Зразок публїцистичної несовісности
| Зразок публїцистичної несовісности Львів: з друкарнї Народової, 1912 |
|
 |
(нерозбірливий текст) рукописи
Юлїян Бачинський
|
Зразок |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Накладом автора
З друкарнї Народової, у Львові, ул. Лїндого 9.
Львів 1912
Так я тепер предкладаю Вам, Товаришу, отсю статю, щоби Ви осудили, о скілько ся цензура, перед котрою і цензура росийська мусить засоромитись, дасть ся виправдати обороною „культури перед некультурностію“.
Слова і уступи зазначені тт. В. Левинським і М. Темницьким до змін і счеркнень подані в статі в скопках: [].
Для докладности додаю ще, що Бауер уважає мене, як і всїх українських товаришів „сепаратистів“ за не-товаришів партийних, і відносить ся до нас, як до людий, що стоять поза соц.-демократичною орґанїзацією. Тим самим, сам звільняє нас від деяких зглядів, які можна би вимагати для него, як для товариша партийного.
Ю. Бачинський.
В сїчневім зошитї за р. 1912 віденського місячника „Der Kampf“ помістив Отто Бауер, редактор „Kampf“-у і звісний розсьлїдник національного питаня, статю під загол. „Galizische Parteitage“. Статя та замітна тим, що в нїй старає ся Бауер подати своїм читачам — зі згляду на се, що на тих партийних конґресах, української і польської соціял-демократичної партії, відбилась також дуже живо кріза, якій підпала саме тепер австрійська соціял-демократія — економічне, полїтичне і національне підложе обох партій, а також критику запавших на посьлїдних конґресах обох партій ухвал.
Бауер підняв ся розсьлїдженя економічного, полїтичного і національного підложа існованя і розвою партій осібно української і осібно польської, крім того, старав ся ще подати підложе й для жидівської партії, спонуканий до сего недавною злукою, на I конґресї жидівської соц.-дем, партії, роз'єднених до того часу фракцій жидівського соц.-дем. пролєтаріяту, і також ухвалами, які в виду сеї злуки запали на посьлїдних конґресах партій української і польської.
Вже зараз на самім початку статї пробиває ся головне те, о що розходило ся Бауерови, а то: яке становище заняли оба конґреси, український і польський, до спору чеської і нїмецької соц.-демократії, [і цїкаве, від становища, яке оба ті конґреси в тій справі заняли, усталює і він своє становище і то вже, не лише супроти ухвал тих конґресів, але й супроти самих партій.][2] Очевидно, така вихідна точка в осуджуваню обох конґресів, їх ухвал і самих партій, цїлком хиблена, бо значінє і вартість ухвал одного і другого конґресу, а далї рації існованя партії і слушности чи неслушности форм і напрямів боротьби о економічне і полїтичне визволенє працюючих мас, не можна осуджувати після відношеня одної чи другої партії, зглядно їх конґресів, до якогось одного, спеціяльного суспільного чи полїтичного явища, в тім случаю — до чесько-нїмецького спору о заводову орґанїзацію, — а після того, чи ся і та партія на ґрунтї своїх місцевих відносин економічних, полїтичних а також і національних — о скілько ходить о галицький терен — дає робітництву одної і другої партії те, що дати повинна — відповідну тим відносинам форму і напрям боротьби о його економічне, полїтичне і національне визволенє. І Бауер сам, обираючи своє становище до тих обох конґресів, зараз-же зміркував, що те становище його хибне і що, беручись до осуджуваня ухвал тих конґресів, треба вийти з місцевої, краєвої точки. Тож, рад чи не рад, він так і зробив. Та тут-же й вийшло те, перед чим, хто як хто, а саме Бауер, повинен був вистерічи ся. [Маючи наперед вже усталений суд про оба конґреси, подиктований таким чи иншим становищем одного і другого конґресу до спору чеської і нїмецької соц. демократії о форму заводової орґанїзації, став так конструовати те економічне, полїтичне і національне підложе обох партій, щоби вже те підложе оправдувало його суд про обі партії, а дальше — і його суд про ухвали конґресів обох тих партій.]
Знаємо, що ухвала польського конґресу рішучо осудила заводовий сепаратизм чеських товаришів і станула так односторонно по сторонї нїмецьких товаришів, що навіть осторога тов-шів посла Морачевського і посла Лїбермана прогомонїла просто безсьлїдно. Знова конґрес української партії, хоч заявивсь такуж за єдностию заводової орґанїзації, то однак вину розламу в австрійській заводовій орґанївації добачав не виключно на сторонї чеській, а „в закоріненю, з одного боку, націоналїстичиих ідеольоґій серед соц. демократичних партій поодиноких народів Австрії, а з другого, в недостачах існуючої фахової орґанїзації“.
