Відьма (Коцюбинський, 1927)
| Відьма Харків: «Український Робітник», 1927 |
|
 |
| ДЕШЕВА БІБЛІОТЕКА КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА | |||||
_-_05.jpg) |
_-_02.jpg) | ||||
|
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ ВІДЬМА
|
|||||
_-_03.jpg) |
_-_06.jpg) | ||||
| „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК” | |||||
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ
ВІДЬМА
.svg)
ВИД-ЦТВО ВУРПС „УКРАЇНСЬКИЙ РОБІТНИК“
ХАРКІВ — 1927
[89179—32]
Третя ДЕРЖДРУКАРНЯ
Пушкинська вул., № 31
Укрголовліт № 2258 15|IX-27
Зам. № 7105. Тир. 5000
„Тітка“ Прохіра вскочила в хату Йона Броски, сусіда свого, з таким поспіхом, якого він ніколи не сподівався від цеї поважної особи. З блідого Прохіриного обличчя, з прудких рухів її ситого тіла, од яких великі, обвислі перса помітно тріпотали під тонкою міщанською курточкою, а чорна хустка злітала з голови на бік, особливо ж з її голих набряклих ніг, не прикритих, як звичайно, панчохами, — Йон доміркувався, що сталося щось незвичайне.
Не встиг Йон ззирнутися з своєю Маріцою, зігнутою над вечерею в печі (а він завжди це робив у непевних випадках), як Прохіра скрикнула: „Валєв“! і задихана, засапана впала на лаву.
— Що таке? — в один голос обізвалися хазяї.
— Валєв!.. — могла тільки видобути з грудей Прохіра.
— Та що з вами, „матуша“ Прохіра? — прискочила до неї Маріца, покинувши свої горшки.
— Відьму бачила! — випустила бомбу „матуша“.
Ця звістка зробила сенсацію. Довге обличчя Йонове стало ще довшим, у чорних очах Маріциних блиснув огник.
— Що? Як? Коли?
Прохіра відсапувалась.
З безперестанними охами, сапанням та умліванням Прохіра розказувала. Вона почала від Адама. Вона з тисячами подробиць оповідала їм те, що вони вже добре знали од неї: описувала їм свою корову, чорну, з білими латками на спині й морді, чисту, з великим, як куфа, вим'ям. Вона подала докладні відомості про її годівлю, норови, кількість удою та якість молока і, заохочена пильною увагою слухачів, пустилась оповідати про родинні відносини тих панів, яким продавала молоко. І от! Від якогось часу корова схудла, не дає молока, не підпускає навіть до себе. Не помогла ні свячена вода, ні підкурювання, ніщо. Коли покликали знахарку, вона шепнула одне лиш слово: відьма! Ба-ба-ба! Прохіра й сама це знала. Що-вечора вона помічала, як до хлівця, де ночує корова, щось біле, немов тінь яка, отак: шусть — і щезло в хлівку. А от нині…
Тут Прохіра замовкла, з таємничим видом обвела очима хату і зупинила їх на хазяях.
Ті горіли з нетерплячки.Витягнене обличчя Йонове й іскорки цікавости в чорних Маріциних очах задовольнили її.
— Нині, за всякою хатньою роботою, опізнилась я доїти корову. Вже сонце сідає, а я тільки йду з дійницею… Йду, та ще й думаю собі: хоч вечірнього молока не дала відьмі. Коли ж це — пхнула я дійницею двері у хлівок, аж звідти як не вискочить біла сучка, та мені між ноги… Валєв! Я так і обімліла. Відьма, це ж вона — відьма! Скипіло моє серце… Ви ж знаєте, яке у мене серце… Уб'ю кляту, або вб'ю, або сама загину. Стиснула міцно дійницю — та за нею. Вона з двора — я за нею. Вона попід тином смик сюди, смик туди — я за нею. Плигнула через рівчак, у город Митрохи — я за нею. Дух з мене випирає, капці погубила та от-от дожену. Женемо просто на ваш виноград. Добігли до тину, а вона хвіст під себе, осіла на задні ноги, та й плиг через тин… а я тоді зверха дійницею, так і поперла. Ну, тепер амінь… Глянула через тин, а її, мої сусідоньки, і слід пропав, здиміла. Тільки моя дійниця висить на кущі, а коло нього стоїть ваша Параскіца…
— Наша Параскіца? — скрикнули разом хазяї.
— Еге, ваша Параскіца… волосся розкуйовджене, листя винограду в косах… витріщила на мене очі, аж мене мороз вхопив за плечі. Валєв, ще й досі не одійду від жаху…
Прохіра замовкла. Вона лиш підсапувалась.
Мовчали і Йон з Маріцою. Усім стало ніяково, немов над усіма звисла якась невиповідима думка, щось таке, чого не можна назвати, бо не воно само, а лиш неясна тінь його мигнула в цей мент.Йон дивився розгубленим поглядом, на Маріциному обличчі блукав якийсь загадковий усміх.
Потому всі разом заговорили. Пригадували прикмети, з яких можна пізнати відьму, перебирали всі способи на неї, оповідали пригоди — свої й чужі, в яких фігурували відьми та всяка нечисть, давали Прохірі ради. Маріца розходилась. Вона зняла руки вгору і клялася, що, бувши на місці Прохіриному, знайшла б таки відьму, хоч би довелось головою наложити.
Прохіра значно заспокоїлась, говорила голосно і авторитетно, хоч часом і помітно було, що її щось мучило, щось прохалося на верх і, невимовлене, мусіло ховатися за прикушеним язиком. Було вже не рано. Прохіра глянула на свої голі, без панчіх і капців, ноги і, звертаючи на них увагу хазяїв, захапалась: їй треба ще забігти до Митрохи, на городі якого вона загубила свої капці, та попрохати, щоб їх завтра вранці знайшли, бо вона вже не матиме часу, треба удосвіта вирушати на ярмарок до Кишинева. Броски теж збираються на ярмарок, вона чула, то ж до побачення.
Як тільки Прохіра за двері, Маріцца стала перед Йоном і пильно видивилась на нього. Йон звонпив під поглядом жінки, якої він боявся.
— Ти чого на мене видивилась?
— Чого я видивилась?.. Ти піди он краще та подивись, що твоя доня робить на винограднику!.. Отой виродок у печінках мені сидить… Аби ти тільки з хати, вже й її тінь пропала. Бабляється десь на вгороді, поміж бур'янами, або товчеться на винограднику день і ніч… Всю роботу хатню на мене скинула. А скажи їй що, то так на тебе подивиться своїми сліпаками, що аж страх бере за плече… Той одлюдок колись отруїть мене, побачиш… будеш мати комісію в хаті… З людьми й словечка не промовить, а перед батьком розпускає язика, побріхує… Мачуха така й сяка, вино п'є, в корчмі гуляє.
