XXVIII.
 
Паспарту не може примусити пасажирів послухатись голосу розуму.
Від Солоного озера до станції Угден потяг майже годину йшов на північ до річки Вебер і наприкінці цього часу опинився за девятьсот миль од Сан-Франціско. Од останнього пункту він пішов знову в східнім напрямі по горній країні Вахзас. Будування цієї дороги, що лежить між горами Вахзас та Скелистими було особливо важким для американських інженерів. Тут кожна миля коштувала урядові в 48.000 доларів, тим часом як в рівній місцевості вона була варта не більш 16.000 доларів. Але, як було вже зазначено вище, інженери не силували природи, а хитрували з нею, обходячи перешкоди так, що на протязі всієї дороги було прорізано тільки одного тунеля, завдовжки в 14.000 футів.

Коло Солоного озера дорога підіймається найвище, а звідціль уже витягненою кривою линією спускається до річки Бітер, щоб знову потім піднятись на водорозділ Атлантичного та Тихого океанів. В цій гарній країні протікає багато річок і дорога часто проходить мостами як, наприклад, міст через Медді, через Ґрінг та инші ріки. Що ближче було до здійсненя мети, тим збільшувалась нетерплячка Паспарту. Фікс також хотів як найшвидче пройти цю тяжку частину дороги. Він боявся перешкод, нещасливих випадків і поспішався більш самого містера Фогга хутчіш дістатись до Англії.

О десятій годині увечері потяг спинився на хвильку біля форта Пріджер і швидко пішов далі. Він пробіг двадцять миль і вступив в штат Вейомінг, колишню Дакоту, простуючи долиною Пітера, куди сходиться кілька річок з сістеми Колорадо.

Другого дня, 7-го грудня потяг спинився на чверть години на станції Грін. Вночі сипав густий сніг, але через те, що змішався з дощем, він на-пів розтав і не міг затримати потягу. Та все-таки погана година дужо непокоїла Паспарту, бо на випадок снігового заносу, потяг мусів би дуже спізнятись.

„І що це вигадав містер Фогг мандрувати взімку, — міркував Паспарту. — Чи не міг-же він почекати літа й тоді на його боці було-б більше шансів“.

І сердешний чолов'яга скупчив усю свою увагу на вигляді неба, на хитанні температури. Містріс Ауда також турбувалась, але по иншій причині.

Справа йшла про те, що кілька пасажирів вийшли з потягу й прохожались по стаціонній платформі, дожидаючи вирушення потягу. Крізь вікно вагону молода жінка вгледіла серед тих пасажирів полковника Проктора, того самого, котрий так нечемно поводився з містером Фоггом під час мітінгу в Сан-Франціско. Щоб він її не впізнав вона відхилилась од вікна в куток вагону.

Це дуже вразило містріс Ауду. Вона встигла звикнути до містера Фогга, який хоча й був з нею завсігди спокійний та рівний, але кожного дня виявляв в своєму відношенні до неї глибоку приязнь. Безперечно, молода пані не свідома була всієї глибини того почуття, яке вона мала до свого визволителя від видимої смерти. Вона вважала це почуття за вдячність, але непомітно для неї воно пішло в инший бік. От чому її щось неначе стиснуло за серце, коли вона побачила того нечемного джентльмена, у якого містер Фогг рано чи пізно мав домагатись розплати за його негарну поведінку. Очевидно, що полковник Проктор попав на цей потяг випадково, але тому, що він тут, то треба подбати, щоб вони не зустрілись з містером Фоггом. Коли потяг знову пішов, містріс Ауда скористувалась з того, що містер Фогг задрімав і розповіла про те, що її турбувало, своїм товаришам в подорожі.

— То цей Проктор знову тут! — скрикнув Фікс. — Не турбуйтесь, пані, раніш, ніж мати діло з містером Фоггом, він мусить поквітуватись зі мною. Бо, коли вже так, то я, нарешті, дістав більш тяжку образу, ніж містер Фогг.