Як бачимо, конґрес української соц.-демократії станув на становищи більш обєктивнім, як се й годилось, до сеї незвичайчо важної, для загального соц. демократичного руху в Австрії, справи, не кинув анатеми на чеських товаришів-сепаратистів, але, з другої сторони, і не апробував без застережень полїтики товаришів нїмецьких, як се зробив конґрес польської партії. Та щож бачимо? — Се вистарчило вже Бауерови, щоби відразу розпливатись в похвалах над ухвалою польського конґресу, в справі заводового спору між чеськими а нїмецькими товаришами, підносити зрілість полїтичну польських товаришів, признавати їх орґанїзацийну силу, а навіть розрішати їх від націоналїстичного туману, якого таки не міг у них не добачити, — а українській партії відмовити по просто рації існованя, як партії — в західно-европейськім значіню, а весь конфлїкт між українською партією а польською, якому так много посьвячено часу на українськім конґресї, осудити як виплив нерозвинених економічних і суспільних відносин серед української суспільности в Галичинї — взагалї, національної ідеольоґії… революцийної закордонної України, і — се неминуче — охоти насьлїдуваня чеських сепаратистів.
Так от і маємо нову — [мітольоґію].[3] Розгляньмо-ж ся в нїй докладнїйше.
Вауер зачинає так: українській соціял демократії бракує ще основа для підходячого до орґанїзованя промислового пролєтаріяту. Пісьля конскрипції з 1900 (!) р., з цїлого українського населеня Галичини і Буковини жило з ремесла і промислу лише 2•5% а з торговлї і при комунїкації 1•7%. Українцї є проте нацією чисто рільничо-мужицькою. Весь промисловий український пролятаріят числить не більш як кругло 30.000 голов. Але навіть з того і так вже відсталого чисельно українського промислового пролєтаріяту є ще для великої його частини недоступною соц.-димократична аґітація і орґанїзація. Бо — [уважайте!][4] — ті українські робітники розсипані по незчислимих дрібно ремісничих українських варштатах: число самостійних українських ремісників і промисловців не много менше як число робітників, на 11.784 самостійних (укр. ремісників і промисловців) припадає 13.198 українських робітників, а в торговлї на 4190 самостійних припадає 3670 робітників. Отже — конклюзія: в українській території Галичини і Буковини бракують ще усї передуслівя для клясової боротьби пролєтаріяту, на західно европейський спосіб.
Читаючи се, так і мимоволі здвигаєш раменами і бєш ся думками: що ту більше подивляти? — чи незнанє, чи сьлїпоту, чи легкодушність, з якою — такий Бауер бере ся розправляти про українські робітничі відносини в Галичинї і в Буковинї. Вже се перше, що він всї ті виводи опирає на конскрипції — галицькій! — з 1900 р.! і на підставі еї бересь поясняти нїмецькій публїці теперішне економічне і суспільне підложе для українського робітництва в Галичинї і Буковинї, вже се сьвідчить о [безмежній поверховности його і легкодушности.][5] Що „галицька конскрипція“ се те саме що „галицькі вибори“, сего видно, Бауер знати не хоче, хоч можна вимагати від него, щоби він трохи обережнїйше покликував ся на неї, вже хочби для того, що годї припустити, щоби він не чув дещо про неї, хочби з ряду інтерпеляцій, запитів а навіть спеціяльних внесень українських послів в парляментї, ставлених з нагоди посьлїдної конскрипції з р. 1910, для забезпеченя переведеня в східній Галичинї вірної дїйсним відносинам конскрипції. [Та, видно, Бауерови треба було, в тім случаю, як раз не знати про се, бо інакше — відпав би відразу оден з найголовнїйших його арґументів на виказане браку основи для надаючого ся до з'орґанїзованя українського промислового пролєтаріяту, і — консеквентно — для відмовленя рації існованя самостійній українській соц.-демократичній партії, на західно-европейський лад.]
[І яка наївність:] Бауерови здаєсь, що ту в східній Галичинї і в Буковинї, українське робітництво розсипане по несчислимих дрібних варштатах українських підприємцїв і торговцїв, [і що ту не існують величезні підприємства державні — як желїзниці, фабрики тютюну, салїни, — підприємства комунальні і приватні — жидівські і польські, — в яких в переважнім як-раз числї працюють українські робітники. А коли знає дещо про ті підприємства, то хиба, здаєсь йому, що всї ті підприєметва, від публичних до приватних, затруднюють у себе лише польських робітників, а кождого зголошуючого ся до роботи українського робітника, відсилають відразу до українських ремісників і склепарів?…]
