Брати Моуглі/Брати Моуглі
| Брати Моуглі пер.: Юр. Сірий Брати Моуглі |
Ловецька пісня вовчої родини ▶ |
|
Ніч тихо на землю злетіла,
Всю землю знесилили сни…
Літають одні кажани…
Пора і для нас наступила.
О, звірі, мерщій прокидайтесь
Бо ніч як стріла пролетить!
Хай кожному з нас пощастить…
Нічого в лісах не лякатись!
Був жаркий вечір в Сеонійських горах. Перед семою годиною Вовк прокинувся, позіхнув і розправив одну за другою лапи, що потерпли йому від денного сну. Вовчиха лежала, уткнувши морду в землю, а четверо вовченят бурушкалися та скавчали коло неї. Прохід в лігво був осяяний місяшним промінням.
— Ну, — промовив Вовк, — час вже рушати на полювання.
Раптом маленька постать з пухнастим хвостом з'явилася коло проходу, і почулося жалібне вищання.
— Хай щастить тобі в сьому, могутний Вовче! Хай доля пошле щастя твоїм шляхетним діткам і дасть їм міцні й дебелі зуби! І хай не забувають вони, що на світі єсть і вбогі і голодні…
Се був шакал — Табаки, що скрізь тільки й знав, що жебрачив. Вовки в Індії зневажають Табаки за те, що вони кожному намагаються зробити якусь прикрість і їдять усяку нечість коло сел. Але, разом з тим, всі, навіть найсильніші звірі, бояться Табаки, бо вони між иншими звірями в нетрях найбільш казяться. Тоді забувають, що були слабими та жахливими, бігають лісом і кусають всіх, хто трапляється на шляху.
— Заходь і подивись, як маєш охоту, — сказав сурово Вовк. — їсти у нас нема нічого.
— Для вовка нема, — відповів Табаки, — а для такого нікчемного та мізерного сотворіння, як я, усяка обгризена кістка придасться. Нам, шакалам, не випадає перебірати, або вередувати.
Табаки кинувся в глибину лігва, знайшов обгризену кістку, на якій лишалося ще трохи й м'яса, сів і з великим задоволенням почав її гризти.
— Дякую вам за таку щедру милостиню, — сказав він, облизуючись. — Які ж вродливі ваші шляхетні дітки! Які великі очі у них, а сами-ж ще маленькі! А проте й дивуватись тут нема чого! Бо діти королів зроду подають ознаки краси і сили!
Табаки, звичайно, як і кожний инший, знав дуже добре, що не слід так хвалити дітей, бо се накликає біду, — і був дуже радий, що батько та мати не задоволені з тої похвали.
Якийсь час він сидів мовчки, тішучись з того вражіння, яке зробили його слова, а потім лукаво зауважив:
— Шер-хан змінив місце свого полювання. Він буде полювати тепер в сих горах. Про се я чув від нього самого.
Шер-хан — се тигр, що жив за двадцять миль, коло річки Вайн - Ганги.
— Він не має права! — сердито почав Вовк. — По закону нетрів, він не має права переміняти місця полювання, не заявивши про се. Своїм полюванням він наведе жах на всю місцевість на десять миль в околиці, а мені... мені сими днями треба-б убити зо дві штуки.
— Не дурно-ж мати Шер-хана прозвала його Ленґрі (кривим), — зауважила спокійно Вовчиця.
— Він змалечку шкутильгає на одну ногу. От через те й нападає він тільки на хазяйську худобу. Всі мешканці коло Вайн - Ганги люті на нього, а тепер він хоче прийти сюди і викликати незадоволення селян проти себе. А потім, коли він буде далеко вже, вони прийдуть в наші нетрі, випалять тут траву, і нам, з нашими дітками, доведеться звідсіль тікати. Ні, дуже дякуємо Шер-ханові.
— Переказати йому вашу вдячність? — запитав Табаки.
— Геть! — заревів Вовк. — Геть! ступай на полювання з твоїм паном. Для одної ночі ти зробив вже досить лихого!
— Я йду, — спокійно відповів Табаки. — Чуєш реви Шер-хана в долині? Я міг би позбутись клопоту приходити до вас і переказувати його доручення.
Вовк нашорошив уха і слухав зловіще та протяжне виття тигра. Воно доносилося з долини, що розлягалася над річкою.Шер-хан мабуть не мав сьогодня успіху в полюванні і йому було байдуже, що про се можуть дізнатися всі хто жив у нетрях.
— Безглуздий! — промовив Вовк. — Чи можна-ж таки полювання починати таким шумом! Невже гадає він, що наші сарни такі, як його телята на селі коло Вайн-Ганги?
— Цс! Сю ніч полює він не за сарнами та телятами, — сказала Вовчиця. — Се не инак, як за людиною!
Реви тигра перейшли в якесь мурчання, що нагадує дзюрчання веретена, і здавалося, що воно йшло звідусюди. То було мурчання, що наводить жах на карбівничих і циган, які сонні часто попадають тигрові в пазурі.
— Людина! — промовив Вовк і вищирив свої білі зуби. — Пхе! Невже Шер-хан почне полювати за людиною, та до того ще і в наших володіннях?