— А крім того я й сам з ним справлюсь, хоч будь він сто раз полковником — додав Паспарту.

— Ні, містер Фікс, заперечила містріс Ауда. — Містер Фогг нікому не дозволить помститись за себе. Ви-ж чули, що він готовий повернутись до Америки, аби розшукати свого супротивника. Коли він тільки запримітить полковника Проктора, то неможна буде перешкодити їх зустрічі, яка може мати дуже сумні наслідки. Треба, щоб він зовсім його не побачив.

— Ваша правда, пані. Ця зустріч може зіпсувати все. Чим би вона не скінчилась, вона затримає містера Фогга й тоді…

— І тоді заклад буде програно — докінчив Паспарту. — Через чотирі дні ми будемо в Нью-Йорку. Як би за цих чотирі дні містер Фогг не виходив з вагону, то була-б надія, що все обійдеться гаразд, без випадкової зустрічі з отим клятим американцем, хай йому грець! Ми знайдемо спосіб йому перешкодити.

Розмова перервалась через те, що містер Фогг прокинувся й почав дивитись у вікно. По кількох хвилинах Паспарту зтиха запитав шпига:

— Ви справді пішли-б за його битись?

— Я вживатиму всіх можливих заходів, аби довезти його живим до Европи, — звичайним тоном, але з певною рішучістю відповів Фікс.

Паспарту почув, як щось, немов, комашня полізла йому по за шкіру по всьому тілі, але його переконання в тому, що містер Фогг невинуватий зосталось непохитним.

Та як же його зробити, щоб затримати на ввесь час містера Фогга у вагоні й попередити зустріч його з полковником Проктором? Хоча це не така вже важка справа. Містер Фогг не був занадто цікавим та непосидющим. До того-ж шпиг вигадав гарний спосіб.

— Як же довго та нудно йде час у поїзді — промовив він, звертаючись до містера Фогга.

— Еге, — згодився останній, — але він пройде.

— На пароплавах, коли я не помиляюсь, ви мали звичку грати в віст?

— Так, — одповів містер Фогг — але тут це майже неможливе. Я не маю ні карт, ні партньорів.

— Е, це ж пусте! Карти ми знайдемо. В американських потягах усе можна купити. А відносно партньорів, то коли ви пані…

— Безумовно, — охоче відповіла молода жінка, — я граю в віст. Адже ж і це уміння належить до англійського виховання.

— Я теж непогано граю — сказав Фікс. — Ми можемо грати втрьох з „дурнем“ — замісто четвертого партньора.

— Як вам бажано — відповів містер Фогг, радий тому, що й в вагонах залізниці, є змога занятись своєю улюбленною грою.

Доручили Паспарту дістати усе необхідне й він швидко з'явився з повною грою карт, фішками, жетонами й дошкою, обіпнутою зеленим сукном. Гра зараз-таки почалась. Містріс Ауда грала зовсім не погано, так що заслужила навіть похвали від стриманого містера Фогга. Відносно Фікса треба зазначити, що він був першорядний грок і цілком міг змагатись з містером Фоггом.

— „Оце вже, — міркував Паспарту — ми його добре всадовили. Тепер він більш не посунеться з місця“.

Близько одинадцятої години ранку потяг досягнув водопереділу між Тихим та Атлантичним океаном коло Бриджерського проходу. Цей пункт один з найвищих на всім путі залізниці через Скелисті гори, бо лежить на 7524 фути над рівнем моря. За двісті миль від нього вперед, починаються вже широкі рівнини, які стеляться аж до самого Атлантичного океану й неначе самою природою пристосовані для проведення через них залізниці.

На узгірі, з боку Атлантичного океану помітні було джерела та рівчаки, якими починаются ріки й річки сістеми Плетт-Рівера. Увесь обрій з північного й східнього боків було закрито напів закругленим хребтом північної частини Скелистих гір. По над цим хребтом здіймався шпиль Ларамія. Між горами та залізницею стелились багаті водою рівнинки. Праворуч залізниці здіймались перші узбіччя гіркого хребта, що повертаючи на південь, доходить до верхів'я Арканзаса — великого притока ріки Місурі.

