Війна світів (1929)/1/1
| Війна світів пер.: Григорій Піддубний Напередодні війни |
Летюча зоря ▶ |
|
|
В останні роки дев'ятнадцятого століття ніхто не хотів би повірити, що за людськими справами пильно й гостро стежили розуми, хоч і смертні, та вищі за розум людини; і той час, коли людство було заклопотане своїми інтересами, його досліджували й студіювали майже так докладно, як людина з мікроскопом у руках досліджує коротковічні створіння, що кишать і розплоджуються в краплині води. Задоволені й безмежно заклопотані своїми дрібницями, люди вешталися туди й сюди на цій кулі, непохитно певні своєї влади над Землею. Можливо, що інфузорія робить те саме під мікроскопом. Нікому не спливала в голові думка про старші Світи, як джерела небезпеки для людства, а коли хто думав, то відкидав всяку здогадку про життя на них, як неможливу чи неймовірну. Цікаво тепер пригадати деякі розумові звички тих далеких днів. В найкращім випадку люди Землі міркували, що на Марсі могли б також бути інші люди, — хоч, можливо, й нижчі за нас, що готові радо привітати місіонерську подорож до них земних людей. Та проте ніхто не гадав, щоб по той бік океану простору були розуми, які в порівнанні з нашими розумами є те, що наші в порівнанні з розумами вимерлих звірят, — інтелекти великі, холоднокровні й несимпатичні, що дивилися на цю Землю заздрими очима, повільно й певно накреслюючи свої пляни проти нас. І ось на початку двадцятого століття прийшло велике витверезіння.
Я майже не потребую нагадувати читачам, що плянета Марс обертається навколо сонця на віддаленні 140 мільйонів миль, а кількість світла й тепла, що вона одержує від сонця, ледве досягає половини того, що одержує наша Земля. Коли різні туманні гіпотези мають в собі якусь частину правди, то Марс мусить бути далеко старший за нашу Землю; а життя на його поверхні мало розпочатися куди раніше, ніж застигла наша Земля. Те, що Марс ледве складає одну сьому частину обсягу Землі, мусило прискорити охолодження до тої температури, при якій могло б розпочатися життя. Він має повітря, воду і все, що потрібно для життя тварин.
Проте, до того людина бундючна й так засліплена своєю пихою, що ні один письменник, аж до самого кінця дев'ятнадцятого століття, не висловив найменшої здогадки про те, що розумове життя могло все таки там уже розвинутися — геть понад рівень розумового життя нашої Землі. Так само не розуміли ми й того, що раз Марс є старший за нашу Землю й має ледве четверту частину нашої поверхні й перебуває на дальшій відстані від сонця, — то з цього мусило б випливати, що він є не тільки більше віддалений від початку життя, але й мусить бути ближчий до його кінця.
Світове охолодження, що колись має охопити й нашу плянету, вже дуже далося взнаки нашому сусідові. Фізичні умови його буття здебільшого й досі для нас є таємниця. Але ми знаємо, що навіть в його екваторіяльній смузі температура о півдні ледве наближається до температури нашої найхолоднішої зими. Його повітря більш розріджене, ніж наше, його океани зсунулися до того, що покривають хіба третину його поверхні, і з повільним чергуванням його рокових сезонів велетенські снігові шапки нагромаджуються й тануть навколо обох полюсів, періодично затоплюючи його умірковані смуги. Таким чином ота остання стадія виснаження, яка ще для нас є неймовірно далека, стала за злободенну проблему для мешканців Марса.
Безпосередня пресія залізної доконечности просвітлила їхній розум, поширила їхню потугу, ожорсточила їхні серця.
Вдивляючись крізь порожню просторінь за допомогою своїх досконалих приладів і свого високого знання, про яке ми, може, ще й не марили ніколи, вони бачуть на віддаленні всього лише 35.000.000 миль, просто між ними й сонцем, найближчу до них ранкову зорю — зорю їх надій, — нашу теплішу плянету, — зелену від рослин, сіру від води, з хмарами в атмосфері, що промовляють за плодючість, з імлистими, вовняними туманами, крізь які визирають широкі простори зеленої країни та моря, що по них густо снують кораблі.
А ми, люди, що заселюють цю Землю, мусимо бути в їхніх очах щонайменше такі нікчемні розумом і такі чужі для них, як мавпи й лемури для нас. Людський розум уже погодився з тим, що життя — то є невпинна боротьба за існування, і нам здається, що таке переконання мають розуми на Марсі. Тимчасом як охолодження на Марсі досягло загрозливих розмірів, на цьому Світі буяє життя, хоч він і залюдненіший від тих, кого вони вважають за нижчих тварин. Провадити війну в напрямі до сонця, — от що справді стало їм за єдиний порятунок від тої загибелі, що з покоління в покоління підкрадається до них.