— Та ні, вона нічого не каже на тебе…
— Знаю, знаю — покриваєш кров свою… Вже коли б вона була людина, то й поводилась би по-людськи. А то люди до церкви, а вона куди? Поміж бур'ян, або у виноград з собаками товчеться? Чи бачив ти її коли в церкві?.. Скажи: бачив? А що вона робить ночами на винограднику? Кажи мені: що вона робить там?
Йон мовчав та кліпав очима, бо не знав, що робить Параскіца на винограднику. Але те, що він не мав що одповісти жінці, розлютило його. В його полових очах мигнула немов іскорка, коли він гримнув на жінку:— „Ла драку!..“[1] Ти, а не я повинна знати, що робить по ночах дівка!.. Ти хоч не рідна мати, — мачуха, а ти мусиш додивлятись за нею, „о сут драку“![2].
Плохий Йон так здивував Маріцу несподіваним протестом, що вона лиш розплющила свої чорні очі й кричала:
— Сади, сади чортами, бо й без тебе не заведеться чортовиння в хаті…
Забута вечеря обізвалась у печі. Гаряча Маріца кинулась до неї і тут тільки Йон побачив, що непереливки. Незвісно, хто кому піддавав жару: піч Маріці, чи вона печі: досить, що коло комина все кипіло, все тріщало, ламалось і бухало полум'ям, немов там на життя й смерть бились розпечені дракони.
Йон, як стій, кинувсь із хати. Тут він набив люльку, сів на призьбу і на цілі груди дихнув холодним нічним повітрям. Місяць тільки що вилазив з-за старої чорної шопи. Волоські горіхи, акації та жерделі кидали на двір і на хату довгі чорні тіні, переткані срібним промінням. На селі де-не-де червоно світились вікна, а за селом, в тіні зубчастих горбів, тяглися чорною стрічкою виноградники. На вулиці хтось голосно гомонів і сміявся.
Йонові було досадно. Він пихкав свою люльку і все думав, що жінка несправедлива до Параскіци. Звичайно — мачуха. Він згадував свій город і виноградник, той лад, який завела там Параскіца власними руками… адже ні Маріца, ні він і пальцем не приторкнулися ні до чого, все бідна дівчина сама доробила. Роботяща, тиха дівка. От тільки чудна якась… Чом вона хати не держиться? Чого раз-у-раз ховається десь од людей?.. Йонові враз ясно уявилася сцена, як її описувала матуша-Прохіра: біла сучка скаче в його виноградник, на неї зверху летить дійниця, потому все чезне: дійниця висить на кущі, а коло неї стоїть Параскіца, з виноградним листом у косах, і чудно дивиться на Прохіру.
Йон аж зайорзався по призьбі. Що вона там робить на винограднику? Чого людей полохає? Він поспішно, з нетерпливістю в рухах встав з призьби, подався за причілок, звідки видно було його виноградник, і, приклавши долоні до уст, щоб не розгубився голос, гукнув:
— Параскіце ме-ей!
Те „ме-ей“ вийшло особливо гучне й соковите; полетівши по дорозі до виноградника, воно вдарило об стіну волоських горіхів, одбилось і прилетіло знов до Йона. Йон постояв ще трохи і, не дочекавшись ні Параскіци, ні одповіди від неї, махнув рукою й подався до сіней, де вже Маріца поставила вечерю.
Йон довго не міг заснути, лежачи з Маріцою в сінях. Він все чогось чекав, немов усе прислухався, його дратував смачний храп і сон Маріци. Нарешті вже коло півночи йому почулося тихе ступання босих ніг та шаркання по призьбі. То Параскіца певно облягається, вернувши з виноградника. Тоді Йон позіхнув, перехрестив рота й заснув.
Удосвіта Броски зібрались на ярмарок. Параскіца давно вже встала та поралась коло драбини. Вона очевидячки уникала мачухи. Коли ж їй довелось стрітися з нею, то вона дістала від Маріци такий повний зненависти погляд, що аж жахнулася та прожогом вискочила з хати. Йон кілька раз поривався щось сказати Параскіці, та все у нього якось не виходило. Аж на самому відході, намагаючись зробити як найсуворіше обличчя, він гукнув на дочку:
— А гляди мені, сиди в хаті та не вештайся бозна де по садках, бо… бо… — решту він скінчив майже за ворітьми, та дівчина того не чула.
Параскіца лишилась сама в оселі.
Вона швидко упоралась з хазяйством, поприбирала в хаті, поснідала вчорайшим малаєм і, пам'ятаючи батьківський наказ, лишилась у хаті. Проходячи повз маленьке, вмазане в стіну, дзеркальце, Параскіца не витримала, щоб не глянути в нього, хоч знала, що, опріч горя, воно нічого не дасть їй.
Параскіца була негарна і через те, на її думку, нещасна. Її низький зріст, її стан і „жлуктон“, короткий і грубий, вічно порепані од чорної роботи руки, а особливо обличчя — доводили її до розпуки. Скільки раз заглянула вона в своє дзеркальце, стільки раз з глибини її дівочого серця зринав ревний жаль на власну бридоту, і руки мимохіть здіймались до обличчя та розгладжували дрібненькі зморшки, що мов легким павутинням заснували її твар. Та дарма! Шкура на обличчі не розгладжувалась, а лиш натерті місця червоніли, і з дзеркальця виглядало таке ж саме погане обличчя, з непомірно довгим носом, кислими устами та червоними, тільки що натертими, плямами. Досада закипала на серці в Параскіци і пекучими слізьми спадала з сірих, олив'яних, отаких саме, як ті олив'яні ложки, що лежать у миснику, очей. Бунт!.. Ота сама Параскіца, тиха, покірлива, сумирна, починала бунтуватись кожним своїм фібром проти невірної долі, що так її скривдила; зціплювала зуби, зсувала брови і, розпучливим рухом шарпнувши за коси, важкими хвилями кидала їх на нервово тремтячі від плачу плечі. Ну, що їй з тих густих, соболиних брів, що зрослись до купи та високо знялись над очима, як два орлячі крила у вільному розмаху? Сова, чиста сова! Навіщо їй ті роскішні довгі коси, пиха й гордість дівоча, миті, чесані й плекані з таємними дівочими надіями, коли ті коси ані трохи не скрашали молодого, а проте, як старе, зморщеного обличчя.