А прецїнь, коли би Бауер був більш обережно віднїс ся до тої конскрипції з 1900 р. і з більшою совісностію піднявсь пояснювати своїй публицї економічне і суспільне підложе української соц.-демократії в Галичинї, то мусїв би був впаси на думку, що ту з тою конскрипцією з 1900 р. — щось не конче [„чи сто“][6], що ті 80.000 українських робітників, що подані в статистицї як Українцї, подані зістали як Українцї, лише тому, що їм, занятим в українських підприємствах, вільно було подати себе за Українцїв, зглядно, подати як їх розговірну мову — мову українську, рештї однак українських робітників, в підприємствах державних, краєвих, комунальних і в приватних — жидівських і польських — се було зборонене (як і при посьлїдній конскрипції з 1910 р.), і вони як свою розговірну мову подати мусїли мову польську, отже — й визнати себе за Поляків. Се ми, ту в Галичинї, всї добре знаємо, знають про се і поза Галичиною і знати се повинен був також і Бауер, а принаймій — догадати ся сего, хочби лише… зі свого власного зіставленя чисельного українських робітників і українських підприємцїв. І тодї певно був би трохи більше зацїкавив ся тою „галицькою конскрипцією“ і — поки був би взяв ся до писаня своєї статї, був би постарав ся дещо більше довідати ся про спосіб переводжуваня конскрипції в східній Галичинї. І тодї був би довідав ся про не одно, що було-б йому видалось по просто неможливе. І то при переводженю конскрипції не лише в 1900 р., але ще й тепер в 1910 р. Буз би прим. довідав ся, що ще тепер в 1910 р. мало що не цїлий мілїон українських мужиків, лише тому, що вони римо-катол. сбряду вписано brevi manu — як Поляків, хоч вони з польською культурою нїчогісько не мають спільного і навіть одного реченя не вміють порядно склеїти з польській мові. Був би довідав ся, що усїй жидівській масї, насильно вписано як їх розговірну мову — польську мову, і тим самим зачислено їх за Поляків, хоч та жидівська маса уживає виключно свого жидівсько-німецького жарґону, а за Поляків не то що себе не узнає, але по просто ненавидить Поляків. І був би також і таке довідав ся, що мимо дуже бачної контролї українського загалу по містах (без порівнаня більшої, як при конскрипції в 1900 р.) таки ту, у Львові, такий президент міста Цюхцїньскі наказав усїй мійській службі і усїм робітникам занятим при мійських підприємствах, як в мійській ґазівнї, мійській різнї, при мійськім трамваю елєктричнім — де переважає число українських робітників, вписувати, мимо протестів українських комітетів конскрипцийних і українських часописей і представлень українських депутацій у намісника — польську мову, як їх розговірну мову, і тим самим виказати їх як Поляків. І се дїялось в 1910 р. А які річи дїялись в 1900 р., в часї, коли ще не перевелась ера Баденього і коли всьо ще переводилось по одному шабльонови — польської державности, на спосіб росийський?…
[Та, що се може обходити Бауера — Бауера, котрому треба доказати, що для українського робітництва бракують ще усї передуслівя клясової боротьби, в значіню західно-европейськім і що тим самим і українська соц.-демократична партія, як партія самостійна, не має рації існованя, а коли вже — таки конче хоче існувати, то може існувати лише „in engster Gemeinschaft“ з польською соц.-демократичною партією.]
А, все таки — партія жиє, та ще й щораз більше „підносить голову“, і цїлком не думає йти „in engster Gemeinschaft“ з польською соц.-демократією, як то було колись, а на що спеціяльно вказує Бауер, але забажала йти своєю власною дорогою. Що-ж се є? — Думаю, що кождий неупереджений і більш совісний, подумає собі: га, щож, — видно, відносини змінились, видно, що те, що було перед 12 роками, в 1900 р., навіть хочби і після галицької статистики, те тепер, в 1912 р., вже не є; що, видно, українське робітництво за той час змогло ся і чисельно і що до своєї клясової і національної сьвідомости і почуло потребу і можність орґанїзуватись в своїй, незалежній (від польської) українській соц.-демократичній партії і самому рядитись і порядкувати свої орґанїзацийні вимоги, — розуміє ся, не виключаючи в своїй економічній і політичній боротьбі порозуміня з иншими партіями, польською чи жидівською. Так, думаю, подумає собі кождий неупереджений. [Але Бауер?] — Бауер думає інакше: [Що там по містах мають робити якісь українські соц. демократи? Раз засїли там польські товариші, такі певні союзники нїмецьких товаришів — так не мішати ж їм в їх роботї якимсь там українським соціял-демократам.) Український нарід — хлопський нарід, тож там — на селах, їх місце. І в уяві його зарисовуєсь чудова іділля: як-то українські соц. демократи, не могучи найти в містах українського промислового робітника — ідуть на села і як то вони, як рекомпензату за брак того українського робітника в містах, як опори свого існованя, шукають її на селї і находять її — в мужику…
А хто то є той мужик? — От і послухаймо: „Господарка українського мужика — каже Бауер — се ще переважно натуральна господарка: український мужик не продукує для ринку, на торг, лише для Власного ужитку. Він тому не має жадного інтересу в тім, що там на ринку дїє ся, жадного інтересу в тім, щоби цїни на продукти його рільної господарки і на худобу були високі. Тож нема ще жадного противенства інтересів між пролєтарем в містї а мужиком на селї. За те змушений є мужик найматись у властителя великої посїлости як робітник: бо коли він плодів своєї господарки не продає а сам їх споживає, то мусить йому зароблений на панськім ланї заробіток дати то, що потребує, щоби заплатити податки, купити сіль і знаряди“.