Раніш, як судити їх занадто гостро, пригадаємо собі, як немилосердно й до пня винищували ми самі не тільки звірин, як от вимерлих бізонів чи додо, але й своїх родичів, людей нижчої породи. Тасманців, не зважаючи на їхню велику подобу до людей, геть чисто зметено з землі протягом п'ятдесяти років згубної війни, що її провадили европейські еміґранти. Хіба ми самі вже є такі апостоли милосердя, щоб мати право скаржитись, коли б марсіяни пішли на нас з такою самою згубною війною?
Марсіяни, очевидячки, обчислили свій переліт з блискучою спритністю — їхня математична наука, певно, далеко перевищує нашу — і перевели свої підготування майже з завершеною одностайністю. Коли б наші наукові приладдя були дали нам спроможність робити точніші досліди, ми могли б передбачити насування лиха далеко раніше, ще в дев'ятнадцятому столітті.
Такі люди, як Скіяпарелі, вже давно стежили за червоною плянетою, — цікаво, між іншим, що Марс був на протязі цілих століть зоря війни, — але ті ворохобницькі з'явища, що їх вчені так добре відзначували на астрономічних мапах, вони зовсім не потрапили науково з'ясувати. Ввесь цей час марсіяни мусили були підготовлюватися.
Підчас „опозиції“[1] 1894 року на світлій частині Марсового диску вже було помічено якесь велике вогняне полум'я, — спершу це зауважили в Лицькій обсерваторії, а потім Перотін з Ніци та інші дослідники. Англійські читачі спершу почули про це з серпневого числа „Nature“. Я особисто схилююсь до тої думки, що ті ворохобницькі з'явища на Марсі могли постати підчас виливання велетенської гармати; вони, певно, вирили в своїй плянеті величезне провалля, з якого й пустили потім у нас свої набої. Особливі, ще й досі не з'ясовані знаки помічалися також близько того місця вибуху і підчас двох інших опозицій.
Шість років назад велика гроза вибухнула над нами. Коли Марс наблизився до „опозиції“, телеграфічні дроти астрономічних обсерваторій здригнули від нечуваного повідомлення Лявеля з Яви про велетенський вибух розпаленого газу на тій плянеті. Це сталося перед дванадцятою годиною ночі; спектроскоп, що до нього удався Лявель, вказував на величезну масу розпаленого газу, переважно гідрогену, що сунувся з надприродною хуткістю в напрямі до нашої плянети. Цей огненний стовп чверть після дванадцятої став незримий. Астроном порівняв це з велетенським видихом полум'я, яке скажено раптово зірвалося з плянети, „подібно тому, як запалений газ б'є гармати“.
Дивовижний натяк містився в цій фразі. Проте, за винятком маленької нотатки в „Daily Telegraph“, другого дня про це нічого не було згадано в газетах, і світ продовжував собі жити, нічого не знаючи про одну з найсерйозніших небезпек, що колинебудь загрожувала людському родові. Я був би й зовсім не почув про цей знаменний вибух на Марсі, коли б не зустрів Оґілві, відомого астронома з Отершову. Ця новина без краю схвилювала його і він запросив мене прогулятися з ним тої ночі, щоб обстежити червону плянету.
Не зважаючи на все, що потім сталося, я ще й досі надзвичайно яскраво пам'ятаю ту ніч на варті: чорна і мовчазна обсерваторія, затінений ліхтар, що кидав слабеньке світло в куток на підлогу, розмірене тікання годинникового механізму телескопу, маленька щілина в стелі і довга глибочінь з зоряним порохом поперек неї.
Я не бачив, а чув, як Оґілві снувався навколо. Дивлячись у телескоп, можна було помітити круг темносинього кольору, а посеред нього плавала маленька кругла плянета. Вона здавалася така крихітна, така світла, маленька й спокійна, з ледве помітними поперечними смужками; а легенька здавленість відрізняла її від перфектної круглости. Але вона була така маленька, мов срібляна точка світла, завбільшки в голівку шпильки. Вона ніби трохи тремтіла, але в дійсності то вібрував телескоп від руху годинникового механізму, що тримав у полі зору плянету.
Коли я стежив, маленька зірка то більшала, то меншала, то виступала вперед, то відступала назад, але це було через те, що мої очі втомилися. Вона була від нас на відстані 40.000.000 миль, — сорок мільйонів миль порожнечі! Дуже небагато людей уявляють собі ту велич порожнечі простору, де вічно пливе порох матеріяльного всесвіту.
Близько від Марсу, в полі зору, пам'ятаю, були три маленькі точки світла, три телескопічні, безмежно віддалені зірки, а навкруги безмірна чорна пітьма порожнього простору. Ви знаєте, як виглядає пітьма в морозну зоряну ніч? В телескопі вона здається далеко глибша.