Часто, знесилена муками безпомічної розпуки, з мокрим од сліз обличчям, з розпущеними косами, німіла Параскіца десь у кутку на лаві. Потиху, непомітно, на місце розтопленого слізьми жалю, прилітали солодкі, цілющі мрії. Вона, як царівна-жаба в казці, скидала з себе бридку шкуру і з'являлась у всій пишноті молодої краси, — струнка, з білим як крейда чолом, з ясними мов зорі очима, щаслива, повна протилежність дійсності. В її серце, як сильна вода, хвилями било кохання і все для нього, для найкращого парубка на селі… Джок… заздрі погляди подруг… стискання рук… тихі, темні ночі, повні чарів кохання, поцілунків, солодкої млости і щастя без краю…
Параскіца могла довго отак просиджувати, упиваючись солодкими, барвистими мріями, але доволі було, щоб око її впало на маленьке, вмазане в стіну дзеркальце — і всі її мрії, все щастя її щезало, мов дим. Звідти дививсь на неї бридкий вид, її образ, який — вона певна була в тому — лишивсь там під блискучим скляним поверхом, щоб вічно нагадувати їй про її недолю, опущенність, самотність…
Дві відради вона мала в житті й обидві відняла їй її щербата доля: перша відрада, то її рідна мати, така добра і кохаюча: на саму згадку про її образ, неясно виринаючий з минувшини, сльози капали з Параскіциних очей. Вона вмерла, а її місце заступила Маріцца. Друга радість… Ні, Параскіца не може згадати її, бо її щось пече коло серця, щось підступає до горла й душить. Ой, як важко було розбити і розвіяти дівочі мрії, так довго плекані й пещені в самотньому серці…
А на що було їй бридкій, убогій зводити очі на нього, першого в селі „орликева“, гарного, як молодий місяць на небі? Руда, гидка ящірка закохалася в сонце. Так ящірка щасливіша за неї: вона вилізе на сонечко і воно пестить її, обіймає своїми парусами. А очі її сонечка — Тодораки ніколи з ласкою не спочинуть на ній. Всю їхню красу й тепло забрала ота… мачуха Маріца. З тогу менту, як вона побачила їх разом, кров захолола в її жилах, серце стало крижиною і холодне, пекучо-холодне, б'ється в грудях і болить, і ниє, і не дає супокою.
З того часу вона ще більше почула свою самотність на цьому світі, де водяться такі гади, як її мачуха. Вона без жалю покинула товариство дівчат та парубків, де була останньою, дякуючи своїй бридоті, одмовилась од музик, „клак“ та вулиць, навіть хати власної одцуралася, де вона раз-у-раз почувала на собі мачушине око; в оці було стільки лихої втіхи, зневаги та видимої зненависти, що Параскіца терпла вся, холола і в живім почутті власної вини маліла до розмірів сірої пилинки.
Єдиним місцем, де вона почувала себе спокійною, був батьківський виноградник, німий свідок її мрій, мук та жалів. Вона покохала те море кучерявої зелени під блакитним шатром з його захистками, холодком, самотністю. Вона поклала стільки сил, стільки праці в цей клаптик землі, вона власними руками виплекала оті розкішні, яро-зелені кущі з тоненькими вусиками та дронами ягід під лапатим листям. То були вірні, незрадливі приятелі, серед яких душа її спочивала од усіх кривд світа. Там їй сходив день, там, стрічала й ніч її.
І от тепер її батько, якого вона любила за добрість та жалувала за кривди, які чинила йому Маріца, наказав їй не ходити на виноградник. Чому? Параскіца не розуміла.
Вона сиділа оце слухняна в хаті й нудилась без роботи. День уже звернув з полудня. Сонце нестерпуче пекло крізь вікна, в хаті було тихо, лише мухи роєм літали під стелею та докучали дівчині. Вона вийшла на подвір'я. З майдану долітали до її вуха згуки жвавої булгаряски, причепурені дівчата купками прямували вулицею на „джок“. Параскіца влізла в кошницю, яку замість кукурудзи на половину виповняли качани, і примостилась на самому вершечку. Вона висунула голову крізь широку шпару поміж ділинами і глянула на вулицю.
Саме коло кошниці проходило кілька знайомих дівчат, котрі, замість привітатися до неї, жахнулись і, показуючи на неї пальцями та з криком „вона“! „вона“, побігли далі, лопотячи спідницями та здіймаючи куряву. Параскіца нічого не зрозуміла. Вона навіть озирнулася навкруги, думаючи, чи нема кого коло неї, та гадаючи, що ту сцену викликала не вона, а хтось другий… якого вона не бачить. Але нікого, опріч її, не було. Зацікавлена, вона висунула голову на вулицю і глянула за дівчатами. Звідти надходила баба Аніка з своїми внучатами. Параскіца зраділа. Та баба завжди виявляла до неї свою прихильність. Та на цей раз, на диво Параскіці, порівнявшись з нею, загадково якось зирнула на неї, пригорнула до себе внучат, мов захищаючи від кого, і минула її, не привітавшись навіть. Параскіца нічого не тямила. Що це нині сталося з людьми, що якісь такі незвичайні з нею? Це так заболіло її, чуйну на всяку образу, що вона зарилася в качани і так, в гірких думах пролежала, до вечора.
Вже сонце сідало, коли Параскіца згадала, що пора варити вечерю, бо незабаром батько з мачухою повернуть з ярмарку.
Броски повертали з ярмарку зараня. Чутка про те, що матуша-Прохіра виявила відьму, і що відьма та ніхто инший, як дочка Броскова — Параскіца, розійшлась поміж усіма „магазаніями“ Йоновими. На ярмарку ходило вже кілька версій вчорашньої події — Параскіца фігурувала як родима відьма — і коли одна з них дійшла до Йона, він так обурився, що полаявся та мало не побився з сусідом, який по-пріятельски остеріг його перед родинним лихом. Згодом, правда, запили в корчмі, але при тім Йон такого наслухався про свою дочку, що в його забобонній голові разом повстали згадки про чудне, незрозуміле для нього, поводження дочки та стурбували й налякали його.
Хто його зна! Адже ходить лихо по людях… Він ніколи не сумнівався в існуванні відьом на світі і тепер мороз хапав його за плечі од одної думки, що його рідна донька — відьма.
Маріца своїми загадковими усміхами та сумним хитанням голови, з яких можна було доміркуватися, що вона давно все знає, та мовчить, ще більше непокоїла. Забобонний страх прокинувся в йому, уява, підсичена темнотою, творила й підсувала всякі страшні образи. Він конче мусить запевнитися: чи носить Параскіца хрестик на шиї, бо відьма хреста боїться і не почепить його на шию. Маріца згоджувалася з Йоном.
Як тільки Броски вступили в хату, Параскіца зробилась неспокійною та наче шукала нагоди втекти звідти. Але Йонові так пильно було заспокоїтись, що він звелів їй лишитися. Параскіца не звикла, щоб батько звертав на неї увагу, і лише видивилась на нього, зачудована. Ще більше здивувало її, коли вона побачила, як мачуха приступила до печи, і крадькома, але так, щоб усі бачили, перехрестила горщик з мамалигою.
Йон звелів Параскіці розщібнути сорочку на грудях. Налякана дівчина вхопилась рукою за те місце, де сорочка розщібалася, і стояла мов скам'яніла, видивившись на батька великими очима.
Йона взяла злість. Ось вона, та відьма! Почула небезпеку!
— Розщібай зараз, кажу! — гримнув він.
Параскіца затремтіла і, залякана, почала розщібуватись… Це їй ніяк не давалось, гудзик заплутався в петельці, руки тремтіли. Врешті, сорочка якось розщібнулась і з-під неї показались жовтуваті перса, а між ними, на чорній мотузочці невеличкий срібний хрестик.
Йон взяв у руку хрестик, подержав його, потер між пальцями і показав Маріці. Та глянула од печі, похитала головою і нічого не промовила.
