Злодій. Кленові листки
| Злодій. Кленові листки Харків: «Український Робітник», 1928 |
|
 |
| ДЕШЕВА БІБЛІОТЕКА КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА | |||||
_-_05.jpg) |
_-_02.jpg) | ||||
|
В. СТЕФАНИК ЗЛОДІЙ.
|
|||||
_-_03.jpg) |
_-_06.jpg) | ||||
| „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК” | |||||
ЗЛОДІЙ.
КЛЕНОВІ ЛИСТКИ
.svg)
ВИДАВНИЦТВО „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК”
[89179—82]
Укрголовліт № 122
Замов. № 4046
Прим. 15160
Харків
1928
Посеред хати стояло двоє дужих, міцних селян. Сорочки на них подерті, лиця покривавлені.
— Не май, чоловіче, тої гадки, щоб я тебе з рук пустив…
Сопіли обидва, були помучені й ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена й заспана.
— Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, щоб зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Жінка вийшла, а вони лишилися.
— Цей якби трапив на слабого, то й взяв би життя коло власної хати.
Приступив до лави, взяв кварту з водою й пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, сказав:— Не треба йти до цирулика, цей пустив крови доста.
А ще цих слів не сказав, як злодій ударив його кулаком між очі.
— Ти б'єш, та й я буду, а ну, хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
— Тікай тепер, як можеш, я тобі нічого не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся витече.
— Дай мені води, ґаздо!
— Дам тобі води, кріпися, бо не знаєш, що тебе чекає!
Довга мовчанка.
— Ти, бачу, міцний, ґаздо!
— Я міцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трапив до мене.
— А натуру маєш м'яку?
— Я м'який, але злодія живого з рук не пускаю!
— То я маю вже тут загибати?— Або я знаю, чи ти твердий, чи м'який? Як ти твердий, то можеш витримати…
І знов тиша запанувала в низькій хаті.
— Затамуй собі кров.
— На що, щоб гірше боліло, як будеш бити, кров це є сама біль.
— Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба б ти дух спустив.
— А бога не будеш боятися?
— А ти бога боявся, як ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був то забрав, то тиб мене на віки-вічні скалічив! А через щож ти не лізеш до багача, але до бідного?
— Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!
— Певно, що буду бити.
На долівці зробилася калюжа крови.
— А ти, як маєш сумління, ґаздо, то не забивай мене потрошку, але візьми то поліно та бахни ще так по голові, як по ногах, то збудешся клопоту, а мені легше буде.
— Ти б хотів відразу! Чекай, жди, годи, хай люди прийдуть.
— То ти хочеш добрим сусідам баль зробити?— Вже йдуть.
|
|
— Слава Йсу.
— Навіки слава.
— У вас, Ґьорґію, щось зновилося?
— Та зновилося, прийшов гість, та треба його погостити.
— Нема балакання, що треба.
Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їх поперека.
— Сідайте, та вибачайте, що я зіпсував вам ночи.
— Та то оце він на землі?
— Він.
— Хлоп, як звір, мали ви труду досить, заки влізся до хати?
— Дужий, ей то-то дужий, але на дужчого трапив! Та заки-що куди буде, то сядьте за стіл, та й гостя просіть.
Ґьорґій вийшов і за хвилю приніс бутлю горілки, солонину й хліб.
— Та чому не берете і його за стіл?
— Каже, що не може встати.
— То я поможу.І ґазда взяв злодія попід пахви й посадив за стіл.
— То ви вже в хаті мали з ним суперечку Ґьорґію?
— Та хотів мене заголомшити. Як угрів мене кулаком між очі, то кажу вам, що мало-мало я не впав. Але я намацав полінце коло себе та його морснув по ніжках, а він сів маком.
— Ви йому не дивуйтеся, бо кожне хоче боронитися.
— Та я нічого не кажу.
Злодій сидів за столом блідий, апатичний. Коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печи стояла жінка в кожусі.
— Ґьорґію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спам'ятайте його, він хоче чоловіка вбити!
— Жінко, я бачу, що ти боїшся, то ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
— Я не піду з хати.
— То будеш із нами горілку пити, але не плач, бо бити буду. Ліз на піч та й спи, або дивися, або як хоч.
Вона ані рухнулася від печи.
— Баба бабою, Ґьорґію, вона боїться бійки, не дивуйтеся.— Е, що ми будем на неї дивитися. Дай, боже, здоров'я чоловіче, я до тебе нап'юся! Не знаю, хто за кого буде гріх мати, чи ти за мене, чи я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдеться. Гей, пий.
— Не хочу.
— Мусиш пити, як я прошу! Горілка тобі трохи дасть сили, бо ти геть ослаб.
— Я не хочу з вами напиватися.
Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.
— То давай, хай п'ю, але п'ять порцій нараз.
— Пий, а як нам збракне, то ще пішлемо.
Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
Михайло:
— Скажиж нам, чоловіче, звідки ти забрів у наше село, чи ти близький, чи далекий?
— Я із світа.
— А як ти, чи нашого мужицького стану, чи панського? Бо інакше до тебе застосуємося. Мужика, то так б'ється: зо три рази люшнею дулуманом по голові, декілька раз по лиці, щоб упав, бо мужик твердий, до нього треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота. А з паном діло робиться знов на іншу моду: люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужалном від батога настраш; а як він делькотить на всьому тілі, то дай в морду два рази, але також не дуже… пан вже під ногами! Походи трохи по ньому, хвилину-дві, та й готовий, ребра потерті на хворост, бо це біленька кістка, як папір.
Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима й чекав, що йому злодій скаже.
— Ну, до якої віри пристаєш?
— То, ґаздо, таке, що як ви п'єте горілку, то ви мене ніяким способом живого з рук не пустите.
— Правду кажеш, бігме, правду, за це тебе люблю!
— А заки вб'єте, то дайте ще горілки, хай нап'юся, щоб не знав, коли і як.
— Пий, на таке діло пий, я не бороню, але що ти на мене трапив, бодай тебе бог скарав! Чоловіче, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вирве!
Злодій випив ще п'ять чарок.
— Бийте, скільки хочете, я вже злагоджений.
— Чекай, братчику! Добре, що ти вже задоволений, але ми ще не вдоволені, ти п'ять, а ми по одній. Як тебе здогонимо, почнем говорити.
Михайло дивився дуже весело, Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Ґьорґій був неспокійний.
— Бачу, люди, що буде біда, уступився б я геть, але щось мене до нього тягне, ланцюгами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
— Ґаздо, дайте, хай вас поцілую в руку, — сказав злодій до Максима.
— Ов, чоловіче, ти дуже боїшся; ов, це негарно!
— Бігме, вас не боюся, бігме, і сто раз забожуся, що не боюся.
— А що ж?
— Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цього ґазду в руку поцілувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…— Чоловіче, лиши мене, бо я м'який на сумління, я не хочу, будь собі без мене…
— Але дайте руку, бо гріх будете мати, я хочу вас поцілувати, як рідного тата.
— Я цілком м'який, чоловіче, не цілуй мене.
Михайло й Ґьорґій аж роти пороззявляли й горілку перестали пити. Наїжили чуприну й своїм вухам не вірили.
— Туману пускає, чого він хоче? Ти, небоже, такого способу пробуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
— Зміркував, що я м'який, зараз угадав…
Говорив, щоб оправдатися перед Михайлом і Ґьорґієм.
— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але з щирого серця, бо як вас поцілую, то мені буде легко: я бачу, що вже мені не ходити по світі, то хотів би я попрощатися з вами.
— Ти не цілуй, бо я геть зм'якну, я тобі й так простю.
— Але я вас прошу дуже, бо я дуже тяжко буду вмирати, бо я ще нікого в руку не цілував, щоб ніби так із серцем. Я не п'яний, бігме, ні, але я так хочу…
— Тихо, чоловіче, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угачу, то й не дригнеш!
— Коли ви гадаєте, що я дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, бачите, як напився горілки, то й мені отак утворилося в голові, що я маю згинути й цього ґазду в руку поцілувати, щоб мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо! Скажіть, хай дасть.
— Що цей чоловік від мене хоче, коли я не знаю, що робити, бо я жалісливий такий, що не можу цього стерпіти…
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він устидався, як дівчина.
— У м'якого все так, усе він у людей на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горілки нап'юся, то й плачу, таже знаєте. Було мене таки сюди не кликати, бо я, знаєте, такий, як прядиво…
Злодій хотів узяти Максимову руку, щоб поцілувати.
— Цей злодій хоче шуткою нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від нього, уступіться.— Давайте горілки, Ґьорґію, пиймо хоч по три, щоб раз дістати їдь, — сказав Михайло.
— Не йдіть, Максиме, не йдіть, дядечку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бігме, не боюся, але такий мене неспокій тре…
Він почав дрижати на всім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло й Ґьорґій пили горілку й не дивилися на нього.
— Та чого ти боїшся, нема чого, я тобі дам руку поцілувати, вже дам, хай мене й виб'ють, вже дам, на, цілуй, як ти собі бажаєш…
Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, якби хтось його раз-по-раз бив по лиці.
— М'яким ніколи не слід бути, бо м'який чоловік нездалий ні до чого…
Михайло розставив усі пальці в руках і показував Ґьорґієві.
— Чоловіче! Такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де схватять, там із м'ясом рвуть!
А Ґьорґій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні й наливав горілки.— Досить уже, небоже, досить, пусти, хай я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитися. Витягни руки з пазухи, не облапуй мене, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітися!
— Я ще хочу образ цілувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, — кричав злодій.
Жінка зіскочила з печи й утекла, Михайло вийшов з-за столу темний і п'яний, як ніч, Ґьорґій стояв і пригадував собі, що він мав щось робити.
— Максиме, ви мені з хати тікайте, щоб я вас тут не бачив, бо вб'ю, як горобця; гей, забирайтеся.
— Я піду, Ґьорґію, я вам не кажу нічого, але ви не гнівайтеся, бо ви знаєте, що я м'який чоловік. Мені так здається, що гріх будете мати, я собі йду…
— Ідіть, ідіть, бо ви не чоловік, але зальопана баба.
— Та я то кажу, що я не до цього, я…
Максим піднісся й вийшов з-поза столу.
— Будьте здорові, та й не бануйте, бо я, як якийсь казав, не до цього…Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
— А ти вийдеш з-за столу, чи треба тебе відти виносити?
— Я не вийду, я бачу, що не вийду, бо я маю тут під образами сидіти.
— Ой, вийдеш, бігме, вийдеш, ми будемо просити.
І кинулися на нього, як голодні вовки.
Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печи рядком — діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи, як вкопані, лише руками доставали хліб або чарку горілки, але й руки найрадше не рухалися б, лише спочивали б, зігнені в кулак на колінах. Не радо вони брали хліб і чарку. Каганець блимав на припічку й поробив із кумів великі, чорняві тіні й кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.
Коло стола схилений стояв Іван, господар хати й тато маленької дитини, що її охрестили.
— Будьте ласкаві, мої куми, та зажийте ще по одній. Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так завше: що де у світі є найгірше, то він має те спожити, що де в світі є найтяжче, то він має те виконати…
— На це ми роджені, — відповідали побожно куми. Як чарка обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, щоб не впала така маленька на землю.
— А закусіть… Та й дивіться, який мені клопіт найшов у самі жнива, самий вогонь. А я, бігме, не знаю, що з цього має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку й варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут на ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо в такий час ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйся, бо ще їх мало маєш!
— Не марікуйте[1], куме, та не гнівіть бога, бо то його воля, не ваша. А діти… піна на воді, щось на них трісне… та й понесете всіх на могилу.
— У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак, щоб таки не тулився до жінки, щоб не дивився в той бік, де жінка, тоб найліпше зробив! Тоді й бог не дасть…
— Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають плодитися.
— Коби ж то люди, а то жебраки плодяться. А я через те й кажу, що ти, жебраку, не плодися, не розводься, як миш, ти будь задоволений, як маєш на хребті сорочку, як маєш шматок хліба, щоб ти не був голоден, та як тебе ніхто по лиці не лупить. Як ці три справи маєш, то й має тобі бути добре, а від жінки геть уступися.
— Куме Йване, дайте трошки спокій, бо жінці, як то звичайно в такім інтересі, не треба цього слухати, бо така бесіда не дає здоров'я. Колись іншим, ліпшим часом.
— Я вас дуже перепрошую за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я про неї дбаю або про себе я дбаю?! Бігме, не дбаю, хай їх зараз вихватає та й мене з ними! Овва, отож би ми втратили рай на землі й маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, щоб скоріше виговорився, то скоріше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати:
— Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню й вікна, і двері, гай!..
Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.
— От, сарана, лиш хліба та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та коли дванадцятий сніп якийсь раз порухати, коли якийсь раз схилитися, то з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце дюґне [2]!
Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
— А увечір, лиш покажешся до хати такий, як віхоть, як мийка усотаний, а вони тобі в один голос… і жінка і діти: „Нема хліба!“ Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, щоб завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку увісні, аж тебе роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне.
— Іване, не журіться дітьми, бо то не лише ви, але бог їм тато, старший від нас.
— Я з богом за-барки не ловлюся, але на що він то пускає на світ, як голе в терня?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не пустить, а потім увесь світ кричить: „Мужики злодії, розбійники, душогубці!“ Зіпреться один з другим у церкві такий гладкий, що муха по ньому не полізе, та курить та картає[3]. „Ви, — каже, — дітей не навчаєте страху божого, ви їх сами посилаєте красти“… Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло моєї дитини й мамка, і нянька, і добродійка ходила, коби мені люди всього назносили, то й я б, єґомость[4] знав, як діти вчити. Але мої діти ростуть по бур'янах разом із курми, а якщо до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять? Чи крадуть, чи жебрують, чи пасуть, а я відки знаю?.. Я кошу ваші лани та й забуваю не лише про дітей, але про себе не пам'ятаю! Ви б хотіли, щоб я й ваші лани обробив, і діти щоб я вчив. А ви від чого? Так, люди, ви сами знаєте, яке наше життя…
— Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли сами в нім бродимо.
— Я на дітей дивлюся, але не гадаю, щоб воно було чемне, щоб уміло доладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, щоб його упхати на службу, оцього я чекаю. Я не чекаю, щоб воно убралося в силу, щоб путерії[5] набрало, щоб воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або пан роззявив пащеку, то я його туди кидаю, щоб лише збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще й ховаєшся від нього, щоб його не чути.
Аж почервонів, аж задихався.
— Та й росте воно в яслах, під столом або під лавою, їсть кулаки, вмивається сльозами. А підросте, то й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоче натішитися. Дивишся… Іде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є тебе, як скотину, бо ти тато злодієві, та й мусиш із ним бути у змові. Та й стаєш злодієм навіки! Але це ще не все, кінець ще напереді. Хай би син, ваша дитина, а людський злодій, хай би зогнив у креміналі[6], бо злодія не шкода! Хай би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до лікарні лічити, а потім посилають письмо до війта, щоб тато платив кошта. З хати виганяють, під пліт викидають з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш: „Війточку, виберіть мене із цеї кари“. „Ти, — каже війт, — бідний чоловік, то, може, тебе випустимо, але яку вигоду я буду мати за твою вигоду?“ Стиснеш плечима, складешся, як ножик, та й кажеш: „Місяць вам буду даром служити“… Так чи не так, люди? Правду кажу, чи брешу, як пес!?
— Все так, цілий ґатунок такий, одного слова ви не змилили[7].
Іван дрижав весь, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.
— Щоб ви не казали, люди, що крячу над головами своїх дітей, як ворона над стервом! Не кажіть, люди, не кажіть! Я не крячу, я правду говорю, мій жаль кряче, серце кряче.
Очі його загорілися, і в них появилася страшна любов до дітей. Він шукав їх очима по хаті.
— Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував[8] гірше, як темний ворог. А я, бачите, не позбиткував, я лише розгорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий, і подивився на мої діти, що вони там діють? А що я побачив, те й сказав. Я пішов
відсутні 2 сторінки
— Не тішся, дитинко, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
— А ось тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.
— І ти зростеш у службі, аж шкура буде лускатись від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивив.
— Я мушу татову палицю брати, щоб від псів обгонятися.
— А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч татів капелюх.
— Той капелюх лише на очі падає, що не видко дороги.
— Вимий збанок та й сип борщу.
— Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.
— Семенку, а дивися, щоб тебе пси не покусали.
— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір[9], та й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, щоб приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір.
Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
— Це пустий капелюх, хай-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок…
Лиш облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.
— Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді скоренько перебігав.
відсутні 2 сторінки
ками й хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.
— Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, щоб побавила. Тато казали, щоб нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони сами вже прийдуть.
— Семенку, не переломи дитини.
— Я гадав, що ви спали. Тато казали давати вам студеної води й булку їсти. Марія така чемна, то вона ту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Їстимете?
— Не хочу.
— Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, щоб вам дати в руки й засвітити. Коли я не знаю, коли давати?..
Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсилий страх зійшлися разом в очах, і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки й замерзли.
— Тато рано на подвір'ї також плакали, так головою до одвірку лупили. Заплакані взяли косу та й пішли.Взяв дитину й вийшов.
|
|
— Семенку, щоб ти не давав Катрусю й Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відганяти й білих сорочок не давати.
— Я не дам та й татові буду казати.
— Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб ви між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Щоб ти помагав їм, щоб не давав кривдити!
— Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них що-неділі приходити.
— Семенку, проси тата, що мама наказувала, щоб вас любив…
— Їжте булку…
— Співай дитині, хай не плаче…
Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи й заспівала.
В слабім, уриванім голосі виливалася її душа й потихеньку спадала між дітей і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні, говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати й полетіти в пусте поле за листочками…
Видавництва „Український Робітник“
| № 36. | Винниченко — Таємна пригода |
5 к. |
| № 37—41. | Винниченко — Боротьба |
25 „ |
| № 42. | Шевченко — Сон |
5 „ |
| № 43—46. | Короленко — Хапун |
20 „ |
| № 47. | Коцюбинський — Що записано в книгу життя |
5 „ |
| № 48—50. | Вовчок — Інститутка |
15 „ |
| № 51. | Кониський — За кригою |
5 „ |
| № 52—53. | Коцюбинський — Кат. Невідомий |
10 „ |
| № 54—56. | Винниченко — Талісман |
15 „ |
| № 57. | Франко — В тюремнім шпиталі |
5 „ |
| № 58—59. | Винниченко — Терень |
10 „ |
| № 60—61. | Аркадій Любченко — Оповідання про втечу |
10 „ |
| № 62. | Стефаник — Синя книжечка |
5 „ |
| № 63—64. | Слісаренко — Президент Кислокапустянської республіки |
10 „ |
| № 65—66. | Коцюбинський — Коні не винні |
10 „ |
| № 67. | Стефаник — Палій. Май |
5 „ |
| № 68. | Кониський — У тісної баби |
5 „ |
| № 69. | Копиленко — Кара-Круча |
5 „ |
| № 70. | Слісаренко — Шпоньчине життя та смерть. Сто тисяч сил |
5 „ |
| № 71. | Винниченко — Ланцюг |
5 „ |
| № 72—76. | Винниченко — Босяк |
25 „ |
| № 77. | Стефаник — Злодій. Кленові листки |
5 „ |
| № 78—80. | Винниченко — Радість |
15 „ |
| № 81. | Слісаренко — Алхемик. Канонір Душта |
5 „ |
| № 82—84. | Слісаренко — Плантації |
15 „ |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|