От, який сей галицький мужик — в уяві Бауера. Читаєш се і — знова здвигаєш раменами: з відки той чоловік се взяв? Бо-ж ми, що живемо ту, в Галичинї, такого мужика не бачимо. Правда, нагадуємо собі часи, десь з перед 30, 40 років — читаючи тогочасні публїкації і з них то довідуємо ся, що справдї жили в той час в Галичинї такі мужики. Але вже тоді в консервативних таборах йшов лямент, що там по селах „щось дїє ся…“ села щось нїби ворушать ся, настають якісь нові „моди“, старі, добрі звичаї упадають, в головах мужиків роять ся якісь дикі забаганки, якісь „новаторства“, хоч все те — „не для хлопа. Вже в тих часах читаємо про се. А далї, бачимо страшну господарську крізу, в яку попадає село. Тодї і творить ся радикальна партія, як вислів тої крізи. А далї, мов гураґан перевалюєсь через села пошесть еміґрацийна. Цїлі маси кидають села і шукають за новим способом житя, і що не може найти пристановища в містах, жене — з краю, і валить аж за море — в Америку. А ще далї — вибухає ґрандіозний стрейк сїльських робітників. А після сего й розпочинаєсь стала, сезонова еміґрація „до Прус“. І панованє „двора“ і його терор в селї — заникає. Те, що жиє з зарібку — вже свище собі з двора, а те що жиє з рілї — мужик — — Отже, що до того мужика, то — послухайте товаришу Бауер:
Ви кажете: „Стара, віки тріваюча, боротьба між паном а мужиком о лїси, пасовиска і воду ще там (то є — в Галичинї) не скінчена, широколога велика посїлість не дає можности сїльському населеню заспокоїти свій земельний голод, жадане вивлащеня великої посїлости, відданє землї на власність люду находить голосний відгомон. І так прозябає на Сходї (то є — в Галичинї) мужицький соціялїзм, який мужицькому соціялїзмови росийських мужицьких партій блисше стоїть, як пролєтарському соціялїзмови інтернаціональної соціял-демократії“.
Отже так кажете Ви, товаришу Бауер. А тепер послухайте, що я Вам на те скажу. Отже з тим мужиком справа має ся так: Якийсь час справдї гомонїв по селах клич вивлащеня панських земель і відданя їх під управу мужикам. Та сей клич скоро утих. Не то, щоб устав „голод на землю“, як не устає голод і у мійського ремісника на що-раз більше розширюванє його варстату, але сей голод почав мужик заспокоювати в инший спосіб, — бо от, як той каже: „заки сонце зійде — роса очи виїсть…“ Саме в той час розпочалась на широку скалю парцеляція великої посїлости, яка тріває й до тепер, і при тій то парцеляції не хто инший, а саме той мужик почав набувати землю і так заспокоювати той свій земельний голод… А дальше? Дальше почалась „орґанїчна праця“ по селах, а з нею нова доба в господарськім житю українського мужика в Галичинї, під знаменем — кооперації. По цїлім просторі, засипанім українськими селами, розложено сїть українських господарських товариств — філїї Товариств для збуту худоби і рільних плодів, для достави чільнїйшого насїня, штучного навозу і рільничих машин; закладають ся молочарські спілки, розплодові хлїви, а по всїх сторонах краю уряджують ся раз-по-раз курси про раціональну господарку, про садівництво, про пщільництво і т. п.; по всїх-же не то містах і місточках, але й по майже всїх більших селах закладають ся Кредитові товариства, — усї з'єдинені в Ревізийних Союзах. І, наконець українські соц.-демократичні кандидати, з виїмкою одного Вітика (котрий кандидував в окрузї нафтяного промислу) провалюють ся при виборах до парляменту, бо соц.-демократичний парляментарний Союз голосував за отворенєм границь для ввозу худоби…
Ось як виглядає сей український мужик, товаришу Бауер, у котрого, як Ви кажете, шукає українська соц.-демократія рекомпензату за „брак“ промислового українського пролєтаріяту по містах і у котрого ту рекомпензату вона „находить“…
А тепер трете. Тому українському соціялїзмови, відмінному від соціялїзму західно-европейського через те, що се „мішанина пролєтарського соціялїзму нечисленного, ще переважно дрібнопромислового, ремісничого пролєтаріяту, з соціялїзмом мужицтва, жиючого ще в формах натуральної господарки“ — надає ще своє знамя своєю революцийною ідеольоґією українська інтелїґенція.
Як-же є з тою інтелїґенцією? — Ся інтелїґенція, каже Бауер, боре ся з росийським царатом о національну еґзистенцію і в революції бачить средство свого національного визволеня. А що найбільш революцийною партією в Росії, партією, яка й веде сю революцію, є соціял-демократична партія, тож всї ті українські інтелїґенти революціонери „називають“ себе також соц.-демократами. Через те і той український соціялїзм (в Галичинї?) прибрав сильну закраску національну, який ще тим більше закрашуєсь національно, що й те українське мужицтво (соціялїстичне?) має як свого безпосередного противника польську шляхту, і тим самим його клясова боротьба з тою польською шляхтою, є рівночасно й національною боротьбою. Значить, той своєрідно-клясовий український соціялїзм є ще й своєрідно-національний.
[Уважаю, що над тими так фантастичними виводами Бауера не треба довго задержувати ся. Тілько вже ту незнаня річи комбінації дїйсних довільної і уроєних в уяві Бауера з'явищ українського житя по сей і той бік кордону!] Вкажу лише на дещо. Передовсїм, чудове відкрите: українська революцийна інтелїґенція!… Читаєш — і мимоволі оглядаєш ся на всї сторони і питаєш ся: де вона? — В Галичинї? — де? „Може в закордонній Українї? — де-ж там? А до того ще „соціял-демократична“! А ми ту в Галичинї просто в розпуцї: так конечна нам, так потрібна хочби й мала жмінка українських соц.-демократів з поміж інтелїґенції, щоби хоч заінїціовали і поки-що хоч на якийсь час піддержували орґанїзацийну і пропаґаторську роботу в розкинених по всїй східній Галичинї і північній Буковинї осередках українського робітництва — власне тепер, коли ще українська соціял-демократія слаба і так дуже потребує інтелїґентних сил! А ту хоч і вибубнюй — і на лїк єї не найдеш: вся вона так і пірнула в націоналїстичних партіях — радикальній і націонал-демократичній, і так їх собою завалила і так в них розгукалась, що за ними ледво що й видно і ледво що чутно того українського мужика і того українського ремісника! А ту Бауер торочить нам щось про українську революцийну інтелїґенцію — що „зве“ себе „соціял демократичною“!