Йонові наче камінь з грудей спав. Легше якось зробилось на серці, хоч разом з тим соромно перед дочкою. Та все ще стояла на одному місці розхрістана, здивована й несміла.— Закрий… Закрий перса! Та держись мені хати, не блукай по ночах!
Параскіца зашарилась вся. Сором гарячою хвилею залляв її лице. Вона затулила рукою голі перса і прожогом вискочила в сіни.
Йон ззирнувся з жінкою. Та, з засвоєним в останні часи загадковим виглядом, здвигнула плечима. Потому, несподівано для Йона, пискливим голосом почала жалітися на брехні людські. Може, дівчина нічого не винна, а на неї таке зводять. Правда, чудна вона, нелюдима — та вже й такого не може бути, про яке розказують люди. Глуха Маріора клялася й божилася, що бачила Параскіцу на журавлі од колодязя: стояла вночі проти місяця і все щось наче сіяла на землю. А Іордохі Карабуш жалівся, що щось йому зав'язало ликом ворота і зараз після того коняки заслабли, — вже нічиє діло, каже, як Параскіцине. Наслухалась вона на ярмарку, аж сорому наїлася. А все певно брехні — поговори людські.
Наскільки Йон чудувався, що Маріца обороняла нелюбиму пасербицю, настільки пригнітило його те, що люде оповідають про Параскіцу. Але той хрест, що він бачив на власні очі? Відьма хреста не носить. А може то мара була — не хрест? Йон не відав, що думати, та не міг заспокоїтись.
Для Параскіци настав чудний і разом з тим важкий час. Усе одмінилося для неї, все стало загадковим, незрозумілим.
Батько очевидячки стежив за нею. Куди б вона не повернулася, скрізь вона чула на собі пильний погляд батькового ока. Маріца рішучо перемінилася в відносинах до неї. Вона тепер так лагідно й солодко обзивалася до неї, особливо при батькові, хоч при тім ніколи не забувала крадькома, але так що Параскіца завжди помічала, хрестити все, за що Параскіца бралася. Вона хрестила глечик з водою, з якого дівчина пила, хрестила піч, коли до неї приступала Параскіца, навіть курей, яким та давала їсти. Це все так бентежило Параскіцу, що вона не витримала і знов почала пропадати на винограднику.
Однак, і на винограднику не могла вона знайти вже колишньої самотности. Часто, коли вона затоплена в задуму сиділа під кущем, згорнувши руки, до вуха її долітав якийсь шепіт. Озирнувшись, вона часто стрічалася з горючими цікавістю очима, що дивились на неї з-за розсунутих кущів; її вистерегали, підглядали, шептались при ній. Чого? Вона не розуміла. Вона лиш згадувала як в останні часи всі тікали від неї, знехотя одповідали на привітання, або й зовсім не одповідали, тикали на неї пальцями, поглядаючи скоса лихим поглядом. Що воно все має значити? Чого од неї хотять, що вона задіяла людям лихого? Хіба вона заважає кому тім, що не гарна, що бідна, скривджена?
Живий жаль брав дівчину за серце, рясними слізьми обливала вона не тільки лице, а й лапатий виноградний лист, що так пестливо обіймав в її улюбленій криївці на винограднику.
Врешті — сталося. Це було так: ні Йона, ні Маріци не було дома. Параскіца, користуючись з того, вхопила куфи на коромисло і побігла по воду до криниці. Криниця була на майдані. Як тільки діти, що гралися на майдані, заглянули Параскіцю, — вони в один мент розсипалися в різні сторони та поховалися за ліси, звідки визирали на Параскіцу дитячі їхні оченята. Біля колодязя стрибали лиш горобці, покльовуючи щось під цямриною, і те, що вони не розбіглися од переляку, так зворушило її, що вона видобула з кешені якісь кришки та посипала їм. Її тішило, як горобці заметушилися, навперейми видираючи один від одного крихти.
Поки горобці дерлись з-за окрушин, Параскіца набрала води й скинула коромисло на плечі. В той мент з-за ліси щось влучило її грудкою межи плечі. Параскіца скрикнула та озирнулась. З-за ліс посипались на неї грудки, камінці та порох.
— Шедз бінешар! — спалахнула Параскіца й посварилася рукою.
Дітям немов тільки цього й треба було: з галасом, тюканням та свистом вони повискакували з своїх криївок і обпали Параскіцу. Та спочатку хотіла оборонятися, але коли її стрів град камінців та грудок, побачила, що не дасть собі ради з отарою напасників, і пустилась на втьоки. Люта й налякана, вона бігла придержуючи відра, щоб вода не хлюпалась, а за нею, мов хорти за звіриною, гналась дітвора та обсипала її грудками й порохом.
— Тю-у… — верещав довгоногий дванадцятилітній Іокаш, син Прохірин, який давав нападові привід… — Бий її, хай не одбирає молока коровам! Стригойка!
— Стригойка! Стригойка!.. — хором заверещали діти й обсипали Параскіцу хмарою пилу.
— Стригойка!… Стригойка!.. Молоко від корів одбирає… Стригойка!..
Параскіца раптом зупинилась. Те слово іскрою пройшло по її тілу. В голові блискавкою промайнув цілий ряд згадок, окремих фактів з останнього часу, незрозумілих досі і разом освітлених одним словом: відьма!
Скажена лють вхопила дівчину за серце і вона з звірячим риком кинулась на дітей. Передня куфа спала їй на ноги та притовкла їх, а задня, згубивши рівновагу, облила її водою, але Параскіца не звернула на це уваги. Вхопивши коромисло, вона кинулась наздогінці за дітьми, що, налякані тим вибухом лютости, з жахом тікали од своєї офіри з криком: „Валєв! Валєв! Стригойка!“
Параскіца неслась мов буря. Очі її горіли, перса важко дихали, коси розпустилися. Вона навела такий жах на дітей, що ті не своїм голосом верещали та бігли, що було духу. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя не було вже жодного напасника: всі встигли втекти перед лихом. Вона вилаялась і, голосно хлипаючи, з плачем побігла додому. Люди ззиралися на неї, коли вона бігла мокра, заболочена, обсипана пилом і з розплетеними косами. Параскіца вскочила в город і припала, голосючи, лицем до землі. Вона тепер знала, на віщо батько шукав хреста в неї на грудях, чого мачуха хрестила горшки та пороги, вона зрозуміла тепер лиховісні погляди тих, з ким вона стрічалася. І пекла, боліла несправедливість людська, її душило велике лихо, що так несподівано, ні за що, ні про що впало на її голову. Вона — відьма! Але ж це брехня, але ж це вигадка, гидка, безглузда вигадка! Вона готова цілому світові крикнути у вічі: брехня! брехня! А тимчасом та брехня пекла її, скорпала її за серце нетерпучими болями, яких Параскіца не могла втишити, б'ючись головою об землю та обливаючись гарячими слізьми.