О пів-до першої години перед нашими мандрівцями промайнув здалеку форт Голек, що панує над цією місцевістю. Ще кілька годин і переїзд через Скелисті гори скінчиться. Є надія, що ця трудна частина дороги скінчиться без всяких перешкод. Сніг перестав — стало холодно й сухо. Великі птиці, злякані паровиком, здіймались зграями з колії залізниці. Навкруги не було хижих звірів: ні ведмедів, ні вовків. То була зовсім гола пустеля.

Поснідавши тут-таки у вагоні, наші мандрівці знову засіли за свій безкрайний віст, коли враз почулись голосні свистки й потяг зупинився.

Паспарту поглянув у вікно, щоб довідатись, що трапилось, але станції ніякої не було.

Потяг стояв у чистім полі. Містріс Ауда й Фікс побоювались, аби містер Фогг не схотів піти подивитись на путь, що сталось, та джентльмен задоволився тим, що сказав Паспарту:

— Підіть, довідайтесь, що там таке?

Паспарту вистрибнув з вагона. Чоловік з сорок пасажирів зібралось вже на путі й між ними був полковник Проктор. Потяг спинився перед червоним гаслом, піднятим на семафорі, який свідчив, що дорога не вільна для проїзду. Машинист і кондуктор про щось жваво розмовляли з дозорцем, якого вислав назустріч начальник найближчої станції. До їх приєдналось де кілька пасажирів. Між ними був і полковник Проктор зі своєю звичайною голосною розмовою та рішучими рухами. Паспарту наблизившись почув, як дозорець казав:

— Ні, неможна пройти, міст зіпсувався й не витримає тягару потягу.

Справа йшла про міст, перекинений по-над гірським потоком, що лежав на протязі однієї милі від того місця, де зупинився потяг. Дозорець переказував, що міст загрожував катастрофою: тріснуло кілька канатів і було неможливою річчю відважитись пустити потяг через нього. Дозорець а-ні трохі не перебільшував, коли казав, що міст не витримає. Та до того ж, беручи на увагу безтурботну вдачу американців, можна сказати з певністу, що коли вже вони згадують про обережність, то необачність в той час стає подібною до божевілля. Паспарту не насмілювався сповістить про це свого пана й стояв нерухомо, як стовп, стиснувша зуби.

— Що-ж це, чорт би його взяв, — скрикнув полковник Проктор. — Не стоять-же нам отут серед снігу?

— На станцію Омаха дали телеграму, щоб вислали потяг, але він приїде не раніш шостої години. — відповів кондуктор.

— О шостій годині! — скрикнув Паспарту.

— Не швидче. Тим часом, нам стільки-ж треба, аби дістатись пішки до станції.

— Пішки! — скрикнули враз пасажири.

— Та скільки ж миль до тої станції? — запитав один з їх.

— Дванадцять миль.

— Дванадцять миль пішки по снігу! — скрикнув полковник Проктор.

І сердитий полковник посипав як з мішка добірною лайкою. Припало від його й залізниці, й навіть кондукторові. Паспарту готовий був помогати йому лаятись. Справді, йому більш нічого не лишалось. Проти цієї перешкоди нічого не вдієш банковими білетами його пана.

Але всі пасажири також були незадоволені. Бо справді не дуже то було приємно пройти дванадцять миль сніжною рівниною. Коло потягу знявся страшенний галас, котрий безперечно, звернув би на себе увагу містера Фогга, коли-б він цілком не був захоплений грою.

Але, як не крути, Паспарту мусів повідомить свого пана про те, що сталось. Похнюпившись, він пішов до вагону, коли-це машинист, правдивий янкі, на ймення Форстер, голосно промовив, звернувшись до пасажирів:

— Панове, а чи не можна проїхать?