По закону нетрів, (а вони нічого безпідставно не забороняють), звірі не мають права убивати людину: таке убивство накликає в нетрі білих і червоношкурих людей.Вони приходять з рушницями та смолоскипами, і всім звірям від того доводиться піти. Звірі-ж пояснюють сей закон инакше: по їхньому виходить, ніби заборонено убивати людей тому, що взагалі людина найслабіша і найменш захищена істота в світі, а на таку істоту нападати дійсному мислівцеві — великий сором.
Мурчання тигра розлягалося все дужче та дужче і нарешті скінчилося страшенним ревом.
Потім почулося виття. Воно означало, що Шер-хан змилив, полюючи.
— Він змилив, — сказала Вовчиця, — що се таке?
Вовк подався трохи наперед і почув дике мурчання Шер-хана, що плигав то в один то в другий бік, як скажений.
— У сього дурня тільки й вистачило уміння плигнути в багаття карбівничих та обсмалити собі лапи, — промовив Вовк. — Табаки коло його.
— Хтось іде горою, — зауважила Вовчиця, напружуючи одно ухо. — Приготуйся.
Кущі злегенька зашелестіли, Вовк приліг і підобрав під себе задні лапи, намірившись плигнути.
Він навіть почав уже той плижок, не знаючи на кого доведеться наскочити, і в той час, як побачив здобич, зробив неймовірне зусилля, щоб стримати себе. Він тільки підскочив і впав майже на те саме місце… 
— Людина! — промурчав він. — Дитина людська!… Дивись!
Якраз перед ним, вхопившись за гильку, стояла смуглява дитина, котра тільки-що починала ходити. Напевне до вовчого лігва ніколи ще не приходила така слабенька і ніжна крихотка! Вона глянула: на вовчий писок і засміялась.
— Се людська дитина? — спитала Вовчиця. — Я ніколи ще ні одної не бачила. Принеси її сюди.
Вовк звик переносити своїх дітей і умів се так робити, що міг перенести ротом яйце, не роздавивши його. Він міцно стиснув свій писок на спині дитини, а коли приніс і положив перед Вовчицею поруч із своїми дітьми, то на спині не було жадного сліду від його зубів, навіть не вдряпнув дитини.
— Ох, яке-ж маленьке! Яке голеньке і сміливе, — ніжно сказала Вовчиця.
Дитина протиснулася між вовченятами і припала до теплого боку Вовчиці.
— Диви, воно також ссе молоко з иншими!
— Глянь, — сказав Вовк, — воно зовсім не має шерсти, і я міг би убити його одним махом своєї лапи. А про те воно дивиться вгору і нічого не боїться. 
Промінь місяшний, що падав в прохід лігва, раптом зник: величезна, чотирьохкутна голова і плечі Шер-хана протислись в прохід.
Табаки, що стояв за ним, промовив:
— Його світлість, його світлість прийшли до вас!…
— Шер-хан велику приємність робить нам, — сказав Вовк, а очі йому палали гнівом. — Що потрібно Шер-ханові?
— Мою здобич! Людська дитина увійшла сюди, — відповів Шер-хан. — Батько й мати її втекли. Віддай її мені!
Шер-хан дійсно, як і гадав Вовк, плигнув в багаття і роздратувався від болю, посмаливши лапи.
Вовк не злякався розлютованого тигра: він знав, що прохід в його лігво занадто вузький і що тигр не пролізе. Навіть тепер все тіло Шер-хана було як в корчах: він був як та людина, що намірилася протиснутись в бочонок.
— Вовки — вільна родина, — відповів Вовк. — Ми слухаємо тільки голову нашої родини, і нам нема діла до того, що велить смугнастий убивця хазяйського товару.Людська дитина — наша; вона вмре тільки тоді, коли ми сами того забажаємо.
— Забажаєте ви! Яке мені діло до вашого бажання! Присягаюсь биком, котрого я вбив, се занадто! Чи довго ще буду стояти я перед сією собачою норою, чекаючи, поки ви виконаєте мої законні домагання? Се питаю я, я, Шер-хан!...
Реви тигра, як грім, заповнили все лігво.Вовчиця визволилася від дітей і кинулася наперед; очі їй блищали в темряві, як дві зелені зірки; вона сміливо глянула в очі тигрові.
— А я, Ракша (чорт), скажу тобі, що дитина моя; чуєш ти, кривий, — моя власна! І вона не буде вбитою! Вона буде жити і належатиме до нашої родини, буде полювати разом з нами. А врешті, — чуєш ти, охотнику за маленькими, голодними дітьми, ти, що глитаєш жаб та рибу, — вона уб'є тебе! А тепер іди геть звідсіль, бо, присягаюсь сарною, котру убила (я не їм хазяйських тварин), ти повернешся до своєї матері, — ти, осмалений звіре, ще кривішим, нїж сюди прийшов! Геть!
Вовк дивився здивовано на свою люту Вовчицю. Шер-хан не боявся Вовка, але не міг встояти проти Вовчиці: він розумів, що перевага буде на її боці і що вона буде битись на смерть. А тому він з мурчанням виліз з проходу, а потім, одійшовши геть, закричав:
— Кожний пес сміло гавка в своєму дворі. Побачимо, що скажуть звірі про се вигодовування людських дітей. Вона моя і рано чи пізно не мине моїх лап. Ух, ви розбійники з волохатими хвостами...
Вовчиця, захлипуючись від злости, кинулася знов до дітей, а Вовк зауважив:
— Воно Шер-хан каже діло. Дитину треба показати всій нашій родини. Ти постановила лишити її у себе, мати?
— Лишити її у себе! — нервово відповіла Вовчиця. — Вона прийшла до нас голісінька, сама, серед ночі, голодна; а проте вона не боялася! А той кривий чорт убив би її і втік би назад до Вайн-Ганги. А тутешні селяне почали-б мститися над усіма нами і полювали-б по всіх наших притулках! Лишити її коло себе? Авже-ж, лишу. Лежи спокійно, жабеня. Ти будеш Моуглі, дам тобі йменя Моуглі, як жабеняті, і настане час і ти почнеш полювати за Шер-ханом, як він тепер полює за тобою.
— Але що скаже ще наша родина? — зауважив Вовк.
В законах нетрів постановлено, що кожний вовк, як одружиться, то може відділитись від своєї родини; але коли діти його виростуть такими, що вже зможуть триматись на ногах, він мусить привести їх на раду родини, що збірається що-місяця в місяшну ніч, щоб вона їх бачила. Після таких оглядин вовченята можуть іти куди хотять, але ніхто з дорослих вовків не має права вбивати їх, поки не вб'ються вони в силу і не почнуть полювати за сарнами.
Вовк дочекався коли його діти підросли, і в ніч, призначену для ради, повів їх, Моуглі і Вовчицю на скелю Ради, — на вершок гори, де могло поміститись щось з сотню вовків. Голова родини Акела, був великий сірий самітний вовк, найрозумніший і найсильніший між вовками; він давно вже прийшов сюди і лежав на самому вершечку, простягтись на ввесь зріст. Нижче сиділо більш сорока вовків ріжного зросту і масти, починаючи від мурих і вже посивілих од старости, і кінчаючи темними трьох-літками. Самітний вовк керував родиною вже на протязі року. В часи своєї молодости він двічі попадався у вовчу яму, а раз його так били, що він аж зомлів, і всі лічили його вже мертвим. Таким чином, він з власного досвіду знав про звичаї людські.
Діти борюкались і бавилися одно з другим в середині кругу, де сиділи їх батьки та матері. Часом хто-небудь з дорослих підходив до того, або иншого вовченяти, уважно дивився на нього, а потім тихенько повертався до свого місця. Иноді яка-небудь ніжна мати випихала свою дитину далі від инших, на місячне світло, щоб краще його оглянули... А Акела кричав з свого шпиля:
— Ви знаєте закон?... Ви знаєте закон? Придивляйтесь уважніше, о вовки!
А стурбовані матери проказували теж за ним:
— Дивіться, дивіться уважніше, о вовки!
Нарешті настав час показати усім хлопця і шерсть на шиї вовчиці настовбурчилася, — Вовк випхнув Моуглі-жабеня, — так вони його звали, — на середину кругу, а він там сів, сміявся і бавився камінцями, що виблискували проти місяця.
Акела, не підносячи голови від лап, почав сбій одноманітний крик:
— Дивіться уважніше!
Глухий рев почувся із-за скель і голос. Шер-хан кричав:
— Дитина — моя! Віддайте її мені! Що спільного між вільною родиною і людською дитиною?
Акела навіть і ухом не ворухнув і провадив далі:
— Дивіться, вовки, уважніше! Яке діло вільній родині до вимагань чужих? Дивіться уважніше!
З усіх боків почулися глухі реви, а молодий чотирьохлітній вовк звернувся до Акели з такими словами, як і Шер-хан:— На-що вільній родині людська дитина?
А закон нетрів каже, що коли виникає незгода що до прилучення дитини до родини, то питання се обговорюється принаймні двома членами родини, але тільки не матіррю чи батьком дитини.
— Хто буде говорити за дитину? — спитав Акела. — Хто буде говорити з членів вільного товариства?
І не чути було відповіді, а Вовчиця, побачивши, що діло може дійти до бійки, приготувалася до неї. Вона почувала, що се буде остання бійка.
В той час ледачий мурий ведмідь Балу, єдиний звір иншої породи, що мав право бути на раді родини, — старий Балу, що вчив вовченят законів нетрів, що мав право ходити всюди, де тілько хотів, бо він вживав до їжі тільки оріхи, коріння та мед, так в той час став він навдибки.
— Людська дитина, людська дитина, — промовив він. — Я кажу про людську дитину. Яку шкоду зробить нам людська дитина? Я не можу говорити красно, але говорю правду! Хай вона належить до нашої родини. Я сам буду її вчити.
— Треба ще одного, — промовив Акела. — Балу, учитель наших дітей, сказав своє слово. Хто ще має що сказати після Балу?
Чорна тінь промайнула в крузі. То була Багіра, пантера, чорна вся, як сажа, але з плямами, такими, які мають всі пантери. Ті плями блищали й вилискувалися проти місяця, як намальовані.