А тимчасом по селі луною розкотилася вістка. Розказували, як Параскіца серед білого дня чаклювала коло криниці. Щось сипала у воду, та на всі чотири боки від криниці. Люди одмовлялися брати воду з тої криниці, деякі намагалися, щоб Броски власним коштом освятили закляту криницю. Йон не мав одбою од настирливих людей: вони вже не варувалися його та вкладали йому всі поголоски, що котилися по кутку про його дочку. Показалося, що не тільки Прохірина корова перестала доїтись, — більш десятка корів зробились офірою Параскіциного відьмування, чим дуже засмутили своїх хазяйок. Йон мусить якось зарадити лихові, щось зробити. Але що? Що? Ладу не знав та гризся.
То ж він дуже зрадів, коли матуша-Прохіра прийшла до нього на нараду, ще й чоловіка свого — Йоча Галчана — привела з собою. Йон приніс карафку білого вина, Маріца поставила свіжі плачінди — і нарада почалася. Перший голос мала Прохіра, жінка поважна та досвідна. Її не вдоволяло те, що Йон бачив хрест на шиї в Параскіци. То може бути омана. Треба ось що зробити: в неділю повести Параскіцу до церкви. Скоро почнуть співати, „Іже херувими“ — треба помічати: коли вона відьма, то не витримає і загавкає, заскиглить, мов пес. Це вже така певна прикмета, яка не одну вже відьму вивела на чисту воду.
Йоч, гладкий, червоний молдуван з масними очима та їжакуватими обстриженими вусами, лиш коротко засміявся та махнув зневажливо рукою.
— Ет, все те дурниця… бабські вигадки. А чи дивились ви, чи є в неї… теє…
— Що таке — теє?… — визвірилась на нього ображена жінка.
— Ну, що — теє… звісно, теє… звісно, без чого відьма не буває… хвіст.
Йон і Маріца заперечили. Ні, вони не додивлялися — чи є в неї хвіст.
— О то-то й ба!… А це перше діло: без хвоста відьма не буває, без хвоста відьом ніхто ще не бачив… Треба конче оглядіти її… Коли вони хочуть, він готов зараз зробити їм цю прислугу… Він вже не помилиться, добре обдивиться скрізь…
Але Прохіра запротестувала. Вона гостро глянула на чоловіка, на його червоне сите обличчя, на якому грав масний усміх. О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й бажання та нехай він сидить, не рипається, в бабське діло не мішається.
Йоч не збентежився одначе поглядом жінчиним: він твердо стояв на свойому радикальному способі — оглянути: є хвіст — відьма; нема хвоста — не відьма.
Гадки розділилися. Йон з Прохірою стояли на першому проєкті та покладали надію на службу божу; Маріца схилялася на Йочів бік. Прохірин проєкт взяв, однак гору. Поклали в неділю повести Параскіцу до церкви: побачити, що з того вийде.
Параскіца випадково дізналася про цю постанову: в „магалі“ тільки й розмови було, — як поведуть її в неділю до церкви, як вона серед „херувимської“ заскиглить, мов пес, і тим виявить мирові своє відьомство.
Дивна річ! Параскіца приняла підслухану новину байдужно, наче вона не її торкалася. В останні часи вона почувала себе такою втомленою, такою апатичною, байдужною до всього, немов вона й світ — були два бігуни, які ніколи не стрінуться з собою.
Але їй все однаково. Нема на світі щастя, нема долі, ще за життя могила людині мила…
Неділя мала бути за три дні. Чутка про те, що в неділю в церкву мають привести на спробунок відьму, і що вона там конче об'явиться, зігнала до церкви таку силу народу, що всі цікаві не могли в ній уміститися і товпились на цвинтарі. Дівчата, зодягнені по-святочному, на силу захищали свої накрохмалені спідниці від натиску. Молодиці все шепталися між собою та нетерпеливились, що так довго нема Параскіци. Коли який цікавий пробивався крізь юрму до церкви, всі, як один повертали голови до дверей. Чоловіки й парубки повилазили на крилас, щоб було видніше. Матуша-Прохіра була мов на власних іменинах. Вона вешталась по церкві не з меншою повагою, як паламар, що ставив свічки. На ході вона одним таємничо шептала щось, другим кивала головою або робила якісь знаки. Йоч навіть у церкві не міг позбутися масного усміху і, кидаючи очима на жіночу половину, шептався з своїми сусідами. А Параскіци не було. Вже й піп показався з царських врат, починаючи службу, а Параскіци нема. Люди виявляли нетерпеливість. Аж ось коло дверей зробився рух і хвилею покотився аж до передніх рядів вівтаря. Широкою дорогою, може навіть надто широкою для того незначного одвідувача, вступила Параскіца до церкви, з спущенними додолу очима, несмілива, засоромлена, в чистій, але непишній одежі. За нею з виглядом невинної офіри сунулась Маріца, а позаду і Йон. Кілька сот очей цікаво впились у Параскіцу, наче бачили її вперше. Ті, що стояли далі, витягали шиї та навалювались на других, щоб було видніше. Коли Параскіца наблизилась до дівчат, щоб заняти відповідне місце, ті так і шарахнули від неї, мов од вовка. Круг Параскіци зробилось так просторо, що навіть попадя могла б їй позаздрити. Але той простір тільки додав жалю дівчині і вона, щоб не бачити людей, отих лихих, недобрих людей, опустилась навколішки з благанням до бога — бога доброго, милосердного, який бачить усі кривди людські, знає й невинність. Параскіца ревно молилась, а навкруги її хвилювалась зацікавлена та наелектризована юрма. Надаремне молоденький, чорнявий піп виявляв усю красу свого м'якого голосу, надаремне вкладав він так багато почуття у свої вигуки: його вірних парафіян цікавило зовсім не те. Всі очікували чогось незвичайного, і коли стежили за службою божою, то лише на те, аби не пропустити „Іже херувими“. Тоді мало статись те, чого всі з таким напруженням чекали, мала об'явитись відьма собачим виттям та гавканням. В церкві було душно. Така церква не могла вмістити так багато парафіян; люди тіснилися, щільно пристаючи один до одного, і формувалося одно велике тіло, гаряче, пітне, дихаюче сотнями ротів. Гарячий людський віддих, змішаний з димом ладану та чадом свічок, сірим туманом висів над головами, і здавалося, що ту душну наелектризовану атмосферу ось-ось перетне блискавка, вдарить грім і струсне стіни своїм могутнім гуркотом. Ото ж, коли час наближався до „херувимської“, очі розгорялись сильніше, неспокій зростав, в'язи боліли, бо треба було дивитись через голови сусідів, гнітив навіть. Далі трудно було витримувати. Та от все стихло як перед бурею, і крилас торжественно, спочатку тихо, а далі все дужчаючи, загудів „Іже херувими“. Люди стрепенулись. На лиця вдарив наче холодний вітрець. Обличчя витяглися зблідлі, а очі, цілі сотки очей, впилися в Параскіцу. Параскіца стояла навколішках і молилась. Вона сама, благаюча та протестуюча проти людської несправедливости, вона сама несвідомо чекала моменту, коли співатимуть „херувимську“. І от, як тільки розлягся тихий, величний хор, щось важке, пекуче покотилося їй під горло і прохалось на верх роздираючим криком. Жах обхопив Параскіцу й обляв холодним потом. Вона ледве здержала той крик. Вона конвульсійним рухом поклала на себе великий хрест і вдарила поклона, стискаючи міцно руки. Невже — правда? А люди ждали. Без найменшого руху, з затамованим віддихом, затопивши палаючий зір у лежачу долі відьму. Тимчасом херувимська минала, як літня ніч. Морок щез і світло свідомости, що нічого таки не сталося незвичайного прикро вразило напружену масу. Ще хвилинку люди стояли тихо, немов не вірячи в розчарування, немов чогось ще сподіваючись. Але все було, як і перед хвилею: Параскіца хрестилась та била поклони, а на обличчях оточуючої її жіноти малювався кислий вираз. Юрма ворухнулась, пробудилась од сну, незадоволена та роздратована. Немов досада взяла на Параскіцу, що завела їх у сподіванках.