— Мостом? — запитав хтось з пасажирів.

— Еге-ж.

— Цим самим потягом? — спитав полковник.

— Цим самим!

— Але міст може впасти?!

— Це нічого, — відмовив Форстер. — Я гадаю, що коли пустить потяг з найбільшою прудкістю, то напевне ми проскочимо,

„Хай йому біс“, — подумав Паспарту.

Але частина пасажирів враз таки захопилась цією пропозіцією. Особливо вона подобалась полковникові Прокторові. Цій шаленій голові проект видавсь цілком здійснимим. Він навіть пригадав, як одного часу інженери пропонували переїздить ріки зовсім без мостів, міцними потягами, пущеним з найбільшою прудкістю. Нарешті, всі зацікавлені цим питанням згожувались з машинистом.

— Пятьдесять шансів на сто, що ми пройдемо, — гукнув один.

— Шістьдесять! — заперечив другий.

— Вісімдесять! — Девяносто! — гукали треті. Паспарту стояв немов приголомшений. Хочай він готовий був на все, аби тільки переїхати цей міст, але це вже було занадто по американському.

„Адже-ж можна зробити далеко краще, але їм це й до голови не приходить“, — подумав Паспарту.

— Добродію! — звернувся він до якогось пасажира. — Той спосіб, що запропонував машинист, трохи небезпечний, але…

— Вісімдесять шансів, — одповів пасажир, повертаючись до його спиною.

— Я знаю, — відповів Паспарту, звернувшись до другого пасажира, — але, коли поміркувать…

— Що тут міркувать? — говорив американець, знизавши плечима. — Адже-ж машинист каже, що пройдемо!

— Безумовно, згодився Паспарту, — ми пройдемо, але обережніш було-б…

— Що обережніш! — скрикнув полковник Проктор, який аж підскочив, кола почув це ненависне йому слово. — На всіх парах, кажуть вам! Розумієте? На всіх па–pax!

— Я знаю, розумію, — відповідав Паспарту, — але як не обережніш, коли вам не подобається це слово, то більш природно…

— Що? як? чого? Що йому потрібно з його природним!… — гукали з усіх боків.

— Ви боїтесь чи що? — запитав полковник Проктор.

— Я? Боюсь? — скрикнув Паспарту.

— Гаразд, я доведу цим людям, що француз не менше сміливий, ніж кожний американець.

— До вагонів, до вагонів, — гукав кондуктор.

— До вагонів, то й до вагонів, — говорив Паспарту. — Чим швидче, тим краще! А все-ж таки ніхто не заборонить мені думати, що обачніш було-б пасажирам попереду перейти через міст пішки, а потім вже пустить потяг.

Та ніхто не чув цього мудрого міркування, та не оцінував його слушности.

Пасажири увійшли до вагонів. Паспарту сів на своїм місці, не кажучи й слова про те, що сталось. Граючі в віст були цілком в ньому заглиблені й нічим більш не цікавились.

Паровик голосно свиснув. Машинист дав задній хід і відсунув потяг назад на одну милю, щоб дужче розбігтись. Потім, за другим свистком, потяг знову пішов вперед. Прудкість його все збільшувалась. Після хвилини вона вже була жахливою. Паровик вже не пихкав, з труби чути було безперервне виття. Шпиндлі хитались двадцять раз в мить, вісі на колесах понялись димом, не зважаючи на те, що їх було добре намащено. Потяг йшов з швидкістю сто миль за годину й немов-би не давив на рельси. Прудкість вбивала тягар.

Міст переїхали! Це сталось швидче блискавиці. Мосту навіть не видко було. Потяг неначе переплигнув з одного берегу на другий і машинист міг зупинить свою розігнану машину лишень тоді, як потяг забіг на пять миль вперед за станцію.

Але-ж ледве потяг перелетів річку, міст вже до решти зруйнований, з гуком звалився в швидкий потік.