах випасена зівсім. Із далека вже було видно, як місцями кружали гурми воронів. Певний знак, що там татари покинули добитого бранця чи бранку, що з виснаження, з безсилля немогли вже йти. І справді, як доїздили до цих місць, то ворони зривалися гору, а край дороги лежали останки нещасного добитого бранця, що його не доїли ще вовки сіроманці та чорні ворони.

Із віддалі побачили дим, що курився мов із димаря. Подалися туди. Приїхали над сам яр. Це з яру з гущавника нісся дим. Князь післав туди двох людей на розвіди.

Небаром вернули оба з сивобородим старцем у чернечій рясі.

Чернець низко поклонився князеві.

— Хто ти будеш, черче?

— Я слуга божий, чернець Мисаїл! За свої й чужі гріхи покутую тут на відлюдді вже двацять кілька літ — сказав чернець.

— Давно переходили тудою татари? — спитав князь у черця.

— Ні, княже, вчера ранком.

— Відділ татар був невеликий та ясир великий гнали.

— Скажи мені, слуго Божий, хто проводив відділом. Чи не проводив цим відділом стрункий, худощавий мужчина не татарського ні турецького вигляду й чи не віз він із собою молодої бранки.

— Ні, княже, татарами проводив Мурза татарин і з вигляду. Однак такий, як ти описуєш переїздив туди чотири дни тому й навіть ночував у моїй землянці. Із ним було тільки кількох людей, була з ними й молода гарна пані. Він говорив по польськи з ньою. Вона безнастанно заливалася слізми.

— Це він, це напевно він — скрикнув князь — це потурнак Пшерембський і моя Оленка. Чотири дни тому?

— Так, чотири дни тому. Переночували, а досвіта спішно поїхали дальше. Зачув я дещо з його мови, бо пані не говорила сливе ніщо. Він говорив їй, що він багатир, що він турецький баша та в ласках у самого султана. Говорив, що має великий гарем, але тільки її одну любить. Вона буде панією в його домі, а всі інші його жінки будуть її слугами. Коли вона на це не обзивалася, тільки дальше плакала, він у люти грозив їй, що продасть її в Стамбулі, як буде вперта.

— Це він, він! Пшерембський! Бідна, бідна Оленочка моя! — скричав князь. — А потім говорив уже спокійніше:

— Чотири дни тому їхали туди, кажеш старче!

— Так, чотири дни тому. — притакнув пустинник.

— І гнав падлюка, кажеш, скоро, спішився значить. Так не доженемо ми його. Він уже напевно буде по турецькому боці…

— І я так думаю, — сказав чернець.

— Так значить, погоню за ним треба кинути. Та я дістану його в руки, визволю Оленку. Та покищо визволимо цих бранців, що татари ведуть їх — ці не втечуть мені. Вони певно недалеко ще!

— Не можуть бути ще далеко, вони тут чуються безпечні й їдуть дуже поволи, бо мажі в них не порожні тай бранці помучені, знесилені.

— Прощавай черче! Дякую тобі за вісти, хоч і не веселі. Та всеж вказав ти мені слід.

— Прощавай, княже, хай тебе Господь провадить. Бачу скривдив тебе ворог твій, та ти не нарікай, не попадай у розпуку. Багато, багато бранок нещасних карається в татарській і турецькій неволі, не тільки твоя дружина, княже! Така воля Божа! Бог карає народи христіянські за гордощі серця й гріхи їх. Але Господь милосерний не забуває про нещасних. Твориться нове воїнство Христове, козацтво низове. Уже тепер страшне воно бісурменам. Та прийде час, що Всевишній дасть їм розумного лицаря, що зробить із них кріпке й непереможне військо тоді засвитає кращий день і для нашої мученої землі. І хто знає, може цей час уже й не далекий…

І глянув чернець князеві в очі:

— Хто знає, княже, — говорив чернець дальше — чи в цему не провидіння Боже, що ворог забрав тобі жінку. Ти підеш на Січ і з січовим лицарством воюватимеш. І під твоїм проводом стане Січ славна й могутня.

При останніх словах чернець підніс очі до неба й вид у нього був немов надприродній і слова вдаряли так могутньо мов пророцтво.

По хвилі чернець наче отямився з захвату наче прийшов до себе й говорив уже спокійним, рівним голосом:

— Княже, ти чув! Це не я говорив, це Господь всевідущий вложив ці слова в мої уста. Тебе жде велика слава, княже!

Князь не відповів на це, тільки поклонився черцеві й ударив коня острогами й вихром помчав наперед, а за ним дружина його.

Чернець довго ще стояв і глядів за відділом їздців. Легіт розвівав його сивий довгий волос і бороду, а чернець підніс правицю й тричі зробив у повітрі знак хреста святого в напрямі, кудою їхав князь Богданко Ружинський із дружиною.

А він, князь Богданко гнався вихром, та думи не кидали його.

— Що це в третє, чує він, що Бог готовить його на щось більшого. А ось отсей старий чернець таки виразно сказав йому, що йому слави на Січі шукати. Може й справді остати йому на Січі, що йому вже добра його. Піде на Січ і враз із січовиками визволить Оленочку, коли така буде Божа воля.

Праворуч від шляху трохи вподалік була висока могила.

— Ану в кого бистрий зір, хай вийде на могилу та погляне, чи не видно татар — сказав князь.

Молодий хлопець подався зараз на гору й приложив долоні до очей та стежив.

— Є, —сказав по хвилі — розтаборилися відсіля на пів години ходу… Горять огні, видно варять обід.

— Рушаємо! — Дав приказ князь — Ударимо несподівано на неприготованих і визволимо бранців.

— Рушили. Коли вже були недалеко, князь розділив відділ на дві части й каже:

— Із двох боків нападемо на них, так збентежимо їх і лекше переможемо.

А татари сиділи спокійно, варили обід та ділили між себе добичу й бранців. Коні їх паслися спокійно на боці. Стерегло їх кількох пастухів.

Аж залунало, загреміло з двох боків:

— Слава Богу! Слава! — І заблестили в сонці шаблі. Татари змішалися не знали, що це сталося. Відкіля так несподівано ворог. Де, як де, а тут зівсім несподівалися нападу. А тут з двох боків уже бють на них. Не довго трівала битва. Більшість татар погинула від шабель, а решту повязали.

Бранців пустили на волю. Вони дякували князеві й разом пустилися з поворотом таки зараз.

А князь дав приказ:

— На Січ! Привеземо їм татар-бранців і їх коней тай добичу татарську…

III.

Гей, гнав, гнав Пшерембський із княгинею Оленкою, як виїхав ранком із хатини черця. Неначе щось говорило йому, що за ним гонить сміливий орел князь Богданко, щоб у нього відбити свою дружину любу…

Вже й не вговорює потурнак княгині, не старається прихилити її серце до себе — ніколи йому! Якийсь невідомий жах гонить його.

— Ой, не лишить князь Богданко Ружинський своєї дружини любої йому, ворогові свойому на поталу! Не позволить йому на це ні велика любов до дружини коханої, ні честь лицарська. Хто зна, чи він уже не на сліді його. І навіщо було ночувати в цего черця. Він напевно виспіває все князеві Ружинському, шлях на здогін за ним покаже. Князь Богдан Ружинський оборонець віри православної, під знамям хреста ходить у бій із невірними, христіян визволяє. Відоме й славне вже його ймення по всій Україні, хоч і молодий він іще! А він Пшерембський невірний, ба гірше ще для черця, бо потурнак. А чернець напевно пізнав, що він не турок, ні татарин, тільки перевернувся в турка напевно! По мові його, як він говорив до княгині Оленки. Тікати, мерщій тікати відсіля, з цеї непевної козацької землі, де зза кожного кущика чигає на нього, згорить за ним небезпека, смерть! Тікати під певний півмісяць, між стрункі мінарети — між своїх… Між своїх? Чи свої вони йому турки-музулмани! А вжеж, бож він прийняв їх віру, став правовірним музулманином. Ну, не з пересвідчення пішов він туди, покинув батьківську віру, а для користи! Бо що йому віра, хоч христіянська, хоч музулманська! Йому, аби добре було, він на всяку віру перейде! Хай собі хто хоче вірить у Бога, в небо — а він вірить в одно в багацтво, в гроші, в почести! А там у Стамбулі добився він їх: і майна й почестей — він уже баша турецький. Правда, не тільки жадоба почестей і багацтв веліла йому кинути батьківську віру — а й ненависть і любов — ненависть до князя Богдана Ружинського й любов до його жінки, до Оленки…

Тепер він здобув це, чого бажав: його люба Оленка в його руках, а двір князя Ружинського спалений. Тепер заживе він щасливий та вдоволений у Стамбулі, чи денебудь інде в турецькій державі. Оленка не любить його, ненавидить! Байдуже! Привикне, а ні то силою, буками змусить її, щоб стала прихильна йому й забула свойого князя. О так, він змусить її!

Коб тільки, як найскорше з цеї проклятущої козацької землі, де не милують зрадників, де зза кожного кущика смерть зазирає в вічі коб тільки як найскорше під півмісяць безпечний, під мінарети стрункі, коб тільки цей сміливець князь Богданко не наздігнав його…

Ось такі думки снувалися по голові Пшерембського й він наганяв коней, не жалував їм нагаїв.

Гнав він що духу, а за ним страх блідий, а за ним трівога вслід.

А вона Оленка! Вона нічого вже не думала! Ослаблена, виснажена, знесилена з заплющеними очима лежала вона на коні, привязана посторонками. Часом тільки блиснула в її розпаленій горячкою голові думка.

— А може він, її Богдан ще в час повернув, та може не гаяв часу й пігнався з оружним відділом у погоню за Пшерембським і відібє її в ворога.

Може? Ні, вона певна, що він як тільки довідається про горе, що стрінуло її, не гаятиме часу — орлом сизокрилим полине степами стежма за потурнаком, за злющим… Полине, вона певна та чи в час довідався?!.. Ой, ні! Ось вони вже над синім Дунаєм, уже перевезли їх на той бік. А там! Там уже не гнав триклятий потурнак Пшерембський! Велів доставити собі мажу й на мажі повезли її в Царгород…

Пшерембський аж лекше відітхнув, коли найшовся вже по турецькому боці. — Тепер уже не досягнеш мене, ясний княже! — сміявся він у дусі. — Тепер уже я тут пан, а твоя голубка буде в мойому гніздечку. Так, княже, так!

І звертаючись до княгині Олени сказав голосно:

— Ну, княгине, тепер уже тобі нема що надіятися на те, що твій князь визволить тебе з моїх рук! Тут уже тобі не козацька земля, а турецька! Треба тобі вже забути свойого князика. Тепер я твій князь і пан! Тепер мусиш мене любити, коли хочеш, щоб тобі добре було.

— Ніколи, ніколи! — скрикнула Оленка.

— Ніколи? Ну, побачимо! Знай, що в мене є способи присилувати тебе, ласкава пані, знай це!

— Можеш мене вбити, клятий потурначе, але присилувати не зможеш! — сказала твердо й рішуче княгиня.

Пшерембський заскреготав зубами й ухопив за нагайку, та вскорі отямився й опустив руку з нагайкою.

— Побачимо! — сказав — Як будеш вже в мене дома, то там я тебе привчу вже слухняности. Тут мені ніколи. Не місце й не час на це! Та я думаю, що в тебе є доволі розуму, щоб отямитися. Будеш мати до вибору: або будеш слухняна мені й будеш першою жінкою моєю, а ні то зроблю тебе найнизчою рабинею своєю.

Княгиня не відповіла ніщо. Замовк і Пшерембський.

Як приїхали в дім Пшерембського, він покликав стару доглядачку й сказав до ньої:

— Слухай, стара! Віддаю тобі під опіку отсю молодицю! Дбай, щоб їй добре тут було та старайся вмовляти її, щоб вона стала прихильна мені, щоб полюбила мене. Ти це вмієш, я знаю!

— О, пане ласкавий! Хто в силі тобі опертися! Будь певний, що й вона буде тобі прихильна й серце її буде тільки для тебе битися — сказала стара й поклонилася низко.

— Покищо не бється для мене! Покищо думки її линуть до цего, що я її в нього видер. А ти подбай, щоб вивітріла з її голови память про нього, щоб її серце, як кажеш, билося тільки для мене. Тепер іди й переодягни її в турецький одяг — сказав.

Стара приступила до княгині Оленки й промовила до ньої щось по турецьки.

— Вона не розуміє по турецьки — сказав — Вона українка. Вибереш їй до прислуги дві невільниці-українки. І їм накажеш, щоб старалися нарозумити її.

Стара взяла за руку княгиню Олену й потягнула її за собою.

Княгиня пішла за ньою добровільно, щоб тільки не бути біля ненависного Пшерембського

Стара покликала дві служниці родом українки й сказала до них:

— Будете услугувати цій пані. Вона з вашої країни й віри вашої. Баша любить її, та вона тужить іще за своїм чоловіком на Україні. Говорив баша, що як що ви зможете прихилити її серце для нього, то великі ласки вас ждуть, може й пустить вас на волю. Тож добре дбайте, щоб вона полюбила башу. Тепер поведете її в купальню та переберете в достойний турецький одяг.

Як почула княгиня, що обі невільниці заговорили до ньої рідною її мовою аж полекшало їй на душі.

Одна з невільниць Оксана була родом із Полтавщини, а друга Катерина з Волині. Вона стала розпитувати їх про це, як вони в полон попалися, а там і неюстямилася, як і своє горе оповіла їм.

Усі три відразу заприязнилися. У нещасті на чужині свої люде скоро заприязнюються. Ця приязнь для них є там наче частиною їх батьківщини.

По купелі прийшла княгиня Оленка до себе. А як передягли її в чужинецький турецький одяг і як глянула в лискуче зеркало, то їй аж самій смішно стало. Мов не себе побачила в зеркалі, а якусь іншу жінку.

Пшерембський кілька днів не показувався їй. Або не мав часу або зумисне лишив її в спокою.

IV.

Радо привитали на Січі князя Богдана Ружинського. Не новик він був тутечки. Ще юнаком побував він на Січі й тоді вже був кілька разів курінним отаманом та враз із кошовим князем Дмитром Вишневецьким ходив у походи на татар. Щойно на рік перед геройською смертю козака Байди, кинув він Січ та оженився й осів у своїх добрах на Волині.

Багато товаришів застав князь Богданко на Січі. Ба, не тільки товаришів, застав i свойого побратима Опанаса. Покотила.

Цей на вістку, що князь Богданко вернув на Січ прибіг заразісько витати побратима..

— А, витай, витай, Богданку, як ти є, то вже наша Січ-Мати наново оживе. А то по смерти Свірговського дуже вже підупало життя на Січі. Та тепер, як ти є наново, зашумить козацтво, загремить козацька слава говорив Опанас на радощах.

Зрадів і князь Богданко, що застав свойого побратима в живих. Привіталися щиро, сердечно, а потім князь Богданко каже:

— Не сам я, Опанасе, прибув на Січ, а з дружиною, зі мною біля сотні завзятців.

— Чув я, чув — говорить Опанас — ти вже й татарських бранців і добичу привіз туди! Славно! Яж кажу, що з твоїм приходом наново оживе слава Запорожа.

Втішно та радісно витав князя Богданка й кошовий Клим Сокольський, що був родом із сусідної Волині, Галицької землі, теж давній друг князя Ружинського.

— Уже сама твоя поява на Січі, Богданку, багато значить та ще ти й товариство привів добірне та добре оружне.

— Це ще не все — говорив князь Богданко. За кілька днів прибуде тут мій сотник Шах із ще більшою дружиною та з запасом оружя, будуть і пушки.

— Славно, славно — радів кошовий Сокольський — будем чайки будувати тай у похід рештувати. Вернуть на Січ часи Байди…

Пятого дня по приході на Січ князя Богданка Ружинського, прибув і його сотник Шах із відділом у 300 людей та з пятьма новими пушками.

На Січі закипіло новим життям.

Ні про що тепер там не говорили тільки про новий похід на бісурмена. Добуде козацтво січове слави, добичі добуде.

А одного ранку з січового майдану понісся голос литаврів. Це сам кошовий на раду скликав.

І лавами сунуло козацтво січове на січовий майдан. Всі цікаві, чого це скликають товариство? Найпевніше, що до походу на бісурменів готовитисяме січове братство.

А там на майдані вже вся старшина, отаман кошовий із високою комишиною по середині. Біля нього військовий писар, суддя і осавул. Зіходиться, збігається товариство, так у чому хто був, у чому застав його гук литаврів: цей у кунтуші й при збруї, а цей тільки в сорочці, а той і без сорочки, так як на сонці вигрівався.

Зіходиться, збірається товариство та підковою кругом старшини стає.

І бачить батько кошовий, що вже доволі січового братства назіходилося, що вже не багато з січовиків хибує й дає знак, що говорити хоче.

— Дозвольте, панове товариство, січове лицарство славне, слово до вас держати — починає кошовий на три боки товариству січовому кланяючись.

— Говори, говори, батьку кошовий! Просимо, просимо, — загуло козацтво довкруги.

І починає батько кошовий:

Славне товариство січове, лицарство христіянське! На важну раду скликав я вас. По звичаю, що нам діяти, пораду дайте. Більш року вже минає, як ми в похід рушали під проводом Івана Свірговського бісурменів били, побивали, турецькі залоги в Тулині, Білгороді та в Браїлові в пень рубали. І рік уже минає як отаман Свірговський лицарською головою наложив. Славне товариство січове, чиж ялося нам осьтут по куренях на Січі час марнувати, чиж ялось нам дати нашим шаблям і мушкетам та самопалам ржавіти, чиж не ялося нам піти на бісурмена. Багато, багато там христіянських невольників стогне, багато хрещеного народу пропадає — чиж не ялося нам воїнству христіянському визволити братів і сестер у Христі з неволі бісурменської. А я маю ще до цего й певні вісти, що татарва готовить на цей рік похід на Україну, щоб там багатої добичі нагарбати, бранців і бранок нових набрати.

І загуло, загреміло товариство січове:

— Треба, треба нам у похід готовитися, в похід рушати! Не ялося нам на Січі байдаки збивати, не слід козацьким шаблям і мушкетам ржавіти давати! У похід, у похід, христіян із бісурменської неволі визволяти, у похід по славу, по добичу!

Шуміло, гуділо товариство, а як уже трохи вспокоїлося, став знову кошовий отаман говорив:

— Панове товариство, лицарі січові! Тепер порішити нам важне питання, кому вести січове лицарство на бісурмен? Чимало між нами є хоробрих лицарів, чимало здатних на отаманів похідних — та на мою думку найкраще надається козак Богданко. Яка ваша думка й яка воля ваша, товариство славне?

— Богданко, Богданко хай буде отаманом — загуло кругом товариство мов ув один голос. Полетіли козацькі шапки в гору. Богданко, Богданко наш отаман, Богданко хай веде нас у похід.

— Коли так, то й гарно — каже батько кошовий — хай Богданко веде вас, товариство січове.

Кинулися за Богданком. Тут був і вже його нема. Знає козак Богданко січові звичаї. Як тільки почув своє ймення, зараз вийшов із круга тай у свій курінь подався.

Пішов у курінь Богданків побратим Покотило, пішло з ним і інших кількох приятелів Богданкових.

— Ходімо, приведемо Богданка перед братство січове!

Увійшли в курінь, а козак Богданко сидить на лаві, мов нічого не відає, не знає…

— Ходи, брате Богданку, — каже Опанас отаманом хоче мати тебе товариство січове…

— А козак Богданко буцім то нічого незнає:

— Мене отаманом? Чиж нема в Січі кращих лицарів від мене! Не гідний, не достойний я такої високої почести! Єсть старші, досвідніщі від мене між лицарством січовим.

— Може й є! — на це Опанас. — Та воля така січового товариства, щоб ти вів його! Не ялося противитися волі товариства!

— Не ялося, не ялося! — говорять інші козаки.

— Ні, не гідний я отаманувати, не здатний я на отамана!

— Видно, що здатний ти, коли товариство бажає тебе мати отаманом — каже Опанас.

— Не піду я перед товариство — наче борониться ще Богданко.

— Не підеш? А ось побачимо! Опанас йому в відповідь. — А нумо, братці, берімте його, впертюха, попід пахи та ведімо перед товариство. А щоб знав як волю товариства шанувати добре його по дорозі буханцями та штурханцями частуйте!

І схопили товариші козака Богданка попід пахи тай не ведуть а несуть таки його на майдан. Він усе ще опирається їм, а вони його буханцями частують то в боки то в спину. А вже найбільше частує його ними побратим Опанас — так по щирости:

— Іди, бісів сину, коли товариство зове тебе!

Привели Богданка на майдан перед товариство:

— Ось вам, товариство славне, козак Богданко! Він опирається, не похочує, та не посміє опертися волі всего братства січового — каже Опанас. А кошовий отаман питає:

— Козаче Богдане Ружинський, усе братство січове хоче мати тебе отаманом похідним, чи згоден ти з волею братства?

Тричі кланяється козак Богданко кошовому отаманові й усій старшині січовій і по тричі в три стороні всему братству січовому:

— Не гідний, не достойний я, славне товариство почести такої, не здібний я вести вас у похід! Єсть між вами чимало здібніших, достойніших від мене молодого та недосвідченого! Я товариство славне домонтарем уже за довго був, лицарське ремесло призабув.

— Не забув, не забув, песький сину — гуде товариство. — Ти наш отаман, більш ніхто. Кажи, приймаєш, чи ні.

І знов питає в нього кошовий:

— У друге питаю тебе, козаче Богдане Ружинський, чи годишся бути отаманом похідним?

І знову кланяється козак Богданко старшині й братству січовому й знову каже:

— Не гідний я й нездатний на отамана похідного.

А все товариство гуде:

— І гідний і здібний ти! Веди нас на бісурмена!

— У третє питаю тебе, чи приймаєшся отаманувати славному козацтву січовому, військові славному запорожському в поході на бісурмена?

— Коли така рішуча воля братства січового, лицарства славного христіянського, то я корюся його волі й приймаю вибір на похідного отамана — відповідає князь Богданко й тричі кланяється старшині й по тричі в три сторони товариству січовому.

І говорить кошовий отаман Клим Сокольський:

— Козаче Богданку Ружинський. Великою честю наділило тебе братство січове, але й обовязки великі вложило на тебе. Які знаєш гаразд сам, тож не буду пригадувати тобі. Ведиж славне лицарство січове в похід на бісурмена по славу й честь лицарськую й хай тобі Всевишній допоможе багато бранців, невольника христіянського визволити з бісурменської неволі та без страт великих у славі та в честі та ще й із добичею чималою в Січ матір повернути.

— Як Бог милосердний допоможе, як Його свята воля така буде, то й вернемо, а буде Його свята воля, щоб ми згинули за віру христіянську, то згинемо по лицарськи — сказав твердо похідний отаман Богданко Ружинський.

— Славно, славно, — загуло, загреміло товариство кругом.

Ці, що були найблизче князя Богданка, підхопили його на руки тай понесли.

— До Гасан Баші, до Гасан Баші! — греміло кругом.

І понесли князя Богданка на січовий базар за окопи, де були побудовані крамниці й шинки. Цей базар звали запорожці Гасан Баша, або скорочено Шанбаш.

Сунуло все товариство за гуртом, що ніс князя Богданка.

Знає князь Богданко, чого товариство січове бажає:

— Гей, шинкарі, виточуйте бочки з медом та з горілкою — крикнув князь Богданко — хай січове братство перед походом погуляє собі, а то в поході ніколи не буде! Викочуйте, я плачу!

І повикочували шинкарі повні бочки меду та горілки, повиносили закусок усяких чимало!

— Іджте й пийте та веселіться, товариші! — каже князь Богданко Ружинський. — Це тільки сьогодні, бо завтра вже беремося до роботи, треба приготовити чайки: старі понаправляти й нові побудувати, треба самопали вичистити, шаблі погострити, куль і стрілива наготовити. Сьогодні веселість, забава, а завтра забаві шабаш — завтра робота.

Гей загуляло товариство. Десь ні взялися кобзарі й інші музики та стали пригравати запорожцям до танцю.

Дудонить запоріжська земля під козацькими ногами, під підковами лискучими. Мають у повітрі вильоти кунтушів козацьких.

Танцює запороже!

— Давай меду, шинкарю! Горілки наливай! — чути заклики тут і там. Ходять повні михайлики проміж козацтвом, випорожнюються шинкарі не жалують напитків, бо знають, що похідний отаман Богданко все заплатить тільки порожні бочки відкладають до рахунку.

Одні пють і танцюють, а другі обступили кобзарів і слухають. Співають козаки думи козацькі про неволю бісурменську та про козацьку славу, про козацькі походи, про Чорне Море.

Ось там співає сліпий, сивий уже кобзар про Байду-Вишневецького. Дзвенять струни козацької бандури, пливе хоч і старечий та могутній голос кобзаря про це, як то козак Байда в Цариграді на риночку пє мід, горілочку не день і не два й як турецький султан підмовляє його щоб вирікся віри христіянської та приняв бісурменську. Султан за це дасть йому свою дочку за жінку та зробить його володарем усеї України. Та не дається намовити завзятий козарлюга:

— Твоя, царю, віра проклята! Твоя царівночка поганая! — відповідає він гордо.

Розлютився цар та казав козака Байду схопити й ребром на гак зачепити.

І висить осьтак Байда на гаку „не день, не два, не одну нічку тай не годиночку“. Аж підходить до нього джура його вірний із вороним конем його. І каже Байда джурі:

Ой, джуро мій молодесенький,
Подай мені лучок тугесенький,
Подай мені тугий лучок,
І стрілочок цілий пучок.
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для царя дочки.

Джура подає козакові Байді лука й стріли. Байда натягає лука й стріляє.

„Ой, як стрілив, царя вцілив,
А царицю в потилицю,
Його дочку в головочку.
— Отож тобі, цару,
За Байдину кару…“

Співає кобзар, дзвенить бандура, а товариство слухає. Старі запорожці, що воювали разом із козаком Байдою, в походи ходили під його проводом на Чорне Море, на турецькі міста — згадують завзятого козака Байду Вишневецького:

— Славний був лицар — кажуть — завзятий козарлюга тай отаман добрий. Прославив та скріпив він нашу Січ матір.

— Колиб не погиб був так скоро, булаб Січ наша ще могутніша — каже другий. — Булоб воно так, булоб, колиб не зрада Томжі проклятого. Він то, щоб піддобритися султанові, вдав із собе прихильника Байдиного, заманив його в засідку тай захопив у свої руки враз із усією старшиною й чим дуж післав його султанові в подарунку — каже один запорожець.

А другий додає:

— Хотіли запорожці помститися за Байду та кинулися на Томжине військо, завдали йому доброго чосу та не вдалося вже визволити з неволі славного козака Байди.

А в другому кінці співає інший кобзар про Самійла Кішку, як він хитрощами й себе й усіх бранців із неволі на ґалєрі визволив та ще й ґалєру на Запороже привіз.

Слухає товариство кобзарів. Ходить по майдані Гасан Баші й новий отаман похідний козак Богданко Ружинський з побратимом Покотилом, з кошовим Сокольським та з сотником Шахом. Ходять козацьким танцям приглядаються, козацьким думам прислухуються.

Аж нараз побратим Покотило спинює князя Богданка тай каже:

— Слухай, слухай, Богданку, чи не про тебе оце співає кобзар?

— А йди, де про мене! Що про мене можуть співати кобзарі?

— Та слухай бо — каже Покотило.

А кобзар співав на бандурі приграваючи:

„Ой Богдане, Богдане,
Запорожський гетьмане,
Та чогож ти ходиш
В чорнім аксаміті?
Гей, були у мене гості,
Гості татарове,
Одну нічку ночували,
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли
Гей сідлай, хлопче, коня,
Коня вороного
Татар швидко здоганяти,
Миленькую одбивати!“

— А що не про тебе? — каже Покотило. Чи то не ти Богданку ходиш у чорному оксаміті тай чи то не тобі це татаре зарубали неньку, а миленьку зі собою взяли. Чиж то не ти гнався в погоню за татарами, щоб відбити любу жінку.

На ці слова побратима посумнів князь Богданко тай каже:

— Все воно ніби так, тільки що він співає про запорожського гетьмана — а я не гетьман.

— Е, це він тільки так — каже Покотило тай блиснув очима. — Це він натякає на це, що ти будеш запорожським гетьманом, а може й володарем усієї України.

— Говори, Климе, хай твоє не гине! — сказав князь Богданко.

А кошовий Сокольський розсміявся на це:

— Це ніби до мене пієш, Богданку, бо я Клим.

— Тільки ти не з цих Климів, що багато говорять, а з цих, що мало говорять, а багато роблять — відповів князь Богданко й задумався. Побратимові слова нагадали йому слова його управителя й такі самі слова священика та черця: „Може Господь приготовляє тебе до чогость більшого!“

По хвилі князь Богданко до Покотила:

— Коли це правда, як ти кажеш, що кобзар співає пісню про мене, то цікавий я знати відкіля цей, що зложив пісню знає так усе про мене?

— Ха, ха! Ато втяв? Відкіля знає? Прилетіла сорока з твоєї Волині, сіла на січових окопах тай вискреготіла все. Брате, колиб ти й не привів був зі coбою близко чотириста козацтва, а в кожного з них чейже є язик, що не любить дармувати — то, кажу, колиб ти й не привів їх на Січ, а сам саміський тільки прилинув, прилинулиб за тобою й вісти про твоє життя поза Січю скорше чи пізніше. Бож ти не такий собі перший-ліпший січовик-сіромаха, що то в нього ні роду ні талану й що йно мусить здобувати собі ймення та славу, коли є в нього на це снага та відвага.

— Правду каже Покотило — замітив на це кошовий Клим Сокольський — не сьогоднішний ти на Січі тай і поза Січю славний. Щиру, щирісіньку правду кажу тобі, Богдане, що дуже радий буду, коли за волею січового товариства могтиму тобі кошову комишину передати.

— Ні, друже Климе, — каже на це Богданко — не хочу я тобі проводу відбирати, хочу під тобою добувати слави.

— Говориш так, немовби ти не знав січових звичаїв. Не любить січове товариство довше когось оставляти при владі чи уряді, а вже кошового люблять що року зміняти.

— Не добре воно на мою думку — замітив сотник Шах — зміняти кошового отамана що року. Задумає кошовий завести кращий лад на Січі, збільшити її силу, то чи вспіє він за рік зробити це. — Може й правда твоя — каже на це кошовий — та вже такий звичай на Січі. Боїться січове товариство, щоб якийсь меткіший кошовий не забажав на довше закріпитися при владі та не прикоротив волі козацької.

— Не добре воно — дальше каже своє сотник Шах — не добре. Ось ти, Климе, дбаєш про Січ-матір, дбаєш про добро січового товариства, а прийде вибір — якийнебудь крикун виступить та криком підбурить товпу козацтва, а стане кричати за якимось ледащом. А товпа товпою й пійде за цим, що найбільше та найзавзятіше кричить і вибере цего ледаща. І твоя робота й наміри твої добрі підуть на марне.

— Правда воно, — каже кошовий — та тепер я не боюся про це! Я певний, що по мені вибере товариство Богданка Ружинського кошовим. Дуже любить і цінить його товариство тай своїх людей із Волині має він тут чимало. А я певний, Богданку, що ти не знищиш цего, що я будую, а ще краще поведеш усю справу.

— Що не знищу, можеш бути певний, та чи краще вспію повести діло як ти — не знаю.

— Але я знаю — сказав твердо кошовий. — Ти родився на володаря й лицаря заразом. Шкода справді, що на Січі так важко задержати керму довше в руках, а то під твоїм проводом дійшлаб вона до сили й слави.

— Перецінюєш мене, брате — боронився князь Богданко. — Правда, до лицарського діла є в мене охота, та щоб кермувати всім Запорожам, на мою думку цего за мало: тут треба ще й розуму тай не малого.

А на це Покотило зі сміхом:

— А в тебе його не має? Хіба любов до твоєї княгині забрала тобі його?

Князь Богданко на ці побратимові слова споважнів і задумчивим поглядом глядів наперед себе. Аж по добрій хвилі сказав:

— Ні, побратиме, любов до моєї Оленки не забрала мені розуму, противно додавала мені сили до праці.

— Але забрала нам тебе з Січі — каже знов Покотило.

— Так, це правда — притакнув князь Богданко й говорив дальше. У мене неначе дві вдачі: одна жадна лицарських пригод і слави лицарської, а друга спокою й творчої праці.

— Цебто сіяти гречку — завважав Покотило.

— А хочби. Чиж ти думаєш, що сіяти гречку, це не творча праця. Я так думаю собі, що й Запорожя булоб сильніше й могутніше, колиб не з самої шаблі жило.

— Це й моя думка — каже кошовий Сокольський. — Колиб так вдалося забудувати запорожські землі містами й селами — розвинути хліборобство, а з ним разом промисл і торгівлю, повсталаб сильна й могутня держава на цих землях, як уже була за князів Володмира В. та Ярослава М.

— Еге-ге! Куди ви стріляєте — каже Покотило. — Замінити запорожське лицарство у гречкосіїв. —

— Ні, не так, брате, ти зле розумієш мене! Військо військом. Січ, як є, так і осталаб лицарським товариством, заборолом цеї землі й усего христіянства, тільки пусті землі, безмежні степи требаб заселити трудящими людьми назад, як було колись до татарських нападів…

— Може й твоя правда, батьку кошовий, це не на мою голову. Я тільки шаблю знаю тай самопал.

А князь Богданко:

— Шабля й самопал мають саме тільки забезпечувати труд і творчу працю країни. Вони не будують держави, тільки боронять її, захищають, а то й здобувають нові простори саме для творчої праці.

— І то не все — додав кошовий. — На мою думку творча праця хоч може не скорше, та за те певніше здобуває потрібні ці простори. — Із сего самого заліза й меч і плуг, і оба вони здобувають — сказав князь Богданко.