Всі знали Багіру і всі її боялися, бо була вона хитра як Табаки, смілива як дикий буйвіл, і байдужа, як слон. Але голос у неї був солодший за мед, а шерсть мнякша за пух.
— О Акело і вільна родино! — замурчала вона. — Я не маю права бути на вашій нараді; але по закону нетрів, коли виникає суперечка з приводу прилучення до родини дитини, дозволяється положити за неї викуп. І закон нічого не каже про те, хто має і хто не має права положити той викуп. Чи так я кажу?
— Гаразд, гаразд! — закричали молоді вовки, котрі завжди голодні. — Слухайте Багіру! За дитину можна положити викуп. Так каже закон…
— Я знаю, що не маю права тут говорити, але як дозволите ви мені…— Говори, говори! — гукнуло з двадцять голосів.
— Убивати голу дитину — сором. Крім того, вона може стати вам у пригоді, як підросте. Балу казав за неї. Я, з свого боку, до слів Балу прикладу викуп — бика і жирного бика, тільки що вбитого, котрий лежить не далі, як за пів милі звідсіль, — коли ви згодитесь прийняти людську дитину до своєї родини, як велить закон нетрів. Чого-ж тут вагатись?
Піднялося виття двадцяти голосів.
— Та в чім же річ? Вона помре в часи зімових дощів. її спече наше гаряче сонце.
— Яку шкоду може зробити нам гола жаба?
— Приймемо її до нашої родини! Де бик, Багіро? Беремо викуп!
І знову почувся крик Акели:
— Глядіть уважніше, глядіть уважніше, о, вовки!
Моуглі був так захоплений своїми камінцями, що не звертав жадної уваги на вовків, котрі підходили до нього один за одним, щоб розглянути. Потім всі вони пішли з гори в долину за убитим биком, а лишилися тільки Акела, Багіра, Балу, та сем'я вовків Моуглі. Довго ще розлягався рев Шер-хана; він страшенно був лютий, що не віддали йому Моуглі.
— Довше реви, — промурчала собі в уси Багіра. — Прийде час, коли ти другої заспіваєш через сю голу штучку. Коли сього не буде, то виходить, що я цілком не знаю людей.
— Справа скінчилася добре, — промовив Акела.
— Люди і їх діти дуже розумні. З часом він може бути головою родини.
— Так, коли в тому буде потреба, — зауважила Багіра. — Бо ніхто ж не буває головою родини до кінця свого життя.
Акела не відповідав. Він думав про ту страшну мить, що наступає для голови кожної родини. Коли голова позбавиться сили і знемощіє, то вовки убивають його, а новий голова заступає його місце, щоб бути у свій час теж убитим.
— Візьми хлопця, — сказав він вовкові, — і виховуй його так, як виховується кожний з нашої вільної родини.Таким чином Моуглі був прилучений до родини вовків в Сеонійських горах, завдяки убитому бикові та доброму слову Балу.
Минуло одинадцять літ. Моуглі ріс і виховувався з вовчатами, хоч вони, звичайно, зробилися вовками скоріш, ніж він став хлопчиком підлітком. Вовк-батько навчив його всього, що треба знати тому, хто живе в нетрях, і наука відбувалася до того часу, поки найменший шелест в траві, найменше зітхання гарячого повітря, кожний крик сови над головою, найменше тремтіння води від руху маленької рибки — стало для Моуглі цілком зрозумілим.
Від Балу він довідався, що мед і оріхи такі-ж смачні, як і сире м'ясо... Від Багіри навчився він лазити по деревах. Вона лягала на гілку і кликала його.
— Ходи сюди, маленький братіку.
З початку Моуглі кепсько дрався, але потім навчився лазити між віттями дерев так гарно, як яка-небудь сіренька малпа.
Був він завжди і на Радах на скелі, коли сюди сходилася родина, і, між иншим помітив, що коли він уперто дивився в очі якомунебудь вовкові, то той не міг сього виносити і заплющував свої очі. Се його тішило, і він часто так робив.
Хлопець часто виймав голки терну з лап своїх друзів: вовки дуже страждають від тих голок, що попадають їм в лапи.Иноді вночи сходив він з гір на оброблені царини і з цікавістю дивився на хуторян та їх мешкання. Але до людей відносився з недовіррям з того часу, як Багіра показала йому чотирьохкутний будиночок з дверцятами, що могли сами падати і затуляти прохід. Будинок той був захований в нетрях так, що раз Моуглі трохи не попав туди. Багіра сказала, що то була пастка.
Більш усього подобалося йому ходити з Багірою в глибину нетрів, в темне, гаряче серце лісу і спати там вдень в час спеки, а вночі слідкувати за тим, як полює Багіра. Коли вона була голодна, то вбивала направо й наліво. Так робив і Моуглі — за одним тілько виїмком.
Коли він підріс остільки, що міг все розуміти, то Багіра пояснила йому, що він не повинен ніколи займать хазяйського товару через те, що до родини був прилученим ціною смерти бика.
— Все в нетрях твоє, — казала Багіра, — і ти можеш убивати всякого, кого подужаєш, але ж через те, що бик викупив тебе, ти не повинен ніколи убивати для їжі ні старого, ні молодого хазяйського товару. Такий заков нетрів.
І Моуглі з довіррям слухався тої поради.
А проте хлопець все ріс і вбивався в здоровля та силу.Вовчиця казала йому не раз, щоб він не довірявся Шер-ханові і що з часом він буде повинен його вбити.
Молодий вовк пам'ятав би про се завсігди, а Моуглі забув сю пораду, бо він же був ще тільки хлопчиком, — хоч і звав би себе вовком, коли-б тільки міг говорити якоюнебудь людською мовою.
Шер-хан часто надходив в нетрі. Акела де далі все старішав, та слабішав, і кривий тигр затоваришував з молодими вовками, котрі слідком за ним ходили, через те, що він віддавав їм рештки своєї їжі. Сього ніколи не дозволив би Акела, коли-б мав таку силу, як раніш. А Шер-хан все більш зближався з молодими вовками, улещав їх і дивувався, що такі браві молодці дозволяють володіти над собою старому нікчемному вовкові та людській дитині!
— Я чув, — казав Шер-хан, — що на Раді ви не насмілюєтесь дивитися йому в очі?
І молоді вовки настовбурчували шерсть і гарчали. Багіра, що чула все і бачила, довідалася де що й про се, і кілька разів попереджала Моуглі, що коли-небудь Шер-хан уб'є його. Моуглі сміявся і говорив:
— За мене наша родина і ти; та й Балу, хоч він і ледачий, буде битись і захищати мене. Чого ж мені боятись?
Якось то в літню спеку, Багіра знову чала про се розмову. Вона була стурбована чутками, що дійшли до неї. Разом з Моуглі була вона в гущавині нетрів і хлопчик лежав, притиснувшись головою до її чудової чорної шерсти.
— Маленький братіку, — почала вона, — чи часто я говорила тобі про те, що Шер-хан твій ворог?
— Ти говорила про се мені стільки разів, скільки оріхів висить на кокосовій пальмі, — відповів Моуглі, котрий, звичайно, не міг їх перелічити. — Ну, то що ж з того? Я хочу спати, Багіро, а Шер-хан має тільки довгого хвоста та гучний голос, як у Мора-Павича.
— Почекай спати. Балу знає, що Шер-хан твій ворог; я про се знаю, родина про се знає; та навіть і ти безглуздий — безглузда крихотко, про се знаєш. І Табаки теж казав тобі про се.
— О, о, — відповів Моуглі: — Табаки недавно приходив до мене із своїми лукавими словами і казав, що я людська дитина, що мені не слід викопувати земляні оріхи. Я вхопив Табаки за хвіст і два рази ударив його, щоб на далі був звичайнішим.
— Ну, і не мудро ти зробив, бо хоч Табаки і усякому шкодить, але тут говорив він про те, що торкається тільки тебе. Шер-хан не сміє убити тебе в нетрях; але пам'ятай, що Акела дуже вже старий, а коли він не зможе убити сарни, то перестане бути головою родини. Більшість з тих вовків, що оглядали тебе, коли ти прийшов вперше на Раду, також постаріли, а молодики, підбурені Шерханом, гадають, що людська дитина не повинна жити між вовками. Та незабаром ти станеш вже дорослою людиною.
— Але чому ж людина не може належати до родини? — запитав Моуглі. — Я родився в нетрях. Жив, як велить закон, і нема ні одного вовка між нашими, котрому не виймав би я з лап колючок та дерев. Звичайно, вони брати мої.
Багіра витяглася на ввесь зріст і приплющила очі.
— Братіку мій маленький, — промовила вона; — помацай мою шшо під підборіддям.
Моуглі простяг свою міцну смуглясту руку і знайшов на шиї між мягкою, як шовк вовною, невелику лисину.
— Нема такого звіря в нетрях, котрий би знав, що Багіра, себ то я, має у себе на шиї сей знак — знак нашийника; а між тим, мій братіку маленький, я родилася між людьми, і там таки померла моя матуся. Жили ми в клітках, в саду коло королівського палацу в Удайпурі. От через що я зложила за тебе викуп на Раді, як ти ще був зовсім маленькою голою дитиною. Так, я також родилася між людьми. Ніколи не бачила я нетрів. Люди годували мене крізь залізні прути із залізної миски до того часу, поки одної ночи я не відчула, що я Багіра-пантера, а не людська забавка. І я розбила залізну клітку лапою з одного маху та й втікла. А через те, що я досить добре придивилася до людських звичаїв, то з мене виробився найлютіший звір в нетрях, лютіший навіть за Шер-хана. Хіба се не правда?
— Так, — відповів, — всі в нетрях бояться Багіри, — всі, крім мене.
— Ах ти ж, дитино ти людська, — ніжно відповіла чорна пантера. — Хай же буде відомим тобі, що колись ти повернешся до людей так само, як і я повернулася до своїх нетрів; повернешся до людей, до братів своїх, — звичайно, коли не вб'ють тебе на Раді.
— Але за віщо? за віщо можуть убити мене? — запитав Моуглі.
— Глянь на мене, — відповіла Багіра.
І Моуглі пильно подивився їй в очі. Через пів хвилини велика, чорна пантера одвернула вбік голову.
— От за що, — промовила вона, — навіть я не можу витримати твого погляду, а я родилася серед людей і люблю тебе. Инші ненавидять тебе за те, що не насмілються зустрічатись з тобою поглядами; за те, що розумний ти; за те, що виймав з їх лап колючки; за те, що ти — людина!— Я нічого того і в гадці не мав, — сумно відповів Моуглі і похмурив свої густі чорні брови.
— Так, вони ненавидять тебе за те, що ти людина. Будь же й ти розумним. Я завсігди думаю про те, що коли Акела дасть маху на ловах, — а що-разу йому тяжче доводиться справлятись з сарнами, — родина обуриться проти нього, а разом з тим і проти тебе. Ступай же мерщій в долину, де стоять людські хати, та візьми червоний цвіт; вони його розводять у себе. Тоді будеш мати сильнішого товариша, нїж кого-небудь з нашої родини. Здобудь червону квітку.
Кажучи про червону квітку, Багіра мала на увазі огонь. Ні одна істота в нетрях не зве огонь справжньою назвою. Кожна тварина почуває перед ним несвідомо смертельний жах і не насмілюється навіть називати його.
— Червону квітку? — переказав Моуглі. — Ту, що вночі видно коло їх хат? Я здобуду її.
— Се каже людина! — з гордістю сказала Багіра. — Пам'ятай же, що квітка та росте в маленьких горщечках. Дістань хутчій ту квітку і тримай її у себе до слушного часу.
— Гаразд, — сказав Моуглі, — я піду. Але чи певна ж ти, моя Багіро, — він міцно обняв її за шию і пильно подивився в її великі очі, — чи певна, кажу, ти, що то все виходить через Шер-хана?— Так, присягаюся тобі тобою, що я цілком певна в тому.
— А я присягаюся волом тим, що мене викупив, що добре за те вже відплачу Шерханові, відплачу йому з надвишкою! — Моуглі подався в гущавину і зник.
— Се людина, справжня людина, — промовила до себе Багіра, умощуючись знову щоб заснути. — Ох, Шер-хане! Ні одно полювання не дасть тобі стільки злого, як те, що почав ти одинадцять років тому за маленькою жабкою.
Моуглі біг лісом все далі, та далі і серце йому палало в грудях. До лігва він повернувся, коли вже піднявся над землею нічний туман. Він зітхнув і окинув оком долину. Вовченят не було, але Вовчиця помітила, що хтось стурбував її жабеня.
— Що тобі трапилося, мій синочку? — спитала вона.
— То все від Шер-ханової балаканини, — відповів він. — Сьогодня вночі я буду полювати на засіяних степах.
І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він пішов тихше, бо до нього долітали скигління родини та крик сарни, котру гнали ловці. Потім почулися хижі та сурові завивання молодих вовків.
— Акело! Акело! Хай Самітний Вовк спробує свою силу! Дай дорогу Голові нашої родини! Скакай, Акело!
Самітний Вовк видно плигонув, але не осилив своєї здобичи, бо Моуглі почув, як заклацали його зуби, а потім почув ще й скавчання, буцім би то сарна тьопнула його ногою.
Моуглі не чекав, що з того буде, а подався далі. Все менше та менше доносився до нього лемент вовків в той час, як простував він до степів, де жили люди.
— Багіра сказала правду. — Завтра може бути останній день для мене і для Акели, — зашепотів він, захлипуючись та ховаючись в копицю трави, що була складена під вікном одної землянки.
Він приник лицем до вікна і почав стежити, як горить вогонь в печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підтримувала багаття, підкладаючи туди хмизу. А як наступив ранок, і туман поблід та став холодним, він бачив, як малий хазяйський син взяв лозовий горщик, обмазаний з середини глиною, поклав туди жарин, накрив його і вийшов доглянути худобу.
— І то все? — подумав Моуглі. — Коли хлопчак може з тим справлятись, то виходить, що нічого в тім страшного немає.
Він хутко оббіг по за хатою, вибіг назустріч хлопцеві, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям та й зник в тумані. До нього долетів тільки крик переляканого хлопця.
— А вони досить схожі на мене, — промовив Моуглі, дмухаючи в горщик, точнісінько так, як се робила жінка. — Ся річ помре, коли я не дам їй поїсти. — Він набрав сухого хмизу, кори і поклав на червоне вугілля. Йдучи на гору на пів дорозі зустрів він Багіру і в неї на вовні як перш блищала ранкова роса.
— Акела не зміг осилити здобичі, — промовила пантера. — Вони вбили-б його ще вночі, але хотять і твоєї смерти. Вже шукали тебе по горах.
— Я був в долині, на степу. Я готовий. Дивись! — Моуглі підняв горщик з жаром.
— Гаразд. Я бачила, як люди кидали в сю річ сухе гілляччя і на краєчках тих гильок відразу з'являлися червоні квітки. Тобі не страшно?
— Ні, чого мені боятись? Тепер я пригадую, як крізь сон. — що перш, нїж став я вовком,я часто лежав коло червоної квітки, і мені було тепло і гарно.
Цілий той день Моуглі просидів в лігві та стежив за тим, щоб огонь в горщику не потух.
Він тішився з того, як горять сухі лозинки. А крім того приготував на всякий випадок довгу суху гильку. Увечері Табаки підійшов до лігва і досить суворо переказав, що його чекаютькають на Раді. Моуглі тільки усміхнувся замість відповіді, і всміхаючись пішов на Раду.
Акела, — Самітний Вовк, — лежав коло своєї скелі; се вказувало на те, що місце голови родини лишається вільним.
Шер-хана, що похожав, оточений охочими живитись рештками від його їжі, отверто улещали приємними словами.
Коли вже всі зібралися, то Шер-хан почав говорити, хоч на се не зважився б він ніколи, поки Акела був головою родини.
— Він не має на се права, — прошепотіла Багіра, що лежала коло Моуглі, — скажи йому. Він собачий син. Він злякається.
Моуглі скочив.
— Вільна родино! — гукнув він. — Хіба Шер-хан має право втручатися в діла нашої родини? Яке діло тигрові до наших справ?
— Місце голови родини вільне, і тому, що мене прохали говорити... — почав Шер-хан.
— Хто? — спитав Моуглі — хіба ми всі шакали, що будемо говорити улесливі речі сьому убивцю хазяйського товару? Ніхто, крім нас самих, не має права втручатися в наші родинні справи.
Піднялося виття: «Мовчи, людська дитино! Хай говорить він! Він пристав до наших законів.»
Нарешті старі вовки взяли перевагу над всіма голосами:— Хай говорить Мертвий Вовк!
Коли голова родини не поборе здобичі, його звуть Мертвим Вовком до смерти, що завсігди наступає досить скоро після сього.
Акела стомлено підвів голову.
— Вільна родино, — і ви також, Шерханові шакали! На протязі тридцятьох років я був головою вашим і першим на полюванні і за ввесь той час ніхто з вас не попав у пастку, нікого з вас не поранено.
Тепер я більш не голова вам. Ви знаєте, що проти мене була таємнича умова, і я не осилив сарни. Ви знаєте, що запропонували мені убити її лиш для того, щоб покарати мою неміч. Се було зроблено досить ловко. Тепер ви маєте право убити мене тут на Раді. А тому я питаю, хто покінчить з Самітним Вовком? Виступати проти мене мусите по одинці. Се моє право по закону нетрів.
Запанувала на довший час тиша, бо ніхто з вовків не насмілювався битися з Акелою.
Потім розлягся рев Шер-хана.
— Але! що за охота слухати сього беззубого дурня! Він засуджений до смерти. Поговоримо краще про людську дитину, що вже живе занадто довго. Вільна родино! Дитина належить мені від перших часів. Віддайте її мені. На протязі довгих років дитина та своєю присутністю непокоїла наші нетрі. Віддайте мені людську дитину, а то я завсігди буду тут полювати, і ви не будете мати від мене навіть обгризеної кісточки. — Він — людина і я ненавижу його всею істотою моєю.
Тоді більша частина родини завила:
— Людина! Людина! Що спільного між нами і людиною? Хай іде до своїх!
— Так, щоб обурити проти нас всіх селян? — заревів Шер-хан. — Ні, віддайте його мені. Він — людина і ніхто з нас не може витерпіти його погляду.
Акела знову підвів голову і промовив.
— Він їв з нами. Він спав з нами. Він заганяв для нас дичину. Він ні разу не зрадив нашого закону.
— Крім того, я заплатила за нього биком, як приймали його до родини. Звичайно, бик не багато коштує, але ж гонор Багіри чогонебудь вартий і Багіра зуміє постояти за свій гонор.
— Бик, що заплатила тому одинадцять літ! — завила родина — Яке нам діло до кісток, яким минуло вже одинадцять літ?
— І до закону також? — перебила Багіра, вищиривши зуби. — Не дурно зветеся ви вільною родиною!
— Людська дитина не може належати до родини нетрів! — заревів Шер-хан. — Віддайте його мені!
— Він брат нам у всьому, за винятком крови, — почав знову Акела, — а ви хочете його убити! Так, я бачу, що жив я занадто довго. Де-хто з вас почав вживати хазяйський товар, инші ж, за порадою Шер-хана, крадуть серед ночі селянських дітей з під дверей їх хижок. Ви нікчемні боягузи і я буду говорити до вас як до боягузів. Мене постановлено покарати на смерть, і життя моє не має тепер ніякої вартости, а то я віддав би його за життя дитини. Але для того, щоб високо поставити знову гонор і честь нашого роду, я обіцяю, що не буду захищати себе ні краплини від ваших нападів на мене, коли ви примусите дитину піти звідсіль до своїх. Я помру без бійки. Се для родини збереже принаймні життя трьох. Більш нічого не можу я зробити; коли-ж ви хочете, то я можу визволити вас від сорому убити брата, що ніякої провини перед вами не має, брата, що прийнятий був до нашої родини на підставі закону нетрів.
— Він людина, людина він! — вила родина і більша частина вовків почали купчитись коло Шер-хана, що ляскав хвостом.
— Тепер твоя черга, — промовила Багіра до Моуглі — Нам не лишається нічого, крім бійки.
Моуглі встав тримаючи горщик в руках.
Він був як божевільний від злости та горя, бо вовки ніколи не показували ще йому, як вони його ненавидять.
— Слухайте! — закричав він. — Досить сього собачого гавканя. В сю ніч ви багато говорили мені, що я людина, і я почуваю, що се правда. Я не буду теж вас звати своїми братами, а зватиму собаками, як се всі люди роблять. Що ви будете робити, а чого ні — се не вам рішати. Се торкається мене. А щоб діло було ясніше — я, людина, приніс сюди чудову квітку, якої ви, собаки, боїтесь!
Він кинув об землю горщок і горюче вугілля розсипалось на всі боки та запалило кільки купок сухого моху, що запалав зразу полум'ям.
Всі члени родини з жахом подалися назад від тремтячого полум'я.
Моуглі простяг велику суху гілку в полум'я і коли вона зайнялася та затріщали гильочки, він підняв її і почав вимахувати над головою, стоючи серед вовків, що тремтіли від жаху.
— Тепер ти, — пан володарь, — сказала йому тихенько Багіра. — Визволь Акелу від смерти. Він завжди був твоїм другом.
Старий Акела, лютий вовк, ніколи за все своє життя не просив помочи ні в кого, а тепер жалібно дивився на Моуглі, що стояв голий з довгим, чорним волоссям, котре кучерями спадало йому на плечі. В руках він держав горючу гильку і від її полум'я скакали і тремтіли тіни.
— Гаразд, — промовив Моуглі, озираючись гордо навкруги, — я бачу, що ви собаки. Я піду од вас до своїх людей, коли справді то мої люди. Нетрі для мене зачинені, і я повинен забути вашу мову, вашу родину; але я буду чеснішим за вас, я обіцяю, що коли буду між людьми, то не зраджу вас перед ними, як ви мене тепер!
Він ударив ногою по гильці і від неї полетіли жарини.
— Ніякої бійки не буде на Раді. Але я маю борг, котрий мушу віддати перед тим, як вийду звідсіль.
Він наблизився до Шер-хана, що, прищулившись як божевільний дивився на полум'я, і вхопив його за підборіддя. Багіра пішла слідком за ним на всякий випадок.
— Вставай, собако! — закричав Моуглі. — Вставай, коли людина велить, а то я обсмалю тобі шкуру.
Шер-хан щільно притулив уші до голови і заплющив очі, бо горюча гилька була дуже близько.
— Сей убивець людського товару нахвалявся, що уб'є мене на Раді, коли я був маленьким. Гаразд, я також буду бити собак, як стану людиною. Поворухни тільки вусом, кульгавий, і я заткну червону квітку в твою пельку.
Він ударив Шер-хана галькою по голові, і Шер-хан жалібно завив і загарчав.
— Ну, ступай тепер, співуча кішко нетрів! Але хай буде тобі відомим, що коли я ще раз прийду на скелю Ради, — тільки вже як людина, а не вовк, — то шкура Шер-хана буде в мене на голові! Коли Акела хоче жити — хай живе. Ви не посмієте убити його, бо на те моя воля. А що ж, чи довго ще ви будете тут сидіти, висолопивши язики, буцім би то ви щось инше, а не собаки, котрих я в сю ж мить прожену? — от так! Вон!Край гильки запалав, Моуглі вдарив ним направо і наліво, і вовки, виючи, побігли з жаринами, що палили їм шкури. Лишилися тільки Акела, Багіра, та ще з десяток вовків, що були прихильні до Моуглі.
І раптом Моуглі відчув в грудях щось дивне, чого до сього часу ніколи не відчував; дух йому здавлювало, він заридав, і сльози покотилися йому з очей.
— Ні, маленький братіку, се тільки сльози; у людей се буває, — відповіла Багіра. — Тепер видно, що ти людина. Нетрі й справді тепер зачинилися для тебе... Хай ллються вони, Моуглі, бо се тільки сльози.
Моуглі сів і ридав так, що серце йому розривалося. До сього часу він ніколи не плакав.
— Ну, — промовив він, — піду я до людей, але перш попрощаюсь з матіррю.
Він пішов до лігва і знову заплакав, притиснувшись до Вовчиці, а четверо братів його жалібно вили.
— Ви не забудете мене? — спитав Моуглі.
— Ніколи, поки матимемо змогу ходити по сліду, — відповіли брати. — Приходь до підніжжя гори, коли будеш людиною, і ми будемо приходити на засіяні поля і там будемо бавитись.
— Повертайся швидче! — сказав Вовк батько. — О, мудре, маленьке жабеня, повертайся швидче, бо ми вже стаємо старими, твоя мати і я.
— Приходь швидче. — додала мати, — мій маленький голий сину, бо чуєш ти, людська дитино, — я любила тебе навіть більш, нїж своїх вовченят.— Авже-ж прийду, — відповів Моуглі, — і коли я прийду, то покладу на скелю Ради шкуру Шер-хана. Пам'ятайте про мене! Скажіть усім в нетрях, щоб пам'ятали про мене!
Зірниця погасла, коли Моуглі спустився з похилої гори, щоб познайомитись з невідомими істотами, які звуться людьми.