І невидимо для мене — невидимо, бо вона є далека й мала, — швидко й певно, через неймовірну далечінь, летючи прямо на нас, посуваючись щохвилини ближче на цілі тисячі миль, надходила Річ, що її марсіяни посилали до нас, — Річ, що мала принести такого лиха, боротьби й смерти нашій Землі. Ніколи мені це не спадало на думку в той час, коли роздивлявся; ніхто на цілому світі не марив про той непохитний набій!
Тої ж ночі було видно новий вибух газу на далекій плянеті. Я бачив це: червонувата іскра на краю, легкий обрис виступу; в ту же хвилю, коли хронометр пробив дванадцять, я сказав про це Оґілві, і він заступив моє місце. Ніч була тепла, і мене допікала жага. Я пішов, широко й незграбно розставляючи ноги, намацуючи дорогу в темряві, до маленького столика, де стояв сифон з водою; якраз тоді Оґілві скрикнув, побачивши струмінь газу, що вилетів у нашому напрямі.
Тої ночі другий незримий набій зірвався з Марса й пішов до Землі, близько двадцять чотири години після першого набою. Я пригадую тепер, як я сидів біля столу в пітьмі, з білими і рожевими плямами перед очима. Мало розумів я значіння тієї маленької іскорки, що бачив, і все те, що вона мала скоро принести мені, — я лише жалкував, що не мав вогню запалити цигарку.
Оґілві стежив до першої години, потім кинув і, засвітивши ліхтаря, ми пішли до його дому. Далеко внизу розметнувся в темряві Отершову й Чертсі з сотнями людей, що спокійно спочивали. Оґілві тої ночі весь заглибився в міркування про умови життя на Марсі і глузував з вульґарної думки, що там ніби можуть бути мешканці, що подають нам знаки. На його думку, сила метеоритів дощем падала на Марс або якісь велетенські вулканічні вибухи вилітали там щораз більшої сили. Він з'ясував мені, як це неймовірно, щоб на двох найближчих між собою плянетах органічна еволюція могла піти в тому самому напрямку.
— Маємо тисячу шансів проти існування чогось чоловікоподібного на Марсі і тільки один за існування, — зауважив він.
Сотні спостерігачів бачили полум'я тої ночі і далі, другої ночі, приблизно опівночі, і так цілих десять ночей, і кожний раз щоночі вибухало полум'я. Чому припинилися постріли після десятого разу, ніхто на світі не намагався пояснити. Могло бути, що гази від стрілянини наробили марсіянам прикростей. Густі хмари диму, чи пороху, які можна було запримітити через гарний телескоп, мов маленькі, сіруваті, пливкі плямки, поширилися через прозору атмосферу плянети й затьмарили її більш-менш знайомі риси.
Навіть щоденні газети, нарешті, прокинулися й почали писати з приводу цих заколотів: то тут, то там з'явилися популярні статті про вулкани на Марсі. Комічний часопис „Punch“, як пригадую, зробив навіть щасливий ужиток із цього для своїх політичних плякатів. А тимчасом, для всіх несподівано, ті набої, що марсіяни випустили на нас, наближалися до Землі з хуткістю багатьох миль на хвилину, несучись у порожніх океанах простору, і щогодини й щодня ближче насуваючись на Землю. Тепер мені здається просто неймовірно і дивно, що люди під погрозою невмолимої долі, що повисла над ними, могли так собі спокійно ходити й заклопотано возитись із своїми нікчемними справами, як це вони робили. Пам'ятаю, як радісний Маркгам турбувався, щоб роздобути новий фотографічний знимок плянети для своєї ілюстрованої газети, яку він саме тоді видавав. Люди нашого часу мало уявляють собі розмір і характер наших часописів дев'ятнадцятого століття. Щодо мене, то я чимало часу присвячував на вивчення їзди на самокаті, а також працював над цілою дюжиною газет, що дискутували про можливість розвою моральних ідей разом з поступом цивілізації.
Одної ночі, коли перший набій ледве чи міг бути далі, як 10.000.000 миль від нас, я пішов зі своєю жінкою прогулятися. Ніч була зоряна; я пояснив їй знаки Зодіяка й показав Марса, — ту маленьку, яскраву крапку світла, що миготіла й пробиралася до зеніту, куди наведено було в цей час стільки телескопів. Була тепла ніч. По дорозі додому партія екскурсантів із Чертсі або Айлворта пройшла біля нас з музикою й співами.
Люди лагодилися спати — і з вікон горішніх поверхів блимало світло. Далеко з залізничної станції долітали звуки потягів, що пихтіли, грюкали, дзвеніли й майже оберталися в далеку мелодію.
Жінка показала мені на блискучі червоні, жовті й зелені сигнальні вогні, що немов у казковому палаці миготіли проти темного неба. Все здавалося таке безпечне і лагідне.
——————
- ↑ Опозиція — це таке положення небесних тіл, коли вони відстоять на 180° одне від одного, — найближча віддаленість.