— Так, друже Богданку, та, як кажу, здобутки плуга трівкіші від здобутків меча — відповів кошовий.

— Значиться ти, батьку кошовий, вище ціниш плуг як меч — каже Покотило. — Так тобі треба було остати гречкосієм.

— Ні не так. Я сам на гречкосія хисту не маю, не така моя вдача — та це не перепиняє мені здорово дивитися на завдання одного й другого. Тай свідомий я цего, що в теперішніх часах без меча й самопала бодай тут у нас і хлібороб не обійдеться. За богато ворогів ласих на наше добро, має богата наша земля. Тому поки небезпека: меч і плуг мусять у згоді йти на здобутки.

— Правду кажеш — завважав князь Богданко. — Лежить наша земля при битому шляхови й треба великого зусилля й змагань, щоб удержати її.

— Тай віри треба, віри в себе — додав князь.

Осьтак розмовляючи обійшли вони ввесь базар.

A козацтво гуляло: веселилося, пило, танці виводило. Лунали вигуки й співи, дзвеніли бандури, дудоніла земля під дужими, сильними козацькими ногами.

Небо було чисте та ясне, сонце що повагом йшло по синяві неба, сипало ярким промінням на рясну зелень на сині води Дніпра-Славутиці.

І не стямилося буйне козацтво, як воно, те сонячко, вже на долину стало скочуватися, як на розпечену соняшним промінням землицю стали спливати сутінки, передня сторожа тихої зоряної ночі, рясно спрагнені цвіти й трави благодатною, цілющою росою зливаючи.

Ось-ось і сховалося сонце за обрієм, на спочинок подалося, а на синьому небі стали запалюватися зірочки й виплив срібний місяченко… І замовкали співи й вигуки, поволи втихали дзвінкі бандури — козацтво гуртами кидало Гасан Башу й прямувало до куренів.

Небаром опустів увесь базар, шинкарі замкнули шинки.

Пішли в свої курені й кошовий і похідний отаман і його побратим Покотило й сотник Шах.

Кашоварі дожидали січового товариства з готовою вечерою…

І засіло січове братство по куреннях до козацької вечері.

А там і вечера скінчилася…

Пішло козацтво на спочинок.

Тихо стало.

Тільки на Гасан Баші по шинках шинкарі зиски облічували, а там і їх переміг сон…

— Не піду я перед Товариство — наче борониться ще Богданко. (34. ст.). Тихо. Тільки місяць сторожить із зірками.

Спіть спокійно завзятці, бо завтра труд вас жде чималий.

Завтра треба вже почати в похід готовитися, за віру Христову воювати й бранців христіянських із бісурменської неволі визволяти…

 

V.

На другий день, як зірниця на східньому небі зачервоніла, збудилася Січ, заворушилася…

Через ніч вилетів шум із козацьких голов, що його наробила була горілка та меди вчера на гулянні.

— До роботи, до роботи, Чорне Море кличе нас! — завзиває всіх одна думка.

Перше всего треба чайки готувати, старі направляти, нові будувати.

— Мусимо мати сто чайок — каже Богданко Ружинський, отаман похідний.

— Треба, треба сто чайок! — кажуть запорожці…

— А кілько готових на Січі? — питає Богданко.

— Готових — кажуть йому — буде не більш сорока тай із цих половину направляти треба.

Стали оглядати готові чайки. Яких пятнацять потрібували направи. То липові споди діраві, то керми попсовані, то щогли поломані, то весел хибує, ну тай нову обшивку очеретяну треба дати. І жваво забралося Запороже до діла.

— Перше всего треба в Великий Луг іти липини на спідні човна шукати — каже Богданко.

І яких дві сотки козаків із сокирами гострими подалося в Великий луг.

У лузі порозходилися малими гуртками по пятьох та шістьох. Товстої липини шукають та здорової.

Зацюкали в Великому Лузі козацькі сокири, понісся відгомін їх стукоту по всему Лузі, по Великому. Сполохана птиця з криком ізлітає з лип, крилами тріпоче собі нового захисту шукає.

Падають старі липи до долу. Віджили своє в Великому Лузі, а тепер козацтву послужать! По морі по Чорному до слави понесуть воїнство христіянське.

Попадали кріслаті. Немилосердно обчімхують їх козацькі сокири з конарів та з гиляк і з віття.

Не цвисти вже їм цвітом медоносним, пахучим. Не будуть уже до них пильні бжілки прилітати, не будуть із їх цвіту запашного солодкий медочок збирати. Пошукають собі його в молодших лип.

Тільки пні, сиротами остали, біліються.

Ніщо! З коріння пнів виростуть нові молоденькі липки на окрасу Великому Лугові, бжілкам пильним на пожиток. А потім на старі роки на пожиток славному війську запоріжському.

Обчімхані з гилля липи повезли запоріжці на Січ, щоб там над Дніпром чайки будувати.

Повезли, поскладали й зараз майстри до діла забралися.

Обтісують їх на колоди довжиною на 45 стіп, а шириною на дванацять стіп. Вирубують та випалюють заглибини. А другі приготовляють уже дубові ребра та дошки а ще інші керми та весла приготовляють. Інші щогли обтісують, готовлять. А бондарі бочки готовлять чималі, довгі на десять стіп, щоб було в чому запаси сухарів держати.

Кипить робота коло чайок не день і не два дні й не три дні.

Уже споди готові, вже дубові ребра прибивають, а на них товсті дубові дошки набивають.

Вже й повязані туговали з очерету товсті як бочки прикріплюють до боків чайок, щоб чайки на воді держалися, не топилися в морі.

Вже й повязані туго вали з очерету кінцях чайок тай весел по обох боках по дванацять.

І два тижні не минуло, як сто чайок готових над Дніпром Славутицею лежало. Тільки в Дніпро спустити їх тай у дорогу на море!

Коли так теслі біля чайок трудяться, то інші козаки в Козацькій Скарбівниці кулі виливають, бочки з порохом готовлять.

Інші коло пушок заходяться й самопалів та пищалів — чистять їх, направляють що треба, шаблі гострять.

А кашоварам теж робота! Треба сухарів насушити на сто бочок, треба козацтву в похід пшоняної каші й саламахи наварити.

І два тижні не минуло, все готове було. Час у похід рештуватися

І знов загомоніли січові литаври на майдані січовому. Це похідний отаман Богданко Ружинський козацтво січове до перегляду взиває.

І зійшлося, зібралося лицарство на майдані. Богданко Ружинський, отаман похідний, перед товариство виступає, товариству кланяється, словами промовляє:

— Товариство славне та хоробре! Прийшов уже час, що нам у похід рушати треба. До походу все вже готове! Треба тепер до кожної чайки отамана обібрати. Тож кожна сімдесятка нехай собі окроме стане й вибере отамана чайки своєї.

І розбилося козацтво на девятьдесять девять гуртів та стали нараджуватися. Не довго трівав вибір, бо кожен гурт мав уже заздалегідь наміченого отамана.

По виборі отамана чайок похідний отаман знов голос забирає:

— Панове товариство, так значить рушаємо в похід завтра вранці. Думаю, не треба вам пригадувати, що в поході не вільно нікому пити ні вина, ні меду, ні горілки. Думаю всі знають старі козацькі звичаї, знають яка гостра кара жде неслухняного. І я запевняю вас, що строго придержуватисяму цих звичаїв, старих запороських законів. Хочби виновник був найблизча мені людина, хочби побратим мій одинокий — не пищаджу його життя — ладу й порядку берегти буду, безоглядної слухняности вимагати буду в вас! Тепер товариство нехай кожен про себе подбає, щоб у кожнього було по дві парі штанів, жупан і шапка козацька.

— Є, є в кожного! — загуло козацтво.

— Як так, то й гаразд! Що в кожного є шабля тай по два пищалі, то я певен і шабля нагострена, пищалі вичищені!

— А вжеж, а вжеж, батьку отамане! — загуло козацтво.

— Тепер кожен іди в січову пушкарню там кожен дістане по шість фунтів пороху тай куль. Потім у своїх курінних куховарів кожен дістане пшоняної каші й саламахи та тютюну — говорив похідний отаман Богданко Ружинський тай поклонився товариству й відійшов.

Посунуло козацтво до січової пушкарні по порох та кулі.

— Треба кажуть цього цвіту козацького набрати, щоб було чим між бісурменами процвітати.

А потім у свої курені подалися з готовими горщиками. Курінні кухарі наповняли їм їх, ув один горщик каші пшоняної, а в другий саламахи ще й сушеної риби окремо та кожному тютюну чималу папушу.

А похідний отаман Богданко Ружинський подався до кошового Клима Сокольського на розмову та по пораду.

— Ну, щож, Богданку, завтра з Богом рушаєш у похід по козацьку-лицарську славу — каже кошовий йому на привіт. — А я старий уже на Січі остану з невеличким відділом козацтва.

— Ха, ха, ха! Старий! — розсміявся Богданко. Сорок літ ледво минуло, а вже старий! Сильний ти та дужий і молодого в кут заженеш! Та, правда, досвідом старий ти, батьку кошовий. От, тому то я прийшов до тебе на пораду.

— Ти, Богданку, до мене на пораду?! Лицарського досвіду відай більше в тебе, як у мене.

— Може й так, а може й ні! Та хай і так — каже Богданко — та в тебе всеж таки більше отаманського досвіду, як у мене молодика. От, до цего досвіду твойого прийшов я по пораду.

— Богданку, хоч ти, як кажеш, молодик, та досвідом і ти вже старий. Одначе добре, що прийшов ти, бо, як то кажуть, що дві голові, то не одна. — Правда твоя, батьку кошовий: що дві голові, то не одна! Добре воно, коли більше голов думає й радить, хай тільки одна приказує.

— Так воно, так! — каже кошовий. — І добре тай мудро завели на Січі, що в поході отаман необмежений пан, що в його руках життя кожного січовика. Так, так, Богданку! Від завтра ти могутніший від мене, хоч ти тільки похідний отаман, а я кошовий! Що я тут! Хочу щось доброго зробити, без волі січового братства нічого не можу. Скличу козацтво, говорю, представляю, що так воно треба й так! І здається вже все козацтво за мною! Аж тут виступить якийсь горлач і кричить: „Ні, каже, так зле, так не можна!“ І вже сварка, колотнеча між козацтвом, а там і до бійки рвуться. Хочу я, щоб рішили по мойому, а прихильники горлача: „Ні, ні! Не треба так, не можна!“ І довго треба змагатися, говорити, заки пересвідчиш і більшість пійде за тобою! А часом, коли в горлача є гроші й він підпоїть товариство таки за ним підуть усі. І не одна вже добра думка пропала на Січі в горілці.

— Так, так, батьку кошовий. — Так воно все є! Нехай би й самі наймудріші голови зійшлися, а й їх крикун, горлач потягне за собою. Разом і вони товпа! В кого більше хисту цей поведе її — все одно, чи до доброго чи до злого. —

А кошовий говорив дальше:

— От, торік хотів я, щоб у нас на Січі церкву побудувати. „Не ялося, кажу, щоб ми христіянське воїнство та церкви на Січі не мали. І гукає козацтво:

„Треба, треба церкви!" Аж тут виступає пянюга й забіяка Стецько Рудий тай кричить: „Не треба нам ніякої церкви, для козака всюди церква й на суходолі й на морі!„ А другий піддає: „Бог всюди й увесь світ його церква!“ На це кажу я: „Це правда, алеж нема в нас навіть де богослуження відправити, ба й священика нема!“ А Рудий знову: „Не треба нам на Січі попа, навіщо нам його!“ І так не вдалося мені. А чейже признаєш, Богданку, що треба тут церкви й священиків треба, бо й Бога забуде й здичіє Січ зівсім…

— А вжеж, що треба — каже Богданко! — Я думаю, що як Господь всемогучий дозволить нам вернути щасливо з походу з великою добичею, то ми перепремо таки твою спасену думку.

Довго ще розмовляв князь Богданко з кошовим про ріжні важні справи, та як виходив іншу думу мав.

— Гей, Оленочко, моя дорогенька, де то ти пробуваєш, чи живеш ти ще, чи згадуєш мене часто, так як я тебе згадую? Чи може вже піддалася триклягому потурнакові Пшерембському? Е ні, не вірю я цьому! Ти моя, моя, як була! Та чи найду я тебе, чи возволю з рук потурнака?..

VI.

Погідна літна днина. Сонце жарить уже зранку. Пожовклий од жари степ наче опустів. Не видно ні птиці ні звірини. Усе перед жарою поскривалося в холод у Великому Лузі.

Усе? Ні! Ось Запорожці не спочивають як звичайно в таку жару по куренях, тільки метушаться біля чайок. А чайки вже готові. Щогли застромлені, вітрила розіпняті. А на чайках бочки зі стріливом, бочки з солодкою водою, бочки з сухарями. На кожній чайці чотири до пять гарматок. Є й квадрант на кожній чайці, щоб на широкому морі сторони світа знати, дороги не змилити.

Спускає козацтво чайки на Дніпро.

І засміявся, захлюпотів вдоволено сивовусий дід Дніпро на вид сотні чайок. Понесе він їх на хребті свойому по славу, по добичу.

Станули чайки на Дніпрі тісно одна попри одну. Попереду отаманська чайка з січовим прапором.

А в чайках козацтва, як мурашок тих.

Хоч спека, жар на дворі, все козацтво в жупанах із товстого сукна. Не ялося в таку святочну хвилину жупана скидати. Жупани, що правда, не нові, та відчищені й гарно широкими барвистими поясами підперезані. На головах шапки з довгими мішками цвітистими та з кутасами золотими.

На березі Дніпра стоїть кошова старшина з кошовим отаманом Климом Сокольським на чолі й козацтво, що остало на Січі. Не багацько його.

Аж отаман похідний Богданко Ружинський станув просто в чайці, зняв шапку й перехрестився. А за ним підвелося все козацтво в усіх сто чайках, знимало шапки, схиляло чубаті голови й хрестилося.

Отаман Богданко підняв шапку в гору:

— 3 Богом рушай! — дав грімкий приказ.

І в одній хвилині присіли керманичі біля керм, а веслярі біля весел.

І під один такт вдарило понад дві тисячі весел. Захлюпотіла вода в Дніпрі, заблестіли бриски діямантиками в соняшному промінні, запінився старий Дніпро. Чайки рушили з місця.

Козацтво, що остало на березі підняло в гору шапки.

— Прощавайте! Вертайте здорові та зі славою — кричить кошовий.

— Вертайте здорові! — кричить козацтво.

— Прощавайте — відкликується похідний отаман кошовому й собі шапку в гору піднявши.

— Прощавайте! — гремить із сім соток дужих грудей на чайках. Попутній вітер надув вітрила чайок, стрілою помчалися чайки по Дніпрі.

Козацтво посідало в чайках, тільки в передній чайці отаман Богданко стоїть іще та бистрим зором перед себе шлеться. Не вперше він отак пливе, та вперше він веде козацтво в похід. Під його рукою сімсот душ лицарських, він їх необмежений володар тепер, вони всі обовязані йому до сліпої слухняности. На один його рух рукою готові всі й на смерть іти. Гей, гей, коби таких лицарів сміливих та карних, слухняних не сотки, а тисячі, сотні тисяч — не стогналаб Україна в ярмі в сусідів. Не стогналаб, а процвіталаб, пишаласьби, багатілаб. І широко по світу луналаб слава її, як колись за Святослава Хороброго, за Володимира Великого, за Ярослава Мудрого. Дніпре Батьку, не вперше несеш ти лицарські чайки на собі. Носив ти на собі судна Святослава Ігоревича, його славне ймення жахом і страхом наповняло серця могутніх візантійських цісарів і царів болгарських. Не вперше несеш ти, Батьку, й козацькі чайки. Носив ти славного Байду-Вишневецького на хребті свойому. Гей, колиб не так вчасно судилося було козакові Байді пропасти на гаку в султанській столиці, не така булаб Січ-мати сьогодні. А може, може доля судила, може воля Господня, щоб він, Богданко Ружинський довершив цего, що не вдалося Байді? Може він при Божій помочі сповнить задуми й заміри великого Байди. І пригадалися йому знов слова Дамонтовича й о. Єронима й черця Михаїла. Гей, може справді їх слова пророчі, може Господь досвідчив його це, щоб він міг Запорожю прислужитися, скріпити лицарство січове й так забезпечити Україну перед нападами диких орд і перед іншими сусідами?!…

І здавалося князеві Богданкові Ружинському, що в нього виросли крила бистрі, могутні, що сила прибула дужа, кріпка. І випрямився отаман, груди підняв високо, свіжого повітря втягнув.

— Боже поможи! — сказав майже голосно. А потім обернувся й глядів на чайки, що плили густо одна попри одну, так що здавалося, веслами зачіпають об себе. Та ні, не зачіпали. Вміло гребуть запорожці. Пінисті хвилі вдаряють об низкі береги чайок, лопотять вітрила. А козацтво гомонить. Вітер розносить гомін по рідному степові.

Сонце щораз вище піднімається. Жара. Та з Дніпрової води холодом дише.

Нараз на сусідній чайці задзвеніла бандура, а за нею на другій, на третій чайці.

Ухопив за бандуру й Богданків побратим Покотило. Він мистець у грі на бандурі. Підхопив Покотило гру з сусідньої чайки й заграв.

А за звуками бандур і пісня загреміла:

„Дніпре, брате, чим ти славен?
Чим ти славен, чим ти красен?
Чи своєю довжіньою, чи своєю глибіньою?
Чи своєю бистріньою, чи своєю ширіньою?
Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками?
А чи темними лісами, чи зеленими лугами
— Ой, я славен козаками, завзятими юнаками,
Завзятими юнаками, хоробрими лицарями.
Ой, я славен козаками тай козацькими чайками,

— греміла пісня козацька з дужих козацьких грудей.

Гордо шлеться зором по чайках молодий отаман похідний:

— Є сила, дужа сила! Не страшні нам вороги. Так, Дніпре, батьку сивовусий, носив ти на собі Олегові судна, носив Святославові й Володимирові, носив Байдині чайки, а тепер несеш мої чайки, чайки отамана похідного Богдана Ружинського. Задріжить бісурменська земля від мойого ймення, застогне поганець! Гей, наперед по могутність, по славу!

Гордо шлеться зором по чайках молодий отаман похідний.

Пролунала грімка пісня й знов сталотихо — тільки хлюпіт води чути під веслами, тільки вітрила шелестять від вітру.

Аж тут Покотило знов ударив пальцями по струнах бандури й заспівав. Завів чомусь сумної:

"У долині вогонь горить,
Коло вогню турок сидить,
Турок сидить — коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковії.
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, Турка просить:
„Пусти мене, Турчиноньку,
Побачити родиноньку,
Ще й рідную Вкраїноньку“.

— І навіщо він цеї сумної пісні завів, невольницької?! — думає Богданко й зараз: — Ось так і моя Оленочка може плаче тай проситься в триклятого потурнака Пшерембського й таксамо даремно, таксамо безуспішно, як у цій пісні. Ой, не на це пірвав її потурнак, щоб пустити. Бідна, бідна Оленочка!…

І важкий сум заляг душу гордого козака, десь ув одній хвилині геть утекли горді мрії про славу, про могутність Запорожа.

— Бідна, бідна Оленочка! — Та за хвилю отямився отаман, стряс із душі смуток, мов молодий дуб вялий лист із себе:

— Найду я тебе, миленька моя, хоч-би під землею скрив клятий потурнак, найду, добуду!

Пливуть чайки бистро, вже Базавлуг минули, вже з далеку лиман вилискується, вже на острові Тавані кріпость Аслам город вино.

— Станути! — дав приказ отаман Богданко.

І в одній хвилині перестали весла рухатися, спинилися чайки.

— Витягнути чайки на беріг, тай у комиші скрити! В гирлах Дніпра турецькі галери. Підіждемо ночі! Нічка, мати наша! Тепер перед молодиком, тож буде темна.

Козаки стали витягати чайки на беріг і крити їх у комишах.

— Ну, заки боротися з бісурменами, поборемося в комишах із комашнею, з комарями — каже Покотило.

Не довго трівало, всі чайки були в комишах…

Козаки дожидали ночі…

Розташувалося запоріжське козацтво в очеретах ночі дожидати. Перше всего забралися будувати собі намети, щоб на вечір було де перед комарями скритися. Ой, бо ласа ця комашня на козацьку, молодецьку кров. Не проженеш комарів від себе, то так ізколють так ізсічуть лице й руки що аж опухнуть. Мабуть лекше козакові обігнатися від бісурмена як від цих триклятих комарів. Та радить собі козацтво, як може. У кого є наметне полотно, той намет будує, щоб не пустити до себе комашні. І чимало запоріжців подалося в недалекийліщиник, щоб там натяти ліщинових вилок та пруття.

Ось і понарубували вже тай кожен вертає з оберемком пруття. Іде з ними й Покотило з чималим оберемком ліщини.

— Ну, захистимося якось перед клятою комашнею — каже хтось із запоріжців.

— А вжеж — відповідає другий! Ой, клята, триклята ця комашня! І відкіля то тутечки тієї погані набірається?

А Покотило зі сміхом:

— А хтож, як не кляті бісурмени насилають їх туди. Самим нема відваги тут по нас прийти, тай комарів цілі полки шлють на нас. — Нехай, — кажуть — коли нам годі, бодай комарі дошкулять їм. —

— Тай справді дошкульніші в цих комарів жала, як татарські стріли — замітив інший теж із сміхом.

— На те козак і на світ родився, щоб із усім лихом воював та бився: чи то з бісурменом Турком. Татаром, чи з лютою негодою, чи з буйним вітром, чи з комарями з усім треба йому боротися — каже Покотило. —

— Ну, щож боротьба козацьке жниво — додав інший.

І взялися будувати намети. Покотило будує намет для себе й для побратима Богданка Ружинського.

Вибрав із пятнайцять виластих гиляк, обтесав їх із грубша та повстромлював у землю. На вили понакладав по пять поперечок поздовж і пять поперек та попривязував їх бичівками. На це все накинув чимале товсте та густе полотно, так що воно не тільки, що накрило верх та боки, але й на землю спускалося на стопу.

— Ну, тут уже будемо з тобою, Богданку, безпечні перед комарями — сказав Покотило, коли скінчив будувати намет, — Готова наша палата.

Вскорі було більше таких наметів готових. Та не в кожного запоріжця було полотно, що ним міг накрити намет. Більшість молодших козаків мусітиме обганятися димом багаття від комашні.

Вже й тепер стали козаки розводити багаття. Покищо не проти комарів, а щоб полуденок зварити.

Пригрівають пшоняну кашу. Варять юшку з сушеної риби. А інші саламаху на омасту вживають. Десь хтось і якусь звірину вже вполював та оббілувавши припікає на жарі.

Варять і їдять, що хто хоче й як хто хоче

А похідний отаман звідунів посилає, щоб розглянулися, чи велика сила Турків у гирлі Дніпровому. Пішло їх пятьох.

Сидить отаман Богданко в свойому наметі сам один, Покотила понесло кудись на лови.

Сидить отаман Богданко люльку курить тай думу думає. І дивне диво, не про похід теперішний, не про лицарську славу! Линуть його думки в незнане йому житло, ворога його лютого потурнака Пшерембського. Виразно рисується перед його очима викривлене лице потурнака з нагайкою в руці. А перед ним на вколішках вона, його Оленочка, дружинонька кохана. Простягнула білі руки й наче проситься в нього, в потурнака проклятого. А личенько в ньої бідненької таке бліде, таке блідесеньке, а її глибокі як безодня чорні очі повніські сліз…

І здається йому, що чує голос її, благання жалісливе: „Пусти мене, пусти мене до дому, до милого дружини, до Богданка мойого, а ні то вбий мене, пробий серце моє! Не муч не катуй серця мойого, душі моєї нещасної!“ I бачить він лють у вочах потурнака й чує виразно як сичить він крізь затиснені зуби змією: „Таки не можеш забути його клятого ворога мойого!“ й підносить руку з нагайкою й бе її по білих раменах, по плечах.

— Ух, клятий! — зривається з криком князь Богданко. Та в цій хвилі отямився. Що це привид?! Вінжеж між своїми козаками. У наметі повнісінько диму з люльки. Це тютюн наробив, що так його думи взяли, аж привиди наслали на нього. А може, може справді вона його кличе, Оленочка його?…

Зірвався, сховав люльку за халяву тай вийшов із намету.

Козацтво по обіді спочивало. Гуртами сидять та розмовляють. Дехто жартами забавляє товариство, в іншому гурті козак бандурист на бандурі зтиха побренькує та підспівує думу про неволю бісурменську.

„У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
У гору руки піднімали, кайданими забрязчали,
Господа милосердного прохали та благали:
Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А з низу буйний вітер!
Хочайби чи не встала на Чорному морі бистрая хвиля,
Хочайби чи не повиривала якорів з тутецької каторги
Та вже ся нам турецько-бісурменська каторга надоїла,
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке, молодецьке
Коло жовтої кости пошмягляло.

Баша турецький, бісурманський,
Недовірок христіянський,
По ринку він походжає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на Турки-яничари зо зла гукає:
Із ряду, до ряду заходжайте,
По три пучки тернини й червоної таволги набірайте,
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте“

— співав бандурист. —

— Пшерембський! — подумав князь Богданко. — Ой, багато їх оцих потурнаків покинувши віру христіянську для лакомства нещасного знущається ще лютіше над бідним невольником як родовиті Турки! Ой, багато й ти, Україно, дала таких потурнаків і інших зрадників і тому ти така нещасна, тому ти добич чужинцям, а горе рідним дітям…

Обійшов похідний отаман увесь табор, зустрінувся з сотником Шахом і вже з ним ходив та розмовляв. І розмова розвіяла його тугу й біль.

Тимчасом вернули звідуни. Принесли радісну вістку: „Турецькі ґалєри відплили з Дніпрового гирла на широке море.“

Зрадів князь Богданко: — Значиться Турки не бачили нас і не сподіються нападу — сказав. І наче віджив, оживися: — Господь сприяє нашому походові, дамося в знаки клятим бісурменам, визволимо чимало невольника з неволі.“ А в душі думав:

— Ех, коби Бог милосердний допоміг мені найти домівку Пшерембського, визволив би я й мою Оленочку.

Стало вечоріти. Вернув і Покотило з ловів, оленя вполював. Із другим запорожцем притащив його на дручку. Буде смачна печеня на вечерю.

Стало вечоріти. Темніло.

— Ніч буде темна як у мазі — каже Покотило. — Вона мати козацька, сприяє нам.

Козацтво розводило багаття, щоб обганятися від комарів, що вже густими роями налітали тай щоб вечерю варити.

Покотило заходився біля свойого оленя. Оббілував його, шкіру й роги сховав, а мясо попаював на части й одну сам забрався пекти з Богданковим чурою, а решту дав іншим козакам:

— Їджте на здоровля!

Аж стало зівсім темно на дворі.

— Рушаємо в дорогу! — дав приказ Богданко. — Витягти чайки з комишів на воду.

Метнулося козацтво, стало намети звивати, багаття гасити. Дужі козацькі руки схопили за береги чайок тай витягали їх із очеретів до Дніпра.

Тихо, спокійно, вправно йшла робота. Поволи посувалися чайки до Дніпра. Заблисло Дніпрове плесо в темряві.

Козацтво завзятіше наперло на чайки й уже чайки над берегом, уже спускають їх на воду.

Спустили.

Козацтво повсідало в чайки, керманичі до керми, веслярі до весел узялися. Тихо посувалися чайки по воді, тільки легенький удар весел і хлюпіт води було чути.

Пливуть чайки густо, одна попри одну, попереду отаманська чайка.

— Оружя на поготові держи! — несеться приказ похідного отамана, переданий від чайки до чайки.

І кожний запорожець кріпше стискає свойого самопала, набиває його.

А пушкарі набивають пушки…

Пливуть. Уже Лиман минули, вже на чорному морі.

А на небі ні зірочки не видно…

Похідний отаман сидить у передному човні та впялив зір у темінь, мов проглянути її хоче…

Очі все більше звикають до темряви…

Та не бачать нічого перед собою…

Довго, довго…

Нараз щось забіліло в далі в темряві.

Отаман впялив бистрий зір у білу точку, не спускає з ньої ока.

А вона все більшає й більшає, видно наближається до них.

— Турецька ґалєра — сказав Богданко й уже приказ дає:

— Завернути чайки так, щоб ґалєра була перед нами!

І бистро завертають чайки, здалека обходять ґалєру, щоб із ньої не замітили їх. І вже ґалєра попереду, а чайки позаду.

Новий приказ:

— Перестати веслувати, спинити чайки!

І на млі ока піднялися всі весла в гору й станули чайки мов приковані до місця. Тільки з легка хиталися на воді.

Море було спокійне.

— Підіждемо півночі й тоді враз. ударимо на ґалєру — каже Богданко…

 

VII.

Важко та гірко живеться нещасній княгині Олені Ружицькій у гаремі Мустафи баші, бо так називався тепер потурнак Пшерембський.

Важким жорновим каменем звалилася на душу жура безмірна й давить, так давить, Змією всисається в наболіле серце туга безкрая, туга за милим дружиною, за хатою рідною, за Україною чарівною, за волею дорогою.

Ще тілько щастя, що тепер рідко бачить вона ненависного потурнака. В ласках він у султана самого й часто виїздив у Стамбул до Великої Порти із Аслам Керменя, де мав дім і де був башею. Так, що тільки гостем бував дома.

Як баші не було дома, то Оленка наче свобідніша чулася, хоч евнух Юсуф добре беріг її, стежив за кожним її кроком.

Тілько її розради, що розмова з невольницями Українками Оксаною та Катериною. Спільна недоля зблизила їх, хоч вона княгиня, а вони селянки. Так воно є в світі, що аж спільна недоля каже людям, що всі ми в Бога однакові, що всі ми брати й сестри в Христі. Княгиня Оленка ніколи не гордила низшими родом, й досі її піддані поважали й любили її так, як і її чоловіка, та всеж таки вона там була пані, княгиня, тут як і вони в неволі! Хоч треба тільки одного словечка, а булаб вільна, булаб панею осьтут — яка це воля: життя з нелюбим, що силою захопив її й повіз у чужу чужину між бісурмен. Ні, вона ніколи не скаже йому цего слова, ніколи. До смерти остане вірною цему, що йому присягала в церкві, свойому милому, єдиному свойому Богданкові. Краще неволя, краще муки, а навіть смерть, як зломити присягу. Ніколи!

Обі невольниці Оксана й Катерина спершу, так як їм були наказали, намовляли її, щоб забула минуле й коли годі їй полюбити башу, то бодай, щоб стала йому повільна. Надія на обіцяну їм волю веліла їм так робити. Та скоро пересвідчилися, що це дарма, що не зломлять ніяк твердої постанови княгині й дали спокій намовам. Княгинина сильна воля додавала й їм витревалости. І небаром стали щирими приятельками, вірними подругами княгині Оленки. Призналися їй, що з намови старої Туркині для обіцяної волі, згодилися були намовляти її, щоб погодилася з долею своєю та прихилила своє серце до баші потурнака. Стара Туркиня раз-ураз пригадувала їм їх зобовязання, та звичайно Оксана збувала її словами:

— Пострівайте, так скоро годі! Час гоїть усе й найважчі рани.

Із княгинею Оленкою й вони стали вірити, що князь Богданко Ружинський не лишить жінки на поталу потурнакові, що збере військо й прийде визволити її. Коби тільки довідався, що вона в Аслам-Кермені. А тоді й їх жде воля.

Та покищо в неволі минають дні за днями. Тільки спомини про рідну Україну та пісня рідна розрадою їх. А вміли цих пісень багато, багато й Оксана й Катерина. І часто прохає в них княгиня Оленка:

— Заспівайте щось!

І вони починають співати, а вона враз із ними теж. І дзвенить українська пісня в кімнатах гарему, понайбільше сумна, повна туги, а проте так ніжно голубить душу, так ласкоче наболіле серце, що відразу, відрадніше стає.

Та сьогодні чомусь і рідна пісня не в силі розважити княгині Оленки Ружинської. Від самого світанку така сумна, така сумна! Біль і туга здається в десятеро важче давлять її серце, як було досі, в десятеро болючіше ранять її душу.

Наче щось дуже страшне жде її! Щож може її тут ждати? Приїзд ненависного потурнака, його насмішки, його знущання… Цеж не вперше буде, це її насущний хліб, коли тільки він, потурнак появиться…

І таки цего дня вернув Пшерембський. Вернув підпитий. Бо хоч закон Магомета забороняє алькогольні напитки, та йому не під силу перемогти в собі старий наліг піянства.

Вернув тай відразу подався в її кімнати.

— Ну, щож княгиня пані вразумилася вже, перестала мріти про свого князя — кричав уже з порога.

Княгиня Оленка скулилася в куті кімнати й ніщо не відповіла.

А він говорив дальше:

— Цему вже мусить бути край! Я довше не стерплю! Або покинеш свої мрії, або продам тебе, як невільницю…

Вона зірвалася з місця й закликала:

— Продай мене, продай! Хай буду останньою невільницею, хай дадуть мене до найважчих робіт, тільки щоб тебе не бачила я, катюго злющий, потурчане проклятий!

— Так?! — скричав він. — Ти хочеш, щоб я тебе продав?! Знаю, більша надія буде на визвіл, на втечу! Так, знай, не зроблю тобі цеї приємности! Останеш у мене, але як невільниця! Не хотіла бути панею, невільницею будеш! Завтра вводжу в дім нову жінку й вона буде першою моєю жінкою, a ти їй невільницею — ха, ха, ха, княгиня пані невільницею жінки погордженого ньою шляхтичини. Що добре?! — глузував він.

Вона ніщо не обзивалася.

— Ну, що? Чому не відповідає, ясна княгине! Волиш бути невільницею й будеш. Роблю по твоїй волі.

Вона на це скричала:

— Не я невільниця, а ти! Ти, потурначе, невільник турецького султана! Ти, ти підлий невільник, раб! Тільки підлий раб може так знущатися над безсилою людиною! Перед своїм паном трясеться тай хоче, щоб бодай слабші від нього тряслися перед ним! Ти раб, раб, підлий раб! — кричала вона й наче це приносило їй полекшу повторяла раз-ураз: — Раб, раб, підлий раб! — а потім плюнула йому в лице: — Маєш, бісурменський рабе, від мене заплату за всі твої знущання наді мною!

Така зневага розлютила потурнака до краю. Він замахнувся на неї нагайкою та вона втекла в кут кімнати.

— Ні, стрівай, —кричав він — не я тебе битиму, ти не варта цего! — й плеснув тричі в долоні. Явився евнух.

— Покликати тут двох вартових! Хай прийдуть із нагаями! — приказав.

За хвилю ввійшло двох дужих та кріпких драбів із ремінними нагаями в руках.

— Трицять нагаїв дасьте цій невільниці — приказав і знов сплеснув раз у долоні. На це явилася стара Туркиня.

— Зняти з ньої дорогі одяги й зараз по покаранні дати їй найгірший одяг невільниці та вживати цю невільницю до найпідліших робіт.

Стара хотіла вивести її, та баша приказав:

— Ні, тут зміни з ньої одяг, її тут битимуть.

І стара насильно здерла з ньої одяг до сорочки.

— Бийте! — приказав він.

Оба драби кинулися на нещасну жінку й простягнули її доліниць на землі й один придержував її, що не могла й рухнутися, а другий бив. Пшерембський числив удари та кричав:

— Сильніше, сильніше бий!

І падали на нещасну княгиню удари за ударами щораз сильніші. Кров стала прискати з під нагая довкола, а за двацятим ударом княгиня зімліла. Приказав відливати її водою. Коли прийшла до тямки:

— Бийте дальше! — сказав. Били, а він числив. За десятим ударом нагая сказав.

— Досить!

Вартові відійшли, а Пшерембський сказав до старої Туркині:

— Дай їй одяг невільниці й візьми її до роботи.

Стара вивела побиту княгиню, а Пшерембський пішов у свої кімнати. Там довго ходив лютий, прелютий.

— Я мушу її опір зломити! — говорив до себе — мушу!

Потім велів осідлати собі коня й ви.їхав на місто.

Стара призначила княгиню до послуг у кухні: носити воду й дрова та молоти на жорнах. Слухняно сповняла княгиня всі прикази. А як казали вже йти на нічліг, упала мов нежива на постіль у куті, що його призначили їй. Заснула твердим сном.

Потурнак Пшерембський, чи то пак уже Мустафа баша вибіг із гарему як не той. Велів осідлати собі коня тай поїхав у місто до свойого приятеля багатого купця Ібрагіма, теж потурнака, Сербина родом. Цей як побачив Пшерембського, аж скрикнув:

— Що з тобою, башо?! Виглядаєш, мов пятьдесять київ на пяти дістав!

Пятьдесять київ на пяти? Ні, приятелю, я щось більш зазнав. Та ходім у твою тайну кімнатку, там я тобі оповім усе.

„Тайна кімнатка“ Ібрагімова, це була кімнатка, що до ньої нікому з домашніх не вільно було входити. Там держав він у сховках, під ключем дорогі вина й там принимав тільки своїх найблизчих приятелів.

— Добре, ходім — сказав купець Ібрагім.

Увійшли в невеличку кімнатку, де крім вигідних мягких диванів, нарґіль і чималої шафи не було більш ніякої обстанови.

Ібрагім засунув двері на засувку, отворив шафу, вийняв із ньої чималу пукату бутлю з червоним грецьким вином, узяв дві срібні чарі й показуючи на дивани:

— Сідаймо! — сказав.

Посідали на диванах напроти себе, як Турки, підібгавши ноги під себе. Потім оба взяли в руки цибухи одної нарґілі й Ібрагім каже:

— Говори, що з тобою?

— Налий перше вина! — каже Пшерембський.

— Хай буде по твойому! Вино, цей заборонений Магометом напиток, додає язикам звиности, оживлює мізки — сказав на це Ібрагім і наповнив срібні чаші по вінця перлистим червоним вином. — На твоє здоровля, башо! — каже піднявши чару.

Випили.

— А тепер оповідай, башо, що з тобою?

— Що зі мною? — почав Пшерембський. — Я й сам не знаю, що в мойому нутрі, в моїй душі діється! Ти знаєш, бо я оповідав уже тобі, чому я покинув рідну країну й став мослємом та перейшов під високу руку падишаха…

Знаю, знаю — перебив йому Ібрагім — гарне личко молодички повело тебе туди. Ти могутнім бажав стати й силою узяти милу — ну тай скоро осягнув усе, ти щасливий в Аллага!

— І я думав, що щасливий, та воно не так, мій Ібрагіме!

— Чому? Гризе тебе совість, що ти батьківську віру покинув? Ось я також! Правда, часом обзивається совість, та я придавлюю її отсим вином тай тютюном…

— Ні, не те, приятелю! Совість і в мене часом обзивається, та я дужчий від ньої!

— Ну, то щож? Хіба твоя молодичка не піддається тобі, а ти по вуха залюблений.

— Так, не піддається! Та це ще не те, що так прибило мене…

— І це не те! А щож? Кажи вкінці! — перервав Ібрагім і випустив клуби диму з рота…

— А те, що я їй сьогодні ще більш зненависнів! Розлючений велів я їй бити нагайками.

— Ха, ха, ха! Дивний спосіб примусити до любови!

— Не до любови примусити хотів я її биттям, а покарати за зневагу! Я грозив їй, що продам її, а вона з радістю прийняла цю погрозу та ще й плюнула мені в лице

— Плюнула тобі в лице й бачив це хто?

— Ні, ніхто не бачив.

— Ну, то начхай на це!

— Я так і зробивби, та вже за пізно! Не завернеш! В першому гніві я не знав, що роблю й велів службі дати їй трицять нагаїв…

— Ага, й це так прибило тебе!

— А вжеж! Тепер я вже не можу мати надії, що приверну її серце до мене. Ніякої надії!…

Ібрагім наповнив наново чари вином і каже:

— Хто знає, башо! Жінки дивні сотворіння! Хто знає, чи нагаї не привернуть її до тебе! Вона бачила, що ти мягкий до ньої тай опиралася тобі, а тепер…

— Ні, Ібрагіме! Не знаєш ти її! Вона горда, з княжого роду й не стерпить зневаги. І це мені тепер не дає спокою! Я повинен би позбутися її, продати! Та не можу! Для ньої я змінив віру, для ньої зрадив рідну країну, без ньої не можу жити! Тимбільше тепер, коли вже маю її в своїх руках.

— Я розумію тебе, башо, та не трать надії! Я все таки думаю, що по цій науці, що ти їй дав, вона отямиться й піддасться тобі, а там і полюбить…

— Ой ні, Ібрагіме, ні! Вже я її не приверну до себе. Пропало!

— Ще не пропало! Кажу тобі, що жінки дивні сотворіння! В неодної, що не зробить ні добре слово, ні діло добре, зроблять нагаї, чи киї…

— Може ваші Сербинки такі, але не наші, не вона…

— Жінка скрізь одна й ця сама! А ти тепер підійди до ньої ласкаво, скажи, що ти це зробив із великої любови до ньої, що тебе це гірше боліло, як її…

— І вона буде тішитися моїми душевними муками.

— Може, та всеж таки призадумається над цим і пізнає, що вона для тебе всім, а з другого боку, що про поворот до першого чоловіка нема що й думати їй…

— Це саме, на мою думку, найбільш додає їй завзяття! Вона все вірить, що він прийде з військом і визволить їй.

— Ну, то вбий у ній цю віру…

— Ба, а як?

— Просто скажи їй, що її чоловік згинув, або ще краще, оженився з другою…

— Вона не йме віри мені.

— То підішли когось із її земляків, щоб сказав їй це.

— Знаєш, Ібрагіме, твоя рада добра! Я спробую…

Пізно в ніч пили ще оба тай курили, а там і позасипляли так на диванах…

Княгиня Оленка спала твердо як ніколи й булаби спала ще довго, та нараз почула крик старої Туркині:

— Гей, уставай! Годі вилегуватися! Скінчилися твої добрі часи! Не хотіла ти бути панею в баші, будеш невільницею. Вставай! — кричала й копала її.

Княгиня Оленка зірвалася й стала протирати очі…

— Вставай, вставай до роботи!

Княгиня підвелася.

— До жорен підеш, ячмінь молоти на хліб для невільників…

Слухняно подалася вона в підсіння, де стояли жорна. Там уже було дві старі невільниці. Біля них був дозорець із нагаєм.

— Ось тобі нова невільниця до жорен. На приказ баші маєш із ньою, як найгостріше поводитися — сказала до дозорця.

— Буде по його волі! — сказав дозорець. А як стара відійшла сказав до нової невільниці:

— Що це за диво! Ще ніколи не мав я тут такої молодої тай гарної невільниці. Мабуть ти дуже провинилася, що тебе аж така кара стрінула.

Княгиня Оленка не відповіла йому ніщо.

— Ах, ти не розумієш мене! Ти певно славянка й повторив ще раз ломаною славянською мовою:

— Ти певно дуже провинилася, коли аж так тебе покарали.

Та княгиня замість відповіди на питання, сказала по турецьки:

— Пристав мене до роботи, це твоя справа!

— А так?! — сказав дозорець. Добре, добре! Ти горда, бачу! Ось ставай біля цих жорен тай мели. На, цей дрючок!…

Жорна були ще старосвітські. Камінь оберталося так, що в ямку на краю каміня вкладалося дрючок і так вправлялось в рух жорна.

Стала обертати жорна. Важко йшло їй! Хоч сон і покріпив її трохи, та боліло ще тіло від вчерашніх побоїв і чула в тілі знесилля тай непривична була до такої роботи. Але вона з затисненими зубами взялася до роботи. Та думи не давали їй спокою: — Що мені діяти, що робити зі собою? Втікати? Про втечу нема що й думати! Ніяк неможливо! Хіба смерть собі заподіяти! Душу запропастити! Боже, прости мені, що я подумала таке! Прости Всевишній, що я аж так зневірилася. Ні, я вірю, Господи, що ти не опустиш мене! Я все перетерплю! Я певна, що він, мій Богданко не забув мене! Він, сокіл мій ясний певно прилине з лицарством і визволить мене з рук нелюба, потурнака. Я не трачу віри…

І завзято обертала жорна. Аж дозорець, що приглядався її роботі, чудувався в дусі:

— Де то в такій ніжній жінці тільки сили береться. Аж тут знов прийшла стара.

— На приказ баші беру її назад! — сказала до дозорця.

— Я знав, що вона тут довго не буде! Вона за гарна до жорен.

Стара ніщо не відповіла йому, тільки забрала княгиню й повела назад у гарем:

— За добрий баша для тебе, джаврко! Знов велів тебе переодягти в гарний одяг та відвести до твоєї кімнати в гаремі. А ти, невдячна, все ще опираєшся йому.

І переодягла її тай відвела її в давню кімнату. Там уже ждали на неї обі невільниці Катерина й Оксана.

Сумно гляділи Катерина й Оксана на княгиню Оленку, як відійшла Туркиня. В очах їх виднів жаль і співчуття. Губи наче хотіли щось промовити, та мабуть думка не вміла дібрати слів таких, щоб не вразили нещасної княгині.

І обі мовчали.

Аж перша обізваласякнягиня Оленка:

— Чого ви так поніміли обі. Говоріть щонебудь, оповідайте, що чули, що сталося, як мене тут не було?

Тоді обізвалась Оксана:

— Нового ніщо не сталося: Тільки є чутка весела для нас невольниць.

— Весела? Якаж? — зчудувалася княгиня.

— А така, — говорила дальше Оксана — що вся Туреччина в трівозі. Я чула як евнух Алі говорив із вартовим Мехметом. Мехмет оповідав евнухові, що запороські козаки знов гуляють по Чорному морі. І кажуть велика сила чайок, мабуть чи не з пятьсот. А проводить ними якийсь дуже хоробрий та славний лицар отаман Богданко. Скрізь по прибережних містах над Чорним морем великна трівога. Султанські ґалєри рушили проти козаків. Та самі Турки кажуть, що вони не в силі ніщо зробити козакам. „Знищити козацькі чайки так само важко, як зловити ластівку на лету!“ — говорив Махмет.

Княгиня скрикнула:

— Богданко називається отаман!

— Так назвав його Мехмет!

— Боже, Боже! Може це він, може це мій Богданко — закликала княгиня. — Чомусь мені так здається, що це ніхто інший, тільки він!

— Можливе, дуже можливе! — говорила Оксана рада, що княгиня оживилася — Виж, ясна княгине, оповідали нам, що ваш князь був на Січі ще парубком, то можливе, що він тепер вернув на Січ, щоб при помочі Січовиків вас вирвати з неволі.

— Не тільки можливе, я певна цего, щораз певніша. Він, мій Богданко отаманом Запорожців. Він іде визволити мене. І визволить і мене й вас зі мною. Ну, тіштеся, радійте разом зі мною й узяла їх за руки та бігала з ними по кімнаті, мов дитина радіючи.

— Будемо вільні, вільні будемо! — викликала.

Оксана й Катерина й собі раділи з княгинею, бігали, сміялися. Вони, правда, не дуже йняли віри, що козакам удасться визволити княгиню й їх. Кілько вже разів мали вони цю надію! Кожна чутка про появу козаків на турецьких берегах, будила її в них. І все дарма. Як визволяють, то визволяють цих невільників, що працюють не в кріпостях. Та такої твердині як Аслам Кермень не здобути козакам! За кріпкі мури тут, за багато великих гармат…

Вони знали це, та не хотіли відбирати надії княгині. Хай тішиться. Однак поволи ця радість княгині перейшла й на них. Як княгиня так і вони обі стали веселіщі й жвавіщі. Весело та щиро сміялися, гуторили, бігали — наче забули своє горе.

Так воно в життю йде: тут горювання, плач, а тут відразу вже й сміх, веселощі. В найважчому горю малесенька іскорка надії й уже нова сила прибуває, радощі барвистими квітками цвітуть. І десь усе горе й смутки всі тікають далеко, далеко…

Всі три бігали, веселилися, а потім княгиня знову:

— Нумо пісень співаймо, але веселих, веселих! Зачинай, Оксано!

І дзвеніли в гаремі веселі пісні одна за одною, аж евнухи та інша прислуга чудувалися й раз-ураз відхилялася важка заслона й чиясь голова показувалася зза ньої.

— Чого їм так весело? — дивується вся прислуга. — Вчера збили отсю горду княгиню до крови, а сьогодні вона мов ніщо не було? — чудується якийсь євнух — Щось воно в цему є!

А евнух Алі каже:

— Видно поміг лік, що його вчора наш баша дав їй! Трицять солоних нагаїв нагнало їй розуму до голови.

— А ще в додатку, як прийшлося жорна крутити — каже перший евнух.

— А вжеж — каже Алі! — Ну, втішиться наш баша, як побачить таку зміну в своєї улюбленої…

Не знав Алі, що то саме він був причиною цих веселощів, чи радше його розмова з Мехметом, підслухана Оксаною.

Було вже геть із полудня, як Пшерембський явився в гаремі.

Алі зараз підбіг до баші та сповістив його про зміну, яка зайшла в поведенні княгині Оленки:

— Весела стала, бігає, сміється, танцює й співає — говорив Алі Пшерембському.

А Пшерембський подумав:

— Видно, Ібрагімова правда! Вона аж тепер пересвідчилася, що годі їй дальше опиратися мені.

А в кімнаті, де була княгиня Оленка з Оксаною та Катериною вже тихо було. Набігалися, насміялися, наспівалися, тепер сіли спочивати.

Повагом увійшов баша в кімнату.

Оксана й Катерина позривалися з місць, поклонилися баші низко тай спішно вийшли.

Княгиня Оленка сиділа на дивані й навіть не поворухнулася.

— Здорова була, княгине, — привитав він її.

Вона ніщо не відповіла на його привіт, та Пшерембський не звернув на це уваги, тільки говорив дальше:

— Чув я, що ти приходиш поволи до розуму! Це добре! Старе треба забути, дорогенька, його не завернеш! Так видно доля хотіла, щоб ти моя була! Егеж, доля! Будь певна, що в мене тобі зле не буде! Я знаю, що тобі всеж таки важко привикнути до мене, тим більше, коли подумаєш, що я тебе силою взяв.

— Не силою, а нападом у ночі, як розбишака — сказала на це княгиня.

— Хай буде й так! Так, нападом у ночі, як розбишака, алеж до цего змусила мене моя безмежня любов до тебе! Щоб тебе здобути, вирікся я христіянської віри, вирікся рідної країни, а що інакше годі було, то я тебе мусив викрасти в ночі. За тобою я й у пекло пішовби.

— Підеш туди без мене — сказала княгиня твердо.

— Не дбаю, що буде по смерти, аби за життя ти моя була. Бо люблю тебе, люблю над усе!

— Я чула це вже від вас, пане Пшерембський, чи то пак Мустафо башо, чула вже сотки разів. Та хто любить когось, цей не мучить його, не знущається над ним. Радше сам терпітиме за цего, кого любить, ніж мавби йому хочби найменшу прикрість зробити.

— Ні, княгине, — на це Пшерембський — я не так розумію любов, як я люблю, то хочу мати, ні, мушу мати цю, що її люблю! А не я винен цему, що щоб осягнути це, мушу робити прикрости цій, що її люблю. Та я сподіюся, ти таки зрозумієш мою любов і оціниш як слід і вкінці полюбиш мене…

— Ніколи! — заперечила княгиня.

А він говорив дальше:

— А як і не полюбиш, то бодай будеш мені приятелька — я й цим задоволюся. Бачиш, як мало жадаю я від тебе й терпляче ждатиму цеї хвилі, коли ти прихилишся до мене…

В цій хвилині явився вартовий і заявив, що прибув із Великої Порти гонець із важним письмом від султана.

— Так, бувай здорова, княгине, а за вчерашнє не гнівайся на мене. Я сьогодні жалую, дуже жалую, що дався аж так захопити люти. Більше цего не буде…

— Буде, чи не буде, мені байдуже — відповіла на вид спокійно.

Баша подався в свою кімнату й велів туди прикликати султанського гінця.

Небаром увійшов гінець із звиткому руці перевязаним шовковим мотузочком

Поклонився баші й передав письмо. Баша взяв письмо, поцілував його й передав свойому тайникові:

— Прочитай, — сказав.

Тайник так само віддав честь султанській грамоті й читав письмо на голос. Султан взивав башу, щоб подбав про укріплення твердині, про запаси стрілива та про скріплення, бо на Чорному морі знов появилися запоріжські козаки й тривожать турецькі побережа. Сила їх доволі велика, а при своїй відвазі та сміливости готові вони нападати й на твердині.

— Воля нашого милостивого султана й наслідника пророка Магомета буде виповнена — сказав баша. — Запоріжські ушкали поломлять зуби на мурах Аслана Керменя, як що зважаться здобувати його…

Гонець відійшов, а баша покликав до себе всіх військових начальників і подав їм до відома султанський приказ додав від себе, щоб кожен у своїй ділянці подбав про приготування до оборони перед нападом на всякий случай. — Я не вірю в це, щоб запорожці зважилися нападати на нашу твердиню, але забезпечитися треба тай воля султана мусить бути виповнена.

Довго трівала нарада, кожен ставив ріжні домагання, подавав ріжні ради. Були й такі, що вірили в можливість нападу запорожців на Аслан Кермень.

— Це завзятий народ, відважний і життя не цінить, тільки про славу дбає — тож дуже можливо, що й зважуться й на напад на нашу твердиню. Тимбільше, що як я чув, похідним отаманом є в них тепер Богдан Ружинський, лицар над лицарі. Ти, башо, може знаєш його? — говорив один.

На таку вістку Пшерембський збілів і подумав:

— Коли так, то напевно треба сподіватися нападу, як тільки він довідається, що я тут і що Оленка в мене — та як міг спокійно відповів:

— Так, знаю його навіть дуже добре. Справді, коли він отаманує, можна сподіватися нападу й на Аслан Кермень.

Пізно в вечір розпустив раду, а сам подався до приятеля Ібрагіма. Бажав поговорити з ним про зміну, що сталася з Оленкою.

А Оленка цего вечера молилася щиро, сердечно як ніколи.

— Всевишній Боже, дай мені сили видержати, дай сили додержати до смерти присяги, що я її зложила мойому Богданкові! Не дай мені піддатися ні намовам, ні знущанням. А коли така Твоя воля буде, Боже, то вкажи спосіб і шлях мойому Богданкові, як визволити мене з лабет потурнака!

І молилася Пречистій:

— Пречиста Діво Маріє, Мати Божа, Заступнице наша, благаю Тебе встався в твойого сина за мною нещасною.

По сердечній молитві полекшало їй неначе й неначе певність увійшла в неї, що Господь вислухає її молитви й Богданко таки визволить її.

 

VIII.

Північ. Густа темрява покрила все море. На небі не видно ні зірочки. Та бистрі очі запорожців і в темряві добре виріжняють білу ґалєру.

— Пора! — сказав князь Богданко. І приказ дає. Передають отаманський приказ від чайки до чайки:

— Напад на галеру! Веслуй!

Вдарили весла враз об тихе плесо моря й запінилося море, а чайки тихісінько посунули наперед. Гнали бистро, бистро, прямісінько на ґалєру.

Уже з усіх боків ґалєру окружили чайки. Як ті бжоли часом опадають необережну людину й жалять її немилосердно, ось так опали довкола запорожські чайки турецьку ґалєру. Пливе вона ще повагом спокійно, нічого не сподіється, пливе поважно та гордо як той лебідь білий. Аж нараз спинилася, захиталася. Немов ті бжоли жалами вціпилися козацькі чайки гаками в біле тіло ґалєри. І вже вискакують запорожці з чайок на чердак ґалєри. Попереду похідний отаман князь Богданко Ружинський.

Не мали Турки часу не то з гармат гримнути, але й за самопали схопити. Метушня на ґалєрі, розгардіяш, трівога…

А козацтво жужмом преться з голими шаблями в руках, з пистолями набитими за поясом.

Якось вдалося командантові ґалєри зібрати чималий відділ яничарів біля себе й він кинувся на козацтво.

Почалася січа. Завзято бються яничари. Із окликом „Аллаг“! мов ті льви кидаються на козацьку лаву з кривими турецькими шаблюками.

Пекольний крик ізчинився на ґалєрі.

— Січи, рубай клятих! Рубай бісурмена! Рубай поганців! — несуться козацькі заклики.

А яничари по свойому галакають, теж заохочують одні одних, відваги додають собі.

Та дарма! Не встояти їм проти такої сили козацтва. Чимало запорожських завзятців повалили до долу яничарські криві шаблюки, чимало червоної крови юнацької, козацької полилося на білу галєру, чимало душ христіянських на все з тілом розсталося й перед престол Всевишнього на суд полинуло.

Але й яничарських голов чимало до долу покотилося від ударів козацьких шаблюк, чимало крови турецької невірної з козацькою, христіянською змішалося, чимало душ яничарських перенеслося на вічну погибель.

Завзято бороняться яничари! Та дарма, не встояти їм проти козацької переваги!

Уже тільки невеличка горстка яничарів бється кругом свойого команданта. Свідомі вже вони цего, що всім їм прийдеться пропасти від шабель невірних джаврів. Та щож від долі не втечеш! Смерть кожному вірному муслємові суджена. Цему в старих літах у постелі вигідній, а тому в січі завзятій! А згинути в бою з невірними джаврами й слава й нагорода по смерти, так міркують собі. Тож не щадять, не жалують свойого життя яничари.

Не щадять свойого життя й запорожці! Раз мати родила, раз і вмирати треба! А воно сором козакові в постелі вмирати. Смерть у завзятому бою — одиноко лицарська, одиноко чесна й славна смерть, та ще й за віру христіянську, за визвіл братів-невольників із турецьких кайдан!

Завзята січа!

Ось шабля отамана Богданка Ружинського схрестилася вже з кривою шаблюкою вожда яничарів. А біля отамана бється його побратив Покотило!

Дужий та кріпкий баша яничарів і вміло шаблюкою орудує, але й отаман запорожців зручно відбиває всі його удари. Дзенькотять мечі, лискавками вилискуються, іскрами сиплють.

Ось шабля баші замахнулася над самою головою князя Ружинського, ще миг і розсіче її. Та в цій хвилині Покотило з усієї сили вдарив своєю шаблею, щоб відбити удар баші, не дати побратимові пропасти. Рубнув і відскочила башина рука враз із шаблюкою по лікоть відтята, на чердак із дзенькотом упала. А рівночасно князь Богданко вдарив башу шаблею в самі груди й мов дуб розрубаний повалився великан-баша до долу…

Не багато вже мали роботи запорожці з рештою яничарів. Бо до останнього яничара, ніодин із них не відложив меча, не піддався, рубав і сік на всі боки, щоб лицарською смертю згинути.

А як останній яничар упав, дав приказ отаман запорожців:

— На спід ґалєри! Бранців-галєрників розковувати, визволяти.

І повалило козацтво на спід ґалєри. Ґалєра була чимала в пятьдесять веслярських лав, а до кожної лави по пять веслярів-невольників важкими ланцюгами прикованих.

— Волю несемо вам нещасні невольники-галєрники! — закликав князь Богданко, тільки появився на споді галєри.

Гей, як зраділи бідні невольники, як заметушилися!

— Воля, воля! — лунало кругом.

Запорожці кинулися розковувати невольників. Наставник над галєрниками трясся мов лист трепети, пощади в запорожців благаючи.

А князь Богданко каже:

— Твоє життя в руках отсих визволених невольників! Як вони помилують тебе, то жити будеш, а як ні, пропало твоє життя.

— Я, я… прийму христіянську віру, я буду христіянином — лепетав у смертельному жаху наставник…

— Брати! — звернувся князь Богданко до визволених веслярів-невольників — судіть його, жити йому, чи погибати!

І виступив один із веслярів тай каже:

— Він потурнак! Для лакімства нещасного вирікся віри своєї христіянської й із усіх найлютіше знущався над христіянськими каторжниками. Не мав милосердя нікому, не давав пощади нікому. Хоч не один каторжник упадав зі знесилля, він нагаєм із таволги добував із нього останки зусиль і змушував до праці. У справжніх турків наставників було часто милосердя, а в нього не було. Він хижий звірюка! Не мав він милосердя, нема й йому милосердя! Смерть потурнакові котюзі!

— Смерть, смерть, потурнакові котюзі! — кричали веслярі кругом. — Смерть, смерть!

— Суд виданий! — сказав князь Богданко. — Та не гинути йому ні від кулі, ні від шаблі козацької! Не варта ти такої смерти! Звяжіть його кріпко мотуззям, привяжіть тягар який та в море киньте, рибам на поталу!

І метнулися невольники вязати потурнака, а він дальше руки простягає, та благає пощади. Та дарма, розярені невольники не слухають його благань, вяжуть кріпко мотуззям та важку, залізну кулю в ногах йому прикріплюють.

— Підеш потурначе, на сам спід моря рибам-людоїдам на снідання — приговорюють.

І підняла його яка двацятка рук у гору тай жбурнула в море.

Інших наставників і їх помічників помилували, як що вони згодилися прийняти христову віру. Та були й такі між ними, що не хотіли вирікатися своєї віри. З шаблюкою кидався неодин із них на невольників і запорожців і кричав:

— Прокляті джаври! Я згину, але ще багато вас пішлю на сам спід пекла на погибель!

І гинув на козацьких шаблях.

І якась мимовільна пошана будилася в серцях завзятих запорожців до них, до цих завзятих противників, що воліли смерть, як зраду, своїй вірі за дарування життя.

А тимчасом інші запоріжці забирають із галєри все вартісне, золото, срібло, дорогоцінности, та стріливо, оружя, мечі й гармати й виносять на чайки.

І зголошують отаманові:

— Батьку, отамане! Вже все вартісне з галєри перенесене на чайки!

— Ну, тепер пересідаймося назад на чайки. На кожну чайку беріть ще по двох по трьох визволених невольників. А галєру затопити!

— Шкода, — каже Шах — гарна будова! Моглаб нам придатися!

— Ні, — каже отаман Богданко — нам не вигідно буде з ньою. Щеж треба нам погуляти на побережі тай там ждуть невольники визволу. А галєра спинювалоб наші руки.

За хвилину всі були на чайках. А галєру затопили.

Як біла птаха перехилилася вона на бік і пірнула під воду. Вода захвилювавала, зашуміла й вигладилася поволи.

А козаки поплили…

Тихо поплили чайки навантажені добичею та зі залогою побільшеною визволеними бранцями.

Тихо пливуть чайки та бистро, бо вітер попутній. І запорожці щогли підняняли, вітрила розпустили. Є спочивок козацьким рукам, завзятою січею змученим, не треба так дуже веслувати.

Тихо пливуть чайки, та в чайках гамірно, гамірно…

Козацтво розпитує в бранців про всяку всячину.

А й бранці мають про що питати. Є між запорожцями люде з їх околиць, є навіть з цих самих сіл.

Ось сивий уже, сивий не зі старости, а з журби й туги та терпінь, бо дужий іще чоловяга, питає в козака:

— А давно, Петре, як ти на Січ пішов?

— Не давно, татусю, — відказує молодий козак, — ось через місяць що йно рік буде…

— Це справді недавно — признає перший. От, я вже пятнацять літ не був у нашому Ценеві, то вже шмат часу…

— А вжеж! — притягує запорожець. Я ще тоді малим хлопям бігав по болоні понад нашу Ценівку. Не знав ще ні горя, ні лиха — зітхнув козак. А потім утікати прийшлося…

— Утікати? А через віщо!

— Через плюгавого оконома! Він на панщині побив мою неньку, а я тоді засівся на нього з ломакою. Думав сперіщити добре, а вийшло що інше. Замість по спині, засягнув по голові й клятий оконом повалився без духа. Я в ноги, та до хати! А на другий день уже приходили за мною. Щастя, що мене не було дома! Як я вернув, мати каже: „Хтось убив оконома, а вони за тобою питають. Кажуть, що це ти, бо сліди ведуть до нашої хати.

— То таки я, мамуню! — відповідаю мамі. А мама руки заломили: „Боженьку, що буде! Навіщо ти це зробив?!“ А я їм кажу: „Я, мамо, не хотів його вбити, тільки набити добре, пімститися за знущання над вами! Та він голову підіпхав, ломака засягнула по голові й він повалився неживий“. А мамуня руки ломлять: „Падонькуж мій нещасливий! Щож тепер буде з тобою, щож тепер ти вдієш нещасний?!“ „А ніщо, мамо," кажу їм — „не можна мені тут ні хвилиночки бути, треба в світ за очі!“. „В світ за очі?!“ плачуть мама — „та кудиж ти втечеш, синоньку, від них?!“ „А туди, мамуню, куди їх руки не сягають, де всім покривдженим захист — на Запоріжя! Благословіть мене, мамуню, на дорогу! Поблагословили мене мамуня, а я в ліс та лісами аж у Винницю зайшов, а відтіля полями на Умань, а там і в степи тай на Січ. Одну просьбу маю до вас, татусю, як вернете в село, скажіть моїй мамуні, що бачили мене живого та здорового… сказав дріжучим голосом козак.

— А вжеж, що скажу — відповів, недавній каторжник. — Тай тобі старатисяму передати вістку від мами. Тяжко воно буде, правда, та я вже подбаю. Хтось усе й із нашого Поділя на Запоріжя тікає. Я вже буду питати за такими. До смерти буду вдячний і тобі й усему війську запоріжському за визвіл із турецької каторги.

Осьтак розмовляли недавні каторжники з запоріжцями, пригадували давнє, розпитували про теперішнє…

— Як в краю? Як у мойому селі? — чулися питання каторжників.

А отаман Богданко Ружинський розпитував про це, де на Чорноморському побережі найбільше христіянського невольника.

І кажуть йому бранці:

Найбільше то в Кафі, та їх тамечки добре стережуть, місто сильно укріплене. Тай уже знають і Турки й Татари про те, що ти, пане отамане, гуляєш по Чорному морі. А Кафи вони стережуть над усе, бож там їх маєток, там головний торг невольниками з усіх усюдів. Напевно вже там війська повнісінько…

А козацтво на те:

— Ну, то що, що війська повнісінько, але кілько бідного невольника визволилиб ми відразу.

— А що, браття, — каже на те Богданко — не шкодилоб попробувати козацької шаблі, чи просіче, чи зазубиться на мурах Кафи…

— А вжеж, а вжеж! — Гукає козацтво. — Треба, треба попробувати!

А отаман Богданко дальше:

— Та, браття, цей що полізе в воду, не спитавши броду, не розумно робить! Треба перше розвідатися, які там сили, а тоді, з Богом! Тому вишлемо насамперед кількох козаків, що добре говорять по татарськи й турецьки на розвіди: щоб принесли вісти про сили ворога в Кафі і в сусідстві її. Думаю, так буде добре…

Козацтво притакнуло.

Тоді отаман:

— Та поки що спочивку нам треба! До берега веслуй!

Пішов отаманський приказ по чайках:

— До берега веслуй!

Глядять очі керманичів на квадранти й керми на північ до берега навертають.

Узялися козацькі руки до весел, зашуміла вода, запінила.

А тимчасом стало свитати.

Пливуть…

Червона заграва зі східнього неба вдарила на море, осяла темні хвилі. Свіжим холодом дихнуло. Козацтво хреститься ясний ранок витає…

У пустому, відлюдному місці причалили до берега.

Повитягали чайки на беріг, поховали в хащах.

Отаман варти порозставляв. А тоді каже:

— Хто між товариством татарську чи турецьку мову знає й здатний на розвіди йти, хай у мене голоситься!

Не довго трівало, як зголосилося пятьох запоріжців. А шестий отаманів побратим, Покотило голоситься:

— І я піду на розвіди, отамане! Знаю я й турецьку й татарську мову, знаю й звичаї бісурменські…

Зрадів князь Богданко на цю охоту побратима:

— Добре, добре, побратиме! Дуже тішуся, що ти йдеш! Поручу тобі щось таке, що іншим не поручивби. Але ти мій побратим, ти не відмовиш мені!

— Кажи в саме пекло йти — піду! — каже Покотило.

— Може й у пекло треба буде, не знаю! Не в те пекло, що на тому світі, а що на цему, в бісурменське! Ти мусиш мені вивідатися, де сидить Пшерембський, та чи є в нього моя Оленка…

— Гм. — пробурмотів Покотило — в бабські справи лізти. Та ніщо, може вирятую христіянську душу…

Видали їм турецькі одяги й усі шість заразісько поперебиралися в них:

— Ха, ха, ха! Справжні бісурмени! — сміялися козаки.

А Покотило, як пращався з князем Богданком, каже:

— Не сподійся мене, побратиме, скоро! Не жди мене тут! Требаж мені буде довго нюшити, нишпорити, заки попаду на кишло потурнака, сподівайся мене на Січі.

— Добре, брате! Нетерпляче дожидатися буду тебе тамечки! Прощавай та вертай щасливо й із вісткою доброю.

Щиро обнялися оба побратими тай розійшлися.

А козацтво взялося багаття розводити тай обід готовити.

По невибагливому козацькому обідові, спочивало козацтво по трудах ночі.

Хто спить, а хто так лежить у мягкій траві.

Заслужений спочивок. Не має тільки спочивку вартовим та отаманові похідному князеві Богданкові.

Та вартові що година зміняються — одні на спочинок ідуть, а другі свіжі на їх місця приходять.

Нема тільки спочивку йому, отаманові похідному.

Він по таборі ходить усюди заглядає, а вже найбільше на вартових позір дає…

Цеж не дома на Січі, а на чужині ворожій землі — треба дуже берегтися, все на поготові бути!

Нема спочинку отаманові князеві Богданкові Ружинському.

Та не тільки тому спочивку не має, що треба табору, як ока в голові, берегти, а й думи не дають спочивку, спокою не дають…

То отаманське око по таборі, по козацькому несеться, а думи поза табор вються.

…Що там моя бідна Оленочка діє в лабетах потурнака? Де вона пробуває? Чи дуже знущається над ньою перекиньчик? Чи вдасться побратимові найти потурнацьке кишло, чи довідається він щонебудь про Оленку?

Не дають важкі думи спокою…

А сонце в гору знімається — вже й полудне.

Не довго ждав отаман Богданко, як вернули перші звідуни.

— Батьку отамане, — голосять — увесь Крим безборонний, бо сливе все здібне до оружя пішло на виправу — нема в Кримі тільки старці, жінки та діти й невольники та їх наглядачі. Можна погуляти в Криму та визволити багато невольника!

— Добра вістка! — каже Богданко — Та от цікаво куди подалася татарська орда?

Цего не знали перші звідуни. Аж на другий день прибули останні звідуни, Крім Покотила. Та князь Богданко й не ждав його.

— Не скоро він вернеться з вісткою потрібною мені! Не легку роботу має! Добре десь зачаївся клятий потурнак тай добре береже своєї добичі розбишака — думав князь Богданко.

Невеселу вістку принесли звідуни.

— Подалися Татари чорним шляхом на Волинь та на Поділля! Радіють тут ті поганці, що остали: багатий кажуть ясир буде тай іншого добра привезуть у Крим Татари, коли вернуть — голосили звідуни.

— Радіють! — скрикнув. Не будуть радіти, як ми погуляємо в них на Криму! Як долине до них вістка про запоріжське гуляння, думаю скоро кинуть Волинь і Поділля та в свою землю повернуть.

І випрямився отаман Богданко тай сказав грімко:

— Погуляємо, товариство, на славу Запоріжжа та на добро землі рідній! І невольника визволимо чимало й Татар завернемо з дороги. Я певен цего, що як тільки почують вони про нашу гостину в Криму, не гаючися повернуть рятувати своїх. Тому зараз у похід! Не гаймо ні хвилинки!

— У похід, у похід! — греміло козацтво.

А отаман говорив:

— Та відома річ у сухопутньому поході треба нам коней. Що чайка на воді, то кінь у степу запоріжському козакові! Та шкода нам гаяти часу, вертати по коні на Запоріжжа! Підемо, браття, по коні в татарські степи! Чайки оставимо тут, бо тут захистне та безпечне місце До кожної чайки приставимо по трьох людей — нехай бережуть, вартують! Отаманом над вартовими буде Шах! А всі інші в похід! Ага, а всі визволені каторжники, як хочуть, хто хоче остань біля чайок, а хто хоче з нами в похід.

Не багато каторжників остало біля чайок, тільки ці, що вже дуже були знесилені, а всі інші сказали:

— Підемо в похід!

— Славно! — загреміло козацтво їм у відповідь.

І стануло товариство в лави тай рушило в похід —

— Попереду підуть звідуни, щоб вислідити де найбільші стада коней пасуться — каже отаман Богданко.

Задудонів степ під козацькими ногами, зашуміли, зашелестіли, високі трави степовії.

Під вчір вернули звідуни:

— Недалеко відсіля великі стада татарських коней пасуться. Буде на кожного запоріжця по два, а то й по три! Варта біля них невелика!

— Гарно! Так підіждемо козацької матері нічки тай заберемо коней.

А як степи нічка вкрила, холодом дихнула тай жемчужною росою рясно покропила трави спрагнені та квіти, рушило козацтво. Тихо, тихо, легкий шелест тільки трави чути, вужем довгим йде козацтво, а звідуни їм дорогу до коней показують.

Ходять коні попутані, скубають траву сочисту. А козацтво вже пластує аж до самих коней! Вже на конях! За вудила кожен козак ще другого коня враз хапає тай на втеки!

Під кінськими копитами земля задудніла! І козаків мов небуло! А татарські пастухи всі ще сплять мов побиті.

І в козацтва є вже коні! Не всі у кульбаках, але це дрібниця! Ув аулах у татарських кульбаки найдуться, а покищо й охляп можна козакові сісти…

Тепер отаман уже кінне козацтво збирає, прикази роздає:

— Поділимося, товариство славне, на три відділи. Кожен відділ піде в іншому напрямі!

І розділив усіх на три відділи по дві тисячі козаків тай каже:

— Над відділом, що піде на схід отаманом настановляю Гаврила Голубка, над відділом, що піде на захід Романа Незнайбіду, а над цим, що йде в середину Криму, беру я сам провід.

І на млі ока розділилося козацтво на три лаві. Перед кожним відділом станув його отаман на коні.

— Підемо, товариство славнє в похід! А збірне місце наше само собою в нашій тимчасовій скарбівниці біля чайок!

Від сьогодні за тиждень усім нам там бути!

— Будемо, будемо, батьку отамане, всі хто в живих остане!

І ще говорить отаман Богданко:

— Товариство славнє! Ви знаєте, що Татарва в нападах своїх нікого й нічого не щадить! Хіба, що їм цінне! Золото та здорову молодь нашу христіянську, щоб її потім у неволю продати, теж на золото зміняти. Кажуть із давна, що де татарська нога ступила, там уже трава не росте. Не знають бісурмени милосердя, не буде й у нас милосердя для них! Тільки, панове товариство, ми людьми не торгуємо, то й у ясир ні татарських жінок і дочок, ні дітей не братимемо.

— Ні, ні! Не буде нікому пощади! — кричало козацтво — Щадити їх, значить скріплювати свойого ворога.

І розїхалося товариство на три шляхи. Що одним шляхом, то словутній козарлюга Гаврило Голубок веде запоріжців на схід Криму, що другим шляхом, завзятий рубака Роман Незнайбіда веде запоріжців на захід Криму, а що третім шляхом у середину, в само серце Криму веде сам отаман похідний Богданко Ружинський.

Ой, застогнали заридали татарські аули від козацької охоти, зачервонілася степова трава татарською кровю! Бо нікому не давала пощади козацька шабля! Старці, жінки, молодиці, дівчата й діти, татарчата дрібні падали під козацькими шаблюками! Нікому пощади не було, мов озвіріло козацтво.

— Нехай гине, нехай пропадає поганське татарське насіння, щоб і сліду з нього не було — кричало розюшене козацтво!

— Нехай гине, нехай пропадає — кричить і отаман Богданко. — Пімста, пімста за мою Оленку, за всі муки її й усіх христіян-невольників!

Тільки молодий Петро, цей самий, що вбив окомона, не міг на це все дивитися —

— Як можна вбивати безборонних жінок, діточок невинних — говорив він із докором запоріжцям. — Що вони мені лихого зробили?

А козацтво сміялося з нього:

— А чи Татари, як нападуть на нашу країну, панькаються з нашими людьми?! — говорили козаки йому.

— Та миж не Татари! — казав на це Петро — Я розумію битву з оружним Татарином. У нього оружя й у мене оружя! Але безсилих, безоружних убивати, це не по христіянськи!

А козаки йому на це:

— Чи як у степу гадюку з гадинятами побачиш, тільки гадюку вбиваєш, а гадинят лишаєш!

— Ні — каже на це Петро — але цеж не гадинята, а люде!

— Так люде, але з цих Татарчат виростуть Татари, що не милуватимуть нас, не щадити муть нашої країни, виростуть татарські матері, що нових грабіжників і мучителів нашої землі дадуть — говорили козаки.

— Ну, й щож! І в нас виростуть оборонці рідної землі! Боронитися перед Татарами треба, але не знущатися над їх безборонними жінками й дітьми.

— Е, не буде з тебе, Петре, козак! — кажуть йому запоріжці.

— Бачу й я сам, що такий козак із мене не буде. За нарід, за землю рідну, за віру христіянську готов я ставати до бою, але вбивати безборонних — ніколи! Я вбив безборонну людину з засідки, але не хотячи й то тепер совість не дає мені спокою.

А козацтво сміється:

— Вертай на гречкосія — кажуть йому.

— Бачу, що треба буде — каже Петро спокійно.

Сміялося козацтво з мягкого Петра й призвище причепило йому „Мягенький“.

Сміялося козацтво й не давало пощади Татарам. І гинули від козацьких шаблюк і ножів і списів козацьких і старці і старухи й молодиці й дівчата й діти невинні. Горіли татарські аули, попеліло татарське добро. Червоніло небо луною, нісся плач убиваних і мучених Татар, Татарок і Татарчат, неслися проклони їх, плили молитви їх до неба, до Аллага!

Озвіріло козацтво! Як де побачило катованих христіян невольників, калічених, осліплених, кидалося на Татар, виколювало їм очі, жінкам татарським обрізували груди, маленьких татарчат топтали кіньми, або в пожар кидали…

Княгиня Оленка в неволі (72 стор.)

— Пімста, пімста! — кричали козаки.

— Пімста, пімста! — кричав отаман Богданко.

Не прикладав тільки до цего всего рук Петро, „Мягенький“, шабля його спочивала. Ходив сумний, понурий.

А отаман Богданко післав на Січ, до кошового отамана гінців:

— Присилайте ще з тисячу кінного козацтва, я йду на Крим, а на це війська в мене за мало.

Не гаявся кошовий отаман, вислав полк кінного козацтва під проводом Богдана Микошинського.

Зрадів отаман похідний, Богданко Ружинський.

— Тепер ударимо на саме гніздо шершенів, на Крим, хочби на сам Бахчисарай!

— На Крим, на Крим! — понісся приказ.

І задржав увесь Крим. Жахом наповняло Кримців уже саме ймення отамана Богданка Ружинського. Стрівожився Бахчисарай!

Татарський хан мерщій післав гінців за Татарами на Поділля:

— Вертайте! Козаки-ушкали на Криму! Палять, руйнують, убивають!

Вертайте боронити землі рідної, вертайте боронити батьків, жінок і дітей ваших!

Не гаялися Татари, що гуляли, ясир набірали на Поділлі багатому тай добичу всіляку, не гаялися!

Гнали татарські коні, що вихор. Татарські мажі з добром усяким позаду остали, хоч і вони поспішали. Нещасливі були бранці, що їх Татари чимало вже навязали були. Мусіли бігти із кіньми. Працювали татарські нагаї на їх хребтах змучених, мліли ноги від бігу, об каміння пучки до крови оббивалися. І щораз більше бранців не видержувало, падало з безсилля, з виснаження. Татари відтинали їх від здорових іще бранців та добивали. І гнали дальше, тіла добитих бранців гайвороню чорному та вовкам сіроманцям на жир лишали. Не йшли звичайним татарським шляхом, а найкоротшим проміж Дністром і Богом на Очаків. Минули Очаків, перейшли Бог і Дніпро, до Прогноїв доходять. Безпечні, уже в Криму.

— Ну, тут ми завдамо чосу ушкалам козакам! — думають.

Аж тут із усіх боків козацькі списи, тисячі їх! Не злякались Татари! Сміливо виступили до бою!

— Аллаг, Аллаг! — кричать.

А запоріжці з трьох боків пруть на них.

— Слава Богу, слава Богу! — кличуть.

Не даються Татари, кидаються на козаків. Та козаки наїженими списами пруть їх і пруть наперед себе, до про- гноївських озер припирають.

І Татарам і відсіль лихо й відсіль горе! Тут запоріські списи, а там за ними болота та озера. Бороняться Татари, завзято бороняться, та нема їм рятунку! Не дає пощади ні козацька списа, ні шабля козацька, а кому вдасться минути їх, не минути йому болот прогноївських. Багато Татар застрягло на довгих запоріських списах, багато впало під гострими шаблями козацькими, та чимало проковтнули їх і болота та озера прогноївські.

І знов багато бранців руки до Всевишнього знімало в благородній молитві й козакам дякувало за визвіл із ярма татарського, з незавидної долі, що ждала їх у чужині між бісурменами.

А Петро Мягенький між бранцями ввихається та питає, чи нема між ними людей із Ценева.

— Нема. Не дійшли Татари аж туди Від Камянця завернули.

— Бачиш! — кажуть йому запоріжці бачиш Мягенький, почула Татарва про наше гуляння тай завернула. А не минула би була й твойого Ценева. А певно ніхто з них не милосердивсяб над Ценівчанами, так як ти над Татарами.

— Дайте, Петрові, спокій — обісказав старий козак. — Він сьогодні бився як справжній запорожець, по лицарськи.

— Так! сказав Петро — Я сьогодні бився, бо мав проти себе оружних Татар, бо йшла списа на спису, шабля на шаблю. І визволити бажав я невольників і пімстити кривди заподіяні землякам моїм.

— Чудний ти! — говорили запоріжці, та здвигали раменами.

Ще повний тиждень гуляли запоріжці в Криму — кріваво мстилися на Татарах за христіянські кривди. Червоніло небо на Криму ясними ночами луною сіл і міст кримських, чорніли в день їх згарища, валялись трупи татарські на згарищах…

Дріжали з жаху й тривоги ці, що при життю ще остали, що не досяг їх козацький гнів дріжали, бо не знали, чи ось-ось не наскочать на них джаври-ушкали тай і їх не пощадять.

Гуляє запоріжське козацтво, та Петро знов не той, знов його шабля в піхві спочиває, знов понурий тягнеться за своїм відділом. Важкі думи на душу налітають!

— Боже! — думає він — Так тут гарно, така чарівна країна, а ми руйнуємо її, кровю сполокуємо, кровю невинних жінок і дітей, старців безпомічних!

— Ні, я не приложу до цего руки!

В далі татарський аул у пишній зелені, а на боці від нього неначе хутір чималий…

Зраділи козаки:

— Добича буде, погуляємо!

І кинулися насамперед на хутір. — Поплівся за ними й Петро.

Вдерлися козаки в хутір, ніхто не боронить їм. Беруть що дасться взяти, пруться до хати, а в хаті двері зачинені, замкнені з середини.

Вивалюють двері. Під дужими козацькими руками двері скоро подалися, впали козаки, вдерлися в середину.

В куті кімнати притулилися до себе старенька бабуся й молоденька Татарочка, така гарна, як мальована.

Кількох козаків кинулося до них. Стара заслонила собою дівчину й простягнула худі руки до козаків. Говорить по татарськи, просить у них милосердя:

— Козаки, таж і ви люде! — просить вона в них. — Беріть усе, що вам знадобиться тільки життя даруйте! Не мені, мене можете вбити, даруйте життя цій унучці моїй. Вона молода ще, їй тільки жити.

Не всі козаки розуміли, що вона говорить, та всі з її голосу й із рухів бачили, що просить пощади. А з цего, що заслонила собою дівчину, бачили, що про неї йде старій, не за собою просить.

— Нема пощади бісурманам! — кричить на її слова якийсь козак по татарськи й замахнувся на неї шаблюкою.

Та тут дівчина, як не скочить зі страшним криком і з ятаганом кинулася на козака.

Козак мимоволі подався назад.

На хвилиночку, малу хвилину козаки спинилися, мов задеревіли. І незвичайна краса дівчини та гнів у її чорних як вугілля очах спинили їх, та тільки на хвилину.

Ось знов піднялося в гору пять шабель козацьких.

— Чого стоїмо — кричить один — бий, рубай невірних! — і метнулися до дівчини.

Та старуха знов заслонила її собою. У цій хвилині вбіг у хату Петро.

— Що тут, що тут? — кричить він. Як побачив дівчину й старуху й пять козаків із голими шаблями, зрозумів відразу все.

Мов той кіт, звинно скочив між них і відгородив старуху й дівчину від козаків.

— Що ти здурів!? — кричать козаки.

— Не я вдурів, ви вдуріли! Що винні вам ці жінки?!

— Ха, ха, ха! А він знов своє! — сміються козаки — Уступися хай розправимося з ними.

— Не з ними, зі мною буде розправа! — й заслонив собою дівчину.

Дівчина не розуміла спершу, що діється, та як побачила, що козак звернув шаблю до своїх, здогадалася що він боронить її й її бабусю.

— Спробуй зачепити її котрий, голову розчереплю — кричить Петро.

Козаки розпалилися й кинулися до Петра з шаблями. Задзвеніли шаблі та Петро зручно відбивався.

Старуха з дива очі витріщила, що це діється, що джаври зі собою бються. Хотіла усунутися на бік, та тут козацька шабля досягнула її й ударила в груди й старуха повалилася до долу.

Дівчина скрикнула з одчаю й захиталася. Петро взяв її в рамя лівої руки й кричить:

— Відступіться, а то всім голови порозчереплюю.

Та запорожці пруть на нього.

Аж увійшов у хату старий, сивовусий козак:

— Що це ви взялися зі собою битися, спамятайтеся! — закликав він грімко.

Козаки оглянулися її один каже:

— Це Мягенький не дає вбити бісурменки.

— Тай із цего бійка? Лишіть йому її! Дівчина гарна, варта пощади! Може йому вдасться навернути її на христіянську віру й так спасе він одну душу.

Козаки мов отямилися, поспускали шаблі до долу, а потім поховали їх у піхви й вийшли.

Петро остав сам. Глянув на стару, вона вже не жила. Виніс дівчину до другої кімнати й поклав на постіль. За хвильку вона прийшла до себе.

Петро не знав, що робити.

— Оставлю її, так знов прийдуть козаки й таки вбють її. Дівчина сіла на постелі й гляділа на козака й щось говорила. Він не розумів слів, та відчував, що вона дякує йому.

У хату ввійшов цей самий старий козак, що перепинив бійку й каже:

— Сподобалася тобі, козаче, дівчина. Ну, щож, бери її зі собою тай кидай, небоже, Запороже й іди на гречкосія.

— Як мені на гречкосія йти, коли годі до дому вертати?

— А навіщо тобі до дому вертати! У мене, сину, недалеко Січі зимовик є, так ти там осядь із ньою тай господарюй! Як я знемощію вже, то пригорнете мене біля себе.

Петро задумався:

— Може й добре, кажете, татусю! Та не знаю, чи вона схоче. Я силою її не візьму, а тут оставити теж небезпечно.

— Чи вона схоче? — каже старий козак і звернувся до дівчини тай каже по татарськи:

— Дівчино, чи хочеш тут сама остати?

— Тут? Ні, ні!

І глянула на Петра тай каже:

— Він вирятував мене, оборонив мене, я з ним хочу.

Старий козак переповів це Петрові, а в Петра очі засяли радістю…

— Як так, то я готов! Дякую вам, татусю! — й поцілував старого козака в руку.

Взяв дівчину на руки й виніс її доюконя. Та дівчина наче собі пригадала щось і каже до старого козака:

— Я ще мушу щось узяти собі.

І вернула в хату та винесла чималу шкатулу.

Старий розсміявся:

— Добра господиня буде з ньої — каже — Ось бачиш, не без посагу візьмеш її. Шкатула напевно повна золота.

Петро посадив дівчину на другого коня й так у трійку виїхали з хутора. Село вже догарювало. Чорніли згарища й дим курився подекуди.

Козаки виїхали вже з села. В далі на шляху виднів їх відділ.

— Мусимо наздігнати наших — сказав старий козак.

Підігнали коней і все більше наближалися до відділу, що обвантажений добичею посувався дуже поволи.

А тимчасом пішов по відділах приказ:

— Вертати до чайок!

Подався туди й Петрів відділ.

На другий день був уже Петро на місці біля чайок.

Був уже там і сам отаман Богданко.

— Вертаємо на Запоріжжа! — дав він приказ. — Навантажити добичу на чайки й частина сідає в чайки, а решта вертає кіньми сухопуттям.

Під ніч чайки поплили морем до Дніпрового лиману.

Петро й старий козак Семен Чорній із молодою Татаркою поїхали з кінними козаками сухопуттям.

Петро чувся щасливий, як ніколи. Хоч не міг розмовитися з дівчиною, та посередником був між ними старий Семен, що добре говорив по татарськи.

І оповіла Татарочка, що зветься Фатма, що була одиначкою в батька. Батько мав тільки одну жінку, що її дуже любив. Перед двома роками мати її померла. Батько не хотів уже брати інших жінок в хату. На господарці була тільки стара його ненька та вона. Тепер пішов був батько в похід на Лєхістан тай не вернув. Вернуло кількох без добичі, без коней і сказали, що батько згинув у бої з козацьким отаманом Ружинським під Прогноями. І вона тепер кругла сирота…

На другий день вечером прибули кінні козаки на Запоріжжа.

 

IX.

І знов ожила Січ мати, знов зашуміла, забуявіла веселим життям, аж Великий Луг батько радісним відгоміном озивається з Дніпром Словутицею, дідом сивоусим а пошумом зеленим розмову веде, а Гасан Баша гремить козацькими викликами, співами козацькими й звуками бандур дзвенить, дзвонить підківками срібними, під козацькими присюдами вгинається, медом-вином обливається.

Лунає слава отамана побідного Богданка Ружинського…

Та не має його ні на Січі, ні в Гасан Баші.

Поза січовими окопами в таборі визволених бранців татарських він із сотником Шахом вітає, від бранця до бранця підходить, розпитує, як у полон попався, в яких місцях на Криму, чи може й у Туреччині бував, чи не чував що про потурнака, польського шляхетку Пшерембського, чи не знає, як він тепер називається, де перебуває? Дарма, ніхто ніщо не знає…

А були там бранці, що трохи не ввесь Крим тай Туреччину невольницькими ногами сходили, з рук до рук переходили, від пана до пана.

— Багато, багато бачили ми потурнаків, що для лакімства нещасного потурчилися, побісурменилися, багато! Єюїх чимало й на високих становищах, башами навіть. Вони лютіші для нашого брата, невольника від справдішніх Турків.

Докладно описує їм князь Богданко вигляд Пшерембського.

— Подібних до твойого опису, отамане, доводилося бачити мені, — каже один бранець — та чи це він, що про нього питаєш не скажу, не знаю.

— Бачила й я кількох такісіньких, як ти, княже ласкавий, описуєш, ба навіть чула, що потурнаки вони, та як вони колись, як ще христіянами були, звалися, не чула каже якась старенька жінка, що певно не рік не два в бісурменській неволі побувала, а молоді літа свої там згарувала, змарнувала та рада, що хоч на старі літа в рідній свяченій земленці, між хрещеним народом кости зложити зможе…

І сумно похилив князь Богданко чубату голову:

— Не довідаюся нічого! Одинока надія на побратима Покотила, що він певну вістку принесе. Та коли? Довго прийдеться мабуть дожидатися його.

І вже хотів вертати на Січ, аж із дива пристанув. Між визволеними бранками побачив молоденьку гарну Татарочку, а біля неї двох запорожців одного старого сивовусого, а другого молодого, що тільки вус йому добре засіявся…

— Що це?! Татарка бісурменка рідний Крим кинула й із визволеними бранцями на Україну йде?

І підступив князь Богданко із сотником Шахом близче до них тай питає в обох козаків:

— Відкіля тай як тут ця бісурменка взялася?…

Мовчить Петро, а старий запорожець озвався:

— Це сирота без батька й матері! Отсей голак вирвав її з рук розюшених запорожців і вона згодилася з ним на Україну йти, стати його дружиною.

Князь Богданко звернувся до Петра:

— Чи невідомий був тобі, козаче, приказ похіднього отамана?

У Петра очі засвітилися:

— Так, — сказав — відомий!

— І ти зважився зломити його! Ти знаєш, що тебе жде кара за це!

— Знаю, та я вже не січовик, я кидаю Січ.

— Кидаєш Січ-матір для гарних очей бісурменки — сказав князь Богданко згірдливо.

— Вона вже не бісурменка, вона сказала мені: „Твоя віра буде моєю вірою!“

Задумався князь Богданко:

— Дива діються на світі, на Божому! Я за жінкою, за Оленкою моєю шукаючи на Січ пішов, за неї ввесь Крим зруйнував, для ньої вірного побратима наразив на небезпеку, може й на певну смерть післав і не можу й на слід її попасти, а тут юнак між бісурменками несподівано милу дружину знаходить собі, що з любови каже: „Твоя віра буде моєю вірою!“ Боже, кілько з цих, що впали від козацьких шаблюк могло стати христіянами, душу спасти, а я приказом своїм жорстоким, в ненависти, в жадобі пімсти замкнув їм на все шлях до спасення… Боже милосердний, прости мені! — молився князь Богданко в душі й звернувся до Петра тай сказав:

— Будь щасливий, козаче, з дружиною любою твоєю, хай тобі Господь благословить, щоб ти був щасливіщий від мене.

І спішно відійшов, подався з сотником Шахом на Січ.

А там ждала його нова несподіванка!

Тільки війшов у курінь кошового отамана, а цей йому:

— Гості до тебе, Богданку!

— Гості?! Які? Хто? — питає князь Богданко.

У цій хвилині прискочив до нього молодий юнак і кинувся йому в обійми.

— Михась! — скрикнув радісно князь Богданко.

— Богданко! — кликнув юнак.

— Відкіляж ти тутечки на Січі взявся? — питає князь Богданко.

— А що брате? — Навкучило на чужині над книжками сидіти, так зложив книжки й подумав собі:„Годі мені тут у Падві тою латиною голову мучити, не буде з мене вчений, до шаблі тягне мене, до пригод вояцьких! Краще чкурну з академії з Падви в нашу Січ-матір, в нашу воєнну академію!“ Подумав я так, тай не гаявся, пустився в дорогу. Прибув у наш дім, думав застану нашу неньку та тебе з Оленкою, та застав пустий дім, що правда, вже відбудований по руїні.

— Старий Домонтович добрий господар — каже князь Богданко.

— А вжеж! — притакнув князь Михайло Ружинський. — Він і оповів мені про все, що скоїлося. Не було мені чого сидіти дома! Помолився я на неньчиній могилі тай чкурнув на Січ, до тебе, щоб із тобою разом воювати.

— І добре зробив ти, брате. Впишешся в мій Ведмедівський курінь.

Повеселішав князь Богданко:

— Ти добре зробив, Михасю! — похвалив ще раз. — Разом воюватимемо, разом слави добувати і може — —

Не докінчив князь Богданко, ввірвав. Та докінчив за нього брат, князь Михайло:

— А вжеж, як Господь милосердний дозволить, поможе разом і визволити твою Оленку. Ой, гарна десь вона тепер! Як я відїздив в Італію, то вона ще тільки підросток була, але вже заповідала собою, що розвинеться в красавицю, хоч куди.

А князь Богданко:

— Вона дуже бажала, щоб ти був на нашому весіллі, щоб дружбував їй і дуже жалувала, що ти не міг приїхати.

Осьтак на розмовах, на споминах минув обом братам день. І пізно в ніч розмовляли ще, та вкінці сон зморив їх, сплющив їм знеможені очі.

А на другий день рано загомоніли, загреміли литаври січові, запоріське козацтво на раду скликали.

І заметушилася Січ, скоро заповнився січовий майдан козацькими чубатими головами. Густо, густо на майдані лицарства, як ніколи. Уставляється козацтво в підкову, середину запоріській старшині лишає.

І виходить старшина: кошовий Клим Сокольський, військовий суддя Богдан Микошинський, військовий писар Роман Ільницький, військовий осавул Яким Жмайло. Стають по середині підкови. Кланяються по тричі товариству січовому.

А кошовий отаман Клим Сокольський високу отаманську комишину піднімає, словами промовляє:

— Дозвольте, панове товариство, лицарство січове славне, до вас слово держати!

— Говори, говори, батьку кошовий! — загуло, загреміло товариство січове в один голос.

І кошовий отаман Клим Сокольський чуба поправляє й говорить спершу повагом, сливе тихо, а там щораз палкіше, щораз грімкіше:

— Товариство славнє січовеє! Дозволив нам Господь милосердний під проводом лицаря славного Богданка Ружинського щасливий похід на бісурмена, ворога христіянського відбути, багато, не мало невольника христіянського з бісурменської неволі й із каторги тричі лютої визволити, багато добичі придбати! І ялося нам, христіянському лицарству, всевишньому Господеві подякувати за ласку Його, ялося помолитися за душі цих лицарських товаришів, що в бою з невірним бісурменом буйні голови зложили! Ялося! Та де нам подяку зложити Всевишньому, Де нам молитися Йому? Ми, христіянське лицарство, за віру Христову кров проливаємо, а тут на Січі навіть Дому Божого, церкви святої не маємо!

Зашуміло товариство, мов тії джмелі в лісі.

— Треба, треба нам церкву святу будувати — кричать одні.

— Не треба, не треба! — кричать другі — увесь мір Божий, світ увесь церква Його.

— Не треба, не треба! Наші діла, наші вчинки лицарські, молитва до Бога.

Шуміло, гуділо товариство. „Треба церкви!“,„Не треба нам церкви!“ „Треба!“,„Не треба!“ мішаються з собою противні голоси. І не знати, котрі голоси перемагають. Аж виступає князь Богданко Ружинський:

— Дозвольте, панове товариство, мені до вас слово держати.

— Говори, говори! — йому в відповідь товариство.

І говорить князь Богданко грімко, грімко:

— Товариство славнє! Правду каже наш кошовий, що нам на Січі треба дому Божого, Церкви святої, правду святу каже! Чи знаєте, що про нас запоріжців на Україні говорять, як сміються з нас? Кажуть таке, що як спитати в запоріжця. де його церква, то він відповідає: „Ось копиця сіна, тож церква запоріська.

Так посміхуються з нас по всій Україні широкій! Чиж дозволимо на це, щоб така слава про нас, лицарство христіянське, по нашій рідній Україні ходила! А коли не буде в нас церкви, не буде на Січі найсвятішої Евхаристії, то ця слава буде заслужена. Миж христіянське лицарство й повинні на Січі святий хрест мати й Господа нашого, в найсвятішій Евхаристії утаєного…

Тут увірвав князь Богданко й водив зором по козаках. Козацтво мовчало. Ніхто ні словечком не озивався. Тоді князь Богданко знов став говорити:

— І скажу вам правду, признаюся вам, що перед походом благав я помочі в Пречистої Діви, щоб узяла нас під свій покров. І в душі зобовязався я, що як верну щасливо з походу, спонукаю вас, товариство, до будови церкви св. Покрови. I Пречиста Діва, Мати Божа вислухала молитви моєї. Товариство славне, на будову церкви половину коштів я плачу своїми грішми. І питаю вас: Будуємо церкву, чи не будуємо!“

І в один голос товариство:

— Будуємо, будуємо!

Тут знов кошовий отаман дозволу говорити просить тай каже:

— Дякую вам, товариство славне, за розумне рішення. Будова церкви не прийдеться нам важко! Доволі дубів у великому лузі на стіни! Майстрів до будови між нами чимало, а й різбарі й малярі найдуться. Тож із Божою помічю зараз і візьмемося до діла…

Як скінчив кошовий, старий запорожець Гриць Сулима дозволу говорити просить.

І говорить дріжучим, старечим та грімким ще голосом:

— Товариство славнє! Дуже, дуже тішуся, що ви рішили на Січі церкву будувати, дуже тішуся! Дуже потрібна нам церква тут. Та ще одна є потреба! Із походів багато вертає запоріжців каліками. Треба нам і про них подбати, треба нам козацького шпиталя, захисту й лікарні для калік. Я маю на Україні біля Чигирина чималий маєток. Продам його й усі гроші дам на будову шпиталя.

На те виступає другий сивий запорожець високий та худий і дозволу говорити просить.

— Розумне слово сказав наш Гриць Сулима. Треба нам шпиталю, дуже треба. Треба захисту для ранених і недужих запорожців, але й треба браття, захисту й для цих, що в них душа ранена. Не багато, правда, на Січі доживає сивого волосся, а всеж таки є доволі таких як я тай Сулима, що їм Господь судив пізного віку дожити. Прийде час, я все думаю над цим, що годі буде мені на Січі заваджати, треба десь на самоті гріхи відмолювати. От моя думка така: треба нам заснувати козацький, запоріжський монастир. Нехайби там старі запоріжські діди гріхи свої відмолювали. А при монастирі міг би бути й шпиталь, що його черці доглядалиб. Я, товариство, вже й місце піднайшов під такий запоріжський монастир. Чудове місце. Знаєте густий ліс над річкою Самарою, там побудуймо наш монастир і шпиталь — буде й затишно й безпечно у мене є й земля своя й гроша прискладаного дещо найдеться, а родини дасть Біг! Моя родина це Січ і все товариство на Січі, так нехайже моє майно для січового товариства послужить.

— Славно, славно! — загуло все товариство січове — Хай живуть наші за поріжські діди Гриць Сулима й Петро Зарицький!

Тут виступив кошовий і каже:

— Я радію мов дитина! Тілько доброго, тілько гарного Й пожиточного ми постановили, порішили. Товариство славне, це що ви нині порішили, це немов заповідає нашій Запоріжській Січі кращу будучину, величню й славну будучину. Я вже бачив в уяві нашу Січ, як могутню й велику державу, страшну ворогам, а корисну народові українському, всій українській землі. Дякую вам, товариство славне, лицарство христіянське за ваші розумні й пожиточні постанови, дякую й вам друзяки, діди запоріжські, розуме Запоріжжа, вам Грицю Сулимо, й вам, Петре Зарицький! Сьогоднішній день по віки остане памятний в історії Січі нашої.

Веселе та вдоволене, піднесене на дусі розходилося товариство по своїх куренях, а кошовий із князем Богданком довго ще ходили по січовому майдані та радили над всячиною.

Князь Богданко Ружинський під вражінням ухвал запоріжської ради став сповідатися кошовому зі своїх мрій:

— Знаєш, батьку кошовий, про що нам треба дбати. Треба перше всего подбати про поширення й забезпечення запоріських земель, а заразом і про загосподарювання їх.

— А вжеж — каже кошовий Клим Сокольський — годіж нам із самої добичі та з ловлі жити, земля тут така врожайна, що гріхом булоб оставляти її неуправною, треба заселити її хуторами. Я думаю, що це вдасться, бож січове братство добра забезпека перед нападами бісурмена.

— Так — згодився князь Богданко. — Я думаю, що охочих на хутори на Запоріжжі найдеться доволі. У нас же вони не панські піддані, а вільні люде. Платитиж тільки мають невеличку данину на січовий скарб і в важній потребі січовикам оружно до помочі стати.

— Само собою! — каже кошовий — Хто любить волю та в кого є хоч трохи лицарського духа, цей кине панщизняну землю тай піде до нас.

А князь Богданко:

— Не до смаку це буде панам на Україні.

Кошовий розсміявся:

— Ха, ха, ха! Княже Богдане Ружинський, а що буде як із твоїх посілостей усі вивтікають на Запоріжжа.

Князь Богданко відповів теж зі сміхом:

— Ну, щож, хай і так, зустріне мене спільна доля з польськими панами! — А по хвилі додав поважно — Ні, я цього не боюся. Не тому не боюся, щоб я гордий був на це, що в мене селянам добре тай що я однієї віри й народности з ними, але знаєш на Запоріжжа, як не як, піде тільки цей, що не привязаний до рідного кута й до скиби рідної. Є такі в нашому народі меткі та підприємчиві, що готові в світ за очі йти кращої долі шукати. Але є й такі, що ні защо в світі не кинуть рідного кута, клаптика рідного. Буде терпіти нужду й знущання, а не кине, зубами держатисяме, як то кажуть, рідного шматка землі. „Тут, каже, мій батько, дід мій прадід, працював, своїм потом і кровю цю скибу обливав, не кинуж я її другим на поталу. Хочу зложити кости мої в цій самій землі, де вони спочивають“. —

— А знаєш, друже, що мені ці люде більше подобаються, як очайдухи, що з легким серцем кидають рідну землю й нового пристановища собі шукають — каже кошовий.

— Не так, батьку кошовий — каже князь Богданко — І одні й другі люде нам потрібні. Так, потрібні нам і такі, як ці, що йшли зі Святославом Хоробрим на Болгарію, потрібні й такі, що враз із князем Ярославом Осмомислом загосподарювали рідну землю. На мою думку тому не ми панами на своїй землі, тому наша земля не наша, що не стало в нас отих Святославових очайдухів, що казали: „Де твоя голова, княже, там і наша!“

— Бачу, твоя правда, хоч не тільки це завалило нашу державу, але й незгода та міжусобиці.

— Саме тому й розбуяла так незгода, коромоли й міжусобиці, що не було кому схопити їх за чуба, отих незгідливців та коромольників, затратився лицарський дух, остала тільки жадоба посідання та вживання. — От причина — сказав князь Богданко.

— Так, так! — сказав сумно кошовий.

А князь Богданко говорив дальше:

— Але я думаю, що в нас на Запоріжжі відродиться лицарський дух, оживе дух лицарів Святослава Ігоревича Хороброго — говорив із захватом князь Богданко. Зросте сила Запоріжжа, прибуде лицарів, а тоді ми станемо до помочі всій українській землі й дасть Бог привернемо їй колишню волю й славу колишню. Знаєш, батьку кошовий, це моя мрія.

Колись туди на Тьмуторокань утікали князі ізгої, тепер туди утікає бездомне бурлацтво, теж ізгої зі своєї-не-своєї землі. А як їх тут сила намножиться, тоді ми закріпивши тут свою державу, не підемо, як князі-ізгої, що йшли відсіля війною на братів і руїну ширили в рідній землі, але помічну руку подамо рідній землі й усему народові нашому…

— Мрієш, княже — каже кошовий — та я трохи інакше дивлюся на це! Ти бачив сьогодні, що все так легко пішло, що січове братство так легко пішло за нашими намірами. Та чи воно все так буде? Чи перший лучший зайдиголова не заведе розгардіяшу та не попсує й найкращих плянів і намірів. Де рішає загал, там не все здорова думка горою, там влесливе, підхлібне слово скорше припаде товпі до вподоби, як правда й щира рада.

— І це правда, однак, коли провідник рішучий і вміє виробити собі повагу, то загал не піде на манівці, а піде все за ним.

— Так, воно так! Та якжеж мало таких провідників буває, на сотки літ, а то й на тисячку літ один. — Був Володимир Мономах, а потім… і махнув рукою кошовий, не скінчив.

Розійшлися: кошовий пішов у свій курінь, а князь Богданко в свій. У куріні довго розмавляв князь Богданко зі своїм братом Михасем, випитував його про всячину, про життя в Італії, про академію в Падві, бо князь Богданко не їздив за границю. Він кінчив тільки науки в Острозі, тож дуже цікавило його шкільне життя за границею.

До вечері розмовляли вони. По вечері князь Богданко віддався своїм власним думкам.

— Ex, коб то мені вдалося зробити Запоріжжа могутньою кріпкою державою, а тоді Київу привернулиб ми давню славу, він знову ставби столицею великої української держави.

І дальше сягає думка князя Богданка:

— Мій рід споріднений із Гедиминовичами, а через них із колишніми українськими князями, я маю право до київського престола! Та це тільки мрія! Алеж чи мрії часто не стають дійсністю.

Такі думи думав князь Богданко пізно в ніч, поки сон не зморив його.

Кошовий Клим Сокольський мов відмолоднів. Не гаяв ні днини, кинувся до будови січової церкви. Вибрав із поміж запоріжців що найкращих теслів, а провід над ними віддав майстрові над майстри Ілашеві Соломійчукові із карпатської Верховини, зпід Чорногори.

Мов юнак бігав кошовий, сам доглядав роботи.

Стрункий, чорнявий Ілаш теж жваво забрався до роботи. Дуби на будову були готові. Над Дніпром, біля січового Ківша стояло чимало вже обтесаних дубових бервен на всяку потріб: на будову куренів, паланок й чайок. Частина з них мокла в дніпровій воді, щоби так стали твердші та відпірніші. Отсі дуби послужили тепер на будову січової церкви.

Велике було свято, як затягали підвалини під церкву.

Гетьман спровадив ігумена з Трахтемирова й багато черців. Співали дяки зпоміж запоріжців.

В часі відправи запоріжці стріляли з гармат і з самопалів. По відправі кошовий запросив ігумена й черців на „козацький обід„ у свій курень.

О. ігумен Поликарп сказав палку промову: — Славне воїнство христіянське, лицарство запоріжське! — говорив він. — Невисказаною радістю сповняється серце моє, душа моя радіє, коли бачу, що ви, товариство славне, не тільки словами, але й ділами воїни Христові. Це, що ви рішили побудувати в серці Запоріжжа, в Січі запоріжській дім Божий, що ви будуєте його — це найкращий доказ на це. Свята церква на Січі буде незаперечним доказом, що ви, товариство січове, воїнство христіянське, оборонці благочестивої христіянської віри. І ви справді Христове лицарство! Ви те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що за Володимира, святого володаря руського боронили рідної землі перед усіми ворогами й разом з Володимиром хрестилися. Нехайже Всевишній благословить вашому побожному ділу, нехай має вас усе та всюди в своїй опіці, Пречиста Діва, Мати Господа нашого Ісуса Христа, що під її Покров віддали Ви церкву свою. Хай росте, кріпшає й процвітає лицарська Січ Запоріжська на славу рідній Україні, на добро народові рідному. Амінь.“

Ігуменові й черцям дякував довгою промовою писар війська запоріжського Роман Ільницький, що то його запоріжці прозвали Говорилом, тому, що дуже любив говорити при всяких нагодах.

Раділи всі та найбільше радів сам кошовий.

Він глядів на місце, де вже зведені були підвалини під січову церкву й говорив дріжучим голосом:

— Така радість, така втіха, вдоволення таке в серці мойому. Наче й бачу вже, як із усіх курінів січовеє братство в церкву роями мов ця пчола правцює. Ідуть Богові молитися, Бога величати. Ідуть усі, хіба недужі остають у курінях.

— Але й вони з куренів мають вид на церкву й до них долітають із церкви богослужебні слова відправи — додав князь Богданко Ружинський.

— А вжеж — притакнув кошовий, мов дитина радіючи — а вжеж! Усі спішать під Покров Пречистої Діви, Матери Господа нашого, всі зір туди звертають…

— Знамените місце вибрали ви під церкву — признав о. ігумен.

А князь Богданко каже:

— Це, що ти батьку кошовий згадав про Покров Пресв. Діви, нагадало мені, що нам треба маляря, щоб розмалював іконостас тай різьбаря. Чи ти, батьку кошовий, намітив їх?

— Маляря вже маю, а різбар найдеться теж. Ти, Богданку, знаєш Якова Жулинського?

— Знаю! Ах, правда, таж він знаменитий маляр.

— А бачиш, навіщо нам шукати чужого маляря, коли в нас є свій січовик!

— Певно! — притакнув князь Богданко. — А я вже маю на приміті й різбаря.

— Хтож він буде? — спитав кошовий.

— Це Семен Хвилоненко, з Черкас родом — каже князь Богданко. — Це різбар хоч куди.

— Не знаю його — каже кошовий.

— Він недавно на Січі — замітив князь Богданко.

— Велю покликати його до себе. А з якого він куріня?

— Він із Платнирівського куріня.

Тут приступив до них князь Михайло Ружинський і каже зі сміхом:

„Славні хлопці,
Пани запорожці,
Побачили вони
Скирду сіна в полі —
Отаман каже:
Оцеж, браття, церква!…“

Кошовий і собі розсміявся:

— Ну, вже тепер не треба буде ні мені, ні іншому кошовому шукати скирди сіна в полі. Буде в нас справжній Дім Божий, годі буде людям нас на посміхи брати.

До пізної ночі пирувало Запоріжжя, а на другий день із почестями відпровадили ігумена й черців. О. ігумен оставив на Січі двох ієромонахів на січових священиків — о. Никон, мав стати парохом січової церкви а о. Петро йому до помочі.

Вечером по січовому пируванні кн. Богданко вже в свойому курені каже до брата князя Михайла:

— Сядемо тут у куточку та поговоримо. Ось ти вже чи не тиждень на Січі, а не оповів мені сливе ніщо ні про себе, ні про те, що там тепер у нас на Волині діється, що в нашому Ружині чувати…

А що діється на Волині? — підхопив князь Михайло. — Зруйнували її Татари доволі, булиб іще більше зруйнували, колиб не дійшла до них чутка, про твій напад на Крим. Завернули скоро, а всеж таки чимало добра тай бранців набрали. Каштелян волинський Василь Загоровський, виступив був із полком шляхти проти Татар. Татари розбили його. Сам пан Василь попався в полон.

— Його не було між визволеними бранцями, значиться, Татарам таки вдалося частину бранців провести в Крим — каже князь Богданко.

— Видно, що так! Шкода каштеляна Загоровського. Не зазнав він добра ніколи. Нещасливий у родинному житті, а тепер важко ранений у татарський полон дістався, дрібні діти остали без батька-матері. Бо хоч мати їх живе, та кинула чоловіка з дітьми.

Князь Богданко зітхнув:

— Всяке на Божому світі буває! Одні самі розлучаються, гріха, образи Божої не жахаючися, других лиха доля розлучає, як от мене з Оленкою моєю! Справді нещасний той Василь Загоровський, багато нещасливіший від мене. Кинула його жінка з ненавистю в серці й ненависть до себе в його серці замість любови засіяла. А я гнівив нераз Бога наріканням, що мене нещасливим зробив, мою дружину любу. Татарам у полон віддавши.

— Так, брате, — каже князь Михайло, ти щасливіший, багато щасливіший від бідняги Загоровського. В тебе не пропала надія віднайти жінку й при Божій помочі може таки віднайдеш її..

— Я не трачу надії, жду нетерпляче повороту мойого побратима Покотила, вірю, що йому вдасться попасти на її слід, меткий він та дотепний. А не судить Бог мені побачитися на цьому світі з моєю Оленкою, то бодай не згасає в мойому серці любов до ньої — не тільки не згасає, а щодень більшає й кріпне.

— Так воно, так! Віддалення скріпляє любов. От і я, як був на чужині, більше чув привязання до родини, так і тягнуло мене щось незриме до рідної хати, до ненечки, до вас обох. Мов на крилах линув я до дому, та не застав уже ненечки. Не міг дома довго всидіти тай пішов за тобою.

— А з Кириком ти не бачився?

— Думав із поворотом поступити в Краків та годі було. Коли ми вже про Кирика говоримо, то скажу тобі, брате — не погнівайся за це — не добре ти зробив, що згодився на його виїзд у краківську академію, боюся відтам верне він чужий нашій вірі й народности.

— Признаюся тобі, Михасю, що й мене такі думки трівожили. Але він наперся й я вволив його волю. Хоч знав, чого він наперся у Краків.

— Чого?

— Чого! Дівочі сині очі заманили його туди. Закохався на смерть у дочці краківського каштеляна й тому так бив на це, щоб піти на студії в краківську академію.

— Лихо, Богданку! Піде частина нашої батьківщини в руки чужі нашому народові. Набереться він там чужих звичаїв і поглядів та ще й жінка перетягне його в чужий табор.

— Ха, ха, ха! — розсміявся князь Богданко. — Ще гарна Аґата не жінка йому, ще багато води в Вислі поплине, нім вона йому жінкою стане, a може дасть Бог, він отямиться.

— Ой, ні, брате, не пустить вона його зі своїх рук! — сказав журливо князь Михайло.

— Якось воно буде — заспокоював його князь Богданко, — хай тільки Господь поможе мені віднайти Оленку, вже я подбаю, щоб Кирика справити на добрий шлях. Я думаю й його стягнути на Січ, щоб тут козацького звичаю навчився, навчився служити рідному народові й країні рідній.

X.

Пильно наслухала княгиня Оленка на вістки про напад запоріжців. Катерина все якось уміла вивідатися про наступ отамана Богданка й усе доносила княгині.

— Дуже бісурмени поспускали носи — говорила вона княгині. — Трівожаться неабияк! — „Цей шайтан Богданко — кажуть — готов і сам Стамбул напасти, великій порті загрозити!“

Живіше, скоріше била кров у жилах княгині-невільниці.

— Ех, коби то знати, хто цей лицар Богданко?! Чи це він, чи він? — говорила княгиня.

— Це важко провідати, бо нема від кого — говорила Катерина. — Не попався бісурменам ніодин запоріжець у полон і ніхто тут не знає, хто він саме! Кажуть, „шайтан Богданко“ тай тільки…

— Щось мені говорить, що це таки він, він мій Богданко! Він шукає мене й мститься за мене на бісурменах.

— О, лютує він дуже, оповідають бісурмени, дуже! Кажуть, нікого не щадить, ні старого, ні малого. Козацтво в пень рубає всіх. Дітей малих на списи настромлюють мов горобенят, за ніжки їх хватають, об стіни головки розбивають оповідала Катерина.

— Бідні, бідні діти! Що вони винні! — закликала княгиня Оленка з жалем. — Цего не повинні робити, це вже не людське, це гріх!

— Не людське воно, правда — каже Катерина але чиж Татари інакше роблять, як нападуть на Україну. От і в пісні співається:

„Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти!“

Це тільки відплата бісурменам за наші кривди!

— Ні, Катре, таки воно так не повинно бути. Бісурмени так роблять, бо вони бісурмени, а запоріжціж христіяне — сказала княгиня Оленка й зітхнула в дусі. — Лицаре Богданку, коли це ти мій милий, то зле дієш — не буде добра з цего, не дасть тобі Всевишній визволити мене, не дасть, бо проливаєш неповинну кров діток.

І відразу на душі в неї стало так важко, сумом навіяло чоло.

Замітили це обі невільниці тай кажуть:

— Княгине пані, ви знов посумніли! Годі сумувати! Може воно й не все правда, що бісурмени говорять. А хоч би й так, то нема ради, війна війною, на війні в чаду крови людина дичіє!

Правду кажеш, Катрусе, й нераз може отаман і ніщо не винен, бо не в силі спинити розгону здичіння. Але всеж таки йому приписують всю вину, бо він отаман.

Іншим разом прибігла Катерина весела, як ніколи:

Княгине-пані! Великий сум між невірними. Отаман Богданко зайшов дорогу Татарам, що вертали з походу на нашу Волинь і всіх їх вибив до ноги! Кажуть ні одна жива душа бісурменська не вийшла ціло — всі попадали під козацькими шаблями.

—А не чула ти, де гуляє тепер отаман Богданко?

— Кажуть, несподівано, мов той дух появляється на Криму то тут то там, не дає спокою Татарві.

Ах, коби якось довідався, що я тут! — закликала княгиня Оленка, та по хвилі наче отямилася. — Та що це я! А може це зівсім інший Богданко, зівсім чужий мені лицар…

— Якби ні було, княгине, він гідний, щоб ми всі з дякою згадували його. А колиб тут появився, то чи це ваш чоловік, чи ні — старавсяб визволити нас, бо для запоріжця кожен рідний, хто з України.

Твоя правда, Катрусю, а всеж таки я бажалаб, дуже бажалаб, щоб цей лицар був ніхто інший, тільки мій милий, мій коханий Богданко… говорила княгиня…

І потонула в мріях:

— Він, її Богданко, з великими козацькими відділами облягає Аслан Кермень, бє з гармат, проломлює дужі кріпкі мури, козацтво вдирається в середину города, вривається в гарем і пориває її. А що потурнак Пшерембський?! Він у страху благає пощади в її Богданка. БогДанко не вбиває його, а вяже й бере з собою на Січ, щоб там покарати зрадника, потурнака…

Так мріє вона, так малює їй уява недовідому будучину…

Аж тут отвираються двері й перед її очима стає дійсність, теперішність — Пшерембський.

Увійшов з якоюсь дивною усмішкою:

— Здорові були, княгине, як вам живеться. Вдоволені були з цего, що я так довго не докучував вам своїм видом?

Княгиня Оленка сиділа непорушно й ні словечком не обзивалася. А Пшерембський говорив дальше:

— Не докучав я тобі, княгине, своєю особою, щоб показати тобі, що з любови до тебе готов я й на найбільшу жертву. Дуже, дуже тужив я за твоїм видом, милостива княгине, а всеж таки, здержував себе. Я говорив собі: „Хай успокоїться бідна, хай пізнає, що я їй щирий друг, що добра їй бажаю. Я ждатиму нагоди, коли вона сама пізнає, що я тільки для неї хочу жити!“

— Не хочу я, не бажаю, щоб ти посвячував своє цінне життя для мене, — відповіла княгиня Оленка з відтінком погорди й наруги в голосі — не хочу! Я не достойна такої чести…

А він говорив дальше:

— Я й сьогодні був би не показувався ясній княгині на очі, однак мусив. Я прийшов принести тобі радісну вістку, що твій князь Богданко на чолі чималого відділу запоріжців напав на Крим і страшно, жорстоко знищив його, вигубив населення…

Не видержала княгиня Оленка, закликала радісним голосом:

— Так, це таки він, цей отаман Богданко, він, мій чоловік, він, мій милий!

Потурнак впялив у неї очі тай каже повагом:

— Так, це він! Зруйнував Крим, нагарбав багато добичі й гарних Татарок у полон набрав тай вернув на Січ. Про тебе, видно, забув, бо не пробував навіть підійти під Аслан Кермень.

Княгиня скрикнула:

— Ax! — а потім тихо, ледви чутно спитала:

— Вернув уже на Січ?

— Так, вернув — відповів він, а потім говорив: — Бачиш, ти йому вірна, ти любиш його дальше, а він очевидно й не думає про тебе. Нащо йому ти, коли він тепер на січових зимовиках може мати Бог зна кілько любок. Що не думає про тебе це певне, бо колиб думав не минув би був Аслан Керменя. Якби так я був на його місці, то я гори перевернув би, щоб найти тебе, пані! А він? Може й потужив трохи, а потім певно потішив себе українською приповідкою: „Цього цвіту по всьому світу“ тай чкурнув на Січ слави добувати. Жаль мені тебе, княгине, дуже жаль! Я довго вагався, чи повідомити тебе про побут на Криму твойого Богдана. Признаюся тобі: я був певний, що він прийде під Аслан Кермень і приготовився був до оборони. Та, бачиш, воно зівсім не потрібно було… Бувай здорова, княгине, не хочу в твойому смутку й жалю дразнити тебе своєю особою. Лишаю все часові, час найкращий лікар.

Сказав, поклонився й вийшов… Тільки він вийшов, а вона впала на диван доліниць і голосно, голосно заридала…

— Забув мене, забув, покинув, вирікся, мій Богдан! Другу найшов собі.

Аж тряслася вся від спазматичного плачу.

Прибігли обі невільниці до ньої:

— Княгине-пані! Що з вами, що вам?! успокійтеся, успокійтеся!“ — просили…

А вона нещасна ридає, аж заходиться:

— Покинув… забув… відрікся… мене

— Що вам, пані, що говорите! — вспокоювали її невільниці — Хто покинув?

— Хто? І ви ще питаєте?! Хто покинув? Він, мій Богдан покинув мене, забув! Ох, я нещасна, тисяч разів нещасливіша від вас — лебеділа вона й била головою до землі та рвала собі волося — Нещасна, нещасна! Боже милосерний навіщо держиш мене на цьому світі!

— Пані, пані! Княгиненько наша, вспокійтеся! Що це ви? Відкіля ви знаєте, що покинув?

— Покинув, покинув, пішов із Криму навіть не шукав, не питав за мною!

— Пішов із Криму? Відкіля ви пані це знаєте? Цей ваш кат, потурнак сказав вам?

— Так, він сказав! Прийшов сповістити мене, натішитися моїм болем. Я й не нялаб йому віри, але бачу, що його правда, бо чейже появивсяб був тут, колиб думав визволити мене…

— Княгине-пані, а як не знав, що ви тут?

— Ну, так! Цього міг не знати, алеж повинен був не кидати Криму поки не довідається. — Ні, ні! Це вже певне, він забув мене, він забув мене, відрікся! Може й іншу найшов собі…

— Якби найшов іншу, то чого йшов би на Січ? — каже Катерина.

— Цього я не знаю! Мабуть жадоба лицарської слави загнала його туди. Та як би ні було, одно певне, він забув мене, кинув мене… і знов упала на диван із голосним риданням. І ніяк не могли вспокоїти її.

Під вечір дістала княгиня сильну гарячку, роздягли її й поклали в постіль.

Вона стала маячити, зривалася з постелі й кликала:

— Богдане, Богданочку, ти не любиш уже мене, покинув, забув! А я тобі вірна, вірна, терпіла муки, знущання терпіла! Ти погордив мною, зломив присягу, що вірний будеш мені аж до смерти…

А потім щораз голосніше кликала:

— Бачу, бачу він другу обнимає, пригортає до серця, голубить! Ти розлучнице, віддай мені його, він не твій, він мій, віддай, віддай бо очі видру тобі…

І зривалася з простягненими руками, з розчепіреними пальцями.

— Видру очі, задушу, задушу!!!…

Сповістили Пшерембського. Він стрівожився, велів покликати зараз лікаря Грека…

Лікар прийшов оглянув…

— Це нервова недуга! Якесь страшне потрясення, страшенний біль звалив її! — сказав.

— Лікуй, вилікуй її! — благав Пшерембський — Я не пожалую грошей…

— Тут ліки не багато поможуть! Час і спокій тут найкращі лікарі — відповів старий лікар.

Але приписав ліки на успокоєння й обіцявся щодня навідуватися…

Шестого тижня прийшов перелім у недузі.

— Молоде, здорове тіло перемогло недугу — казав лікар. — Та всеж таки, щоб недуга не вернула, треба її дуже берегти. Ій треба повного спокою, треба, щоб ніщо її не трівожило…

— Старатисяму, щоб вона мала повний спокій, щоб ніхто й ніщо не трівожило її — запевняв Пшерембський лікаря, а в дусі думав: — Виходить, що я причиною її важкої недуги! Не треба було мені говорити їй про відхід її чоловіка. Та я думав, що вона вже досить підготована, що вістка про відхід Ружинського кине її в мої обійми. Занадто вона ще любить його. Треба мені знов довший час не показуватися їй на очі.

Покликав до себе Оксану й Катерину тай каже їм:

— Доглядайте княгині, сповняйте її волю, нівчому не противтеся їй, та про все, як із її здоровлям, про це як поводиться, що думає — про все доноситимете мені. Як княгиня при вашому догляді прийде до здоровля й прихилиться серцем до мене, то я вас обі щедро нагороджу й волею обдарую…

Невільниці поклонилися баші потурнакові низько та й кажуть:

— Все старатисямемо робити по вашій волі, пане!

Та як вийшли, каже Оксана до Катерини:

— Буде він ждати цего, щоб я княгиню перемовляла для нього, до страшного суду.

— Тай у мене не діждеться — сказала Катерина.

А як прийшли до княгині, все оповіли їй…

Бліда ще була княгиня Оленка, виснажена, та вже сили вертали їй.

Спокійно вислухала вона їх тай каже:

— Даремна булаб ваша праця, даремний ваш труд, хоч як ви старалисяб, не перемовилиб мене. Не прихилиться моє серце ніколи до нього, до цего потурнака. Нелюбий він мені був і тоді, коли ще був христіянином, тимбільше нелюбий тепер, коли вирікся віри Христової. Він, правда, каже, що зробив це з любови до мене! З любови до мене вирікся Христа, з любови до мене спалив двір, полонив мене, зробив мене нещасною…

— Він, княгине пані, таки дуже, дуже любить вас — говорила Оксана.

— Хай любить, хай ненавидить, що мені до цего — відповіла різко княгиня.

— Та я не до цего говорю, княгине-пані, щоб вас привертати до нього. Я тільки кажу, як воно є…

— Я знаю, любі мої товаришки — перебила княгиня — я знаю, що ви мені прихильні. Що до Пшерембського, то я сама ще перед недугою й тепер теж думала над цим, що велика мусить бути його любов, пристрасна дуже. І жаль мені його ставало. Та чиж я винна тому, що він залюбився в мені, чиж винна, я що не можу його любити.

— А вжеж, що ні! — притакнула Оксана — Кажуть люде: „Серце не навчити!“ і так воно справді.

А княгиня говорила сумно:

— І хоч може мій Богданко справді забув мене, може вже другу любить, то я поки мойого життя, не перестану бути йому вірна, не зломлю присяги даної перед Богом у церкві ніколи, ніколи.

— Княгине пані, — говорила Катерина не думайте над цим, не ломіть собі цим голови! Вас князь напевно не перестане шукати. Коли тепер відійшов, то видно мусів відійти. Отаманові війська годі тільки про себе думати, мусить думати й про військо, на те його отаманом зробили.

— Правду кажеш, Катрусе — притакнула княгиня, — Отаман не свій пан, він мусить свої справи позаду оставити, а думати й дбати про повірене йому військо, про загальні справи. Очевидно, годі було запоріжцям довше в Туреччині гуляти, треба було вертати на Січ.

Нараз із вулиці пронеслися звуки пісні. Якийсь могутній голос співав і пісня щораз виразніше вливалася в кімнати гарему.

— Хтось співає! — сказала княгиня — слухаймо.

Виразно вже чути було слова:

„Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли.
Гей сідлай хлопче, коня
Коня вороного,
Татар швидко доганяти,
Миленькую одбивати…

— Та цеж наша українська пісня! — скрикнула Оксана — видно якийсь невільник Українець співає її.

А княгиня повторила:

— Стару неньку зарубали, а миленьку собі взяли — це немов про мене! Неньку Богданка зарубали на моїх очах… Ex, коби як довідатися, хто це співає.

Оксана зірвалася:

— Я скажу Алію, він побіжить і довідається. Він для вас усе зробить, княгине.

І вибігла…

А Катерина говорила:

— Цей евнух Алі для вас, княгине, в огонь скочив би. Він говорив мені, що ненавидить башу за це, що знущається над вами тай коби міг, то поміг би вам до втечі. Я спершу думала, що він так на хитрощі береться, але ні, він щиро говорив, з очей пізнати було…

— Може й придасться ще нам — сказала княгиня.

За хвилю вернула Оксана й сказала,

— Побіг Алі. Я йому казала, що княгиня чула, що якийсь чоловік співав дуже гарну пісню й хотілаб знати, хто це співає. А він каже: „Я заразісінько довідаюся!“ тай побіг.

Не довго трівало, вернув Алі, княгиня веліла покликати його до себе. Був це молодий іще хлопчина й гарний з лиця.

— Ну, оповідай, хто цей чоловік, що так гарно співає.

— Це чудний чоловік — відповів Алі. Він мослєм, зодягнений гарно як багатий Турок, говорить гарно по турецьки, а вміє й чужі мови. Я його питав, що це за пісню співає він. А він каже: „А на віщо тобі знати?“ А я йому кажу: „Мені не треба, але моя пані чула цю пісню й сподобала собі й доконче хоче знати, хто ти, що співаєш цю пісню“.

— А щож він на це? — перебила княгиня.

— А він: „Це німецька пісня“. А потім додав: „А хто твоя пані буде!“ Я оповів йому, що знав. А він дуже пильно слухав, а коли почув, що пані недужа, каже: „Скажи, що я маю ліки, що можуть вилічити її“. Ось я з цим і прийшов.

А княгиня:

— А він що? Куди пішов?

— Він нікуди не пішов, він жде на відповідь, чи куплять у нього ліки.

— То піди тай скажи, хай продасть ці ліки. Але, що я говорю — в менеж нема грошей — сказала княгиня. — А я так бажалаб знати, що це за чудний такий чоловік отой лікар, чи знахор.

— Пані, — каже Алі я пішов би до баші, щоб дав гроші, але його нема дома поїхав до міста. Так я позичу своїх грошей, а баша віддасть мені.

І вибіг не ждучи на відповідь…

Як він відійшов, каже Княгиня до Оксани та Катрі:

— Тут щось є! Він співав українську пісню, а казав Алію, що це німецька, тай із цими ліками щось чудне, як так на поготові й ліки в нього на мою недугу? Тут щось є…

— Воно справді дивне притакнула Катря. — Він даром не крутився попри дім баші. Я чогось догадуюся, та боюся казати:

А княгиня Оленка:

— Догадуєшся цего самого, що й я, що це може бути посол від мойого Богданка. Чи так?

— Так! — притакнула знов Катруся.

Вбіг Алі.

— Ось дав тую плящинку й написав на карточці, як заживати цей лік.

— Давай карточку — сказала княгиня й наглим рухом вирвала йому з руки карточку.

Алі говорив дальше:

— Він, отой лікар, казав що прийде за три дні знов під дім баші довідатися, чи його лік поміг. Як не поможе то він дасть інший.

— Добре — сказала княгиня — можеш відійти.

Алі поклонився низко й вийшов, а княгиня, що аж горіла з нетерплячки прочитати письмо й не заглядала в нього тільки тому, щоб при Алію не зрадитися нагальним зворушенням, тепер упала на диван і стала читати:

— Наше письмо, — скрикнула — наше, кирилиця!

І стала читати тихо:

— Ясна княгине! Я вже від півроку шукаю місця Твойого побуту з поручення князя Богданка Ружинського. Що йно цему два дні довідався я, що баша Аслан Керменя це потурнак Пшерембський. Я побратим князя Богданка й зобовязався йому віднайти Тебе, княгине. Щоб лекше дістатися, я переодягнувся за бісурмена й удаю лікаря. У плящині не ліки, а звичайна вода. Запорожець Опанас Покотило…

Серце в княгині Оленки забилося так живо, живо!…

— Він таки не забув про мене, любить мене, як любив, старається визволити мене. Мушу, мушу почути щось більше про нього — про мойого Богданка, щось більше. Три дні ждати, Боже, як довго! Та ждатиму, ждатиму терпляче! Дякую Тобі Всевишній, за ласку Твою, що не кинув Ти мене, на чужині, в неволі, що дав мені сили видержати.

І вже рада та весела каже до Оксани та Катрі:

— Гей, подруги мої любі, я щаслива, дуже щаслива, це про мойого Богданочка вістка. Він післав свойого побратима, щоб шукав мене. Хитрий мусить бути цей його побратим. Пів року шукав мене перевдягнений за Турка й таки попав на мій слід. Мушу від нього щось більше почути про Богданка. Радьте мені, подруженьки мої, як це зробити, як влаштувати, щоб я могла з ним бачитися..

Обі молодиці призадумалися, аж вкінці каже Оксана:

— Княгине, вам треба знов важко занедужати, ніби значить удати недужу. А ми намовимо Алія, щоб сказав баші, що знає лікаря, який вміє лічити й найважчі недуги. Він і приведе цього запоріжця.

Як не кинеться княгиня обнимати Оксану:

— Розумненька моя, як ти це гарно придумала! Так зробимо, так! Так буде найкраще! Як тільки Пшерембський появиться в замку, я знов важко занедужаю. А ви обі вже від тепер обробляйте Алія.

— Вже ми його перемовимо на наш бік. Він, княгине, для тебе все зробить…

На другий день Пшерембський вернув у замок.

А третього дня княгиня знов важко занедужала, дуже погіршилося їй. Так сповістили башу Катерина й Оксана.

А Алі зголосився, що знає лікаря, що лікує й найважчі недуги.

— Кажуть про нього, — впевняв башу — що він таких, що вже над гробом були, приводив до здоровля.

— То приведи його зараз! — приказав.

Алі вийшов і скоро вернув тай каже, що його тепер нема дома, але по полудні буде тут.

Баша нетерпляче дожидався лікаря…

По полудні знов почули перед замком пісню:

— Ой, Богдане, Богдане, запороський гетьмане,
Та чогож ти ходиш в чорнім оксаміті!

Алі вибіг на вулицю й привів „лікаря“.

— Лікарю, — каже баша — коли привернеш здоровля недужій, так я тебе озолочу.

— Заведи лікаря до недужої — приказав баша Алію, а сам подумав — Не піду там, щоб не дразнити її. В себе дожидатиму лікаря, щоб сказав мені про її здоровля.

І каже до Покотила:

— По оглядинах, лікарю, зайдеш до мене тай скажеш мені, що їй хибує й чи скоро буде здорова.

Алі повів Покотила в гарем.

Нетерпляче дожидалася княгиня Оленка Покотила, нетерпляче дожидався стрічі й Покотило, щоб упевнитися, чи це справді княгиня Ружинська, жінка його побратима.

І як увійшов у кімнату й поклонився, відразу питає:

— Я тільки одно хочу знати, пані, чи ти княгиня Ружинська, жінка мойого побратима.

— Так — відповіла княгиня.

— Тепер не дивуюся мойому побратимові, що так залюбився в тобі, княгине, що й Січ-матір покинув для тебе — сказав — і додав — Вертаю до нього з веселою вісткою, а потурнак Пшерембський, баша турецький нехай сподіється скоро гетьмана Богданка в гості враз із запоріжським лицарством.

І каже княгиня на це:

— Чи не міг би ти, козаче, приготовити мені втечу й отсим моїм подругам — тоді не требаб ізза мене проливу христіянської крови.

— Ні, княгине, — я вже теж думав над цим, це не поведеться. Добре стережуть бісурмени замку.

— То хай уже буде й так, як ти кажеш! Дожидатисяму терпляче приходу мойого любого Богданка. Та заки відійдеш сміливий козаче, оповідж мені дещо про Богданка.

І Покотило оповів коротко все про князя Богданка від його другого приходу на Січ.

Поклонився й вийшов. Алі повів його в кімнати баші. Пшеремський ходив по кімнаті скоро з кута в кут. Коли Покотило ввійшов, спитав коротко:

— Ну, щож?

— Ніщо небезпечного, башо? По моїх ліках завтра вже буде твоя пані здорова.

Пшерембський зрадів —

— Дякую тобі! — сказав і подав йому мішечок із грішми. — Отсе твоя нагорода!

Покотило подумав:

— Придасться на дорогу, бо вже мої засоби вичерпуються…

Поклонився баші:

— Хай великий Аллаг має тебе в своїй опіці, башо — й вийшов проводжений Алієм.

— Тепер мерщій на Січ — подумав.

А княгиня Оленка цего вечера щиро молилася Богові, щоб поміг її Богданкові визволити її з неволі.

XI.

Вдарили морози, а там і білий сніг покрив усю Січ-матір. И окопи й острокіл і вежі і куріні й нова церква січова забіліли снігом. Міріядами дрібосеньких самоцвітів миготіла вся Січ у проміннях зимового сонця.

І вже запоріжці більше по курінях сидять. Обсядуть курінну люльку тай курять. А ці курінні люльки то чималі посудини на лад турецьких. А в них повно затичок. Хоче запоріжець курити, то виймає затичку й ув отвір устромлює свойого цибуха тай тягне дим, біля люльки присівши.

То так пообсідають кругом люльку й курять разом. Тільки жартами та дотепами й грімким сміхом переривають курення. Часом хтось щонебудь сповідає, часом на бандурі хтось приграває та приспівує…

То горою диму хмари, хмари, аж сиво в курені, а долом чути пакання, а там і голоси та сміхи.

Тільки час від часу чути:

— Кашоваре, чортів сину, тютюну вже в люльці не має! Давай, не жалій, не скупися, не своє даєш, а січове добро.

І кашовар слухняно натолочує люльку тютюном, бо його обовязок і про люльку дбати.

Осьтак минають запоріжцям дні за днями й неоглянулися, a тут уже й Різдво.

Величаво святкувало Запоріжжа цього року, цебто року Божого 1575 Різдво Христове.

І не диво! Цеж у перше, як Січ-мати стоїть, святковано його богослуженням у січовій церкві. Вся церква набита чубатими запоріжцями, а все в нових контушах, в сапянцях дорогих. Попереду кошовий зі старшиною. Хиляться чубаті голови, новонародженому Цареві світа кланяються. Несеться грімкий спів у честь новонародженого Спасителя людства, куриться дороге кадило. А лиця сивоусих запоріжців аж сяють радістю. Здається так і чути горою понад чубатими головами воїнства христіянського спів янголів, що лунав над вифлиємським вертепом: „Слава во вишних Богу, на землі, мир во человіціх благоволеніє!“

Поважні та радісні розходилися запоріжці з церкви по курінях по своїх.

А князя Богданка ждала в куріні нова радість — вернув із Криму побратим Покотило.

Оба побратими кинулися в обійми й довго так стояли, не розривалися. А в князя Богданка в грудях його лицарське серце так билося, мов молотом ударяло.

— Гей, чи веселу вістку приносить мені побратим мій, чи найшов Оленку, чи живе ще там голубка моя? — трівожиться князь Богданко та не має чомусь у нього сили, відваги не має першому спитати.

Аж побратим Покотило сам озвався вкінці:

— Та бо ти, Богданку, навіть не питаєш мене з якою вісткою я приходжу.

— Словами не питаю, — відказує князь Богданко — бо трівога голос у мене відняла, та серце питає, не чуєш? Говори… найшов?!

А Покотило звільнився з його обіймів тай каже:

— А вжеж, найшов. На те я йшов, щоб найшов.

— Кажи: жива, здорова?!

— Пострівай, сядемо, оповім тобі все. — Жива, здорова, хоч була дуже недужа…

Посідали, а князь Богданко наглить:

— Оповідай, де вона, далеко?..

— Якийжеж бо ти! Я все ладом оповім тобі — каже повагом Покотило.

І оповідав:

— Як я з тобою розійшовся, то довго тинявся, допитувався, шукав. Усе дарма, ніяк не можна було довідатися ні про Пшерембського ні про Оленку, хоч увесь Крим обійшов, а потім і в сам Царгород подався. Ніде ні сліду. Питаю за Пшерембським, кажуть: „А в нас чимало потурнаків, що покинули віру джаврів, а прийняли закон пророка Магомета. Їх багато навіть на високих становищах, бо цінить їх і нагороджує падишах. Та хто з них цей, що ти його шукаєш, годі знати, бо ніхто в нас не питає, відкіля такий навернений прийшов, та як називався передше“. І я вже почав сумніватися, чи вдасться мені віднайти потурнака Пшерембського. „Буду пробувати питати за самою княгинею Оленкою Ружинською — думав я — так може скорше попаду на слід“. Ба але як попасти, невольниць із України в Криму та в Туреччині сила силенна, а годіж мені в бісурмен питати за княгинею, бо зараз іздогадалисяб, що тут щось непевне. Питав я в невольників і в невольниць, хоч як воно тяжко зустрінутися з ними. Аж одного разу в Царгороді почув я козацьку пісню. Тоді пригадалася мені зложена на Січі пісня про тебе, Богданку. „А що, як я заспіваю цю пісню й вона, Богданкова дружина почує її, то може здогадається, чому я цю пісню співаю…

— І здогадалася? — перебив йому князь Богданко.

— Стрівай усе ладом розкажу — вспокоював його Покотило. — Співав я цю пісню в Царгороді, співав по інших містах, та все дарма, ніхто не звертав на мою пісню уваги. Хіба бісурмени часом чудувалися: „Що ти мослєм тай якусь чужу, незрозумілу пісню співаєш?“ А я їм на це: „Це німецька пісня, навчив мене один Німець лікар, що мені в ясир попався був. Він казав, що вона чародійна, помагає на всякі недуги. А в мене, бачиш, голова болить, то я її співаю“.

Князь Богданко не видержав, розсміявся:

— Ха, ха, ха! А не прохали в тебе, щоб ти навчив їх цеї німецької пісні?

— Чому ні, прохали!

— А ти що?

— А я їм їх триклятим письмом понаписував усяку нісенітницю, щоб тільки до складу було тай під голос пісні підходило. Ось приміром таке: „О, боха, боха, доне, доне! Запо ріжо готомони! Тачо тічо ходжа чорноока міті…

— І вони вчилися цього? — питав князь Богданко зі сміхом.

— Або я знаю, я їх більше не бачив, яж на цему самому місті вдруге не був. Та слухай дальше. Аж якось провідав я, що в Аслан Кермені командантом потурнак. І думаю собі: „Ануж це буде той ворог мойого побратима Богданка!“ Тай не гаючися манджаю в Аслан Кермень. Насамперед оглянув я добре ввесь город, — бо може, думав собі, пізніше придатися. Турки бач дуже горді на цю свою твердиню. Кажуть: „Тепер хай приходить і десять Байд-Вишневецьких, то не здобудуть уже його!“ І справді сильно укріпили город.

— А ми таки збуримо його — сказав самопевно князь Богданко.

А Покотило говорив дальше:

— Коли я оглянув укріплення города, пішов під замок. А знаю вже добре, як у музулманських домах розложені кімнати, де міститься звичайно гарем. Ходжу собі тай співаю пісню. І ніщо! Аж за хвилю вибігає молодий прислужник Турок тай кличе мене, питає в мене, що це за пісню я співаю. Я йому кажу, що німецьку тай питаю, навіщо йому знати, що це за пісня. А він каже: „Мені не треба, тільки моя пані, улюблена жінка баші чула, як ти співав і сподобала собі пісню тай післала мене до тебе…

Князь Богданко запер у собі дух слухаючи:

— Говори, говори! — казав.

— Я спитав у нього, хто його пані. А він мені каже, що його пані не тутешня, а христіянка з Лєхістану. „Тай баша, каже, звідтам але він уже мослєм, а вона ще невірна, ще христіянка. Але дуже гарна й добра, баша пропадає за нею, та вона тепер дуже недужа“. Як почув я таке тай кажу: „Біжи, скажи твоїй пані, що я маю лік, що помагає на всякі недуги“. Слуга побіг, а я тимчасом написав на карточці, хто я тай кого шукаю, щоб дала відповідь, хто вона. Потім набрав у плящинку води. Коли слуга вернув, я передав йому лист і плящинку й кажу: „Тут ліки, а тут припис, як їх уживати!“ Ще й додав я, що за три дни прийду довідатися, чи помогли мої ліки.

— І ти міг аж три дні ждати на вістку, хто вона — зчудувався князь.

— Ну, бачиш, — відповів Покотило й мені було за довго ждати три дні, та інакше годі було. Інакше, я міг стягнути на себе підозріння й на неї, коли вона твоя жінка…

— То й так було дуже небезпечно, коли це булаб не вона, а дісталаб твойого листа.

— Ну, ні, бачиш, яж уже знав, що вона з нашої країни, що й він відтіля, то я був майже певний, що це Пшерембський і твоя Оленка.

— Оповідай дальше.

— За три дни прийшов я, а слуга веде мене до самого баші. І оповідає мені, що його пані вже приходить до здоровля, але вдає недужу перед башою, щоб могти зі мною бачитися. З цего пізнав я, що слуга по боці пані й пішов сміливо до баші. Баша велів слузі завести мене в гарем до недужої й там я…

— Що там?… перервав йому князь Богданко.

— Якийжеж бо ти! Там я пізнав твою Оленку. І сказав їй: „Тепер не дивуюся, що мій побратим для вас, пані, голову втратив!“ додав зі сміхом Покотило. — От і все! — закінчив Покотило.

— А вона ніщо не говорила, не переказувала? — налягав князь Богданко.

— Вона? Вона хотіла, щоб я зараз уможливив їй утечу, та я вибив їй це з голови, сказав, що воно ніяк не можливе й запевнив її, що ти прийдеш ураз із запоріжським козацтвом і визволиш її.

— А вжеж, що прийду й визволю й її й усіх христіян-невольників, що там будуть — сказав палко князь Богданко й кинувся знов обіймати та цілувати побратима. — Дякую тобі, з усего серця дякую тобі, побратиме мій вірний, дякую за всі труди, за посвяту твою — говорив раз-ураз князь Богданко.

— Пусте, побратиме, ти для мене те саме зробивби. Тільки я не з тих, я не дам себе замотати ніякій чарівниці в сіти — відповів Покотило.

— Хто знає! — відповів уже зі сміхом князь Богданко. — Не кажи гоц, поки не перескочиш. Поживемо, побачимо.

— Добре! Поживемо, побачимо — заговорив Покотило.

Весело пройшли Різдвяні свята, хоч на дворі така стужа була, такі морози, що й старі діди запоріжські не затямили. Вже ось-ось і Новий Рік. А Новий Рік на Січі, відколи Січ стала над Дніпром, велике свято бож тоді скликалася запоріжська рада, що на ній всякий курінь обірав собі на ввесь рік отамана й кухаря, а потім усі куріні разом обірали кошового отамана та всю кошову старшину. На цій теж новорічній раді ділили й запоріжські вольности: землі й річки до вжитку кожному з 38 куренів.

Тому велике було свято на Запорожі Новий Рік.

І вже заздалегідь приготовлялися запоріжці до Нового Року, намічали людей на нову січову старшину. Нераз ізза цього доходило й до сварів, а то й до бійок. Сливе кожний курінь мав свойого кандидата на кошового й у гуртових сходинах, найбільше в шинках Гасан Баші стояв за ним та погрожував противникам, що силою змусить їх вибрати їх кандидата.

Ведмедівський курінь, що в ньому князь Богданко був курінним, конче хотів, щоб кошовим став їх теперішний курінний. Та сам князь Богданко не хотів ніяк цеї почести. — Ні, товариство, що ні кажіть, я не здатний на кошового, я до шаблі. В бою проводити запоріжським лицарством то так, але в коші буйними головами то вже ніяк. Скажіть мені, чим Сокольський лихий?

— Не лихий він нічим, гарний із нього кошовий, та бачиш воно так: мітла замітає добре поки нова, а як стане драпакою, то вже нідочого. А ми не хочемо, щоб наш Сокольський та драпакою став — хай спочине. А нарік може знову виберемо його на кошового — каже Охрим Гук.

— Добре, добре каже Гук — загув увесь ведмедівський курінь.

Задумався князь Богданко, а по хвилі каже:

— А от що, товариство! Коли хочете щадити Сокольського, то на мою думку на його місце буде Данило Павлюк, курінний канівського куріня.

— А справді — згодився ввесь курінь — канівці хвалять собі його, кажуть, що гарно веде курінні справи.

— Коли гарно веде курінні справи, то й кошові поведе гарно — каже князь Богданко. — Я його добре знаю, він розумна голова, не в тімя битий…

— Ану то ходімо до канівців, поспитаємо кого вони мають на приміті.

І ввесь ведмедівський курінь гуртом повалив під канівський курінь. Чудуються канівці, чого це ведмедівці сунуть під їх курінь.

— А чого ви до нас? — кричать канівці ведмедівцям вже залека. Чи битися, чи миритися?

— Покищо ні одно, ні друге. Маємо до вас справу. А що з цего вийде, то побачимо, чи нам битися, чи миритися — відказує князь Богданко за свій курінь.

— А якаж це справа? — питає курінний Павлюк за свій курінь.

— А хочемо спитати в вас, кого ви намітили на кошового? — каже князь Богданко.

— Ми покищо нікого, а ви намітили вже? — питають канівці.

— Егеж, намітили — відказують ведмедівці.

— Когож, кого? — питають канівці.

— Таки вашого курінного — каже князь Богданко.

А курінний Павлюк уже й шугнув у курінь.

Сподобалося це канівцям, що ведмедівці за їх курінним.

— Коли ви за Павлюком, то ми тим радніш — відповідають.

А князь Богданко:

— Та нас із обох курінів замало, щоб він вийшов кошовим. Треба старатися перетягнути на наш бік і інші куріні.

— Гаразд, кинемося разом із вами між товариство та через два дні всі куріні підуть за Павлюком — каже Онисим Черевик, кашовар ведмедівського куреня.

— Так воно, тільки не гаймо часу й уже сьогодні берімося за діло — каже князь Богданко.

— Ану всі жужмом до Гасан Баші — там застанемо козацтво з усіх куренів — закликали ведмедівці.

— На Гасан Башу, на Гасан Башу — гукали канівці.

Всі подалися до Гасан Баші.

А там справді гамірно, хоч зима.

Розбрилися оба куріні по шинках гуртками.

— Добре дбайте, щоб по нашому вийшло, хай із Новим Роком ніхто інший, а Павлюк у нас кошовим буде — каже князь Богданко й подався з Покотилом у шинок Кривого Опанаса, що стояв по середині Гасан Баші. Тут мали приходити й поодинокі гуртки та звідомляти князя Богданка, чи добре йде справа й кого ще інші куріні видвигають на кошового.

— Шкода мені Сокольського — каже князь Богданко Покотилові — добрий із нього кошовий. Але може справді, хай один рік собі спочине.

— Певно що так! Тай Павлюк добрим кошовим буде — каже Покотило. — Я певний, що він теж твоєї ради все послухає, як і Сокольський.

— Дай Боже, бо мені тепер треба кошового, щоб пішов мені на руку, щоб не противний був походові на бісурмен.

— А цему не буде противний ніякий кошовий, бо знає, що тільки й його кошовування, якби станув проти походу на невірних. Уся Січ булаб проти нього.

— Це правда! Та мені не про це йде, а про це, щоб помічний мені був кошовий у приготуваннях до походу. Бо то знаєш на словах для товариства можна бути за походом, а ділом проти — замітив князь Богданко.

— Павлюк не з цих! Йому в це грай: похід на бісурмен це його живло — відповів Покотило.

А князь Богданко говорив дальше:

— Тому, що метою походу головно моя справа, то я думаю оплачувати його своїм коштом. Зараз по Новому Році посилаю Михася в мої добра до Домонтовича, щоб доставив припасів та гроша. Хто зна чи не треба буде одно з сіл продати — сказав трохи журливо.

Покотило ніщо не відповідав.

Аж і стали приходити поодинокі гурти з обох курінів. І кажуть, що найбільш було за князем Богданком.

— Колиж ми їх впевнили, що ти, Богданку, ніяк не приймеш уряду кошового, бо хочеш із весною знов іти на Турка й що ти за Павлюком, то всі ці сказали: Добре, хай буде Павлюк! Але куріні Сергієвський і Величківський ставлять кожен свойого. А ще не знаємо, як ставляться до вибору куріні Вищестеблівський і Низчестеблівський. Поповичівський та Калниболоцький — звідомляють ведмедівці й канівці.

— А всі інші за нами? — питає князь Богданко.

— Так. — відповідають.

— То й гарно! Тамті будуть розбиті на ріжних кандидатів, а наші підуть разом на Павлюка… то наша перемога.

— Ще не тішся — каже Покотило — сьогодні так, а завтра якісь горлачі перетягнуть їх на інший бік. Дуже легко нашого брата січовика спантеличити.

— Ніщо, брате, в Гасан Баші доволі меду та горілки, справлю товариству тут Меланки й наша буде горою. Але ми тут поза плечима кошового робимо, а воно якось не теє… Ходімо до кошового, спитати, яка його думка, чи не хоче він дальше бути кошовим?

Пішли.

— Ні, друже Богданку, не дуже я хочу кошовувати. Хіба дуже вже наперлоб на мене Запоріжжа, то оставсяб. Але я знаю, що цього не буде — відповів кошовий.

І сказав йому князь Богданко, що коли він не похочує, так добрий буде Павлюк.

— Добра думка — признав кошовий Сокольський.

А вечером на Меланки вся Січ була на Гасан Баші. Шинкарі шинкували, не жалували меду ні горілки, бо князь Богданко сказав:

— Я все плачу!

А приклонники Павлюка ввихалися між козацтвом та захвалювали його як розумного й лицарського козарлюгу.

— Він найкращий на кошового, він і Сокольського за пояс заткне…

І ревіло товариство:

— Павлюк, Павлюк кошовим!

Тільки тут то там якийсь завзятець кликав:

— Ні, Шахові бути кошовим.

— Ні Павлюкові, ні Шахові не бути, а Полохайло буде кошовим — кричить інший.

А вже Охрім Довбня, то всіх розсмішив. Він на підпитку викрикував:

— Нікому не бути кошовим тільки мені! Я Охрім Довбня кошовий Запоріжжа!

І сам собі кричить:

— Славно-о-о! Хай живе кошовий Охрім Довбня!

І розглядаючися питає зчудований:

— Ну, чому не кричите: Славно?

А товариство в сміх:

— Будеш ти, Довбне, кошовим, та над телятами, а не над Запоріжжам…

А Довбня вже голову хилить на стіл, спати збирається, важка голова в нього та ще лепече:

— Ох-рім Довбня ко-ко-шо-вий.

— Ага над кокошами кошовувати хочеш. Ну, в курнику можеш кошовим бути, але не на Запоріжжі…

Та Довбня не чув уже цего, захрапів на ввесь шинок.

— Ось як кокоший кошовий піє вже — сміялися запоріжці.

То було в суботу, а Новий Рік 1576 припадав у неділю.

А на другий день у неділю рано-раненько заграли дзвони церковні, запоріжців на новорічне богослуження взивають…

І рушили запоріжці в новісіньких одягах у дім Божий. Скоро заповнилася церква лицарством запоріжським, ще й місця не стало всім… О. Никон сказав палку проповідь. „Нехай Всевишній натхне ваші уми вибрати одностайно та однозгідно й із спокоєм добру та розумну й дбайливу старшину, щоб добро й славу Запоріжжа на першому місці клала. Хай Господь Бог благословить ваше діло — закінчив проповідь о. Никон.

Одушевлені, піднесені на дусі виходили Запоріжці з церкви. Цеж у перше вони Рік Новий богослуженням у церкві починають, у перше з благословенством духовним до вибору старшини стають.

А тимчасом загуділи литаври, на майдан, на раду січовиків іззивали.

І сунуло туди все Запоріжжа.

Спокійно та тихо стояли в підкові, аж дивно було…

Вийшла старшина. Кожен зі своєю відзнакою в руці. Поклонилися товариству й кошовий по звичаю дозволу говорити просить.

І як звичай каже, відповіло козацтво:

— Говори, батьку кошовий, просимо, просимо!

І говорить кошовий:

Панове товариство, лицарство славнє запоріжське, оборонці віри Христової правдивої! Сьогодні не буденний у нас день. Цеж у перше зачали ми Рік Новий із Богом, відправою в домі Божому. Тепер по звичаю приступимо до вибору старшини курінної, а потім кошової. Товариство славнє, так як ми з Богом зачали згідно, однодушно, так і до вибору приступімо й покінчімо його згідно й одностайне. Цим кінчу й складаю комишину — і поклав комишину на столі, що стояв перед ним. За ним поклали свої відзнаки й інші старшини й поклонилися товариству тай відійшли. А запоріжці розбрилися на 38 гуртів. Кожен курінь окроме, щоб вибрати собі курінного отамана й кашовара.

І на дивне диво в усіх куренях відбувся вибір спокійно. Тільки в джерелівському куріні було надто гамірно. Запоріжці джерелівського куріня наперлися конче, щоб Сокольський став їх курінним отаманом. Бідняга Сокольський відпрохувався, відмовлювався, та ніщо не помогло. „Мусиш, вражий сину, бути нашим курінним отаманом, бо нема в нас кращого від тебе!“ — кричали запоріжці. А дехто й бити брався його. „Гей, небоже, хочеш покушати козацьких кулаків!“ грозили. І Сокольський у кінці згодився. Ведмедівський курінь знову вибрав кошовим князя Богданка Ружинського.

І знову станули запоріжці підковою на майдані лицем до дому Божого.

— Богданко Ружинський хай буде кошовим нашим — крикнув хтось.

— Ні, ні! — кричить Покотило — ледащий із нього господар, не дбає він про власне господарство, ледащий із нього кошовий буде.

— Ні ні! — кричить за Покотилом і ввесь ведмедівський курінь: — Не бути Богданкові кошовим! Він уже у нас курінним.

Тай кричать ведмедівці, а за ними й канівці:

— Петро Павлюк хай буде кошовим!

А Павлюка вже нема як тільки почув своє назвище шугонув у свій курінь. Та не на довго. Ось уже й ведуть його запоріжці назад на майдан, щиро по дорозі буханцями його частуючи:

— Іди, вражий сину, не опирайся, коли товариство зове тебе! — приговорюють йому.

Привели його, а старі запоріжські діди виступають наперед, а найстарший із них Артим Лисичник говорить:

— Петре Павлюку, хоче товариство тебе кошовим отаманом мати, чи годишся на це?

А Павлюк відпекується по звичаю:

— Не гідний я, товариство славне, такої почести великої.

— Гідний, гідний — кричать запоріжці — Приймай кошовування, бо як ні, то киями нагодуємо тебе а то й шаблюками сплазуємо!

І знов питає Артим:

— Чи годишся кошовувати Петре Павлюку?

— Ні, таки не гідний я кошовувати вам, товариство славнє! Єсть гідніші й здібніші від мене.

— He протився — кричать запоріжці — ми краще знаємо, хто гідніший і здібніший.

— У третє питаю тебе, козаче, — питає старий Артим — приймаєш вибір чи ні?

А Павлюк мов по надумі:

— Щож діяти мені? Коли так уже все товариство наперлося, щоб я прийняв на себе таку почесть, то годі мені дальше спротивлятися — принимаю.

Тут запоріжські діди похилилися до землі й кожен набрав у жменю пилу тай посипав його на голову Павлюкові. Сиплять та приговорюють:

— Як цей пил брали ми з землі, так і ми всі з землі повстали й до землі назад повернемо. Всі ми люде рівні перед Всевишнім Богом. І хоч ми тебе винесли на найвищу почесть на Запоріжжу, ти сам не виносися. Будь добрим батьком запоріжському лицарству, будь строгий і справедливий та дбайливий, але тями, що так, як ми тебе вибрали, так і скинути можемо.

Покірно схилив новий кошовий голову, що вся була покрита сивим пилом і відповів:

— Дбатиму всіми силами, щоб слава й могутність запоріжської вольниці росла й кріпшала, щоб Січ-мати лицарством і багацтвом цвіла, процвітала, віри Христової щитом і забором кріпким була.

Приступили до вибору інших старшин: військового судді, писаря й осавула та підстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого бунчужного. І взяли нововибрані старшини свої відзнаки зі стола, а хорунжий підніс у гору хрещатий запоріжський прапір.

І каже кошовий Павлюк:

— Тепер товариство славнє по старому звичаю розділимо вольности наші між подинокі курені.

Тут новий писар Хвилон Недобитий приступив до стола тай узяв приготовані папірці, що на них були розписані всі вольности так, щоб у всякій частині було однаково земельного й воєнного добра. Писар на очах усіх запоріжців ці папірці, що їх називали лясами або жеребками, скручував і вкидав до своєї шапки. Потрусив їх у шапці добре, тай каже:

— Панове курінні отамани прохаю тягнути ляси кожен за свій курінь.

І приступали курінні отамани до писаря тай витягали папірець із шапки, розвивали його та вголос відчитували своїм куріням.

Вже було геть із полудня, як запоріжці розходилися з майдану по курінях.

— На нашому стало! — говорив князь Богданко до Покотила, радіючи. — Тепер треба мені з Павлюком обміркувати похід на Аслан Кермень.

— А вжеж — каже Покотило — відкладати, гаяти нема чого.

Князь Богданко тепер раз-у-раз на розмові з новим кошовим Павлюком.

Князеві все одно й тесаме в голові: щоб якнайскорше Оленку визволити з рук потурнака Пшерембського, та не про те він говорить із кошовим. Навіть про похід не багато говорить воно й нема що багато говорити про це! Похід порішений і з весною зачнуться приготування до походу. Говорять вони оба з кошовим про це, якби то кращий лад на Січі завести, устійнити та забезпечити гряниці Запоріжжа.

— Треба нам, щоб забезпечити Запоріжжа перед зазіханнями сусідів, щоб вони признали означені межі — говорив князь Богданко.

— Ну, це вже важче! — каже на це кошовий Павлюк. — Із Татарвою на мою думку, ми ніколи не погодимося за межі. Вони всі ці землі вважали й уважають своїми. Їх тільки сила може змусити признати, що ми тут господарі, не вони. От і цього року треба було силою зганяти їх табуни з наших пасовищ.

— Це ще найменше! Заберемо раз, удруге їм коні тай дадуть спокій. А вкінці й нам їх коні придадуться. Ось і тепер у поході, дуже нам їх коні стали в пригоді — завважив князь Богданко. — Та нам важніше забезпечити гряниці з іншими сусідами: з Польщею та з Донським козацтвом.

— Із Донським козацтвом, думаю, ми живемо тай жити мемо в згоді то й мирним шляхом розмежуємося, а з Польщею, які нам можуть бути межі, та цеж землі нашого народу — Київ був і буде столицею України! — каже Павлюк.

— Це правда, друже, там таксамо наша рідна земля, як і тут і ми в душі повинні, ба й мусимо все змагати до цего, щоб скрізь, де живе український нарід була українська влада, українська держава. Я, друже, так і мрію про це, щоб Запоріжжа зробити сильною й могутньою державою й відсіля почати відбудову спадщини Святого Володимира. Але перше всего треба, щоб Запоріжжа стало могутнє й грізне ворогам, аж тоді можна буде подумати про відбудову Володимирової держави. А покищо треба нам забезпечити це, що вже маємо. Тому я думаю, що й із польським королем треба дійти до згоди щодо забезпеки наших меж. Ось так: поти ваше, відтіль наше, тут ти не пхай свойого носа.

— Може й твоя правда, Богданку, бо бачиш, я нераз чув від польських шляхтичів, що й запоріжські землі, то власність їх річи посполитої.

— А бачиш! Тому треба нам дістати від них грамоту, що вони вважають це не своєю, а нашою власністю. От, я посилаю брата Михася в свої добра, щоб подбав про засоби до походу то він поїде й у Краків і там разом із братом Кириком підготовлять усе — каже князь Богданко.

— Hy, й гарно — притакнув кошовий.

Через кілька днів князь Богданко й виправив брата Михайла на Волинь.

— А як поладнаєш усе з Домонтовичом, тоді вибирайся в дорогу до Кракова. Там пізнаєш, чи Кирик уже зівсім задурився в каштелянівній, чи ще можна його витягнути відтам. А може й удасться тобі витягнути його до нас на Запоріжжа. Та заразом уже оба розгляньтеся там, чи можна там почати переговори в справі забезпеки гряниць Запоріжжа.

І відпровадив князь Богданко брата Михайла аж до Жовтих Вод.

А тимчасом цариця-весна будилася вже з довгого зимового сну до нового життя. Під теплим її подихом таяли глибокі сніги й у мить мати землиця в свіжу молоду зелень вдягалася, першими провесняними квітками косичилася. Віджив Великий луг, щебетом птичок озвався, зашумів гиллям із пупліхами свіжими, а над свіжим степом гень-гень під синім чистим небом мов сіра грудочка землі буяв співак Пречистої Діви, жайворонок і співав, співав подячну пісню Всевишньому Творцеві за весну, за її чар і красу, взивав хліборобів на Запоріжжі до праці, до сівби: „Кидайте в імя Боже золоте зерно в чорну землицю. Вона, свята землиця сторицею зверне вам цей дар. Кидайте безпечно, не бійтеся нападу татар. Лицарство славнє запоріжське кріпким муром стоїть, не пустить їх ні на Запоріжжа, ні на інші землі України. Сій, сій, сій, сій!

І виходили з зимовиків старі діди та засівали в осени заорану, а тепер свіжо заволочену землю. Спливало зі старечої та дужої ще долоні зерно золотою струєю в пухкий чорнозем. А сівач просив в Господа благоловенства для свойого засіву, до синього неба очі знімаючи.

І не довго трівало, зарунилося засіяне поле, зазеленіло зеленю ясною.

— Коби дощі травневі, коби літом не було ні тучі, ні граду, буде гарний урожай — раділи господарі, як у неділю чи в свято на степ виходили на зріст хлібів глядіти. — Буде гарний урожай, буде паска й коровай. Паска на Великдень, а коровай, як дочку чи сина вінчати прийдеться. Правда, не ввесь збір буде мій, частину треба віддати на Січ, січовому товариству на прожиток. Та воно їм і належиться. Вониж захищають нас перед бісурменами, можемо за їх плечима спокійно орати й сіяти тай багатіти. Правда, є такі, що невдоволені з цих данин. Та це тільки ці, що самі ніколи не були січовиками, не воювали з бісурменами, а тільки з молоду, захищені лицарськими грудьми січовиків, сіяли й орали. Хто сам був, хоч коротко запоріжцем, цей не жалує цеї невеликої данини. Що вона проти данини крови, що її проливають запоріжці за нас!