А може Бауер думає про українську революцийну інтелїґенцію в закордонній Українї? — Та щож там бачимо? — Правда, завязалась була перед 10 роками „Українська революцийна партія“, що визнавала себе соціялїстичною, але — соц.-демократичною себе не називала. Та що стало ся з нею? Що лише блисли перші проблиски свободи на Українї, а вже та „Революцийна українська партія“ розбилась: одна частина — вскочила до радикальної партії, друга — до демократичної, що саме тодї потворились на Українї, а соціялїстична ґрупа розкололась знова на два відлами: оден прилучив ся до росийської соціял-демократичної партії і утворив при ній український віддїл, так зв. „Спілку“, а другий — перетворивсь саме в теперішну українську соціял-демократичну партію (росийську). Та ся українська соц.-демократична партія так далеко не була націоналїстичною — бо взагалї національна квестія була і ще є для тих соц.-демократів нова, завдяки „обєденительній“ полїтицї росийської соц. демократії, під впливом котрої ті закордонні українські товариші виростали і виховувались — що ще тепер не порішила між собою, як поставити від себе українську національну справу — згідно з духом і вимогами інтернаціонального соц. демократичного руху! То чиж може вони мали-б надати українській соц.-демократії в Галичинї ту національну закраску, про яку говорить Бауер? Алеж, коли вже говорити про національні впливи, то радше можна би говорити про можливі впливи не закордонних товаришів на нас, а наші на них. І се цїлком природно, бож як-раз ми жиємо в державі, де саме приходить ся вперве соц.-демократії рішати про відношенє єї до національної справи, де усталенє того відношеня стало для неї злобою дня і єї рішенє буде міродайне, певно, в недалекій вже будучности, якраз — для Росії.
Та цїкаве: з відки міг найтись в голові Вауера сей міт про українську революцийну інтелїґенцію в українській соціал-демократії? Ту можливе хиба одно: Бауер чув і знає про справдї значний залив польської соціял-демократії в Галичині польськими еміґрантами-революціонерами з Королївства польського і знає, що під впливом тих de facto — передовсїм польських революціонерів, а опісля de nomine — польських соц. демократів, польська соц.-демократична партія прибрала таку яскраву націоналїстичну польську закраску, що йому самому видалось се вже на много, — а я додам ще від себе: прибрала таку яскраву націоналїстичну польську закраску, що часами годї розпізнати, чи се польська соціял-демократична партія, чи лише польська робітнича партія, котра на те лише уживає соц.-демократичних кличів, щоби при помочи їх приєднати галицьких робітників і то всїх, не лише польських але і українських і жидівських, для польської національної ідеї, — і думає собі, що коли в Галичинї жиє лише мала частина Українцїв, а велика більшість в Росії, — так само як се є з Поляками, — то певно і українська партія в Галичинї мусїла від тих закордодних de facto українських революціонерів, а de nomine лише українських соц.-демократів прийняти закраску національну — тим більше, що чув щось про якихсь „націоналїстів“, „сепаратистів“ в українській соц.-демократії в Галичинї. Та се вже просто абсурд. Бо-ж рівнати польську революцийну інтелїґенцію — з українською, се таки сьмішно, як сьмішно рівнати щось, що є, з тим, чого нема. І сьмішно вносити із заливу польської партії в Галичині польськими революціонерами-еміґрантами на такий залив української партії українськими революціонерами-еміґрантами, коли справдї значному числу інтелїґенції в польській партії соціялїстичній Королївства польського протиставити можна інтелїґентів в українській соц.-демократичній партії (закордонній) акурат тілько, кілько є пальцїв в одній руці, — бо все gros партії, се самі робітники, які, розкинені поодинокими ґрупами по цїлій закордонній Українї, ведуть самі свою орґанїзацийну, підпольну соц.-демократичну роботу — майже без інтелїґентів, бо тих так якби й не було.
[Та, Бауерови, видно, не інтересно було про се розвідатись вперід, нїм взяв ся про се писати. Він вже наперед визначив собі, як має писати і вже сам уробив собі до того факти і явища, як підложе — для наперед вже означених ним „висновків“.]
А до тих його наперед означених ним „висновків“ конче потреба було йому як раз таких а не инших фактів. Бо як-же інакше пояснив би він появу „націоналїстів“ серед української партії в Галичинї, тих „сепаратистів“, що все вістрє своґї боротьби звернули проти польської партії і тих своїх товаришів, що дотепер працювали і працюють „in engster Gemeiuschaft“ з польською соц.-демократіею. Бо прецїнь українські товариші дотепер так згідно йшли все з польськими товаришами! — так згідно, що такий прим. М. Ганкевич або Мелень не лише працювали і працюють в польській партії але й редаґують партийну польську пресу — а я ще додам, в супереч твердженю Бауера, з цїлковитим полишенєм української партії і української партийної преси. Щож стало ся такого? Звідки взяли ся нараз ті „націоналїсти“, „сепаратисти“ і як ще їх там звати?