Дехто зараз же вийшов з церкви на свіже повітря. Йоч був в ажітації та щось з гарячковістю шептав свойому сусідові. Він зирнув на свою жінку; та, засоромлена, здивована, зносила очі догори, немов питаючись у бога, що ж це таке сталося?
Служба божа скінчилась. Люди поспішно виходили з церкви. Дехто жалів Параскіцу, уважаючи її офірою поговорів. Матуша-Прохіра була ні в тих, ні в сих. Вона ж сама дала раду, вона ж роздзвонила по світу і тепер з того всього нічого не вийшло. Зате Йоч Галчан триюмфував. Він знав, що так скінчиться, бо не його послухали. Він радив, і тепер знов радить, оглянути дівчину: є хвіст — відьма, нема — не відьма. От все! Другого способу нема. Дехто потакував йому і навіть Прохіра, щоб вийти з прикрого становища, схилилася до Йочового способу, особливо в такому випадкові, коли відьма хитра, злісна та досвідчена.
Йон ішов поруч Маріци значно заспокоєний; очевидячки, більше у цій всій історії з Параскіцею брехень, ніж чого. Він був радий, що так скінчилося, що люди заспокоїлись і що йому не доведеться святити власним коштом заворожену буцім Параскіцею криницю. Він ділився своєю радістю з Маріцею, хоч та якось холодно приймала його задоволення. Вона неприязно поглядала на Параскіцу, бліду, немов стривожену чимсь та поспішаючу додому зі спущеними додолу очима.Зорі блимають над Параскіцею, а навкруги її темно і тихо. Цупко покручені кущі винограду безладно розповзлись по вогкій землі, спутались гілячками і напнули над землею гарний намет густого листя та великих, важких грон. Виноград уже достигав. Цілий день, під палючим серпневим сонцем, поволі йшов таємний процес наливання ягід; тепер, напів прозорі жовтіючі та червоніючі китяги солодко дрімають серед лапатого листя та легких випарів землі. Їх стережуть від лихого ока та всяких пригод начеплені на кілки овечі, коров'ячі та кінські черепи, що неясно білілись скрізь по винаграднику.
Параскіца сидить на улюбленому місці, під великим крислатим кущем. Вона дивиться у простір, але кущів не бачить. Перед очима її церква, повна люду… Співають херувими; а її під груди щось підкочується, лізе з горла і так хочеться крикнути дико, не своїм голосом. Що воно таке? Звідки взялося таке чудне бажання? Це питання кілька день морочить її, не дає спокою. З тої пам'ятної неділі з нею часто буває таке, вона почуває в собі щось досі невідоме. Почне молитися — і не може: якась сила душить за горло, проситься з грудей божевільним криком. А то видається, що вона стала легкою, такою легкою, як пір'їнка — от-от здійметься угору й полетить кудись та накоїть лиха. І все кортить зробити щось лихе, погане. Наприклад: полетіти до Прохіри, сісти на її корову, крикнути і, лупцюючи її босими ногами, нестись з розпущеними косами в скаженій гонитві, аж поки налякана худоба не випустить з себе духу… Або поробити щось Маріці… Перекинути її, наприклад, у сучку… худу, миршаву, з підібганим хвостом сучку… Вона до хати, до страви, холодна й голодна, а її відти: „Циба!.. А не підеш, погана!..“ Вона до Тодораки, а він її ногою в бік: „Циба, собака…“ Вона це може зробити, почуває в собі силу. Але, господи, що — вона? Невже люди говорять правду? Невже вона… відьма?… Ні… ні, здригується Параскіца і протирає очі, бажаючи одігнати від себе ті чудні образи й думки. Це вона розпускається, це лихий „дрозку“ підступає до неї, бо вона тепер не молиться, бо вона забула тепер бога. Параскіца христиться, скупчує увагу і, здіймаючи очі до зоряного неба, побожно приказує: „Тати апостру, каре єща шієрші ла поминд…“
З-за гори випливає місяць, наче визволяється з чорної хмари, що залягла край неба. Срібний світ тихо підбирається до виноградника, залазить між кущі, падає на китяги. Звірячі черепи на кілках побіліли й кинули поза себе довгі, рогаті тіні. Виноградний лист вирізується з темряви й ніжно тремтить разом з тонким вусиком у місячному сяйві.
Параскіца не кінчає молитви. Їй видалось, що он той баранячий череп, білий, як сніг, моргнув на неї своїм порожнім, витекшим оком. Параскіца напружила зір. Ні, нічого. Вона знов зняла очі до неба, проказуючи молитву, коли з правого боку щось мигнуло. Параскіца зирнула вправо. Там, на довгій тичці, хиталась біла рогата голова корови і виразно осміхалась до Параскіци. Параскіца завмерла. Коров'ячий череп усе осміхався лукаво до неї, вирячившися своїми очима-дірами. Параскіца почула мурашки за спиною…
Щось шелеснуло. Вона, сполохана, обернулась у той бік, але там нічого не було, лиш місячний промінь, мов біла велетенська рука, простягся під кущами до винограду. Параскіца тремтіла і боялась знов стрітися очима з порозвішаними по винограднику черепами, хоч її так і тягло щось зиркнути в той бік, де, вона знала, висіла кінська голова, та вона не насмілювалась. Раптом вона почула, що за плечима в неї щось стоїть. Мов обмерла, скрутнулась вона на місці, знявшись на ноги, і стрілась очима з тою кінською головою, на яку боялась глянути. Кінська голова спокійно висіла на кілку, сліпуче біліючи проти місяця, і мала зовсім невеселий вигляд. Проте, Параскіцу обняв холодний страх перед тим, що, їй здавалося, мало ось-ось статися і гнітило її великим передчуттям.