Так думав старий запорожець із сівнею по черній оранині йдучи. Не один. Щораз більше прибувало зимовиків на Запоріжжі, щораз густіше заселювалася запоріжська земля. Та все ще великі, великі простори були незаселені, високою степовою травою буявіли. Хіба тут то там, видніли бордюги, землянки, що їх старі запоріжці, що перекинулися в господарів а то й самі січовики будували для мандрівних людей. Щоб тамечки в ніч і в бурю найшли захист перед дикими звірюками, що їх так густо, так багато буяло по степах широких і в Великому лузі. Для цих гостей оставляли в бордюгах і хліб та сіль і інші харчі. Цеж христіянське діло милосердя. Навчаєж Церква свята: голодного накормити, жаждучого напоїти, подорожного в дім прийняти.

І розгорнулася весна красна повною красою, зеленю богатою, цвітами пишними, пахощами принадними…

І старий дідуган Дніпро мов помолодшав. Із снігів, що під теплим соняшним промінням стаяли, води прибуло в ньому, поширилося Дніпрове русло. Гучно та буйно шумить і гремить Дніпро, менші пороги під воду сховавши. Гремить, шумить, піниться, аб скелі порогів хвилі розбиваючи тай кличе лицарство запоріжське низовеє:

— Гей молодці, часу не гайте, чайки готуйте, на мої хвилі бистрі їх спускайте. Я на свойому хребті понесу вас на Чорнеє, на Козацьке Море, на діло лицарське, молодецьке, по честь, по славу…

І не гаяли запоріжці часу. Із ранньої весни вже до походу на бісурмен готовляться. Не гає часу й князь Богданко. Всего доглядає, дозирає всего. Тут він біля будови чайок, а там глядить як кулі виливають, направляють гармати.

— Коби тільки скоріш брат Михась повернув із Кракова зараз у похід рушаємо — думав він.

Та не вертає чогось князь Михайло, бариться й вістки ніякої від нього не має.

Коби на біду ще й Михась не замотався там у Кракові в сіти якої золотокосої ляшки, — журиться князь БогДанко.

А тимчасом від московського царя Івана Грізного посли прибули на Запоріжжа з грамотою царською та з дарами багатими.

У грамоті писав цар:

„Славному Лицарству Запоріжському Низовому, панові кошовому й усім отаманам січовим поздоровлення. Татари знов непокоять землі, що під моєю царською рукою. Великими силами напали й палять та руйнують та грабують усе, старих і дітей убивають, а молодь у ясир забирають. Ваше лицарське завзяття знаючи, прохаю вас, лицарство славне, стати нам до помочі й ударити на татарські сили, щоб так змусити Татар кинути моє царство…

Писар на приказ кошового прочитав це царське письмо на січовій раді. А бородаті посли в дорогих шубах і в колпаках високих від себе просять:

— Не оставляйте нас без помочі!

— Щож ви, панове товариство на це? Дамо поміч, чи не дамо?! — питає кошовий.

— Дамо, дамо — кричать запоріжці — Годі христіянський нарід без помочі оставити.

— Цеж наш обовязок! — кричить інший.

— Воно так — каже на це Покотило. — Тільки цей ваш цар, панове боярове, не гірш бісурменів мучить у себе христіянський нарід. Доходять і до нас вісти, що він там доказує разом зі своїми опришками, чи там опричниками.

Обрушився один із бояр:

— Не обиджай, козаче, царя нашого! Царська власть від Бога!

— Від Бога то вона є, це правда, але ваш цар чортяці, сатані служить — відрубав йому Покотило.

А боярин уже за шаблюку хапає до Покотила ставиться:

— Не дам обиджати царя нашого!

А Покотило й собі за шаблюку хапає:

— Що мені твій цар! У нас є свій володар — кошовий отаман!

— Як ти свого отамана не даш обидити, так ми свойого царя поважаємо — відказує Покотилові другий, розважніший, не в такій гарячій купелі купаний, як перший боярин.

А князь Богданко й собі Покотила зацитькує:

— Дай спокій, побратиме, не ялося гостей обиджати!

— Я їх не обиджаю, я тільки правду говорю.

— Правда, коли болюча, теж немила, як і неправда — каже князь Богданко. — Дай спокій. Мають такого царя, якого варті.

— Це правда! — сказав Покотило вже спокійно й відступився в підкову.

Кошовий від себе обдарив царських послів і відіслав їх із обіцянкою, що запоріжці негайно вдарять на татарські улуси.

Не гаявся князь Богданко, у похід скоро станув. Ще й на поміч городових козаків покликав.

І знов задріжали татарські улуси, закурилися димами, заридали татарські жінки залебеділи діти-татарчата, а тихе небо ночами лунами червоніло.

І знов гонять гінці татарські на здогін за ордою, що пішла на Московщину.

— Вертайте, вертайте мерщій! Запоріжський шайтан Богданко знову на Криму палить, руйнує, вбиває, вертайте негайно!

І знов завернула орда.

А князь Богданко до своїх:

— Козаки-молодці! Не дамож їм клятим бісурменам спокійно на Крим вернути та ще й із ясиром та з добичю, нагарбаною в христіянських землях. А нумо перестрінемо та провчимо.

— Провчимо, провчимо їх триклятих! — гремлять запоріжці.

Іде орда з ясиром, з тягаром. Поволи. Скриплять немащені гарби, іржать коні, реве награбована худоба, блеють вівці. Плачуть, нарікають бранці нещасні, невольники збідовані, нагаями катовані…

Іде орда. Нічого не сподіється. Аж тут і з двох боків:

— Слава Богу, Слава Богу!

Козацтво з голими шаблями. Як вихор! Змішалася татарва, стрівожилася.

— Бий, рубай, січи! Не щади клятих бісурмен! — кричить князь Богданко.

— Бий, рубай, січи! — кричать полковники, кричать сотники, десятники кричать…

Мов той буревій у лісі, що не щадить ні дуба могутнього ні билиночки слабої, ломить, гне, з корінням вириває, так запоріжці лютують…

Не знає шабля їх пощади!

І хто з бісурмен відважніший, завзятіший під козацькими шаблюками паде, а в кого відваги не стало, в ростіч іде, життя втекою рятує — все лишає на ралець запоріжцям і ясир і табуни коней і стада худоби й гарби, добром награбаним у христіянських землях наладовані. Все лишає, життя рятує.

Радіють запоріжці перемогою, свойого дорогого отамана похідного славлять, величають за лицарство, за завзяття, за розум отаманський.

Славлять і добичу ділять: на три части: на святу Покрову, на церкву Січовую й на козацький монастир Межигірський четвертина, на січовий скарб, половина, а на курені четвертина.

А козацтво дорогих сукон і саєт понабирало на святочні одяги, а шабель, пистоль і рушниць та стрілива немало.

А бранці до козацтва славного запоріжського руки простягають: подяку їм складають.

— Дяка, вам дяка, лицарство хоробре дяка вам завзятці дяка оборонці народу христіянського, що визволили нас із неволі важкої, преважкої, бісурменської! Дяка вам, тричі дяка!

А князь Богданко відділ козацтва вибірає:

— Відпровадьте їх, отих бранців нещасних відсіля, аж у безпечні сторони. Нехай цілі та здорові до дому повернуть.

І простягаються з подякою до князя руки невольників і невольниць:

— Дякуємо, дякуємо, дякуємо!

Щасливий князь Богданко в цій хвилині, такий щасливий! Та враз і шибнула думка в голові:

— Гей, коби так Всевишній поміг мені мою Оленочку визволити!

І стискає рука рукоять шаблюки:

— Визволю, визволю тебе Оленочко моя! Скоро вже сподійся мене в гості, клятий потурначе, кривднику мій!

Через місяць під кінець серпня вернув на Січ князь Михайло Ружинський і то не сам, із братом Кириком.

— Ну, от молодець із тебе, Михасю, й брата витягнув із Кракова на Січ тай від Ляшки чарівниці й наші справи, я певен цього, добре повів — говорив князь Богданко на радощах, із князем Михайлом витаючись.

— Кирика то я витягнув на Січ, та чи вибив йому Ляшку красавицю з голови не скажу напевно. Хіба може тут забуде…

— Може? Хоч кажуть, віддалення ще більш привязує, тугу збільшує. Та побачимо Так буде, як буде. Всеж таки запізнається з січовим життям. Але нашу справу, справу загальну, запоріжську ти добре полагодив?

— А вжеж, брате! Найдальше через три дні посли від Степана Баторія прибудуть тутечки на Січ. Я з Кириком поспішився наперед, щоб сповістити скоріш кошового, щоб міг підготовити січовиків на їх приїзд. А то знаєш наші братчики січові непідготовані, готові не дуже чемно прийняти Баторієвих послів.

— Розумно зробив ти. Ходімо заразісінько до кошового! Куй залізо, козаче, поки воно гаряче!

Пішли.

Князь Богданко зараз таки при вході сповістив кошового Павлюка з чим приходить.

Зрадів кошовий та став щиро руки стискати обом братам.

— Молодець ти, княже Михайле, молодець! Тебеб у канцлери теє… хвалив кошовий князя Михайла. — Треба, треба підготовити товариство на приїзд послів, а то вони не дуже долюблюють цих панів.

І небаром загреміли січові литаври:

— На раду, на раду, січова громадо!

І збіглося товариство, цікаве, чого скликають раду.

Виступив кошовий, говорить:

— Товариство славне! Приїхав князь Михайло Ружинський. Післав я його був у Краків до нового короля Польщі, щоб за наші межі погодитися, щоб польський король ствердив універсалом істнування й права Війська Запоріжського…

— А на віщо нам його ствердження! Що він нам? — кричать уже деякі запоріжці — Ми й без його універсалу славня Січ Запоріжська!

— Не треба, не треба нам його універсалу.

Кошовий каже:

— Позвольте, панове товариство, мені дальше говорити.

— Говори, говори, батьку кошовий! Але королівського універсалу нам не треба!

Кошовий говорить:

— Ви кажете, що не треба, а ось я вам хочу доказати, що таки треба. Багаті й гарні та родючі наші запоріжські землі, правда! Такі землі хоч кому ласий шматок. Ануж, як не Баторій, то котрийсь із його наслідників схоче й по них простягнути руку…

— Хай спробує, провчимо! — кричать запоріжці.

А кошовий:

— Провчити то можна! Але в кия два кінці — звісно. А що як із другого боку разом у змові вдарить султан турецький, а з третього хан татарський чи в силі будемо ми всім їм разом раду дати?

Товариство мовчало.

А кошовий говорив:

— А так ми згодимося з Баторієм, дістанемо від нього на письмі ствердження нашого істнування й як котрийсь із його наслідників забажає нашої землі, а ми йому тиць під ніс Баторіїв універсал: „А це що?“ І перед другими державами тоді інакше виглядатимемо! Скажемо:„Боронимо своєї землі й права свойого, ствердженого таки їх королем!“ Так воно, товариство славнє, й тому я прохаю вас, як прийдуть Баторієві посли, в вічливости та з почестями належними приняти їх. Я знаю, багато з вас має болючі спомини з рідних сторін і не один із вас не з добра кинув рідне село, чи місто та на Січі захисту шукав. Я це знаю, але прохаю вас щераз ввічливо прийняти послів.

Цього вимагає добро нашої спільної Матері Січі.

— Добре, добре, батьку кошовий! Послухаємося твоєї ради — гукнули всі запоріжці в один голос.

— Дякую вам, товариство славнє, дякую! Цеж для добра усіх…

Третього дня 4. серпня, в суботуюприбули посли. Привезли запоріжцям дари багаті й клейноди нові: прапор малиновий хрещатий, булаву самоцвітами висаджувану й пірначі та бунчук золочений.

І знов скликав кошовий запоріжців на раду.

Гідно та з почестями привітали запоріжці королівських послів.

Витав їх сам кошовий промовою короткою та простою, а потім писар січовий уже довгою та крутою промовою. Величав писар у промові хоробрість і розум Степана Баторія. Висказував радість, що король бажає разом із військом запоріжським боронити христіянських земель перед бісурменською навалою. Хвалив і „вельможних панів послів“ за їх посвяту й розум.

Виступив і Баторіїв посол із крутою промовою. Говорив довго польською мовою та сильно латинськими словами перетиканою. „Широко й далеко — говорив він — гремить слава Запоріжя, лицарства славнього запоріжського, заборола христіянського світа перед бісурменом. Мій король уміє цінити ваші заслуги й тому радо признає істнування й права славного війська запоріжського“.

І відчитав королівський універсал:

„Ми Степан Баторій, король Польщі, Великий князь Литви й Руси чинимо відомо всім загалом і кожному з окрема кому це знати належить, що знані нам хоробрість і заслуги славного війська запоріжського й узявши на увагу ці послуги його для христіянства, ми признаємо за Славнім Військом Запорожським володіння городами Трахтемировом і Чигирином та всім Дніпром від Трахтемирова в низ до Лиману, а в бік од Дніпра на захід по річки Буг і Синюху, а на схід аж до річки Донець та Дін“.

І дальше було там ще багато похвал та признань, „славному війську запоріжському низовому“ а під сподом:

„Стверджуємо це все нашим королівським підписом і печатю королівською. Дано в нашому столичньому городі Кракові Р. Б. 1576 місяця Августа 20 дня“.

І передав універсал кошовому. Кошовий передав його січовому писареві до перехову в січовій канцелярії.

Кошовий подякував послам за труд й запрохав їх на, „небагатий та непишний січовий обід“. Але цей „небагатий тай непишний обід“ не був звичайний січовий обід. Готовив його найкращий із поміж січових кашоварів, було чимало всякого мясива, були меди та вина дорогі.

При обіді знов поплили промови, одні одних старалися перевисшити в чемностях та похвалах.

Пращали королівських послів ясою з самопалів та січових пушок.

Вдоволені вертали посли:

— То, пане добродію, не щобудь ота Січ — говорив один посол до другого — Це сила! За їх плечима можемо бути безпечні перед бісурменами.

— Ба, — казав другий — коби й нам не загрозили?

— Га, це вже від нашої політичньої мудрости залежить, щоб уміти з ними все в приязни жити — говорив перший.

— Та так! — признав другий посол.

А князь Богданко, як посли відїхали подумав:

— Тепер можу вже рушати на Аслан-кермень. Боже, поможи мені визволити Оленку мою!...

XII.

— От, і гарно, що ти здорова тай повеселішала, княгине, — говорив Пше- рембський, як у перше по довгому часі завитав до ньої. — Тішить, дуже тішить мене, що ти, княгине, весела. Я радби тобі неба прихилити, щоб ти тільки забула його, свойого першого чоловіка. Забудь його, забудь, княгине!

Княгиня ніщо не відповідала. А Пшерембський дальше наставав на неї:

— Ти ще не перестала його любити?

— Ні, ще не перестала — відповіла княгиня Оленка коротко.

Пшерембського втішило це, що вона так відповіла йому.

— „Ще не перестала“, повторив він у думці її слова й думав дальше: — Значить, не каже вже, що ніколи не перестане його любити. Це добрий знак, а ще кращий знак, що вона весела. Вона буде моя!…

— Ну, бувай здорова, княгине! Оставляю тебе саму, не буду докучати. Ждатиму, поки сама не покличеш мене й не скажеш: „Я твоя“.

Вона подумала:

— Будеш ждати до страшного суду. Там покличу тебе, обжалую перед Всевишнім. Тут не діждешся ніколи…

Мовчки рухом голови попращала його. Та він оглянувся, чи хто з обслуги не дивиться й нагнувся до її руки тай поцілував палко.

Мимовільним та скорим рухом відтягнула вона руку від його губ і встала.

Він іще раз поклонився і вийшов.

А вона підійшла до невеликого закратованого віконця й гляділа на скравок неба, що видніло над подвірям. Вечеріло вже. На небі запалювалися перші зірки. У вікно несло свіжим та милим запахом із недалекого квітника. Ніжненький легіт подував і крізь крати ласкав її біле лице.

— Боже, Боже, як гарно на Твойому світі, як любо! А там у нас на Україні, там іще краще! Там не мусилаб я так сидіти, як тут у заперті. Богдане, Богданочку мій, чи прийдеш ти по мене! Та коли? Чи довго ще ждати, каратися мені тут у клятого потурнака в неволі? Чи видержу я? Ба, видержала доси, не пропала тоді, коли не було надії, або була маленька й непевна, то тимбільше видержу тепер, коли напевно знаю, що він прийде визволити мене.

І вже веселіша закликала до себе Катерину та Оксану тай випитувала їх про всячину.

А Оксана сміялася:

— Княгине, наша Катря геть завернула голову одному з вартових. Він так лупає за ньою очищами, трохи не зїсть її.

А Катерина затулювала рота Оксані:

— Це не правда, княгине-пані! — каже.

— Егеж, не правда! Мені Алі казав — відказала Оксана.

— Алі казав, але ти не бачила. Алі дурив… — боронилася ще Катерина.

— Не дурив, ні! То, княгине, Алі запізнався з одним черцем, не нашим, а латинським. Таким в білій рясі й ходить до нього, щоб учив його правд христіянської віри — каже Оксана.

— А йому що сталося?! — зчудувалися княгиня.

— Я й сама не знаю! Він каже, що його батько й мати не тутешні, а десь із півдня й були христіяне. Як він був малий, то мати вчила його христіянських молитов і про христіянського Бога говорила йому. Та батько й мати його скоро померли й він малим хлопям лишився круглим сиротою. Його спадчиною спікувався його стрий, що був дуже ласийюна його майно. І як йому було 10 літ, виїхав із ним у Туреччину й тут продав його бісурменам. Турецький купець скалічив його й уже як евнуха продав дальше. Так переходив він із рук до рук, а перед трьома роками купив його Пшерембський.

Княгиня Оленка слухала цікаво Оксанного оповідання, в її очах закрутилися слези.

А Оксана оповідала дальше:

— Пшерембський дуже сподобав собі Алія й не продавби його ні заякі гроші. Любить його й за красу й за голос гарний.

— Справді він дуже гарно співає й голос має чудовий — признала княгиня Оленка.

А по хвилі каже:

— Тепер я розумію все. По всему, що я довідалася, не дивно мені, що він ходить до католицького черця. Але видно й відважний, що наражується на небезпеку. Йогож Можуть приловити, а тоді…

— Е, він не боїться, бо й самому баші байдуже, куди він ходить. Тай обережний він дуже. Він і цього вартового, що в Катрі залюбився,…

— Ти знов своє! — перебила Катерина. Та Оксана не дала перебити собі й говорила дальше:

— …потайки навертає на христіянську віру. Казав йому, буцім то Катря переказувала…

— Я ніщо не переказувала! — перебила знов Катря й уся зачервонілася по самі вуха.

— Яж не кажу, що ти переказувала, тільки, що Алі казав, буцім ти переказувала, що може любити тільки христіянина.

А княгиня:

— То Алі гарно говорив у твойому імени, Катре.

Катерина не відповіла ніщо, а Оксана говорила дальше:

— А він на це: „То я стану христіянином і втечу з ньою“…

Тут княгиня:

— А знаєте, що він може стати нам у пригоді:

— А вжеж! Я вже думала над цим — каже Оксана. — Колиб вони оба: він і Алі допомогли нам утекти.

— Е ні, не те! Втеча, як казав побратим мойого Богданка, небезпечна й непевна. Але, як прийдуть тут під Аслан-Кермень, тоді… не знаю ще як, але всеж до чогось можуть нам тоді бути потрібні, — говорила княгиня.

— Може й так, — признала Оксана.

— А ти, Катрусе, любиш цього вартового?

— Я й не приглянулася ще йому — відповіла Катерина, але заразом уся знову зашарилася на виду мов спіла калина. — Я й не знаю, як він міг залюбитися в мені? Яж усе ходжу в заслоні.

— Вже він якось бачив твоє лице — каже Оксана весело.

— Ну, а ти, Оксано, не найшла собі тут судженого? — питала княгиня жартом.

— О, я!? Я, коби на Україну, там уже чоловік жде на мене. Я булаб і не попалася в полон, колиб була не виїхала з дому, відвідати батька. Тай попала на таке! Навіть не знаю, що з батьком сталося, чи вбили його, чи живе ще — докінчила сумно.

— Така наша доля — сказала й собі сумно княгиня Оленка, але Бог милосердний, не опустить нас.

Минали дні за днями. Княгиня Оленка терпляче дожидалася приходу запоріжського лицарства під Аслан-Кермень…

Та вже листя в садку замковому на деревах під холодним подихом осені вяло, опадали пелюстки пізніх рож в квітнику, а князя Богданка з запоріжським лицарством, як нема, так нема. Ні вісточки, ні чутки про них…

І знов смуток і туга закрадаються в душу княгинину, серце вповивають…

— Чогож не приходить, чого бариться?! Давнож уже мусив повернути на Січ його побратим. Хіба — Боже мій, не дай, щоб так було хіба не вернув він на Січ, бісурмени пізнали, хто він тай зловили його… Хіба…

І тривога, болюча трівога пронимає її всю.

— Що тоді?! Тоді може й усе пропало… Тоді… треба буде погодитися з долею і… Ні, ні! ніколи! Краще смерть, як це! Умру вірна присязі, що її в церкві зложила мойому Богданкові. Дяка Тобі, Господи й за це, що знаю, що не забув мене мій милий.

А однієї ночі княгиня Оленка сон мала: Вона сидить тут у кімнатці. Нараз розсуваються стіни кімнатки, а навкола море безкрає шумить, гремить бурунами як гори. А по цих бурунах пінистих, не чайки козацькі пливуть, козаки на конях білогривих гонять із голими шаблями. І чує княгиня виразно їх боєві оклики, іржання коней і брязкіт оружя. А попереду отаман. Це він, дужий та такий молодий, такий молодий і гарний. Гонить попереду. Білий кінь у пінистих хвилях ниряє, розприскує воду навкруги, але гонить… А за ним козацтво. Вона простягає до нього руки, він гонить до неї… Вже близько, близенько, вже кінь передніми копитами помоста досягає…

Вона простягає руки:

— Бери, рятуй мене, Богданочку!

Він по неї руки простягає:

— Ходи, вже ніхто й ніщо не розлучить нас.

Нараз кінь подався назад і… її Богданко зникає під бурунами…

— Богданку, Богданку, де ти! Не кидай, не лишай мене! — кричить вона й із помоста в воду кидається між буруни… І бачить: вода виносить її Богданка. Він простягає руки до ньої і кличе: „Ходи, ходи, ніхто не розлучить нас“!

Вона крізь буруни до нього пробивається.

— Іду, іду, Богданочку! — кличе. Він хапає, обнімає її! Тягне за собою під воду.

— Там тереми хрусталеві, так чудово там, — шепче їй.

А козацтво на поміст видістається, прапори хрещаті в гору знімає…

— Слава, слава! — кричать.

Тут вона збудилася, а біля ньої Оксана й Катерина.

— Що з вами, княгине-пані! Вам щось страшне снилося — каже Оксана.

— Княгиненько наша, ви так кричали: „Іду, іду, Богданочку“!

Княгиня Оленка протирає очі, розглядається, мов пригадує собі, де вона, хто біля ньої.

— Це ти, Оксано, ти, Катре?! — говорить поволи, вривано… Так, страшний сон! Море, буря! Богданко з козацтвом по мене прибув…

— Княгине, часом сон правду каже, — вспокоює княгиню Оксана. — Мабуть уже скоро прибуде з лицарством князь…

— Але буруни, буря… Кінь Богданка назад у море…

— Це битва, — княгине каже Катерина…

— Правда твоя, — це битва, — вспокоїлася княгиня…

Та все таки якесь немиле вражіння по сні остало. Увесь день княгиня не могла позбутися його, цего вражіння.

А третього дня від цеї ночі, як княгиня Оленка цей сон мала, заметушилися всі в городі.

Біготня. Військо оружиться, пушкарі біля гармат пораються. Що це?! Все на мури, на заборола йде…

Прибіг Алі:

— Княгине, — шепче — козаки облягають Аслан-Кермень. Хмари, хмарища їх! А проводить ними, кажуть, славний Богданко…

Княгиня не видержала:

— Він, він є! прибув…

— Тихо, тихо, ласкава пані! — вспокоює її Алі… — щоб не почули…

Княгиня вспокоїлася трохи…

— Алі, ти христіянин?…

— Так, пані…

— Я знаю твоє життя, твої пригоди. Та відкіля ти родом?

— Я з Венеції, княгине.

— І вернеш тепер туди?

— Може, не знаю! Та правду сказати, чого мене там! Я радийби княгине, коли твій князь визволить нас, пійти тобі служити.

— Добре, добре, Алі! Коб тільки Бог поміг нам вирватися відсіля.

Алі поклонився й відійшов, а княгиня впала на вколішки, молилася.

На молитві й застали її Оксана й Катерина.

— Чули що? — питає княгиня в них.

— Чули, — каже Катерина. — He тільки чула я, але й бачила. Такого війська, такого лицарства, що оком не проглянути!

— Славаж Тобі, Господи! — каже княгиня. — Може скінчаться муки мої тай ваші? Ех, якби я хотіла побачити військо наше.

— Можна, княгине. Із горища гарему видно, ми обі вже виходили туди дивитися.

— Можна? Ходім — каже княгиня.

Вузенькими східцями повели Катерина й Оксана княгиню на горище.

На горищі невеличкий отвір, прозір малесенький.

— Ось туди можна глядіти, відтіля видно все, як на долоні.

Княгиня підступає до отвору з дріжучим серцем. Виглядає крізь отвір і бачить: Дніпро вилискується в сонці, рідний Дніпро! Дніпро, батько й краса України, цей самий, що золотоверхий Київ пропливає, цей самий, що за порогами славну Січ пестить, що лицарів запоріжських у чайках бистрих на бої, по славу носить. А над ним, над його берегами вони, діти його, лицарі чубаті, запоріжці славні! Багато їх, багато… справді оком не проглянеш…

Глядить княгиня Оленка, а серденько в ньої, те так довго мучене серденько, так бється, так бється в груди, мов ця птичка, що на вид сонячка ясного волі забагла, на волю хоче, грудьми об тісну клітку бє. Бється серденько наболіле, а очі шукають його, милого її, Богданка, отамана славного…

Козацький табор чималий, важкими возами обставлений, як твердиня. А між ними в середині козацькі намети. Там по середині певно буде намет його, Богданка.

І шукає княгиня зором там у середині Богданкового, отаманського намету. Є, є! найшла. Не ріжниться він від других наметів, але над ним прапор хрещатий запоріжський, а перед наметом біля входу біловолосий бунчук із золотою галкою й двох вартових козаків стоїть.

— Чи є він там у наметі, чи нема? — думає княгиня, очей від намету не відриваючи.

Аж ось і порушилася заслона в отаманському наметі. Хтось виходить. Княгиня Оленка дух заперла в собі, зір у намет впялила. Виходить. Він? Ні — це… це його побратим Покотило. Княгиня пізнала його. Ця сама дужа та горда постава, ці самі меткі рухи. Вийшов, говорить щось одному з вартових. Вартовий спішно відходить, підходить у кут табору до одного воза. Щось говорить одному із козаків. Козак увихається біля воза. Щось добуває. За хвилю несеться дзвінкий голос. Княгиня знає його — це литаври. Таких литаврів уживають і в Аслан-Кермені. Зворухнувся ввесь табор. Немов ці бджоли до очка вулика злітаються, так збігається козацтво на голос литаврів перед отаманський намет. І знову розхилюється намет. — Ах, це він, це її Богданко! Усю душу вложила вона в свій погляд, щоб не пропустити ні наймалішої дрібнички на ньому, на її милому. Виходить він, такий гарний, такий мужній як колись, як тому два роки… тільки волос уже сріблиться подекуди, передчасно. І обриси лиця гостріші. Багато, мусить, перетерпів бідний…

Стиснулося серце в княгині Оленки:

— Бідний, бідний!

Козацтво в підкову стає. Він говорить щось, махає рукою. Ах, як радаб вона почути, що він говорить! Бодай голос його, щоб долинув до ньої. Та не чути ніщо! За далеко…

Вже розходяться козаки. Він остає сам із Покотилом та ще одним старшим козаком.

Розмовляють…

Потім Покотило показує на город, на замок, на гарем…

Знає вона, знає Оленка, що побратим Покотило говорить тепер її Богданкові:

— Ось тамечки живе, тамечки з туги вяне твоя дружина люба, Оленка твоя…

І бачить вона: впялив Богданко зір туди, де гарем.

І хочеться їй закликати, голосно закричати:

— Я тут, тут, Богданочку! Я бачу тебе, бачу! А ти, милий, чи бачиш мене?!..

Та не крикнула. Біля ньої невольниці Катерина й Оксана — їх вид пригадав їй усе, отямив її — не можна кричати!

— Княгине, може вже ходім? Небезпечно так довго тут бути. Можуть завважати, що нас нема, шукати за нами можуть… — говорить Оксана.

— Пострівайте ще трошечки, ще крихіточку! Там є він, він — мій Богданко! Хай надивлюся на нього, натішуся ним…

А по хвилі:

— Зійди одна на долину тай стань на варті. Як буде небезпека, як шукатимуть за мною — даш знати.

— Я зійду, — каже Оксана. І збігла східцями на долину.

А княгиня дальше дивилася в визір.

Приводять три коні. Сідають. Богданко сідає на білого.

Ідуть. Лучиться з ними більший відділ із табору.

Їдуть під мури города. Зникають із овиду.

— Ходімо — каже княгиня.

Зійшли. Надійшла Оксана.

— Ну, щож? — питає княгиня.

— Ніщо. Нема нікого. Мов вимело всіх…

І справді тихо було в гаремі й скрізь. Жінки в інших кімнатах збилися в купу в тривозі…

Мужчин ні сліду. Усі подалися на мури. Баша на ґенеральній раді замкової старшини.

Турки гляділи цікаво зза заборол на мурах, що думають робити запоріжці…

Аж побачили їздців на конях. Попереду, отаман на білому. Перед отаманом козак із білим платком на списі. Парляментар. Біля нього сурмач. Прикладає сурму до уст. Грає. Турки з мурів нащурюють вуха. Парляментар підносить прапір, дає знак, що хоче говорити. Старший над залогою підходить до краю мурів.

— Що вам треба? — питає.

— Князь Богданко Ружинський, гетьман Славного Війська Запоріжського хоче розмовитися з вашим башою, начальником Аслан-Керменя, — кричить парляментар на ввесь голос протягаючи слова, щоб виразно можна було чути його.

— Не можна! — відкликує Турок. — Баша тепер на ґенеральній раді.

— Все одно, клич його зараз. А ні то на порох рознесемо ваше гніздо й не пощадимо нікого. Клич його зараз — кричить козак.

— Не боїмося ми твоїх погроз! — кричить Турок. — Мури в нас кріпкі, вояки хоробрі. Але йду, сповіщу башу. Що він скаже, так буде…

— Іди! Гетьман Богданко жде!

Прийшов старшина до баші.

— Чого тобі? — питає Пшерембський.

— Був парляментар від козаків, радше від їх гетьмана, — каже старшина, низенько кланяючись.

— І чогож він хоче?

— Жадає, щоб ти, милостивий башо, вийшов до нього на розмову.

— Я? До нього на розмову? Чого?

— Не казав чого. Грозив тільки, що коли не вийдеш, то козаки рознесуть на порох Аслан-Кермень і нікого не пощадять.

— Не так воно легко здобути Аслан-Кермень — добре він укріплений.

Щож відповісти їм? Козацький гетьман жде під мурами на відповідь…

А Пшерембський думав:

— Знаю я, чого він зажадає, зажадає, щоб я звернув йому жінку. Цьому ніколи не бути. Не на те я взяв її, щоб віддавати. Але пійти, почути, чого він хоче, можна.

І каже голосно старшині:

— Я йду…

Пішов зі старшиною. Вийшли на вежу.

— Ось я, княже Богдане Ружинський, чого тобі в мене треба?

Князь Богданко піднявся на стременах:

— Пане Пшерембський, ти знаєш, чого мені треба. Викрав ти мені мою любу дружину, забрав її як злодій нічю, коли мене не було дома — віддай, коли не хочеш, щоб я збурив город і вигубив його населення.

Пшерембський із злющою усмішкою на лиці відповідає:

— Я не забрав, не викрадав твоєї жінки, вона сама пішла зі мною. Покинула тебе, пішла за мною з любови до мене й стала так як я мослємкою. Я її не видам.

Князь Богданко скипів:

— Драбуго, лотре, зраднику, потурначе! Ти ще важишся зневажати її! Цеж брехня, брехня в живі очі!

Та по хвилі стямився й уже трохи спокійніше каже:

— Пане Пшерембський! Хоч ти рабівник чужої жінки, хоч ти потурнак, та чей ще не перестав бути лицарем. Я дам тобі нагоду чесно дістати руку Оленки. Визиваю тебе на двобій. Згинеш ти в лицарському двобою, Оленка моя, згину я, Оленка твоя…

Пшерембський засміявся дико:

— Ні, не дурний я ставати до двобою! Навіщо мені, коли Оленка в моїх руках, моя! А ти, здобудь перше Аслан-Кермень, а тоді поборемося. Та кажу тобі, зуби поломиш, Аслан-Керменя не здобудеш!

— Підлий трусе, злодюго, рабівнику чужих жінок! Здобуду твоє потурнацьке кишло! Здобуду, побачиш! Але тоді не буду боротися з тобою! До коня привяжу тебе й бити велю канчуками. І так поведу тебе на Україну на сміх, та на сором — кричав грімко князь Богданко.

А потім стягнув вудила коневі й бистро завернув у табор, а за ним усе козацтво, що було з ним.

Пшерембський подався назад у город.

Спершу хотів зайти до Оленки, та потім закинув цю думку. Пішов знов на раду. Там каже:

— Підлий джавр жадає, щоб ми добровільно здалися.

— Цьому не бути, цьому не бути! — закричали всі старшини.

— Я так і відповів йому — каже Пшерембський: „Здобудь Аслан-Кермень, то буде твій! Але кажу тобі, зуби поломиш на кріпких мурах твердині!“

— Так і буде — сказали старшини — не козакам Аслан-Кермень здобути.