[Думаю, що кождий нормально думаючий мусить собі подумати: щож,] видно, обставини змінились, видно, що те, що було перше можливе, тепер стало вже неможливе, що обставини, які перше таку найтїснїйшу сполуку вимагали, тепер вимагають вже чогось протитивного що, видно, котрась з сторін, а певно та, котра сепарує ся, на тій сполуці терпить, чи то, що друга сторона єї визискує, чи кривдить, чи що иншого, досить, що коли перше на тій сполуцї зискувала, тепер тратить. Так, думаю, кождий холодно розбираючий справу, мусїв би розважати. [Але Бауер на такі думки впасти не зміг, а на всякий случай такі думки не відповідали би його „висновким“.] Бо се значило би закинути польським товаришам чи національну нетерпимість, чи використуванє українських товаришів, чи що инше, а се у польських товаришів, після переконаня Бауера, неможливе. Отже він шукає за причинами того міжпартийного польсько-українського конфлїкту не в східній Галичинї, на місци — з взаєминах між українською а польською партією при їх спільній роботї, а — в боротьбі українських революціонерів з росийським царатом… Але тут-же він і [похапуєсь][7] прецїнь найгорячійшим речником тої боротьби з росийським царатом є М. Ганкевич, котрий із-за сего й є рівночасно найгорячійшим речником найтїснійшої сполуки з польською партією, бо вона рівнож найгорячійше між польськсю суспільностію пропаґує боротьбу з росийським царатом… Як-же властиво є з тим „націоналїзмом“? — Справа трохи замотана. — Та, о! вже є: є націоналїзм — і націоналїзм! Оден боре ся з росийським царатом (в Галичинї!) і є за найтїснїйшою сполукою з польською партією, — що, я додам від сєбе, є получене з явною шкодою для українського соц. демократичного руху в Галичинї — і разом в нею, ceterum ceuseo… анатемізує чеський сепаратизм, і такий націоналїзм, то — all right! Такому націоналїзмови й можна дати розрішенє. Але й о націоналїзм, що „задивив ся“ на чеських сепаратистів і — собі хоче сепарувати ся. Від кого? — від центральної заводової орґанізації? — Ну, нї… То від когож? — Ну… від польської партії… — Щож се має спільного з чеським сепаратизмом? Як-то що! а от, чеські сепаратисти передруковали в своїй пресі брошуру Бачинського“[8]… І далїй же на тих „сепаратистів“. І се, що чеські товариші-сепаратисти, маючи свої рахунки з польськими товаришами на Шлеску, використали мою брошуру і передруковали деякі уступи з неї в своїй пресї, се для Бауера є вистарчаючим, щоби весь той конечний в українській партії і цїлком прородний в єї розвою рух, назвати як насьлїдувано чеського сепаратизму, і з'анатемізувати його рівно з ним. [Льоґіка, не аби яка, але й зрозуміла — у маняка, котрому куди лиш не повернеть ся, усе привиджують ся ті прокляті чеські сепаратисти.][9]
„Пояснивши“ ось так економічне, полїтичне і національне підложе української соц.-демократичної партії, приступає Бауер до самого конґресу.
О що розходило ся головно на тім конґресї?
Як знаємо, найбільше часу, а властиво майже весь таки час конґресу забрала дискусія над питанєм про відносини української партії до инших партій соц.-демократичних, а розумієсь, в першій лїнїї, до польської. Референтом сеї точки був тов. В. Левинський. Знаємо також, що тов. Левинський і в своїм рефератї і в резолюції, яку предложив конґресови, станув на становищи загально-австрійського вімберґського конґресу — що до полїтичної орґанїзації партії і на становищи резолюції копенгаґського міжнародного конґресу — що до орґанїзації заводової, і опираючись на ухвалах обох тих конґресів, як з одної сторони сильно підчеркнув повну автономію полїтичної орґанїзації української соц.-демократії, так з другої сторони, з цїлою рішутостію заявивсь за єдностію загально-австрійської заводової орґанїзації. Очевидно, що проти так поставленої справи, не міг нїхто з делєґатів конґресу виступати. Се було становище вказане міродайними для української соц.-демократичної партії і обовязуючими єї рішенями обох сих конґресів, австрійського і міжнародного. Тож що до сего небуло на конґресі в часї дискусії нїяких ріжниць. Ріжниці визвились в чім иншім.
Фактом є, що на ряд закидів, які я зробив польській соц.-демократичній партії в брошурі: „Взаїмні відносини соц.-демократичних партій, української і польської, в східній Галичинї“, польські товариші не могли нї одного збити. Однак ті закиди, як і закиди піднесені проти неї на посьлїдній конференції української партії 29 сїчня 1911 р., скликаній як-раз в сїй справі, були для польської партії так скандальні, що польська партія, хоч не могла, а таки мусїла якось з тих закидів вилабудати ся, І хоч як се було тяжко, а навіть, як здавалось зразу, неможливо, то таки остаточно, по ріжних комбінаціях — знайшов ся спосіб. Польські товариші самі і дальше не мали нїчо відповідати, але за те ужили всїх сил, щоби сам конґрес української партії „опрокинув“ і мою брошуру і резолюцію конференції з 29 сїчня 1911 р. Тодї — річ ясна — коли сам конґрес української партії ті всї закиди „опрокине“, тодї, розуміє ся, цілком вже не потреба „опрокидувати“ їх польським товаришам. І вони вийдуть цілком „чисті“… Так і стало ся, а перевести се, підняв ся посол Вітик.
Та і ся комбінація не була така легка до переведеня, Вітик знав, що всї українські партийні робітничі організації з виїмкою хиба орґанїзації дрогобицького округу, з котрого він послує, хоч і ту ще непевне — стоять за резолюцією конференції, і конґрес цілком певно заапробує резолюцію конференції. Щож робити? — Ну, Вітик не в тїмя битий, він і на се найшов раду; проти голосів делєґатів він поставить голоси неделєґатів і перепре „опрокиненє“. Так подумав — так і зробив. Наняв людий, за денною платою і оплатою коштів подорожи до Львова і назад, людий, котрі з партією не мали нїчо спільного, ані не інтересували ся єї справами, анї не жили єї житєм і навіть не знали о що ходить, і їх то спровадив він до Львова на конґрес і наказав їм у всіх справах, які будуть на дневнім порядку нарад, голосувати так, як він їм вкаже. Та, проти так ординарного поступку посла, гідного ученика ославлених „галицьких виборів“, однодушно виступила верифікацийна комісія — навіть М елень!, що належав також до тої комісії — і поставила на конґресї внесенє: не узнати тих людний за делєґатів. Та в сїм критичнім моментї виступив Вітик і в найординарнїший демаґоґічний спосіб накинув ся на „панів“ і „студентів“, що ось-то гордять хлопом, не хотять разом з хлопами радити і поставив наконець справу так, що як конґрес не узнаєть тих людей за делєґатів, то він конґрес розібє. І справді много з делєґатів на такі слова Вітика — злякались, побоялись, що дійсно конґрес готов розбити ся. Тож, щоби до сего не допустити й голосували за признанєм тих людий за делєґатів. І так Вітик здобув „більшість“.Справа „опрокиненя“ була рішена. Ще член верифікацийної комісії тов. Буняк запротестував в імени „сепаратистів“ проти такої ухвали і застеріг ся в імени їх, що за консеквенції тої ухвали вони не беруть на себе відвічальности — і конґрес розпочав наради. „Сепаратистам“ не розходило ся вже о сам висьлїд голосованя над резолюцією тов. Левинського, а тілько о саму дискусію над його рефератом. Зате „інтернаціоналїстам“ не розходилось вже о дискусію над рефератом, а о сам висьлїд голосованя над резолюцією. Їх референт Мелень поставив внесене: счеркнути з резолюції тов. Левинського уступ: „яким (то є — польсько-українським непорозуміням в галицькій соц.-демократії) дала У.С.Д.П. свій вислів в резолюції останної конференції з дня 29 сїчня 1911 р.“ і „опрокинути“ мою брошуру. І коли „сепаратисти“ в часї дискусії весь час говорили про той польсько-український конфлїкт в галицькій соц.-демократії — „інтернаціоналїсти“ весь час нападали на резолюцію конференції і на мою брошуру. Дискусія тривала два днї, а коли прийшло до голосованя, резолюція тов. Левинського упала (2 голосами „більшости“ „інтернаціоналїстів“), а перейшло внесенє Меленя, що резолюцію Левинського приймає ся з пропущенєм уступу, де згадує ся про конференцію з 29 сїчня 1911 року а брошуру Бачинського „опрокидує ся“.
Справа була скінчена — „сепаратисти“ перевівши дискусію над відносинами української соц.-демократичної партії до польської, узнали своє завданє на сїм конґресї за укінчене. Осталось ще їм витягнути консеквенцію заповіджену в заяві тов. Буняка на початку конґресу, по голосованю над узнанєм неделєґатів за делєґатів. Так і зробили. По заяві, зложеній в відповідній для такої „більшости“ формі, тов. Львом Ганкевичем, що ухвали того конґресу узнають за неважні — вийшли з конґресу. Опісьля зібрались в льокали тов. „Воля“ і поручили дотеперішній Еґзекутиві партії провадити дальше партийні справи аж до нового конґресу, який дотеперішна Еґзекутива має в можливо найскоршім часї скликати.
Так представляє ся фактично справа сецесії „сепаратистів з конґресу і справа „розламу“ партії.
А як представляє єї Бауер? — Він незвичайно рад, що „більшість“ конґресу заявилась за полїтикою трійцї: Ганкевич-Мелень-Вітик, і що „більшість“ на внесенє Меленя „опрокинула“ мою брошуру. Яка се була та „більшість“ — він про се нї одним словом не згадує, для него се байдуже, він навіть не застановляє ся над тим, що, в подібній ситуації, кожда партія, навіть нїмецька, таку „більшість“ таки з самого разу не допустила би до голосу на конґресі і від разу розігнала-б єї разом з її Вітиками на сто вітрів. Коли-ж українська партія сего не зробила, то лише тому, що бажала, щоб вперід делєґати з цїлого краю ще раз української партії передискутовали справу відносин до польської, і доперва опісьля, по скінченю дискусії, справилась з тими „інтернаціоналїстами“ в той спосіб, що через зірванє конґресу і переданє веденя надальше справами партийними у руки дотеперішної Еґзекутиви, лишила „інтернаціоналїстів“ разом з єї трійцею по просто поза рамами партії.
Та се Бауера нїчо не обходить. Йому вистарчає, що „більшість“ — є… і він, не засоромившись навіть за таку „більшість“, мпло що не в екстазї голосить: опрокиненєм брошури Бачинського більшість конґресу заявилась проти націоналїстичних тенденцій а за братерським порозумінєм з товаришами других народностий. І та ухвала означає побіду думки Інтернаціональности!“
І так, Вітик і його „більшість“ стались олицетворенєм побіди думки Інтернаціональности…
А дальше: „Націоналістична меншість задемонструвала проти тої ухвали в той спосіб, що опустила конґрес і тепер ладить ся заложити нову партію. Отже, партийний розлам — не із-за якихсь прінціпіяльних противенств, не із-за якого орґанїзацийного проблєму — бож сепаратизм сам Левинський відкинув — а лише із-за питаня, чи Українцї свої жаданя супроти Поляків і заводової Інтернаціоналки з більшою чи меншою рішучостию мають обстоювати, чи вони свої взаємини до товаришів других народностий трохи більш чи трохи менш інтимно мають уладити. Більш фрівольно ще жадна партія не розпала ся“.
Так ось як осуджує Бауер сецесію „меншости“. Щож на се відповісти? — Лише одно: більш фрівольно не осудив ще жаден публїцист поступок якоїсь партії чи ґрупи партії. То те, чи партія має існувати чи неіснувати, отже — справу перворядного, прінціпіяльного значіня для партії, справу просто питаня „бути чи не бути“ партії, він представляє як якесь маловажне, дрібничкове питанє про більш чи менш „острий тон“ української партії супроти польської і, також, уважайте! — до заводової Інтернаціоналки! і як таке-ж маловажне, дрібничкове питанє про більш чи менш інтимне уладнуванє взаємин українських товаришів з товаришами инших народностий.. Як же се назвати? — Таке представленє справи, се вже крайна несовісність! — несовісність і супроти нас і супроти читачів „Kampf-у“!
На щастє, існованє і розвій української соц.-демократичної партії не залежить від опінії Бауера і його неповинних читачів.
Статю Бауера — ту частину єї, в котрій він пише про українську соц.-демократію, з великою радостію передруковали краківський „Naprzód“ і львівський „Głos“. Се цїлком зрозуміле. Вона їм дуже на руку. Бо вже не лиш сам конґрес української соц.-демократичної партії, але ще й такий визначний соц.-демократичний письменник, як Бауер, „напятнував“ гідно „шкідливу“ роботу українських „сепаратистів“. І тим ще більше звільнені вони від відповіди на закиди українських товаришів роблені польській соц.-демократичній партії? А се тим більш цінне для них, бо, щоби так написати, треба написати як-раз стільки абсурдів і такі абсурди, які написав Бауер і які лишень він міг написати. Бо польським публїцистам з „Naprzódu“ і з „Głosu“, що жиють в Галичинї і знають з власної обсервації ті польсько-українські відносини в галицькій соц.-демократії, таких абсурдів писати не можна, вони навіть і не зважились би на се. Але знова без таких абсурдів й неможливо написати так цїнної для них статї, як власне ся статя Бауера. І вони тому так поквапно єї передруковали. Правда, міг би дехто їм закинути: алеж такої статї, з тільки невірними фактами і абсурдами передруковувати прецїнь не можна! Та із сего дуже легко їм виправдати ся: щож — можуть сказати — зробили ми се з публїцистичного обовязку, — все-ж цїкаво знати нашим читачам, як задивлюєсь на українських сепаратистів такий визначний соц.-демократичний письменник, як Бауер. — Правда той самий Бауер, в тій самій статї написав також осібно ще й про польську соц.-демократичну партію, і про єї соціяль-патріотизм написав, хоч і як обережно, та все таки так, що хоч — в нагород за ухвали єї посьлїдного конґресу в справі чеського сепаратизму — зараз же єї з него розрішив, то все таки вона, як соц.-демократична партія не вийшла з неї цїлком чистою. Тож міг би і із-за сего дехто спитати: чому-ж то „Naprzód і „Głos“, коли вже й передруковали тамту частину статї — про українську партію, чомуж не передруковали вони ще й сю — про польську партію? — Та і на се є легка відповідь: щож, се, хто ми є і що маємо робити — ми самі добре знаємо, тому то, що про се пише Бауер — для нас не цїкаве…
——————
- ↑ Сей заголовок мав бути змінений на: „Жертва злих інформацій“.
- ↑ Сей уступ мав бути змінений так, щоби не виходило, що Бауер усталив свій суд про партії українську і польську відповідно до становища, яке заняли обі ті партії до чесько нїмецького спору.
- ↑ Се слово мало бути замінене на слово „непорозумінє“.
- ↑ Се слово мало бути замінене якимсь иншим.
- ↑ Замість тих слів мав я вложити слова: „о злім поінформованю“.
- ↑ Се слово мало-бути замінене якимсь иншим.
- ↑ Се слово мало бути замінене на „помиляє ся“.
- ↑ Се про мою статю: „Взаїмні відносини соц. демократичних вартій, української і польської, в східній Галичинї“, що була поміщена з 2 ч. „Нашого Голосу“, а опісьля вийшла осібною брошурою.
- ↑ На сїм перервано счеркненя, аж до моєї відповіди на пороблені вже счеркненя.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|