І білі черепи, такі лячні нині, і чорні холодні кущі з покрученими лозами, і місячний світ, що мов велетенські руки білого страховища, простягавсь до них, а врешті, невідомий досі душевний процес, такий чудний і загадковий — усе те обняло її жахом холодним і обезвладнюючим. Параскіца хотіла бігти — і не могла: ноги немов приросли до землі, а широко розплющені очі пильно вдивлялися в простір, наче ось-ось мали побачити щось незвичайне. Коли вона перемогла себе, вона нерівною ходою, мов п'яна, швидко тікала з виноградника, путаючись в зарослях та здригаючись, коли мокрий від роси лист виноградний несподівано доторкався до її лиця або шиї.
Кілька день Параскіца ходила, мов затравлена. Думка її уперто працювала в одному напрямку: вона пригадувала все, що чула в дитячих літах про відьом, і всі прикмети їх рівняла до тих чудних почувань, які турбували її останніми днями. Вона все більше і більше впевнялася, що люди не помиляються, що вона відьма — і ця свідомість заморожувала кров у неї. Вона не ходила вже вечорами на виноградник, бо їй здавалося, що черепи сміються з неї та промовляють: „Стригойка!“
Лежачи вночі на призьбі, вона довго не могла заснути, мордуючись усякими чудними думками, що мимохіть лізли до голови.
Раз над ранком Параскіца не могла сказати, чи вона спала, чи ні — з нею щось сталось, вона знов почулась легкою, як солома. Легкий вітрець обвіяв її і щось тверде й холодне, мов гадюка, залоскотало її по литках: то був хвіст довгий, твердий, з волохатим пучечком на кінці, мов у корови. На голові, підіймаючи волосся, вискочили ріжки — вона не бачила їх, але чула. Якась шалена злість засвітила їй очі й запалила серце. В одну мить вона знялась вгору, кинулась у вихор, який закрутив її й поніс над землею. Вона летіла, а круг неї свистів та гудів вітер, роздуваючи лихий поломінь в її відьомському серці.
Вранці її знайшли зомлілу коло Галчанового обійстя. Її очутили і завели додому. Вона сиділа бліда й пригноблена на призьбі, оточена купкою цікавих, і нічого не оповідала на розпитування. Вона боялась поворухнутись, бо їй все здавалося, що її залискоче по голих ногах довгий і твердий, мов гадюка, хвіст.
Подія зробила в магалі велику сенсацію. Магала, заспокоєна досвідом, свідком якого була в неділю у церкві, загула знов. Спосіб Йоча Галчана, про який він кричав усякому стрічному, став популярним і сподобався сполоханим. „Магала жіям!“ Всі згоджувалися, що тільки хвіст становить безперечну прикмету відьми і лиш присутність або одсутність його у Параскіци може покласти якийсь кінець справі. Йона атаковано зо всіх боків: він мусить згодитися, щоб його дочку оглянули, бо як не згодиться, то вони й самі знайдуть спосіб, село не буде терпіти далі пакости!
Змучений забобонним страхом, Йон згоджувався на все: йому й самому докучила вся ця історія, і він охоче покладе кінець їй.
В найближчу неділю мали одбутись оглядини. Зараня в неділю, ще люде й з церкви не вийшли, матуша-Прохіра була вже в хаті Бросків. Вона з такою торжественністю помагала Маріці прибирати світлицю, наче нині попи мали святити хату її сусідів. Раду підстеріг Параскіцу на дворі й закликав у хату. Прохіра все назирала за нею, щоб не випустити її з хати. Вона була певна, що дівчина передчуває те, що має статись, і лишень шукає слушного менту, аби вискочити з хати — тоді шукай вітра в полі. Прохіра дійшла до такої обережности, що навіть приносила з сіней води Параскіці, коли та хотіла напитися, а сінешні двері засувала на засов. Вона все шепталася по кутках з Маріцею, наче обговорювала план кампанії, та робила знаки Йонові, який з видимою тривогою без перестанку виглядав у вікно. Параскіці все те здалось непевним. Вона помічала, що щось робиться незвичайне і з видимою трівогою водила очима за кожним рухом присутніх. Маріца, пошептавшись з Прохірою, вийшла з хати і за кілька хвилин привела з собою глуху Маріору, здоровенну, мов катюга, жінку з грубезними жилавими руками та з витрішкуватими очима. Вона мала властивість усе обнюхувати і за хвилину не було речи в хаті, дух якої не був би їй знайомий. Так вона винюхала карафку білого вина, сховану Йоном за припічком, і хоч заявила, що гріх вживати трунок цей, поки не вийдуть з церкви, однак налила собі скляночку й вихилила з видимим задоволенням.
Чим ближче було до виходу з церкви, тим Йон частіш зазирав у вікно. Врешті він помітив купку людей, що прямували до його хати. Незабаром зо всіх боків надходили люди. Молодиці в святочних одежах, з поважним настроєм від служби божої, стовпились перед самими дверма. За ними видко було громаду чоловіків, старих і середніх, і лиш тільки один Йоч Галчан зашився поміж жінок та про щось жваво балакав.
Дівчата й парубки стояли осторонь, зате дітвора, як мухи страву, обліпила вікна.
Коли Параскіца побачила в вікні юрму народу, божевільний жах обхопив її. Для неї стало ясним, що то прийшли по її душу, що її зараз поведуть топити або спалять на вогнищі, як відьму в давні часи.
Вона з виглядом зацькованого звірка, з широкими від жаху очима, забилась по хаті, шукаючи виходу. Але в ту ж мить Прохіра з Маріорою вхопили її за руки і придержали її на місці. Йон став коло дверей, готовий краще трупом лягти, ніж випустити дочку з хати. Маріца, згорнувши руки під хвартухом, з загадковим усміхом дивилась на ту сцену.
— Валев… — не своїм голосом верещала Параскіца, вириваючись з міцких рук. — Пустіть мене, тіточко. Ой, нудно мені, ой, смерть моя.
— Тихо будь, не бійсь, — заспокоювала її „тіточка“ і тягла до ліжка.
Тут Параскіца не стямилася, як всі спідниці її опинились на голові в неї, а сильні руки повалили її на ліжко. Параскіца хрипіла та борсалась, мов звір у пастці, під важким тілом глухої Маріори, і лиш инколи, як визк недорізаного поросяти, вибивався з-під спідниць розпачливий протест Параскіци.
Прохіра подала знак рукою, і Йон кинувся одсувати сінешні двері, до яких нетерпляче вже добивались. Ціла хвиля народу разом кинулась до сіней, але Йон енергічно спротивився: він буде пускати по одному, по двоє.