Пшерембський, як вийшов із ради в свої кімнати, велів покликати до себе Алія.

— Алі, — сказав він, як цей появився. — Ти знаєш, що я тобі вірю за всіх. Тепер хочу поручити тобі дуже важну службу. Аслан-Кермень хочуть здобути й збурити ці джаври. Здобути оружям, вони його не здобудуть. Але можуть здобути при помочі зради. Ці три невільниці теж христіянки, як і козаки й вони можуть вказати тайний вхід до міста.

— Абож вони знають про нього? Навіть я не знаю, як вони можуть знати?

— Не знаю, чи знають. Але він є власне з гарему, то могла котрась відкрити, що це вихід до міста. Правда, ключі виходу в мене й ніхто його доси не отвирав — та чиж не можна замків виломити. Тому я хочу поручити тобі, щоб ти стеріг ці всі три невільниці. До помочі вибери собі такого, що маєш до нього найбільше довіря…

В Алія засвітилися очі. Він удав, що хвилину надумується, а потім каже:

— Я прохатиму дати мені до помочі вартового Мустафу.

— Добре, — сказав Пшерембський і велів покликати вартового:

— Мустафо, — каже, як явився вартовий. — Я поручив догляд над трьома невільницями христіянками евнухові Алію, а ти будеш йому до помочі. Маєш його у всему слухати.

— Добре, ласкавий башо! — каже вартовий низенько кланяючись.

— Можете відійти оба. За вірну службу щедро нагороджу.

Оба вийшли.

І каже Алі до вартового

— Знаєш, Мустафо, твоя Катерина знов веліла сказати тобі, що ти їй сподобався, а як перейдеш на її віру, то вона тебе й полюбить.

— Перейду, чогож би ні!

— Але тоді мусив би ти втікати відсіля.

— А вжеж. Я втечу з ньою на її Україну.

— Справді?

— Певно. Іншої ради, іншого виходу нема.

— Але вона каже, що ти мусиш помогти втекти й цій пані й цій другій невільниці.

— Як треба, то треба.

— Знаєш, я думаю, що це буде небезпечно.

— Чого, я знаю спосіб. Як козаки зачнуть наступ на місто, зробиться метушня, а ми тоді тайним виходом…

— Ти знаєш про якийсь тайний вихід?

— А вжеж, кожен вартовий знає. Я вже й ключа підробив.

— Гм, може воно й справді буде дебре. Але що зі мною буде, як ви втечете. Баша поручив мені наглядати за невільницями.

— Ха, ха, ха! Якийжеж ти! Хробак заліз у хрін тай світа за ним не бачить. Чи ти думаєш, що поза царством падишаха люде не живуть. Утікай із нами.

— Хіба.

— Іншого виходу для тебе нема, — впевняв його вартовий.

— А котрі це двері? — питав Алі, буцім то не знає цего.

— Навіщо тобі. Як утікатимемо, покажу.

— Добре.

А тимчасом довкола города рух, метушня, крики.

Козаки обступають город, щораз тіснішим перстенем замикають його й гармати уставляють…

— Стріляй! — дає приказ гетьман Богданко…

Із усіх пушок нараз гримнули козаки.

Та шкоди в мурах не зробили сливе ніякої. Кріпкі мури Аслан-Керменя. За малі козацькі гармати, щоб розторощити їх могли. Тільки дрібні шматки каміня відскакують від мурів.

А з Аслан-Керменя теж озиваються грімко, аж мури трясуться від гуку. Падуть кулі, поруть землю. На щастя не досягають козацького табору. Та всеж таки з козаків, що наступали на город упало кількох.

— Не здобудемо так города, — журиться князь Богданко. Треба іншого способу. Лихо, що в нас нема тяжчих гармат.

На це Покотило:

— Богданку, „зілля“ в нас доволі! Зробимо підкіп під мури, підсиплемо там кілька бочок зілля, підпалимо льонт тай визубимо ці горді стіни. А тоді щілиною ввалимо в середину города й Аслан наш.

— Знаєш, добра твоя рада! Іншого виходу нема. Та тільки мабуть нема в нас людей, щоб уміли це як слід зробити.

— Я сам це зроблю. Ти тільки кажи підкіп зробити. Роби підкіп із цього боку, де гарем. Скоріш дістанемося до Оленки.

— Добра рада! — похвалив князь Богданко. — Підкіп буде готовий і зілля буде, а ти приготов льонт.

І зараз із вечера велів кільком козакам забратися до роботи, щоб до ранку був підкіп готовий.

Всю ніч не міг князь Богданко ока зажмурити. Аж над ранком заснув…

І сниться йому ненечка його, входить, бере його за руку, як малу дитину: „Сину мій“, каже, цілуючи його, „ти вже в мети“!

Тут почув над собою голос:

— Вставай, Богданку! Підкіп готовий. Я йду закладати льонт. Може хочеш бути при цьому.

Князь Богданко зірвався на рівні ноги, став протирати очі.

— А це ти, побратиме! Добре піду з тобою.

Пішли. Станули біля отвору підкопу.

— Стріляти з усіх гармат — дав приказ князь Богданко й пояснив Покотилові: — Це на те, щоб відвернути увагу бісурмен від нашої роботи.

Загреміли гармати, та зновуж не вдіяли нічого. Тільки невеличкі оскілки муру посипалися до долу.

— Я злажу в підкіп — каже Покотило — заложу льонт.

— Добре. — каже князь Богданко.

Покотило зліз ув отвір, а князь Богданко ждав на горі біля отвору.

За хвилину Покотило видістався назад із ями на гору:

— Вже заложив міну. Усе як слід — каже — тепер треба запалити льонт

Князь Богданко подав побратимові губку й кресало.

Покотило взявся кресати огонь…

— А як ти там заложив льонт? Довго треба буде ждати на вибух.

— Льонт іде насамперед горою, а потім заходить під порох. Це на те, щоб не відразу був вибух. На вибух треба буде ждати яких три отченаші.

Викресав Покотило огонь і запалив льонт. Льонт зашипів, засвітився жаром. Жар пробіг здовж льонту та скрився в підкопі.

Покотило нахилився над підкопом і каже:

— За кілька хвилин і почуємо гук і матимемо отвір у мурі. Здобудемо город без гармат.

Та в цій хвилині загуділо, загреміло — пронісся страшний гук. Аж земля затряслася. Кинуло в гору великими камінюками й дрібними камінцями й дим знявся хмарою.

Що це?

Збіглося козацтво…

Мур вибитий так, що возом можна вїхати в город, а біля отвору лежить… руки розхрестивши… князь Богданко! Боже! Неживий, голова камінюкою розторощена. Із побратима Покотила й сліду нема. Певно й кісточка ціла не остала.

Прибіг князь Михайло Ружинський із братом Кириком, прибіг і сотник Шах і отаман Сокольський.

— Що це, що це?!

— Гетьман Богданко згинув — кажуть козаки до долу голови сумно схиливши.

У цій хвилині зза мурів із міста вибігло пятеро людей: три жінки й двох чоловіків у турецьких одягах.

Козаки заступили їм дорогу:

— Пустіть нас, ми свої ми втекли з гарему, з неволі каже одна з жінок, найкраще зодягнена й відслонюючи лице.

— Оленка! — скрикнув князь Михайло Ружинський.

— Княгиня! — скрикнув і собі Шах — Боже, що буде?!

І всі козаки, що були близько княгині Оленки, стояли безрадно, не знали що діяти, як сказати їй про нещастя…

Аж приступив отаман Сокольський і каже:

— Княгине, перше всего ходімо відсіля, бо тут небезпечно…

Слова Сокольського опамятали всіх.

— Ходімо відсіля — сказав князь Михайло й узяв братову попід руку та повів її в табор.

— Ходіть і ви всі з нами — сказала княгиня до своїх товаришок і товаришів.

Коли княгиня Оленка відійшла, стали Шах і Сокольський думати, що дальше діяти.

— Перше всего — каже Сокольський треба перенести тіло гетьмана якось так, щоб козаки не бачили, в табор і зложити на його возі.

— Твоя правда, батьку-отамане, каже Шах.

І накрили дороге тіло киреєю.

Тоді Сокольський каже до всіх, що бачили все, що склалося.

— Козаки-молодці! Прохаю вас усіх, що бачили, що тут склалося, щоб покищо мовчали. Так треба, а то готово безладдя настати. Перед Турком треба вдавати, що ми дальше готовимося до здобуття твердині, а там побачимо, що треба буде робити.

А тимчасом княгиня Оленка враз із окруженням зайшла в козацький табор, в гетманський намет.

— Де мій Богданко? Ведіть мене до нього — сказала.

Тут князь Михайло взяв братову за руки й каже:

— Оленко, братово, багато Ви ви терпіли, багато перебули, багато перебув і він! Цей похід підготовив головно тому, щоб вас визволити.

— Знаю це — відповіла княгиня. — Та чого ви глядите на мене, князю Михайле, так якось дивно?

А князь Михайло:

— Оленко, братово! Багато ви витерпіли, та тепер треба вам іще більше сили. Божа воля в усьому…

— Що?! — скрикнула княгиня — Що?! Що склалося?! Кажіть…

— Братово, приготовтеся на найгірше… Богданко… не жиє… — каже дріжучим голосом князь Михайло.

— Не жиє!! Це не може бути, яж його сьогодні бачила з горища…

— Так, братово, не жиє! Підкладали міну під мури й він занадто наблизився. Міна вибухла й убила його.

— Аах! — скрикнула Княгиня — сон, мій сон! — і впала на руки князя Михайла. Оксана й Катря кинулися рятувати її, стали прискати на неї водою.

По хвилі прийшла до себе й зараз:

— Де він, де мій Богданко, де його тіло? Ведіть мене до нього.

— Добре! — каже князь Михайло — підемо.

І всі вийшли з намету.

А козаки вже принесли тіло князя Богданка й зложили на возі та накрили киреєю.

Князь Михайло підійшов до воза й відкрив мерця.

— Ось тут він, пані-братово!…

Княгиня видісталася на віз, обняла дороге тіло руками й закликала, заридала:

— Богдане, Богданочку мій, навіщо, навіщо покинув ти мене, чому не взяв мене зі собою? Краще було, Богданочку, щоб я каралася до смерти в неволі, в потурнака Пшерембського, ніж щоб ти мав гинути. Яке мені життя без тебе! Богданочку, Богданочку мій безталанний, візьми мене зі собою.

Усі стояли біля воза зі спущеними головами й не знали, що діяти…

— Треба подумати про похорони — каже вкінці князь Михайло.

Княгиня Оленка, почувши ці слова закликала спазматично:

— Про похорони?! Так про похорони! Поховайте мене разом із ним, мені жити не треба…

— Княгине, братово, успокійтеся! У всему Божа воля! Гріх так через край віддаватися роспачеві. Требаж і вам подумати над цим, що діяти дальше… Де, та як поховати його?

Тут княгиня наче отямилася.

— Поховати, сказала вже спокійніше — я повезу його в наші добра, поховаю в родинній гробниці.

— І я так думаю, що так треба — сказав князь Михайло…

Тут надійшли Сокольський і Шах…

— Ми прийшли, щоб спитати, як буде з похороном? Моя думка така, що князеві Богданкові належиться лицарський похорон і могила на Січі — каже Сокольський.

Тут вмішався князь Кирик і каже шорстко:

— Ні, не на Січі йому місце. Він князь Ружинський і лежатиме в своїх добрах, у гробниці родинній.

На те відповів Сокольський спокійно:

— Це тільки моя думка. Ви його родина й зробите, як ваша воля.

Тут Шах:

— Це була воля й покійного князя. Він нераз говорив мені: „Якби я коли згинув, то прохаю тебе, щоб ти відвіз мене в мої родимі добра й там поховав мене в родинній гробниці біля батька та неньки.

— А як так, — каже Сокольський — то нема що й спорити. Воля покійного свята й для родини й для запоріжців.

— Ще одно бажання говорив мені нераз і не двічи князь Богданко. „Перший мій прихід на Січ відбув я в невеличкій чайці через пороги Дніпрові, так бажавби я, щоб через ці пороги й по смерти перевезли мене до дому“ — додав Шах.

— Так бажав мій Богданко? Так, і буде… Я сама повезу.

— Що ви, пані братово, — каже князь Кирик — Плисти через пороги, цеж небезпечно та ще й ви хочете плисти з тілом — ніколи на це не згоджуся.

— Так буде, я так хочу, бо так він хотів, його воля свята для мене — говорила твердо княгиня.

— Алеж, пані братово, він так говорив, от собі бажання сказав. Чи одно таке бажання говориться. Одного дня таке, другого вже інше… — старався перемовити княгиню Оленку й князь Михайло.

— Ні, ні, ні! Іншого бажання його ми не чули. Це його воля й я виповню її.

— Га, як така ваша воля, братово, то хай буде по вашому — каже князь Михайло.

— Щось також ти, Михасю, на таке годишся! Цеж божевілля — каже князь Кирик.

— Дарма — каже князь Михайло — братова не відступить від своєї постанови, а тут вона рішає.

— Вона рішає? Ти тепер голова родини! Ти всім кермувати маєш!

— Так усім, тільки не тут. Тут воля покійного й її рішає — відповів князь Михайло.

Князь Кирик махнув тільки рукою й відступив на бік.

Тимчасом залунали литаври.

Княгиня Оленка стряслася:

— Боже, який любий був мені цей голос литаврів, які надії будив у мені ще вчера — а сьогодні все пропало — закликала.

I заридала, зарепетувала важко, важко…

Князь Михайло підступив до братової й піддержав її, щоб не впала.

— Успокійтеся, братово, успокійтеся. Тепер вам треба сили й рівноваги.

— Правда ваша, шурине, маю ще сповнити останню волю його.

І здавила біль у собі:

— Я вже спокійна — каже.

Тоді Сокольський:

— Мені треба йти на раду. Прощавайте! — сказав низько кланяючись. — А по раді запоріжці, як ялося попрощають свойого гетьмана й відпровадимо його.

І відійшов, а за ним подався й Шах.

Козаки вже стояли збиті в підкову. Увійшов у середину підкови Сокольський.

— Панове товариство, — став говорити! — сталося велике нещастя. Гетьман Богданко враз із побратимом Покотилом підкладали міну під мури Аслану, міна вибухла перед часом і оба вони згинули. Велика це втрата для нас, бо оба побратими були славні лицарі. Та нема нам часу в жаль і в тугу вдаватися. Живий живе думає. Ми остали без проводу. Треба нам нового отамана похідного, нового гетьмана обрати. Кого хочете гетьманом?…

— Ти гетьмануй нам, ти добре поведеш!

Не хотів Сокольський проводити, та знав, що не можна противитися товариству, тай каже:

— Панове товариство! Коли така ваша воля, то я вам проводитиму, але я думаю, що нам ялося послухати й волі покійного гетьмана Богданка…

Тут Сокольський увірвав, наче ждав, що скажуть на це запоріжці.

А товариство йому в відповідь:

— А вжеж, а вжеж! Якаж воля гетьмана Богданка? Кажи!

Тоді Сокольський:

— Не раз і не двічи говорив мені Богданко, що бажавби, щоб по ньому гетьманував Шах. Це було його задушевне бажання. А ваша воля сповнити це бажання, або ні.

— Сповнимо, сповнимо! — загреміло з тисячі грудей! — Шах хай буде нашим гетьманом! Шах, Шах гетьманом!

І вивели Шаха на середину підкови. Відмовляється: „Не під силу мені це!“ „Під силу, під силу!“ кричать. І за третім разом згодився Шах гетьманувати тай дозволу говорити прохає:

— Панове товариство! Не довелося покійному гетьманові Богданкові разом із нами Аслан Керменя добути, та нам, що остали треба рішити, що діяти, чи добувати, чи ні?

— Не треба нам тратити сили на дармо — каже один. — Не здобудемо ми города — кріпкі мури його. Ти веди нас, батьку на добичу дальше…

А Шах:

— Добре, панове товариство, поведу вас. Та ще одна є справа. Тіло князя Богданка відвозить родина в рідні його сторони, не поховаємо його на Січі. Та требаж нам йому лицарську честь віддати, з почестю відпровадити. І це буде мій перший гетьманський приказ вам: віддати честь покійному гетьманові Богданкові Ружинському. Тож звиваємо табор і віддавши честь вистрілами з самопалів і з пушок усіх, відпровадимо його аж до Січі.

— Відпровадимо, відпровадимо. — загреміло товариство.

І зараз звинули табор у полки уставилися тай рушили за возом із тілом князя Богданка на Січ.

А в місті тривога! Баша скаженіє.

— Зрадники, прокляті! Як ви могли дати втекти їй, як ви могли пустити її — кидається він до всіх! Я вас усіх порубаю, вивішаю.

І з голим мечем кидається на старшину.

Кидається, лютує, аж піниться.

Пробували його спершу вспокоїти:

— Башо, — кажуть — миж ніщо не знали, що в твоїй хаті діється.

— Не знали, не знали! Ви помогли їй утекти, прокляті бісурмени — кричить він — Я плюю на вас, на вашу віру, на бороду вашого Магомета! — кричав Пшерембський не тямлячи себе.

Цего вже було за багато Туркам. Вони й собі добули мечів та кинулися на нього.

Та баші лють розум відібрала. Він, що був усе такий обережний, що ніколи не визначався лицарським завзяттям, тепер кидався з мечем один проти всіх.

І кинулися на нього його підчинені з кривими мечами:

— Гинь, джавре, — кричали — гинь зневажнику віри й пророка.

І впав Пшерембський до долу порубаний турецькими шаблями.

Легко було запоріжцям у цьому безладді Аслан Кермень здобути, та не знали цього.

Запоріжці тимчасом із тілом дорогого гетьмана на Січ рушали…

Не сподівалися на Січі таких гостей…

Повагом їхало на конях козацтво додолу голови схиливши. Важкий сум огорнув усіх. Нема гетьмана, що його так полюбило все військо запоріжське, не стало вожда доброго тай лицаря сміливого тай хороброго. Не довго гетьманував він запоріжцям, а вже вспів здобути собі їх любов і пошану. Тепер по смерти став він запоріжцям іще дорожчий, як був за життя. Немов аж тепер зрозуміли вповні — кого втратили.

Як мали вїздити в головні ворота, каже княгиня Оленка до гетьмана Шаха:

— Пане гетьмане! Я чула, що жінкам на Січ вступ зборонений, тож не могтиму я брати участи в завпокійному богослужінні за мойого Богданка в січовій церкві.

— Ай, справді воно так. Січовий звичай забороняє жінкам побут на Січі. Але може дасться щось зробити, якось зарадити тому? Треба спитати в товариства, яка його воля буде?

— Ні, пане гетьмане, не хочу я ломати січових звичаїв. Хай буде так: ви відправите богослуження в січовій церкві, а я десь поза Січею дожидатисяму, аж поки не привезуть тіла мойого чоловіка.

— Може воно так і найкраще буде — каже гетьман Шах.

— А вжеж, — каже княгиня. — Не добре воно ломити без потреби старі звичаї.

— То хіба, ясна княгине, пересядетеся на інший віз. Я додам відділ козаків, що товаришитиме вам і найде безпечний захист на цю ніч.

— Дякую вам, пане гетьмане! Хай буде, як запорядите.

І пересілася з товаришками неволі: Оксаною та Катериною на інший віз.

— Десять козаків відпровадить княгиню й підшукає нічліг для ньої. Ти Опанасе Сичу, поведеш цей відділ. Як помістиш княгиню десь на нічліг, даш мені гінцем знати. Десять козаків під проводом Опанаса Сича відлучилося й двох подалося наперед воза, двох їхало по боках воза, а шістьох із Сичем на чолі позаду.

А напроти воза з тілом гетьмана вийшов Кошовий Павлюк із усією старшиною та січові священики з усім причетом церковним та з хрестами й із хоругвами.

Сумно вїздив віз із мертвим гетьманом. Тихо й понуро їхало козацтво за возом, тихо й понуро стояли козаки, що вийшли зі Січі.

Внесли дороге тіло в церкву й уставили на катафальку на борзі зготовленім, в відкритій домовині. Засвітили воскові свічі кругом домовини.

А був це день празничний. Різдво Пресв. Богородиці. 8 вересня, припадало в суботу.

Лежав буйний та гордий лицар, гетьман усего війська славного запоріжського низового зі схрещеними на грудях руками, що в них був маленький хрестик, лежав спокійно та тихо. Бліде, та набреніле вже лице, посинілі губи неначе говорили: „Марність над марностями цей світ! Я пройшов свій шлях і спокійний стаю перед Господнім судом!“ Падало світло воскових свічок на князя й мигало, неначе оживляло мертве лице. А з іконостасу гляділа на мертвого гетьмана Мати Божа з покровом у руках, гляділа так лагідно на мертвого лицаря.

Почалося богослуження. Завзяті козарлюги, закалені в лютих боях, насилу здавлювали в собі зворушення — вони, що їх шаблюки не знали пощади для людського життя!

Січовий парох о. Поликарп сказав коротеньке та зворушливе слово. Згадав лицарські діла покійного, згадав його заслуги для Запоріжжа. „А найбільшою його заслугою, невмірущою заслугою — це отсей дім Божий, перша церква на Січі, що станула тут головно за його старанням тай у значній части його грішми. Славна буде память лицарська гетьмана Богданка Ружинського, але память про це святе його діло буде трівати поки Січ-мати стоятиме, а може й її перетріває“ — говорив о. Поликарп.

Всю ніч була церква отворена, всю ніч входили й виходили запоріжці. Молилися щиро біля катафальку й пращалися на все з гетьманом любим своїм.

Пішли туди й кошовий Павлюк та гетьман Шах і курінний отаман Сокольський із обома братами покійного князями Михайлом та Кириком. Помолилися, поклонилися іконам і вийшли, обох братів біля катафальку ще оставивши.

А з церкви йдучи, розмовляли:

— От так, не стало славного лицаря, запоріжця з крови й кости! Велика це шкода для Запоріжжа — каже отаман курінний Сокольський — велика…

— А вжеж — каже Павлюк — великі мрії кохав він у свойому лицарському серці, бажав щоб Запоріжжа стало заборолом усієї України, думав із Січи відновити, відбудувати державу Володимира Святого. А тут один удар каменем у голову й усе пропало.

На це Сокольський:

— О ні! Великі думки не пропадають. Вони, як це здорове зерно з притчі Спасителя. Коби тільки впали на добру, на родючу почву! Коби тільки прийнялися в серцях усіх Українців, а жниво буде.

— Ба, але й розумних женців треба, щоб не змарнували жнива — каже Шах.

— А вжеж, що так! — каже Сокольський — Воно й таке буває: добрий сівач і здорове зерно засіяв, а невмілий жнець половину з того столочить, а другу висипле, бо за пізно забрався до жнива, як уже збіже переспіло.

— А ще інший, коли зайде незгода в родині, то й зумисне знищить: Хай — каже — ні тобі не буде, ні мені — додав Павлюк.

— Ой, так воно, так! — зітхнув Сокольський. — Читав я в старого нашого співця, що наші князі, нащадки Володимира Святого „Рекоста бо брат брату: „Се моє, а то моєже“. І начаша князі про малоє „се великое“ молвити і самі на себе крамолу ковати! А поганії со всіх строн прихождаху с побідами на землю русьскую!“

— Ой, правду казав цей старинний співець — каже Павлюк. Мені так здається, ми вже такий нарід, що тільки під сильною рукою можемо щось творити та вдержати це — інакше зараз за чуби беремося на втіху та на користь сусідам добрим…

— Правду кажеш, брате! Ми ще мов ці діти. Не має над ними старшого, нема сильної руки то й хату підпалять.

Отак розмовляли три отамани, аж по курінях своїх порозходилися на ніч.

А княгиня Оленка, як виїхала із під Січі, думи важкі думала: Як то на світі Божому буває, живеш щасливий, мов у Бога за дверми, а тут одна лиха людина позавидує тобі щастя й тілького горя накоїть. І чому воно так? Чому люди жити не можуть, як брати, як свята Церква навчає, чому роблять пекло на світі?…

Не находила відповіди. Думи її перервав десятник Сич:

— Княгине-пані, — каже — я знаю тут недалечко хутір, живе там молодий козак, що оженився з вихрещеною Татаркою. — Хата в них простора й вигідна, буде де переночувати.

— Везіть мене, десятнику, де знаєте, аби я тільки нічліг найшла — відповіла княгиня.

Вїхали в глибокий яр. У ярі серед вишневого садка забіліла біла хатка з підмальованими вікнами. Як віз заторохкотів уже недалеко воріт, на подвірі загавкали собаки.

Вибігла чорнява молодичка з маленькою дитинкою на руках. Приложила долоню понад очі й гляділа на підводу та на відділ запорожців.

— Петре, а Петре! — закликала вкінці. — А ходи-но! Їдуть якісь гості до нас.

Із хати вийшов молодий чоловік і собі став глядіти.

— Хто це буде? — каже Петро. — На возі сидить три Туркині. Одна з них видно панія, бо краще зодягнена.

— Але небезпечного ніщо тут нема, бож провадять їх запоріжці, — каже молодиця.

— А вжеж, — каже Петро. — Треба собак відігнати. І загнав собак у буду та пішов відчиняти ворота.

Перший прискакав на коні десятник Сич.

— Здоров був, Петре. Ми, бачиш, до тебе в гості. Ця панія, що на возі, прохає в тебе нічлігу.

— Ця пані? А хто вона буде? — спитав Петро.

— Вона вдовиця по гетьмані князеві Богданкові Ружинському.

Петро аж руками сплеснув:

— Вдовиця по гетьманові Богданкові! Що ти кажеш?! То гетьман Богданко не жиє вже?

— Ні, козаче! Нема вже нашого славного гетьмана в живих. Згинув сьогодні в ранці при здобуванні Аслан-Керменя.

Петро за голову взявся:

— Така втрата! Така втрата! Чуєш, Марусе, гетьман Богданко згинув.

— Боженьку! — скрикнула й вона й трохи дитини з рук не випустила.

Віз заїхав на подвіря.

— Приймите мене, люде добрі, на ніч? — питає княгиня.

— Просимо, просимо в хату, гостеньки любі.

Господиня кинулася зараз готовити вечерю, а Петро застелював лаву квітчастим килимом, щоб княгині добре було сидіти.

Щоб не думати над своїм важким горем, завела княгиня Оленка розмову з господарем:

— Гарне господарство в вас, — каже княгиня.

— Це покищо, княгине, не мій хутір, а мойого прибраного батька запоріжця Семена Чорнія. Я не тутешній, ясна княгине! Я аж із Поділля з над Дністра. Мусив із рідного села тікати на Запоріжжа.

А потім глядячи на молоду жінку, додав:

— Із вашим князем, княгине-пані, ходив я в похід на Крим і там найшов собі долю, жінку милу тай вірну. Тоді покинув Січ тай із ласки старого козарюги господарюю тутечки.

— Щасливі ви обоє — каже княгиня.

— Я найщасливіший у світі — каже Петро Мягенький і всміхаючись додав. — А жінка, не знаю — Хай сама каже.

— І я щаслива, дуже щаслива — відповіла молодиця.

Задумалася княгиня. Як мало людямдо щастя треба й як легко й цього трошки щастя зруйнувати. От, вони щасливі. А не дай, Боже, якийсь ворог закрадеться між них, якийсь Пшерембський другий і позавидує їм цього щастя та розібє його. Коротке воно те наше щастя на землі й крихке.

Поклалася княгиня на спочинок і на диво скоро заснула. Сон покріпив її. Рано встала свіжіша й сильніша духом:

— Божа воля в усьому! — сказала собі.

Княгиня оповіла Петрові про це, що хоче через Дніпрові пороги везти тіло чоловіка.

— Ой, Боженьку, та цеж небезпечно — закликав Петро.

— Знаю, — сказала княгиня, — однак я довідалася, що така була його воля то й хочу тай мушу виповнити її.

А по хвилі додала:

— Багато в його житті бажань не сповнилося, хай бодай це одно сповниться.

Пригнав гонець, що вже тіло гетьмана Богданка везуть із Січі.

Запрягли воза й княгиня виїхала також.

Недалеко Дніпра зустріла сумний похід. Везли князя на возі, запряженому чотирма чорними волами. Віз накритий килимами, а князь Богданко, що лежав ув отвореній труні, накритий був червоною китайкою. Тільки лице відкрите.

Здавалося, князь востаннє пращається зі степами розлогими й із Дніпром Словутицею, що ними ще так недавно ще вчора лунала його слава…

Приступила княгиня до князя Михайла Ружинського тай каже:

— Княже Михайле, мені треба чайки тай доброго керманича й дужих гребців…

— Ви, пані-братово, не відступили від своєї постанови?

— Ні, шурине.

— То буде й чайка й керманич і гребці. Я вже маю їх.

І незабаром явився перед княгинею Оленкою кремезний, плечистий козарлюга й каже:

— Я, княгине ласкава, перевезу тіло гетьмана.

— І я поїду з вами — каже княгиня.

— О, княгине милостива, це дуже, дуже небезпечна дорога.

— Знаю, а всеж таки поїду.

Перенесли тіло князя разом із домовиною на чайку, накрили, як і на возі було, китайкою. Княгиня сіла в головах.

А всі інші рушили берегом Дніпра.

Керманич прочитав голосно молитву, а за ним хором княгиня й гребці.

— Греби! — дав приказ керманич, біля керми сідаючи.

І рушила чайка поволи, бож плила проти води.

Гребці сильно натискали на весла.

Пливуть. Звіддалік чути вже шум.

— Це Вільний озивається — каже керманич. — Його перепливемо легко. Легко перепливемо Лишній та Будилівський пороги, ба й Вовниги. Але Нечаситецьким то я таки не радивби плисти проти води. Дуже воно вже небезпечно. Краще перевести там чайку берегом на линві. — Так ми завсігди робимо.

— Hi, — каже княгиня Оленка. — Я таки хочу всі пороги переплисти. Це було його бажання.

— Га, ваша воля, княгине, тай усі ми в Божих руках.

Важко працювали гребці, щоб навернути чайку на козацький хід. Навернули й щасливо переплили поріг На Будилівському вдарилася чайка об скелю та нерозбилася, тільки водою всіх облило. Без пригоди пройшли й Вовниги. Уже за Вовнигами почули страшний шум і гриміт.

— Це вже Ненаситець гремить, — каже керманич. — Не дуже натискайте тепер, хлопці, на весла — каже гребцям. Треба нам сили набрати до Ненаситця. Дуже там, княгине, крутий козачий хід, великої вправи тай обережности треба.

Поволи, дуже поволи посувалася тепер чайка.

А шум і гриміт щораз голосніше чути.

Ось уже здалека видно, як піниться Дніпро на дванацяти скельних лавах. А шум і грім води такий, що аж заглушує.

Керманич зняв шапку з голови, а за ним і всі гребці.

— Боже, поможи, не опускай нас — сказав керманич і сказали за ним гребці. І всі перехрестилися.

— Надави на весла! — дав приказ керманич.

Гребці з усієї сили надавили на весла, а керманич біля керми працює. Щасливо попали в козацький хід. Із трудом перемагає чайка бистру струю та важко посувається наперед. Піниста вода обливає всіх. Княгиня сливе зівсім уже промокла та не каже ніщо, не нарікає, прикучнула й глядить сумно, так сумно на його лице.

— Боже, завіщо така кара на мене. Там, де я вже щастя була певна, в цій хвилині, як мені здавалося, що я вже його, те щастя химерне за крила схопила, таке нещастя, таке горе! Що мені з життя тепер…

— Надави, надави! — кричить грімко керманич, — надави з усіх сил, щоб „Пекло“ обминути!

І натискають гребці на весла, аж спини в них у каблук вигнулися, а жили на руках так напружилися, що здається ось-ось і тріснуть. Вода рве судно, та дужі руки не дають йому волі.

Аж тут ук не гугупне перед чайки об скелю тай на млі ока викинуло тіло князя Богданка на воду.

Княгиня в крик:

— Рятунку, рятунку! — й собі хапається за дороге тіло.

Бистра хвиля рве тіло разом із княгинею й несе прямісінько на „Пекло“.

— Рятуйте! — кричить керманич, — рятуйте княгиню!

Надбігли ці, що їхали берегом.

— Рятуйте, рятуйте, княгиню, — кричить і князь Михайло.

Гребці з усіх сил натиснули на весла й чайка вибилася на безпечніше місце. Керманич пересівся до задної керми, судно понеслося долі водою бистро й виплило з порога на спокійнішу течію.

— Рятуйте, рятуйте! — кричить князь Михайло, кричить князь Кирик, кричать усі.

Та як рятувати? Княгиня кріпко вчепилася тіла князя Богданка, а воно тягне її на спід.

Завихрувала струя на „Пеклі“ й тіло гетьмана враз із княгинею зникло під водою.

— Все пропало! Нема рятунку, — сказав керманич…

Довго ждали ще люде над берегом та не показалося на верху ні тіло гетьмана Богданка ні його дружини.

Не дав сивовусий Дніпро Словутиця свойого лицаря, не вернув його. Прийняв у свої хрустальні тереми князя й княгиню на щасливіше життя, прийняв їх між багато-багато лицарів, що ще від часів Святослава Хороброго найшли собі там домівку. Не стало князя Богданка, не сповнилися високі мрії його, остала тільки слава про лицаря в чорному оксамиті…

Не сповнилися його високі мрії, та прийде ще такий, що довершить їх. Прийде, прийде напевно!

Така була доля князя Богданка й княгині Оленки.

А інших?

Князь Кирик враз із князем Михайлом вернув на Січ. Та не довго там видержав: потягло його в Краків до білявої Ляшки. І пізніше колишній січовик воював проти Січі.

Оксана віднайшла свойого чоловіка.

Катерина з своїм чоловіком Турком, що вихрестився, остала в добрах князя Михайла.

При князеві Михайлові найшов місце й Алі.

І нераз оба згадували чарівну Італію. Та вертати туди Алі не спішився.

Кінець.

 Львів — березень — падолист 1928.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1930 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1949 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.