Нетерпелива юрма ґвалтувалась: усім хотілось зараз побачити хвіст у відьми, особливо репетували ті, чиї корови стали офірою відьми. Галчан поривався першим увійти в хату, але молодиці не пускали його, бо він мущина і йому не слід дивитись на дівочий сором. Це доводило Йоча до лютости, ображало, як автора ідеї, і він з піною в роті лаючись та розштовхуючи всіх, перся до дверей.Йон пускав лиш жінок, по дві, по три за раз. Вони наближались до ліжка, мацали й оглядали видиму половину Параскіци, пильно і сумлінно, мов корову на ярмарку, і розчаровані уступали місце другому гурточку, що вже надходив з сіней. Параскіца вже не борсалась, не кричала. Вона запевнилася, що її не топитимуть і не пражитимуть на вогні. Вона зрозуміла, чого від неї хотять, і лежала мовчки спокійно. А люде йшли одні за другими, мов на прощу, і оглядали її, і доторкались до неї. Параскіца їх не бачила, але по голосі, або по грубому пальці, що чула на свому тілі, догадувалася, хто приходив до неї з візитою. От тітка Аніта, що живе коло цвинтаря, а оце баба Домніка, мати Іордоки, найкращого хлопця на селі. Параскіці було душно, їй трудно було дихати в хвилі спідниць, що збились на її голові, але вона не зважувалась вже змагатися, бо добре знала, що дужі руки обох жінок осадять її знов на місце. То ж вона зігнута вдвоє, в незвичайно незручній позі, тихо лежала і з резигнацією приймала гостей, що одні за другими одвідували її, мов на йменини.
Тимчасом на дворі учинився заколот: Йоч Галчан гаряче боронив свої авторські права й поривався до хати. Зважаючи на його завзятість, Йон мусів порадитись найповажніших жінок, які по недовгій розвазі поклали допустити з мущин тільки Йоча, маючи на увазі не останню ролю, яку він грав у нинішньому важному випадкові.
Йоча впустили.
Червоний і схвильований він підійшов до ліжка, а його масні очі так і забігали від купи спідниць, аж до гарних панчіх Параскіци. Він постояв кілька хвилин над Параскіцою з видимим розчаруванням, лапнув її злегенька долонею й авторитетно промовив:
— Ні, не відьма!..
В той мент Прохіра й Маріора пустили Параскіцу. Вона поспішно випутала голову з спідниць, і хоч лице її горіло від сорому, серце радісно тріпало в грудях, і якийсь солодкий спокій розлився по всій її істоті: вона тепер напевне знала, як і всі люди, що вона не відьма.
30 червня 1898 р.
Чернигів.
ПРАВЛІННЯ — Харків, Палац Праці, ном. 126.
ТЕЛЕФОНИ — 8-76, 44-04, 44-05, 29-88.
ЦЕНТРАЛЬНА КНИГАРНЯ ТА СКЛЕП — Пл. Рози Люксембург, Палац Праці, 52-05.
в Харкові, Дніпропетровському, Одесі, Артемівському, Луганському, Сталіно, Маріуполі, Кривому Розі, Єнакієво, Микитівці, Макіївці, Криндачівці, Алчевському та инш. містах.
Українською мовою: |
Ціна |
Амп П'єр — Оповідання. |
7 | коп. |
Гордієнко К. — Червоні роси |
6 | „ |
Гордієнко К. — Харчевня „Розвага друзів“ |
10 | „ |
Горкий М. — Двадцять шість і одна |
10 | „ |
Леонтович В. — Салдатський розрух |
10 | „ |
Гюї-де-Мопасан — Селянські оповідання |
10 | „ |
Гермінія-цур-Мюзен — Патріот |
35 | „ |
Окунів Я. — Газ професора Морана (утопічний роман) |
45 | „ |
Стефаник В. — Лесева фамілія та інш. оповід. |
10 | „ |
Франко І. — Сатири |
10 | „ |
Штангей В. — Батрачка |
25 | „ |
Юрезанський В. — Оповідання |
15 | „ |
Гюї-де-Мопасан — Бродяга |
10 | „ |
Винниченко В. — Записна книжка |
8 | „ |
Слісаренко О. — Сліди бурунів |
1 крб. 40 | „ |
Стефаник В. — Новели |
7 | „ |
ПРАВЛІННЯ — Харків, Палац Праці, ном. 126.
ТЕЛЕФОНИ — 8-76, 44-04, 44-05, 29-88.
ЦЕНТРАЛЬНИЙ КНИЖКОВИЙ СКЛЕП І КНИГАРНЯ Вид-ва — Харків, пл. Р. Люксембург, Палац Праці, 52-05.
у Артемівському, Сталіно, Луганському, Маріуполі, Микитівці, Дніпропетровському, Київі, Кривому Розі, Одесі, та инш. містах.
серія „Українські письменники в перекладах
російською мовою“
Франко И. — На дне. Повісті та оповідання.
Переклад за редакцією І. Айзенштока.
Передмова Анд. Річицького.
Ціна 1 крб. 75 к., в палітурці 2 крб.
Любченко Аркадий — Далекие и близкие. Оповідання. Переклад за редагуванням автора. Передмова проф. А. І. Білецького.
Ціна 1 крб. 30 к., в палітурці 1 крб. 55 к.
Копыленко А. — Лезвия. Оповідання. Переклад А. Матипченка за редакцією автора. Передмова проф. А. І. Білецького.
Ціна 1 крб. 30 к., в палітурці 1 крб. 55 к.
Гринченко Б. — Под тихими вербами. Повість.
Переклад за редакцією І. Айзенштока.
Передмова М. Самаріна.
Ціна 1 крб. 90 к., в палітурці 2 крб. 15 к.
Коцюбинский М. — Именинный подарок. З передмовою В. Коряка.
Ціна 1 крб. 50 к., в палітурці 1 крб. 75 к.
Винниченко В. — Обручение. З передмовою Анд. Річицького.
Видавництва „Український Робітник“
№ 1. Васильченко — Хуртовина. Бусурмен |
5 к. |
№ 2. Винниченко — Щось більше за нас |
5 „ |
№ 3. Грінченко Б. — Як я вмер |
5 „ |
№ 4-5. Коцюбинський — Відьма |
10 „ |
№ 6-7. Васильченко — Оксана. Мати |
10 „ |
№ 8. Франко — Яндруси |
5 „ |
№ 9. Коцюбинський — Сміх |
5 „ |
№ 10. Винниченко — Раб краси |
5 „ |
№ 11. Коцюбинський — Поєдинок |
5 „ |
№ 12. Слісаренко — Редут № 16. Спроба на огонь |
5 „ |
№ 13. Кониський — Стельмахи |
5 „ |
№ 14-15. Грінченко — З заздрощів |
10 „ |
№ 16-17-18. Васильченко — Циганка |
15 „ |
№ 19. Франко — Цувакси |
5 „ |
№ 20-21. Винниченко — Виривок із „Споминів“ |
10 „ |
№ 22. Грінченко — Історія одного протесту |
5 „ |
№ 23. Винниченко — „Малорос-європеєць“ |
5 „ |
№ 24. Кониський — Млин |
5 „ |
№ 25. Винниченко — Маленька рисочка |
5 „ |
№ 26. Копиленко — Леза |
5 „ |
Замовлення надсилайте до Видавництва „Український Робітник“, Харків, палац праці, кв. 126, тел. 8-76.
Філії та представництва: в Артемівському, Луганському, Сталіні, Маріуполі, Кривому Розі, Дніпропетровському, Микитівці, Одесі, Москві та инш. містах.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1930 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |