Історія Слободської України/Заселення слободської України з другої половини XVII до кінця XVIII століття

2-й розділ.
Заселення слободської України з другої половини XVII до кінця XVIII століття.
Переселення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. Заснування й заселення міст і слобід — Острогожська, Сум, Харькова, Охтирки, Ізюма і округи іх полків. Внутрішнє розселення слобожан. Участь манастирів в заселенню країни. Чужоземні переселеньці. Вплив заселення на устрій слободської України. Жалованні грамоти слободським полкам. Участь Московської держави в українському заселенню. Поширення терріторії Слобожанщини. Ріжні оселі. Зріст ії населення. Вихід народу з Слобожанщини за ії межі.
 

 

Переселення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. За Московського царя Олексія Михайловича з право і лівобережної України, котра була тоді під польським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобод, сел і хуторів, котрі власне й склали з себе слободську Україну, або інакше Слободські козацькі полки. Таких полків склалося п'ять: Харьківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогожський, з полковими містами: Харьковом, Охтиркою, Сумами, Ізюмом і Острогожськом (послідній — повітове місто теперешньоі Воронежськоі губ.). Увесь оцей край заселився за Московською Білгородською линією більш усього мешканцями українцями, хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Подекуди, місцями, як наприклад у Чугуєві і в деяких иньших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з Польскоі України приходиться на велику епоху в народньому житті — Хмельниччину. У перші три роки народнього повстання Богдана, за часи славних січ — Жовтоводської, Корсунської, Пілявецької й Зборовскої нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в Московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії і у 1651 році ми бачимо перше велике переселення народу. Козацька літопись нам оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи на московських грунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харьків, Охтирка і усі слободи козацьким народом. Друге переселення було у 1659 році; але найзначнійше в тяжкі часи руїни — в гетьманство Брюховецького, Многогрішного й Самойловича — в 1663–1687 р.р., коли гетьманом в правобережжі був Дорошенко і усе правобережжа обернулося в пустиню. Грабянка оповідає, що мешканці правобережья поселилися на безлюдних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане не переливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжжам, яке можно ухопити, — і ідуть світ за очі, не знаючи навіть, куди простувати. І вони йшли на мандрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочане палили своі хати і усякі будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам. Не легко було народові кидати свою благодатну краіну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців своіми самородними багацтвами. І ось залунала весела пісня:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами козаками на Украйну, на слободу,
На Украйні всього много — і паші, і браги,
Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги;
На Украйні суха риба із шапраном:
Будеш жити з козаком, як з паном,
А у Польщі суха риба із водою:
Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

Але й тоді, як співали такі пісні, каже М. Хв. Сумцов, важко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в нових місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих, що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат пише лист сестрі і питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відмовляє:

Ой брате, мій брате, треба привикати:
Од роду далеко, ніким наказати.

В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в Слобідчину і що було у них на думці.

Та не спав я нічку не одную,
Не буду спати ще й другую,
Чогось мені трудно,
На серденьку нудно,
Сам я, молод, не можу я знати.
Та віють вітри все буйниї,
Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушують,
Травою устиляють,
А цвітами украшають.
Та йдуть люде, поселяне.
Все з дочками та з синами,
Покидають грунти свої,
Преславнії вжитки
І превтішниї пасіки.
Та чогось луги потемніли,
Наші поселяне посмутніли,
Засмутилася птиця,
Що назад (не) воротиться
На свої прежнії вжитки.
Уже весна — Дніпр широкий,
Перевози скрізь глибокі,
А зелені дубрави ключи
Попускали.

Як бачимо, і на мандрівців велике вражіння робила природа — весна з її вітрами буйними, дощами тучними, травами й квітками, коли Дніпро широко разлився, як те море, і скрізь по річках були глибоки перевози, а в зелених дубровах усюди потекли ключі — води од талого снігу. Але смуток обгорнув прочан, коли вони побачили птицю, котра верталася з вирія на свої вжитки, бо їм уже не прийдеться вертатися на свої колишні оселі. Багацько прочан, не дійшовши до нової оселі, й погинуло від безхліб'я, безвіддя, хвороби, слабости, татар і своїх же братів-казаків у безлюдній пустині. Траплялося й так, що само поспільство з голоду мусило отдаватися у полон татарам: 3000 селян з під Корсуня (у Києвщині) хтіли бігти у Орду. 3000 чоловік мешканців Тарговиці татари взяли в полон. У 1675 році у гетьмана Самойловича зібралося 20.000 прочанських семейств. Иноді й лівобережні гетьмани примували селян правобережья переходити на лівий берег Дніпра. Слободська Україна заселилася, як казали про це посланці гетьмана Самойловича, на ⅓ прочанами з правобережья, звідкіля вийшло 11 полків, і через те вони пропонували, щоб слободська Україна була привернена під гетьманський регімент, але на се Москва ніяк не згожувалася, щоб не прибільшувалась гетьманська сила і влада. Дорошенко бажав з'єднати усю Україну — і право і лівобережну — під своїм єдиним урядом; єдину Україну бажав мати і увесь нарід; але проти сього була тодішня політика і дипломатія Москви і лівобережних гетьманів: Москва не хтіла скинути з гетьманського уряду ні Брюховецького, котрий тоді удавався вірноподданним Москві, ні потім Многогрішного та Самойловича, а вони самі, звісно, міцно трималися за свої уряди, бо не могли піднятися до загальних громадських інтересів усього народа. І ось виходило, що талановитий Дорошенко увійшов у звязок і творив дуже вадливу за для народа і супротивну йому спілку то з Польщою, то з Кримським ханом, то з Турецьким султаном, котра знищила країну і обернула її в руїну. У 1667 році Москва умовилася з Польщою в Андрусові, щоб повернути Польщі усю правобережну Україну і тільки Київ і то на два роки мусив лишитися за Москвою. І од того часу, каже літопись, „встали шатости на Україні“. Український нарід не міг згодитися ні з тим, щоб його власне живе тіло дипломати разрізали на дві частини, ні з тим, щоб жити за татарином та турком. І се дуже голосно і яскраво висловив народний ватажок, отаман запорожський Іван Сірко. „Я, казав він, ляхів недруг; ляхи — пани; вони нищили нашу волю, пригнічували паш православний нарід; але й татарва не наші друзі, а іще гірші ворогі. Ляхи наш у худобу їдять, а татари пьють нашу кров. Подивіться навкруги: орда сплюндрувала наші домівки, нашими дітьми і жінками заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого козацького народу у неволю запродала на галери і скільки його порубала! З бусурманами нам треба воювати; сам Бог наказує нам напасти на ворога й помститися за зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за поруги святощів“. І справді орда, котру поставив Дорошенко на зімовлю в У країні, повстала проти нього і вернулася до дому у Крим, захопивши з собою у полон селян. А коли Дорошенко пожалівся турецькому султанові, той повернув се у жарт і йому нікого з бранців не вернули: „кого узято, каже Самовидець, пропав, хіба кого викуплено“. Справедливо промовив Сірко про наругу святощів, бо справді, образами гатили вулиці й болота; з церков і дзвіниць поздіймали усі хрести і дзвони. „Не заболіло, каже Самовидець, серце його (Дорошенка) од такого безчестія образів Божіїх за для його несчасливого дочасного гетьманства“. Син гетьмана Самойловича за татарський напад на лівобережжа сплюндрував остатні міста правобережчини, а населення його силомиць перевів у Гетьманщину. І народ довго ще пам'ятав про цей „згон“, як його називає Самовидець. Правобережна Україна тепер зовсім запустіла. По Бахчісарайській умові вона і повинна була залишитися безлюдною пустинею. Такою пустинею й бачив її у 1705 році літописець Величко: „Видѣх на разных там мѣстцах много костей человѣческих, сухих и нагих, только небо покров себѣ имущих и рекох в умѣ — кто суть сія? Насмотрѣвшися поболѣх сердцем и душою, яко красная и всякими благами прежде изобиловшая земля и отчизна наша Україна в пустинѣ оставлена и поселенцы ея, славные предки наши, безвѣстни явишася“. Теж само каже і Московський піп Лук'янов. Ідучі у Святу землю в 1702 году через Україну, він записав своє дуже сумне вражіння од сієї тоді безлюдної країни: „Бысть сіє путное шествіе печально и уныло; бяшо бо видѣти ни града, ни села, ащебо и быша прежде сего грады красны и нарочиты села видѣніем, по нынѣ точію пусто мѣсто“. Оттакечки і чужі, і свої розшарпали, сплюндрували нещасну тогобочню Україну і перевернули сю роскішну країну — сей рай для людської оселі, в безлюдну пустиню, а дипломати навіть ствердили свою дивну згоду особливою умовою — Бахчисарайською, щоб Україна навіки лишилася безлюдною. Ось коли справді дипломати Польщі, Москви, Турції з Кримом, та і самої України занедбали про долю українського народу, проводячи свої користні думки та заміри.

Велика сила народа прийшла в Слобідчину і з Гетьманщини, з Лівобережья, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Лівоборежжа з правобережжа. Отже таким чином, як бачимо, населення Слобожанщини склалося з ріжних етнографичних поділів українського народа і через те, як воно звичайно буває, й українська мова тут витворилася не задніпрянська, не галицька, не чернигівська, а власна місцева, немов середня між ними; більш усього вона наближається до полтавської і київської української мови, мабуть через те, що переселення з Лівоборежжа було досить велике у Слобожанщину; Лівоборежжа і Слобожанщина були сусідами; а з-за дніпрянщини більш усього переселенців дала Київщина; українці з Київщини заселяли головно й Лівобережжа — найпаче Полтавщину. Ось через що Слободсько-українська мова більш усього наближається до полтавської і літературна мова Квітки схожа з мовою Котляревського, бо обидва вони користовалися мовою свого простого народу — єдин в Слобожанщині, другий — в Полтавщині.

Заснування і заселення міст і слобід — Острогожська, Сум, Харьківа, Охтирки, Ізюма і округи іх полків. Звернем о тепер увагу на заселення міст і слобід в Слободській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогожськ; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловіка, окрім семейств, з полковником Іваном Зіньковськім і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсенєв іх почав уряжати на віковічне життя, Кріпость у Острогожську робили Московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвірря для острогощан були дадені у посаді за острогом, себ то за кріпостью, або за з́амком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татарськіх нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості козаки — тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи — проти свого подвірья. Усім одведена була теж земля на поле, на покос і на иньші потреби. Дадена царем грошова запомога на будівлю і сіянку ярини, дадено на прокорм жита й овса. Вислано для кріпости з Воронежа дві гармати. Острогожська кріпость була споряжена так, як і иньші по Москівських українних містах. Острогожськ прозивали ще иноді Рибним, бо біля його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогожському були поселені і московські служилі люді, щоб не передати усієі оборони міста й країни українцям, бо на них всеж таки певноі надії не було — од іх завжди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, „шатости“. Переселилися у Острогожськ для свого купецьтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Острогожська новосельці українці поселилися і по иньших містах та слободах, так і зложився козачий Острожський Слободський полк. По жалованій царській грамоті Острогожському полку дадені були усякі привилеї й меж иньшими козацькій устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпеченнє перших переселенців — про те, що вони з собою привезли. Полковник Зіньковський приїхав з жінкою, сином писарем і декількома челядниками. Він привів з собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней. Війсковий судья Величко привів 4 коней, 13 корів Більшість була людей заможних або, як кажуть про них московські документи „семьянистыхъ и прожиточнихъ“, себто значить таких, котрі дома були хазяінами — землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в слободській Україні. У перших по спискові 80 переселеньців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (меньш ніж по одному), 141 корова (ледве не по 2 корови на семейство), 124 вівці та кіз (більш ніж по 1 на семейство), 129 свиней (більш ніж по 1 на семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, ніж по 8 голів на семейство. Сі 80 семейств можна поділити, що до числа голів худоби у кожного, на 7 частин і коли про перши три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семейства) у всякому разі треба зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34%, а середніх і богатих — 66%. Безкінних було тільки два семейства, а може тільки 2 чоловіка, коли вони не мали семейств. 15 семейств не мали худоби, але вони або не змогли привесті її з собою, або можливо роспродали або залишили дома, або загубили ії в дорозі, бо треба пам'ятати, з якою труднотою приходилося переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпешно було в дорозі від татар та розбишак. І ще добре що вони йшли великим табором, цілим полком, а то іх також ограбувалиб, як оточеньців і черниць Густинського та Ладинського манастирів. Острогожськ заснувався не-за Білгородською линією, а на самій линії і через те він, як і увесь полк, мав більший зв'язок з російськими містами і урядом, ніж иньші полки, котрі поселилися за линією, на справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харьківський.

У томуж 1652 р. як і Острогожськ було засноване і місто Суми. У 1653 р. вже була збудована під приводом воєводи Арсенєва кріпость Суми на Суминому городищі. Будовали її самі українці, котрі прийшли сюди з своім осадчим Герасимом Кодратєвим. Нові переселенці, як писав сам воєвода, поселилися на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рильск та иньши великоросійські міста. Прийшли вони сюди із ріжних місць України. Вабили їх до себе вільні грунти, лани і особливо ліси, де було багацько усякого звіря, дикоі бджоли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецьтвом, бджільницьтвом займалися тут путивльскі севрюки та бортники, які й не хотіли допустити до сього українців. Але воєвода вступився за українців, оповівши, що вони гонять дьоготь не в Путивльских лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чинши у царську казну, а не Путивльцям, як се робилося доси. Воєвода вже взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю. У новому місті Сумах ніяких прибутків у нього не було, а трати дуже пильні: треба було купити заліза і за для соборної церкви, і для иньших казенних будівель. Кривди и образи од сього Путивльцям, писав він, не буде ніякої тому, що і тепер вони мають великий здобуток з бортних дерев та пасік (деякі мали по 500 вуликів пчіл) та по 100 карбованців кожний має з рибальства та ловецьтва — бьють дуже багато куниць, лисиць, вовків, медведів, лосів, диких кабанів. Воєвода додавав до сього, що Сумчане прохають віддати їм у чинш Гирлинську царську вотчину на р. Пслі, за котру вони платитимуть у двічи або у тричі дорожче, ніж Путивльці. Справді, як побачимо далі, Сумчане дуже широко розвинули свою промислову діяльність.

Далі почала заселятися уся та країна, на котрій зложився Сумський Слободський полк. Люди приходили на слободи по всяк час безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Тернах, куди у 1653 році прийшло 48 семейств і потім приходило ледве не що року по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з правобережжа, особливо в часи руїни.

У 1654 році був заснований Харьків і декілька иньших слобід, з котрих потім зложився Харьковський полк. На Харьківське городище прийшла з початку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 року, як се видко з прохання — супліки Білгородської Миколаєвської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харьковському городищі у їх церковній вотчині черкаси збудовали хати і живуть у них. Е. Альбовській подає гадку, що прийшли туди сі 37 семейств ще у 1651 році, бо про них було сказано, що вони прийшли туди раніше, ніж иньші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651-й рік. Але у 1651 році Харьковського полка ще не було, а як сказано — „раніше 1654 року“, то се можливо однести і до 1653, і до 1652 року, а може навіть раніше 1651 року. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 року, але велика купа переселенців явилася на Харьківське городище у 1654 році і збудовала кріпость. У 1654 році у Харькові українці пробили собі шлях до Торських солоних озер, куди їздили по сіль, себ то чумакували; значить і харьківці, як і сумчане, займалися промислами; сей шлях Харьківський воєвода Селіфонтов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтіли знищення свого чумацьтва. Волів він являтися харьківцям до себе на огляд, але багато не послухалося і роз'іхалося на Торські озера варити сіль та по иньших місцях, а у Харькові залишилося обмаль людей і харьковського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харьковський воєвода Селіфонтов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харьківськім „черкасам“, щоб вони будовали кріпость — острог і нових доріг не проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харьківську кріпость, говориться тільки про Харьків, яко поселення, і про Харьківске городище, яко природню кріпость. Трохи згодом на Харьківске городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було окрім семейств 587 чоловіка. Вони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, де гнали дьоготь. Виходить, що й харьківці займалися тим, що й сумчане; і не дивно, бо біля Харькова було тоді багато лісу, так що приходилося дорогу до Тора для чумацьтва просікати у лісах, (воєвода Білгородський наказував її засікти, себ то закласти деревом). 3 1655 року почалося будовання Харьківськоі кріпости українськими поселенцями на свій зразок, або як казав потім воєвода Селіфонтов, по „их черкаскому извичаю“. Як видко з воєводського листа 1657 року, харьківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвірьями, а городище мало навкруги більш, ніж версту (530 саж.), по промірк Чугуєвського воєводи. Він мав перший догляд над харьковцями, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуєвський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харьковом й через те мабуть вони сами почали будовати собі кріпость себ то кріпити своє городище — по свойому, а не московському звичаю. У 1656 році московський уряд прислав у Харьків окремого воєводу Селифонтова для „городового строенья“ і щоб відати харьківськими поселенцями. Йому дали особливий наказ, щоб він збудовав кріпость по московському звичаю. Сами харьківці збудовали кріпость — острог, по пляну Чугуївського воєводи, але частокол робили по свойому — низький та рідкій, кладучи поверх його колоди. Селіфонтов же звелів, щоб кожний поселенець поставив скільки випадало на його долю по роскладці колод, дубків і щоб палі вбивали у землю і прикріпляли щільно одну до другої. Вони одначе одмовлялися, кажучи, що сього зробити не можуть і розвіються різно, од того що вони бідні і голодні люди, не огрунтувалися, борошном не обзавелися, хатин не побудовали, а коли оце усе зроблять, тоді й кріпость будоватимуть так, як їм наказують. Воєвода одписав у Москву, що поставити кріпость окрім городища ніде, що зменьшити її не можливо, бо усе городище занято подвірьями, а значить його треба захистити і що переселенці його не слухають, кріпости не будують, на варти не їздять, у приказну хату вартових не дають, а тільки пьють та гуляють і угомоняти та утихомирювати їх нічим. На лист воєводи і получився той указ, котрий ми привели раніще — щоб харьківці кріпость будовали і од сієі праці не одмовлялися. Будовалася Харьківська кріпость і місто Харьків у 1656-1658 р.р. на правому березі річки Харькова і лівому — Лопані. У 1656 р. Харьківська кріпость ще не була збудована, як се видко із супліки Жихорців У купі з Харьковом почали заселятися й иньші міста та слободи, з котрих потім склався Харьковський полк, як то: Змійов, Хорошево, Печеніги. Харьківський воєвода порядкував і над Хорошевською слободою, а потім і над иньшими слободами, які склали з себе Харьківську округу — Харьковський повіт, виділений з Чугуєвського, так саме як колись з Білгородського повіта виділився Чугуєвський. Змійов виділився з Чугуєвського повіта; він був заснований на Змієвському городищу і одночасно з Харьковом получив самостійного воєводу. На Хорошево городище явився невеличкий гурток переселенців — 50 семейств (в десятеро менш, ніж у Харьків) і через те Хорошево зробилося слободою, а Харьків одразу великим містом.

Цікаво буде додати про те, як складалося заселення слобід. Ось як заселилася, напр., слобода Печеніги. У 1654 р. прийшов з Литовської сторони гурток українців в 45 чоловік, з жінками і дітьми, з осадчим Івашкою Хведоровичем Волошеніним. Вони були приведені до присяги і по їх власному проханню їх поселено у Чугуєвському повіті на Печеніжському Котковському полі укупи з попередніми поселенцями. Осадчий їздив у Москву і по його проханню поселеньцям дадено було на будівлю семейним по 5, а парубкам по 4 карбованця (се на наші гроші вийде кілька десятків карбованців). Харьків та Змійов робляться осередками заселення країни, себ то Харьковського та Змієвського повітів: до Харькова було приписано Хорошево, до Змійова — Мохначово, а може й Печеніги. У 1657 р. уже був окремий Змієвський повіт.

Дуже цікаве було засновання міста Салтова, на Салтовському городищі. Туди у 1659 році явилося одразу 670 чолов. українців, стільки, скільки і у Харьків, з отаманом — осадчим Іваном Ондрієвичем Семеновим (мабуть Семененком), й поселилися, по царському указу, на сирому кореню, на Сіверському Донцеві, на Салтовському городищу, на татарському броду, де раніше був кам'яний город. Вони прохали дозволу збудовати їм на місці старого кам'яного города нове місто, щоб захистити себе від ворожих татарських нападів, бо утікати їм з семействами таким степовим шляхом до Білгорода або Чугуєва, де були кріпости, булоб далеко. На се ім вийшов царський дозвіл — будовати „собою", себ то самим, власним коштом і працею, кріпость. Звістка про те, що Салтовське городище було справді колись кам'яним городом, зовсім правдива і підтримана нині археологичними розвідками, котрі дали надзвичайно цінні знадоби про культуру Салтовського кладовища VII-VIII ст., при с. Салтові. У 1674 році був заснований Вовчанськ. Вовчанському осадчому Старочудному дозволено було будовати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з правобережної і лівобережної України, а иньших людей не приймати. Нові поселеньці поселилися городком і слобідкою і деревнями по р. Вовчим Водам, загатили гатки у ставах, збудовали млини, позаводили пасіки і позаймали собі займанщини. Білгородський Миколаєвський манастирь жалувався, що „черкасы“ заняли його землі, але се поселення було дозволено Білгородським воєводою, бо українські переселенці узяли на себе за се оборону і сього місця, і московськіх українних городів від татар, котрі туди завжди приходили, маючи там свої перелази. Право на землі Білгородського манастиря по р. Вовчим Водам було сказоване також як і на землі по р. Лопані та Харькові. І се було справедливо, бо на манастирській та церковний причт із кількох чоловіка давалося земель та угод стільки, що на них тепер жиє та має пропитаніє більше сотні тисяч чоловік. А нові українські поселенці приходили з Польщі, збільшували сим дуже невелике населення Московської держави й брали на себе надзвичайно важкий обов'язок обороняти та захищати московські городи. І Московський уряд зрозумів усе значіння, усю державну вартість українського заселення і зробився до нього дуже прихильним. Його політику провадили і воєводи, хоча се для них і не було приємне і хоч вони часто таки уклонялися од ласки до „черкас“. А про угоди Білгородських церков Московський уряд добре розумів, що сі землі не могли бути їми заселені і що як там моглоби бути яке заселення, то тільки дуже загайне, не швидке і навіть зовсім непевне. Він бачив, що минули ті часи, коли можливо було роздавати безмірні нікому невідоми, але богаті роскішні землі ченцям та попам, котрі нічого і не могли подіяти з ними. Як вони могли, наприклад, заселяти або обробляти землі біля Харькова, котрий лежить од Білгорода у 75 верстах. Вовчанськ ближче од Білгорода, але й там не було ніякіх церковних або манастирськіх осель.

В Мурахву явився на життя з-за Дніпра уманський полковник Микита Кондратович Сененко з ватагою українців в 260 чоловік з жінками та дітьми і прохав дозволу поселитися там серед попередніх поселенців і з такими ж вільготами, які мали вони. „Прийшли ми, казав Сененко, в новозбудований город Мурахву на слободу“. У город на слободу — сюди йшли і у городи на слободи, себ то на вільготи. Значить слово слобода має тут значиння вільготи. Звідтіль взялося, певно, і назвисько Слободські полки або слободська Украйна, бо туди йшли люди на слободи — вільготи; і такі вільготи заполучали не тільки козаки, а й посполіти, котрі селилися на панських землях, бо пани старшини теж давали вільготи своїм поселенцям, закликаючи їх, як казали тоді, на слободи: ріжниця у тім, що поспольству у себе давали вільготи пани державці, а козакам та міщанам московський урядъ.

У 1654 році була заселена переселеньцями Охтирка, котра була третім полковим містом слободськоі України. Вона була звісна ще й раніше, яко порубежне місто Польщі, потім одійшла до Москви, котра заселила її великоросійськими служилими людьми, але їх було небагато. У 1657 р. московський уряд зробив реєстр усіх охтирців. Їх призвіща немов російські (це усе „Андреєвы, Даниловы“), але можно міркувати, що московські приказні позаписували звичайні українські призвіща по батькові не по українському, а по російському звичаю, цеб то Ондрієнка записали Андреєвым, Даниленка — Даниловым. Иноді, напр., ми бачимо призвіще по батькові Омельянов — тоб-то від українського Омельян, Микитин (укр. Микита) і т. иньші. І що воно було так, видко з того, що у Охтирці ж був один „черкашенин“, значить українець, а його записали „Якушкою Степановым“. Були одначе й призвіща українські — Болдирь (мабуть Бовдурь), Кононенко, Пулаченко, Болтищенко, Рублевський, Добош, Радченко, Гончаренко, Герасименко, Нечипорович, Волошин, Наумович, Ярошевський, Адамович, Мартинович, Ильяшенко, Вощенко, Яценко, Малько та иньші. Сотником був Арістов — немов не українське призвіще, алеж він був сотником козацького товариства і займав сей уряд іще у 1654 р. Із трьох попів один прийшов сюди з правобережья — з Животова. Охтирські поселенці називаються „сведенцями“ — так прозивали московськіх служилих людей, котрих зводили до купи на життя з ріжних країн у нове місто. Може і в Охтирку, котру залишило її українське населення тоді, як вона перейшла під владу Москви, теж звели новіх поселенців із ріжних країн, де проживали українці, а ми бачили що вони проживали навіть у московскіх українних містах. Можливо, що серед сих зведенців була й купа великоросійськіх поселенців, як се бувало по деяких містах Острогожського полка. Усіх охтирськіх переселенців було 445 чоловік, а у нихъ було 109 жінок, 634 дітей, 72 родичів і 18 дітей у сіх родичів, а усього було 1587 чоловіків, жінок і дітей. Вони привели з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свиней, усього 4266, себ то більше ніж по 9 голів на семейство із 4-х чоловіка. Значить охтирців треба признати більш меньш заможними і у всякому разі середніми що до худоби.

У Богодухів явилася дуже численна ватага українских переселенців із поспільства, або, як каже московський уряд, „пашенных черкас“; їх було 1096 чоловік, а міщан тільки 33 чол., кріпости вони не робили мабуть через то, що були не козаками, а посполітими людьми.

Між тим ширилося заселення і південної Слобожанщини і тамечки склався Балаклейський полк. У 1663 р. приїхав у Білгород козачий отаман Яков Степанович Черниговець і прохав дозволу поселитися з своїми українськими задніпрянськими пореселенцями на татарських перелазах по р. Донцеві на гирлі річки Буликлеї. Се місце лежало у 80 в. од Харькова і у 50 верст, од Змійова і за ним не було ще ніякої оселі (свиключаючи Святігори). Пройшов тільки один рік — і той же Черниговець докладав воєводові у Білгороді, що місто він уже сам збудовав, назвав його Балаклеєю і що у нього у кріпости та на „посаді“ поселилося у 150 дворах 200 семейств і се число безперестанку збільшуеться. Окрім Балаклеї Черниговець збудував ще кріпости на татарських бродах — міста та слободи по Доньцеві — Андреєви Лози, Бишкинь, Савиньці і Лиман (послідній у степу між двох озер — лиманів). А що найважнійше Балаклейський осадчій збудовав і кріпость Ізюм. Царь зробив осадчика-отамана Балаклейським полковником за його вірну службу і користну для Московської держави колонізаторську працю.

Діло заселення Ізюмського полка, котре роспочав Яків Черниговець, ще більше поширив Харьковський полковник Донець з сином своїм Костянтином. Ізюмський полк заселився більш усього при них переселеньцями з иньших Слободських полків. Про Ізюмъ — курган, Ізюмський перелаз і про Ізюмський шлях маємо звістку ще у книзі великого чертежа; у 60-х роках XVII ст. тут жили царськи охотники, що ловили звіря для московського царя. І про се нагадує па лівому березі Доньця місце, котре зоветься звіринцем; мабуть, там був у них якийсь вартовий острожок. Балаклейський полковникь Яків Черниговець збудував невеличку кріпость Ізюм. Новий великий город, але на правому березі Донця, де в його вливаеться Мокрий Ізюмець, був збудований Гр. Донцем і у нього був перенесений і невеличкий перший Ізюм. Місто було осажено Донцем, котрий привів для роботи більш 1500 козаків Харьківського полку збудовалося дуже гарно по плану і швидко зробилося полковим городом Ізюмського Слободського полка. Біля Ізюма і тепер, немов його кріпость, виситься гора Кремінець (800 футів), а по Донцеві і його вітках простяглися густі ліси — нетрі. Полковник Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми захожими з „черкасских“ Слободських полків; йому заборонено було приймати великоросийськіх поселенців, а за те він сам без воєводи міг порядкувати у новому місті, а для козака це була дуже велика вільгота. Минув рік і у 1682 році було вже в Ізюмі 300 чоловіка. Але се все ж таки було небагато. Для того щоб діло заселення йшло швидче, Донець сам переїхав в Ізюм, а сина свого Костянтина залишив на полковництві у Харькові. Жити йому в Ізюмі було дозволено, але з тим, щоб він все таки лічився і полковником Харьківським. У 1682 році Донець дістав грамоту від царя Федора Олексієвича, в котрий йому дозволялося жити в Ізюмі і закликати туди і в Співаківку і на Пришиб вільних українців на слободи із Харьківського, Охтирського і Сумського полків, будовати самим місто і вільно селитися там „собою“, себ то без воєвод, пахати пашню і володіти усякими угоди по отводу Касогова, по своім козацьким звичаям. Окрім тих міст та слобід, про котрі ми вже казали, були осажені тоді Остропілля, Двурічне, Новий Перекоп, Сеньків, Куп'янськ, Каменка, усе це були нові і дуже мало заселені слободи (од 28 до 48 сем.); тільки у Новому Перекопі було 288 чол. При гирлі Торця була збудована Гр. Донцем Козацька пристань — невеличкий земляний городок, куди осадчій Сем. Бронка вже закли́кав декілька семейств і попа. Між річкою Голою долиною і Черкаским лісом Гр. Донець міркував збудовати місто Черкаск (телерешнє село Знаменське). Ізюмський полк, як ми бачимо, був заселений більш усього переселеньцями з Слобожанщини, хоча і сюди приходили иноді, як нам здається, й переселеньці з за Дніпра і Гетьманщини.

Оттак заснувалися міста та слободи слободської України. Иноді одразу приходила велика ватага переселеньців і осажувала місто чи слободу. Так було, наприклад, у Острогожську і, як ми бачили, по деяких инших містах. Але частіще приходили меньші гуртки, до купчилися переселеньці з ріжних місць, як у Суджі або Тернах. Иноді до переселеньців з однієї країни потім приходили сходці з другої країни. Більша частина міст збудована була на дикому шляховому полі, на татарських бродах та сакмах, на сирому кореню (Суми, Суджа, Салтов, Вовчанськ). Дуже багато міст збудовано було на старих городищах — Харьків, Суми, Цареборисов, Хорошево, Змійов, Мохначево. Як одразу приходила дуже велика ватага переселеньців, вона будовала кріпость у місті — наприклад, у Острогожському, Охтирці, у Суджі; як їх було обмаль — селилися слободою. Діло заселення вели осадчі. Такі осадчі були, мабуть, при усіх ватагах переселеньців. Ми маємо багато цікавих звісток про їх діяльність. Се були ватажки, отамани народа, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке иньше. Їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. Їх повинна була добре знати уся ватага переселеньців, здаватися на них, покладати на них надію, яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводарів та спорудників у громадських справах. Тим то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність для народа з великою шаною та подякою і як мога закріпити пам'ять про них там, до вони працювали. Харьковскому осадчому Каркачеві треба поставити пам'ятник у Харькові, а не тільки, як се зроблено досі, по мойому пропонуванню, назвати йменням його одну вулицю у Харькові (Каркачева). Треба, щоб кожне місто і слобода у слободській Україні знало й шанувало пам'ять свого осадчого, коли він відомий історії. А у моїх розвідках по історії слободськоі Украйни є чимало звісток про слободсько-українских осадчих і їх діяльність. Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє щастє у нас творить, кує сам нарід. Деякі з осадчих заняли потім військові козацькі полковничі посади по вибору товариства і їх діяльність була дуже широка. Такими були Балаклейский осадчій Черниговець і Сумський Кондратєв. Недивно, то осадчі мали великий вплив на устрій місцевих діл. У Мерехві, наприклад, усіма ділами керував осадчий полковник Сененко. Осадчих потім замінили виборні отамани, котрі були усюди. У 1688 році Коломацький атаман Ярема Михайлов дістав лист од Московського уряду на закликання на слободи українських переселеньців з Задніпрянщини.

Внутрішнє розселення слобожан. Внутрішнє розселення люду ми бачимо у всіх слободськіх полках. Острогожській полк склався, як ми бачили, серед великороссійских міст теперешньої Воронежської, Курської і навіть Орловської губ. Сі поселеньці жили дуже далеко од свого полкового міста Острогожська. А східня частина Ворон. губ. у початку XVIII ст. ще не була заселена і ось сюди на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогожського повіту почали переселяти українців; і там з'являються нові козацькі слободи — Стара Калитва, Нова Калитва, Подгорна, Поповка. Переселили великороссійских посадських людей Острогожська в Коротояк, а українських козаків з Коротояка в Острогожськ. У 1732 р. з слобід Перлевки, Гвоздевки, Єндовища і Урива переселені були козаки в Богучарській повіт Воронежської і Старобільскій Харьк. губ. У Старобільск прийшов сотник Синельников з сотнянами, в Закотную Голодолинській, в Осиновку — Смаков і в Білолуцьк — Головинській. Через се Острогожській полк наблизився до иньших слободьских полків й границя Россійскої держави роспростерлася далі на південь. Внутрішнім розселенням слободська Україна заселялася найбільш у XVIII ст. З місць, де було багато населення, нарід переходив на нові незаселені місця. Осадчій Малишевській поїхав у 1659 році на гирло річок Сироватки і Крупця і там осадив слободу Нижню Сироватку. З собою він узяв Сумчан, Ворожбянських і Лебединських козаків, щоб одвести новій слободі землю, ліси й сінокоси по загальній постанові. З сл. Ворожби туди переселено було 76 самих бідних семейств, з Сум 197. Їм одвели землі на подвірья, сади, огороди та вигін. Так місцьовий козацький уряд у половині XVII ст. вів діло розселення і розв'язував аграрне питання на підставі розуму й справедливости. Заселення слободської України вели переважно козаки, котрі зложили військову організацію країни — п'ять слободських полків. Але велику участь у сій великій народній справі мав увесь украінський народ — усі його верстви, усі стани суспільства — міщане, поспільство, духовенсьтво.

Участь манастирів в заселенню країни. Манастирі, як звісно, приймали велику участь в заселеннню Росії. Теж саме треба сказати і про участь їх в заселенню слободської України. Перше місце займає середи слободсько-українських манастирів Святогорський. Ми вже бачили, яке чудове місце було вибрано для нього. Коли саме був заснованний манастирь, певних звісток не маємо. У синодику манастиря про се сказано, що автор тоді ще, коли писав синодик (у 1710 р.), не міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундаторами манастиря були ченці-українці з за Дніпра або Гетьманщини. Ми знаємо, що з манастирів Гетьманщини вийшло чимало ченців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський манастирь ми маємо у 1624 році, коди ігумен Симеон з братією получив царську грамоту і ругу у Білгороді. Се теж натякає на прибуття ченців з України під московську владу. Цареборисів, заснованний недалеко від Святогорья у 1600 році, підчас лихоліття вилюднів і Святогорський манастирь був самим далеким, південним місцем на Україні, бо Чугуєв був заснованний тільки у 1638 році, а Валуйки були од нього у 130 верстах. Не дивно, що він озброївся гарматами. Іще академик Гільденштедт бачив стіну, котрою був обнесений манастирь. У ньому була у XVIII ст. варта з Білгородців, Чугуєвців та Валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діставали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі; їх тамечки роспитували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і содержували. Там були старі, немощні й каліки. Туди заходили і здорові вартові та станичники, українські та донські козаки, великоруські служилі люди, навіть, „воровскіе черкаси“, себ то розбишаки, щоб помолитися Богові та спокутовати свої гріхи. Виходить, що манастирь мав немов свою парахвію, котра простяглася на кілька сот верст. На манастирь нападали татари — Кримські та Озовські — і усякі розбишаки. У 1679 році татари сплюндровали, пограбували манастирь і узяли у неволю архимандрита Іоіля з братією. Манастиреві надано було багацько землі, але потім іще у XVII ст. більшу частину її одібрано, а усю землю одібрано у кіньці XVIII ст. Дивногорський манастирь Острогожського полка теж виявляв з себе природню твердиню. Він, як і Святогорський, стояв за линією кріпостей у степу. У 1652 р. в ньому збудовали кріпость і там поселили українців, мабуть, з тих, що прийшли у Острогожськ з полковником Зіньковськім. Купецьтву дозволили їздити туди з усякими харчами та крамом і продавати його без усякого мита. Іще у початку XVIII ст. на дзвіниці манастиря було три залізних і одна мідяна гармата. Але, не дивлючися на сю оборону, ченці манастирські велику муку терпіли од татарських гвалтовних наїздів і тому у 1671 р. навіть покинули його і збудовали собі новий манастирь у більш забезпеченому та спокійному місці меж Суджою та Мирополєм на Дівочім городищі. Але де які з братії згодом повернулися до Дивногорья і поновили манастирь. У кінці XVIII ст. у манастиря була майже та сама ярмарка, яка почалася у 1652 р.; туди приїздило на богомілля багацько народу й купців з околичних міст, котрі привозили усякий крам та дріб'язок. Манастирь мав землі, риболовлі і усяке хазяйство; у слободі Селявній — 100 хат підданних посполітих. Далеко меншим і менш славним був Шатрищегорский манастирь теж у Острогожському полку і теж мабуть заснований українськими ченцями. Острогожський полковник Зіньковский зоснував у Острогожському жіночий манастирь. У Охтирському полку в 4 верстах од Охтирки в 1654 р. ченцями Лебединського українського манастиря був заснований Охтирський Троїцький манастирь. З Лебединського манастиря вийшов ігумен з братією (40 чолов.), з манастирськими підданними посполітими, з ризами і усякою церковною утварью. Їм одвели для будовання манастиря гору Охтирь з землями і усякими угодами. У другій половині XVII ст. до манастиря належало вже багато земель, хуторів, млинів, пасік та садів і 200 підданних посполітих. У 3-х верстах од Краснокутська задніпрянським переселенцем полковником Штепою був заснований у XVII ст. Краснокутський манастирь. Штепа, приїхавши у слободську Україну, зайняв собі се безлюдне місце, збудовав там манастирь, прийняв де-кілька ченців, а сам зробився їх ігуменом. Куряжський манастирь (у 9 верст. від Харькова) був заснований харьківським полковником Григорієм Донцем і де-якими иньшими старшинами сього полку. Там раніше була пасіка Ол. Куряжського. Донець одвів новому манастиреві землі і угоди. Сіннянський сотник віддав усю свою маєтність на збудовання Сіннянського манастиря і зробився його ігуменом. Змійовський Миколаєвський козацький манастирь істнував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє манастирське хазяйство. Таким побитом одні з манастирів були засновані переселеньцями з задніпрянщини, другі — козацькою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші манастирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони приняли участь разом з иньшими переселеньцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов'язок задовольняти религійно-моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хорих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII столітті більш усього манастирі почали пеклуватися про власне хазяйство та матеріальні достатки і через се занедбали свої високі христіянсьскі заповіти.

Чужоземні переселеньці. Чужоземне заселення слободської України було дуже невеличке — сюди приходили волохи, колмики, серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобожанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантемиром. Кантемиру дадено у самому Харькові подвірья і маєтности Хведора Шидловського, які були одібрани у нього за якусь провинність. Иньші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили розміститися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чоловіка. Село Шидловського Балаклійку оддали Волошському стольникові Єнакею, Новомлинськ — Мечнику, Волоський кут — полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (633 українських, 42 великоросійських і 35 польских). Се волоське заселення було головним чином не народне, а шляхетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям — волохам. Із Задніпрянщини пересилився в слободську Україну теж волоський полковник Танський з охвицерами Жіяном, Бедрягою та иньшими. Їм вийшов дозвіл визивати на поселеннє свою братію — волохів. Але Танський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, до їх поселено, а Мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство де кілька слобід з підданими посполитами, а він повернув до себе у підданство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народнього життя з'являє з себе се волоське заселеннє. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу Петру у Прутському поході — і роздав їм за се землю та підданних у Слобожанщині. Слобожане приняли чужиньців ворожо, неприязно, бо ті люди нічого не зробили на користь країни — не захищали її від татар, не брали участи в її устрою, були чужинцями, не зв'язаними з країною і населенням навіть мовою, життям; навпаки вони за Днїпром звикли до сваволі, і тут в Слобожанщині лишилися вояками, але не проти ворогів, а проти мирного населення. Із тих, що прийшли з Кантемиром, не можно було набрати навіть однієї окремої корогви, так що їх почали приймати у козачі полки, яко старшин та підпрапорних, і дозволили купувати маєтности, себ то їм одразу надавали стільки привилеїв, як і козацькій українській старшині. Не стали у пригоді для країни і сербські поселенці, із котрих зроблений був окремий полк, але у ньому було зовсім мало сербів і полк доточували з тубільців — українців. У Чугуєві поселилися Колмики іще у XVII ст. В кінці XVIII ст. їх було там більш 1000 чоловіка; вони служили у війску. Проживаючи у Чугуєві, принявши православну віру і беручи шлюб з тубільцами, вони зовсім обрусіли. Проживали, або краще сказати кочували, таборували у слободській України щей цигане, котрі мали власний уклад свого життя. Євреїв було зовсім небагато і вони більш усього держали шинки та гендлювали горілкою, Було, але зовсім мало — кілька десятків — поляків, мабуть колишніх бранців; було трохи греків. Взагалі чужоземне заселення у нас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо сі поселенці діставали великі особисті вільготи тільки за своє чужоземство, але нічого не робили на користь країні та його людности.

Вплив заселення на устрій слободської України. Заселення країни мало великий вплив на її устрій, на її автономію, на економичні вільготи, котрі вона діставала від Московської держави, взагалі на усі сторони її соціального й економичного життя, на її культуру й просвіту, на усе її життя. Все оце залежало од двох причин — перше від звичаїв національного життя українців у зв'язку з їх поглядами на те, як треба улаштувати життя по правді, по справедливости, і вдруге — од обставин життя на нових місцях, до воно залежало не тільки од природи країни і народніх звичаїв і поглядів, але й від центрального російського уряду. Слобожане не тільки приводили з собою з-за Дніпра свої семейства, збіжжє та худобу, вони привозили з собою попів і церковний причт, котрий тоді був близький до народа, бо його вибірала сама громада, приносили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше приносили з собою на нові місця у дике поле свою національну українську просвіту і культуру, котру вони віками утворили у себе на Україні, на грунті древне руської культури; свою православну віру, рідну мову, яко основу національности, свої звичаї, свої чудові пісьні і меж ними історичні, так звані думи, в котрих росказана хоча й поетично, але взагалі правдиво уся історія українського народа — боротьба його з ляхами, татарами й турками за віру, за землю і воло, за свою політичну і національну самостійність. Просвіта тоді в Україні стояла високо і переселенці перенесли її з собою, а разом з тим потребу в сій просвіті. Московський уряд охоче приймав переселенців, бо вони ставали йому в дуже великій пригоді по обороні гряниці і заселенню дикого поля. Придивляючися до переселенців, московські люди побачили, шо се були хоча й рідні брати їх, але все-таки вони дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І усю оцю велику ріжницю вони обізвали у своїх актах „черкасскою, старочеркасскою обыклостію, обычностью“, себ-то їх особливими звичаями. І до сих звичаїв вони з початку однеслися обережно. Слободським полкам дають московські царі жалованні грамоти на зразок тих привилеїв, котрі здобувала собі Гетьманщина по Переясловській й иньших умовах з Москвою. У сих грамотах була і вільна займанщина земель, якої не мав і не знав московський народ, і вибори старшин, і усе те, що у московських грамотах та актах прозивається „старочеркаскою обыкностію“ і являється устроєм стародавнього українського національного й соціального життя, котрого завжди домагався і яким хтів жити (а иноді, траплялося, і жив) український нарід усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година.

Жалованні грамоти Слободським полкам. Звертаючися до жалованних грамот Слободським полкам і до їх змісту, ми бачимо, що найстаріші з них належать до 1659 р., але у них ще пе було нічого про вільготи. Після повстання Брюховецького, до котрого не пристали взагалі Слободські полки, три полки — Харьковський, Сумський і Охтирський дістали у 1669 р., а 4-й Острогожський у 1670 р., вільготні жалованні грамоти. За те, що козаки не пристали до Брюховецького, їм скинуті були чинші з винниць, броварень та шинків. Сі чинші були накладені ще у 1665 р., але не на усі міста і слободи, а тільки на найстарійші; у Харьківському, наприклад, полку — на один Харьків, у Охтирському — на Охтирку, у Сумському — на Суми, Лебедин і Суджу, у Острогожському — на Острогожськ і Землянськ. До 1665 року і сі міста уживали ще вільгот, наданих їм при заселенню на де кілька років, а у 1665 р. часи вільгот уже вийшли і як у Харькові вільготи були дадені, скажемо, на 10–11 років од його заснування у 1656 р., то і часи вільгот повинні були вийти у 1665 році. Суми мали по такому рахунку вільготи на 18 років, Охтирка на 11, Острогожськ на 13, а з того часу на них положені були чинши. Але вони платили їх не охоче і завелася значна недоїмка. Отсю недоїмку і скинуто їм — з Харьковського полку 2225 карб., з Острогожського 1619, Сумського 6091, Охтирського 2141. З Сумських козаків не велено було брати недоїмки з бортних дерев у Бирлинської волости 200 карб. Таким побитом, слобожане знову, як і з'початку, увільнилися од чиншів і се дуже підтримувало заселеннє країни і матеріально забезпечувало старих колишніх переселенців, давало їм спроможність зміцнити свої хазяйства, держало їх на місцях першої осілости. Українці дуже цінували право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Сі вільготи були дадені Слободським козакам замісць щорічної грошової платні, щоб їм було з чого служити полкову службу. У 1672 році Острогожському полку надана була нова грамота, стверждені колишні вільготи і дадені земельні угоди по рр. Чорній Калитві і иньших. У 1682 р. видана була вільготна жалована грамота на ймення Харьковського полковника Гр. Донця козакам Ізюмського Слободського полка. Такі вільготи получили і поселенці иньших слободских полків, але не на ймення полків, котрі ще тоді не були улаштовані, а на ймення окремих міст та слобід, як се ми бачимо, наприклад, у Коломаку і по иньших містах. Поселенцям дозволено було міста будовати, селитися там, орати землю і усякими угодами володіти по отводу генерала і воєводи Гр. Косогова, по їх козачих звичаях; вільготи ім давано у всіх одбутках років на 10 і на 15, залежно од заможности; і у сі вільготні роки по сих городах дозволялося торгувати усякими товарами безмитно й держати шинки по своїх колишніх звичаях безмитно й дальньої полкової служби не служити і відбутків і оброків ніяких не платити. А після сих вільготних років старшині і козакам, котрі почнуть служити полкову служби, теж дозволялося винокурні і шинки держати безмитно, як і раніш. І Ізюмчанам вільгота була дадена, як і иньшим полкам на 10–15 років. Після сього вони повинні були нести усякі відбуткі виключно одначе чиншу за вінниці. Ся вільгота залишена була навіть і на будучину і мала велику вагу задля заселення ізюмского полка. У пізніших грамотах (1684, 1686, 1688, 1695 рр. надається право вільної торговлі (Харьківським козакам), підтримується право навіки і без чиншу володіти землями, не платити чинша за млини, шинки, кузні, лавкі, риболовлі і усякі промисли. У 1700 р. усім 5 Слободським полкам царь Петро ствердив право без чиншу мати усякі промисли, володіти землями і усякими угодами, млинами, риболовлями, вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, а тільки вести боротьбу з татарами. У 1704 році козаки Ізюмського полку дістали грамоту, де розв'язаний був їх позов з доньцями за рр. Бахмут, Красну та Жеребець; сі річки з землями лишилися слобожанам і були ними заселені (се теперешні Ізюмский і Купянский повіти Харьковської і Бахмутський Катеринославської г.). При цариці Анні слободська Україна стратила своі привилеї, але Єлізавета їх повернула назад окремою жалованною грамотою усім Слободським полкам взагалі. Жалованні грамоти мали великий вплив на успіх заселення слободської України; вони давали переселенцям багацько привилеїв, і хоча сі привилеї були зібрані до купи тільки у грамоті Єлізавети, а до того роскидані були по окремих грамотах ріжних полків і хоча вони не являлися такою конституціонною хартією для країни, як гетьманські статті для Гетьманщини, а все ж таки вони дали спроможність людям уладнатися по своїх національних звичаях. Мита з приізжих купців збирали не російські приказні, а сами ж таки українці; великоросійські тяглі люди та утікачі не мали права селитися в Слобожанщині, щоб не утісняти в землях тубільців. Треба тільки додати до сього, що слобожанам доводилося повсяк час боронити сих своїх привилеїв. І висший, і низший московський уряд (розрядний приказ, Білгородський та місцьови воєводи) ніяк не хтіли чи не могли згодитися на сі неприємні для них привилеї, котрих не мали самі, на їх погляд, хозяіни держави. Московські царі приязно відносилися до заселення дикого поля переселенцями з Литовської, Польської держави, бо тут було давне змагання між Москвою та Польщею за погряничні українські та білоруські землі. У XVIII ст. при Анні наступила для слободської України тяжка година, і тільки Єлизавета Петровна знову вернула на який там час їх вольности. Московський уряд хтів, щоб привилеї слобожанам були тимчасові і їм траплялося почасту звертатися до Москви з проханням про їх стверження. Погляд самих слобожан на їх права і обов'язки виявився дуже виразно у заяві Сумських полчан 1705 р.: „наші діди, батьки, брати і родичі, — писали вони там, і ми самі поприходили із ріжних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Білгородських та Курских воєвод, котрі забезпечували нас царським словом — не однімати від нас наших вільгот“. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи по Білгородській линії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під отсі городи. І для збільшення населення у сих нових містах велено було нам призивати на життя свою братію — українців. Ми збудували Суми, Суджу, Мирополля, Краснополля, Білополля і иньші міста, а до них повіти, села та деревні. І ми вірою та правдою служили. І тоді як татари приходили плюндрувати Московські українні городи, ми не приставали ні до якої зради. За те і пожалувано нас усякими вольностями і дозволено займанщини займати, пасіки і усякі грунти заводити і усякими промислами промишляти без чиншу по старому українському звичаю. В сій заяві найбільш цікаво для нас право вільної займанщини земель — се був головний привилей слобожан і на цьому згрунтовано було усе право земельної власности у слобожанській Україні — так зване нині „старозаімочне землеволодіння“. Се було найголовніше право слобожан. Грамоти не обіймали усіх привилеїв слобожан; вони, наприклад, майже нічого не казали про автономію країни, про її внутрішній устрій, про вибори. І се легко зрозуміти. Зміцнивши „старочеркасскую обыкность“, признавши її взагалі, Московський уряд вже не хтів втручатися в подробиці, бо просто може гаразд і не знав їх. Він тільки пильнував того, за що йшли суперечки проміж слобожанами і московськими воєводами, де діло торкалося інтересів самої Московської держави і її людности або уряду. А суперечки та боротьба йшли безупинно, бо тут зіткнулися два типи заселення — український і великоросійський (ріжниця сих двох типів твердо установлена мною у моїх розвідках) і два уряди — козацький — український і приказно-московський. Слобожане не хтіли приймати на себе тіх обов'язків, котрі мали московські люди, і здавалися на своє чужоземство та на те, що вони не можуть призвичаїтися до сих тяжких для них обов'язків. Ізюмські полчане у своїй заяві 1710 року писали: „По свойому чужоземству, проти великоросійських людей, таких тяжарів на себе (оброків на промысли) взяти ніяк не можемо; од того поросходяться усі у вільні гетьманськи городи, а иньші й пішли вже за Днипро у новозбудовані городи“. А московському урядові зовсім не хтілося зміцняти непокірну Гетьманщину і послабити більше прихильну до Московщини слободську Україну. Право вільного перехода у самій Слобожанщині і навіть вихід за гряницю країни був повною заслоною їх вільгот, і се добре розумів московський уряд. А слово у слобожан не росходилося з ділом: иноді вони й справді йшли геть далеко з своїх домівок, йшли і у Гетьманщину.

Участь Московської держави в українському заселенню. Що ж робила Московська держава в українському заселенню? Польща не могла узяти відповідної участи у сьому поважному державному ділі. Навпаки Москва не випускала оборони і заселення з своїх власних рук і ведучи його що до великороссійского заселення у всіх подробицях, яко державне діло, приймала участь, хоч безмірно меньшу, і в українському заселенню слободської України, керувала ним взагалі. Це діло залежало найбільш од Розрядного приказу.

Держава лишила собі державні інтереси, а місцьови передала самій країні, і се було досить розумно і користно і для тієї, і для другої сторони. Переселенці звичайно являлися або самі, або засилали своїх осадчих до українних воєвод, а сі писали про них листи у Москву у Розряд, а иноді одсилали туди і їх саміх. Вибіралися місця для поселення частіше самими переселенцями, але з дозволу Розряда та воєвод. Иноді Розряд посилав кого-небудь, щоб зробив план — „чертеж“ сього місця. Будовали кріпости та оселі иноді самі українці, иноді під доглядом московських воєвод; иноді на поміч присилалися великоросійскі служилі люди. Гармати, порох присилав Московський уряд, инколи видавав він і зброю. Давав спочатку хліб, а замісць грошової заплати — вільготи від податків. Церкви та манастирі діставали тож чимало потрібного їм на обзавід. Землі одводив Розряд, а роспоряджався ними проміж себе вже сам місцевий козацький уряд. Таким побитом, хоча українське заселеннє було вільним народнім і у ньому український народ мав велике значіннє і вів його навіть своїми власними силами, але воно не було випадковим, приватним ділом поодиноких осіб. Розряд иноді й сам, коли сього раніш самі переселенці не зробили, направляв їх туди, де була в них найбільша потреба, де треба було найскорш забезпечити країну од татарських нападів (на татарських бродах та шляхах). І уряд отого досягав не примусом, а вмовлянням та проханням та вільготами. Особливо се треба сказати про центральний уряд; йому почасту доводилося поправляти помилки своїх воєвод та приказних людей, котрі ніяк по хтіли згодитися з привилеями українських переселенців. І се найбільш цікаво тому, що в відносинах своїх до великоросійских поселенців він неодмінно держався централізаційної політики.

Поширеннє теріторії Слобожанщини. Ознайомившися з заселеннєм слободської України, подивимося тепер, які були її наслідки и здобудки, скільки вона посіла землі, скільки люду осіло на сій землі. У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сел та деревень (було ще де кільки хуторів, але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже 13 міст і містечок, 63 сел, деревень і слобід, 22 хутора і слобідки. У Харьковському полку (разом з Ізюмським) тоді ж у 1662 р. було 25 міст і містечок і 54 села и деревні; у 1732 р. — 82 міста і містечка, 26 сел, деревень та слобід, 121 хуторів та слобідок. За 8 років XVII ст. і 32 роки XVIII-го збільшилося дуже число сел та деревень. І се зовсім зрозуміло: села та деревні почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпечніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним іде Харьківский полк (149), Охтирский (103) і Ізюмський (102). Найбільшу земельну теріторію займав Ізюмский полк, за ним ішов Харьківский, потім Сумский та Охтирский. Слободські полки у 1732 р. займали значну частину теперешньої Харьківської губ. (але далеко не всю), частину Воронежської, невеличку частину Курської та війська Донського. Після 1732 р. здається значно поширилася тільки округа Острогожського полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді Донськими степами. Усі слободські полки мусили вести боротьбу за свої межі з сусідами. Ізюмські казаки повинні були боронити свої землі від великоросійських однодворців, котрі осіли на Український линії на правому березі Донця. До Української линії одійшло багацько полкових земель і угодів, котрими козаки володіли по займанщинам і жалованим грамотам. Утіснили Ізюмчан також поселеньці Бахмутської округи. Перш річка Бахмут належала до слобожан — тепер там склалося нове поселення — Бахмутська провинція (при Солоних заводах); мешканці її почали займати та рубати у слобожан ліси, котрі вони заполучили по жалованим грамотам; на козацьких землях російські новопоселеньці почали осажувати слобідки та хуторі. Окрім Бахмутської провінції слобожане на південь гряничили з Запорожцями, котрі у 70-хъ роках XVIII ст. завели собі хутори біля самого Тора (Слав'янська) і через те почалися між тими й другими земельні свари та суперечки. На заході слободська Україна гряничила з Гетьманщиною і з нею теж були суперечки за межі. Охтирський слободський полк обмежувався з Гадяцьким та Полтавським Гетьманщини і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четверті XVIII ст. ідуть меж ними суперечки за межи, особливо за погряничні міста — Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Гадяцького полка, але по проханню її мешканьців вона прилучена була до Охтирського слободського полка. Потім Скоропадський та Апостол клопоталися але марно, щоб повернути ії знову до Гетьманщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажений на землях Полтавського полка, але ж він усе таки залишився за Охтирским полком, також як і деякі иньші міста, котрі справді були за межою, що отділяли Московську державу одъ Польщі по акту 1647 р. На північно західньому погряниччю слобожане суперечилися за землі з Путивльскими великоросійськими поміщиками. На землях, котрі слобожане призначали своіми власними, Путивльскі поміщики засновали 14 сел та деревень і приняли багато україньців. І ся земельна суперечка вирішена була на пожиток слобожанам.

Подивимося тепер, яку округу займала слободська Україна у кіньці XVIII ст. Слободська українська губернія поділялася у 1773 році на 5 провінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам. Харьківська провінція (колишній Харьківський Слободський полк) займала теперешні повіти — Харьківський, більшу частину Валковського, Вовчанського і невеличкий шматочок Змієвського, у неї була 171 оселя. Охтирська провінція (колишній Охтирський полк) — теперешні Богодуховський та Охтирський повіти і невеличкі частини Валковського та Лебединського; там було 88 осель. Сумська провінція (колишній Сумський полк) — Сумський, Лебединський повіти Харьківської губ., половину Суджанського (Курської губ.) і невеличку частину Охтирського (Харьк.) і Грайворонського (Курськ. г.); у неї було 165 осель. Ізюмська провінція (колишній Ізюмський полк) — Купянський, Ізюмський та частиною Змієвський повіти (але не всю округу їх) і частину Вовчанського, в неї було 99 осель. Острогожська провінція (колишній Острогожський полк) — значну частину Острогожського, Богучарського, Бирюченського повітів Воронежської губ. і невеличку частину Землянського, Валуйського, Павловського, Коротояцького тієїж Воронежської, Єлецького і Лівенського — Орловської, Корочанського й Новооскольського Курської; усіх осель було там 152. Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р. тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирської та Ізюмської пров. число осель навіть зменьшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до иньших провінцій, декілька хуторів могли скупитися у єдно село або деревню). Але ж усе таки нових осель зовсім майже не з'явилося за сорок років у 4-х Слободських полках або їх було занадто небагато. У Острогожської провінції було у 1773 р. 152 оселі, здається більш, ніж у 1732 р., хоча ми й не маємо числа їх за сей рік; але ми знаємо, що Острогожський полк заселявся у сі часи. Усіх осель було у 1773 р. 677. Цікаво буде дізнатися про те, скільки було по полкам ріжних осель. У 1732 р. більш усього міст та містечок було у Ізюмському подку (21), далі йдуть почерзі Харьківський з Охтирським та Сумський. І це залежало від того, що Ізюмський полк був самий погряничний з татарами і більш, ніж усі остатні мав потребу в кріпостях — городках, а Сумський лежав в осередку України і його захищав собою Охтирський полк. У Острогожському полку ми бачимо 6 старіх міст, а слободи заснувалися тоді, коли життя там зробилося спокійніше. Сел, слобід і деревень у 1732 р. було більш усього у Сумському полку і меньш усього в Ізюмському і це теж для нас зовсім зрозуміле — це залежало од географичного стану країни: у Сумському полку раніше почалося спокійне народнє життя у поселенців, ніж у Ізюмському. З 1732 по 1773 р. життя в слободській Україні вже зробилося куди спокійніше, через те й прибавилося число сел, деревень та слобід. У 1773 р. число слобід та хуторів значно зменьшилося, бо багацько хуторів з них перевернулося в деревні і навіть села, а невеличкі слобідки — в слободи. У Острогожському полку в 1773 р. було дуже багато хуторів, це свідчить про те, що полк особливо швидко тоді заселявся на своїх нових місцях. У 1732 році міст з містечками було 10%, сел 48%, хуторів 42% і у 1773 р. перших залишилося тількі 5%, других збільшилося до 66%, третіх зменьшилося до 28%. Цікаво до цього додати % козацькіх і паньських осель: у Харьківському полку козацьких було 25% і 75% панських, у Охтирському 33% і 67%, у Острогожському — 78% і 22%, у Ізюмському — 40% і 60%. Тільки у одному Острогожському полку козацькіх осель було далеко більш, ніж панських; у остатніх полках було зовсім навпаки; більш усього їх було у Харьківському полку. Панські оселі збільшилися особливо за сорок років XVIII ст., коли Україні стало жити безпечніше. Усі слободсько-українські оселі можно поділити на три частими: 1) міста з містечками, 2) села з деревнями і слободами і 3) хутори з слободками. Містечка треба зачислити до міст, бо вони були сотенними містами і усі мали кріпости. Як приходила якась ватага переселенців у нове безлюдне місце, вона будовала собі місто з дерев'яною й земляною огорожою; села й деревні виникали, починалися вже під захистом міста; переселенці і їх осадчі приймали на себе обов'язок заселити села й деревні. Виходе, що міста взагалі з'являлися раніше иньших осель, в потім вже заселялися села або знов таки переселенцями з-за Дніпрянщини, або з нових слободських міст. У кінці XVII ст. сел та деревень було тільки у двічі більш ніж міст. У XVIII ст. нових міст сливо не будовали, а селили тільки села, деревні та хутори. Инакше бувало при внутрішньому заселенню: там у купі могли з'являтися усякі оселі, а хутори навіть перш усього. Щоб ясно зрозуміти, що таке виявляли з себе сотенні міста, скажемо кілька слів про нове місто Бахмут, котре збудовано було козаками Ізюмського полка на р. Бахмуті. Його збудовано було для захисту од татар і для згону туди худоби од татарських нападів. Він був обнесений дубовими стовпами і стіни його мали 61 саж у длинину і 17 ширини. Будинків у самому острожку не було, а населення жило у слободі і там була церковка, таможня, ратуша, сараї та кузні, подвір'я ізюмських козаків і великоруських служилих людей. На р. Бахмуті у соловаренних колодязів були сковороди для виварки соли. Ні лісів, ні риболовель, ні землі паханої не було, а було тільки трошки сінокосу. Це було промислове місто. Иньші міста не мали таких промислів, за те у них були земельні угоди. Середину між містом і хутором займали села, деревні та слободи, де жили і козаки і посполіти, иноді нарізно, а иноді і укупі одні з другими. Хутори иноді з'являлися дуже рано і були першими оселями країни. По рр. Красної та Жеребцу на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах. Де котрі з них були засновані на займанщинах іще у початку другої половини XVII ст. Тоді або трошечки пізднійше там появилися майдани — цеб то соловарні (колодязі). І одні, і другі належали до поселенців Тора, Цареборисова, Маяків, Салтова та Чугуїва, цеб то не тільки ближніх, але й далекіх міст. На річки Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та иньших міст на весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі куріні (на літо) і землянки (на зіму). Мешканьці Тора приїздили туди цілими таборищами для виварювання соли і стояли там куренями. Пасіки ізюмских козаків, яко перші оселі, були і по р. Береці до збудовання Української линії ;були вони й по Донцеві нижче Маяцка. У Мерехвянської сотні було по лісах багацько пасік, котрі українці завели з самого початку свого заселення. Біля їх були розведені садки да збудовані з липового дерева хатки. Де збудовався Куряжський манастирь, там раніше була пасіка. При хуторах иноді бувало багато худоби: селили слободки для скотарства. Більш усього хуторів було у степах, як, наприклад, у теперешньому Старобільському повітові, де був простор для скотарства. Хуторянські оселі з млинами належали до старого українського хазяйственного життя і звичаю. Єдні з хуторів були першими оселями своєї країни, другі, навпаки, засновувалися виселеньцями з сел та деревень; такі були здається 32 хутора села Печеніги по р. Гнілушці. Хутори були козацькі й старшинські, але бувало й так, що хутір нічим майже по ріжнився од панської невеличкої деревні, сотенне місто — од села або слободи, бо були, як ми бачили, вже, й слободи з кріпостями, хутори перетворялися в слободи.

Ознайомившися з округою слободських полків, тепер треба звернутися до її населення і до того, як росла його численність. Із. Ів. Срезневський писав, що немов би то вже у 1654 р. було в слободській Україні од 80 до 100 тисяч населення мужського полу. Але це велика помилка або вигадка. Ось деякі числа з тимчасових документів: у Харьківському полку в 1677 р. було 7773 козаків, у 1691 — 7005 (без Ізюмського полка), а з Ізюмським 9316, у 1608 р. — у двох — 10430, у Охтирському в 1686 р. 5102 чолов. Як зазначити такіж числа і в двох остатніх полках, тоді будо у кіньці XVII ст. 30000 козаків, далеко меньш, ніж налічував Срезневський тоді, коли слободська Україна тільки що почала заселятися. Але хоч і збільшити се число, все ж не вийде навіть для кіньця XVII ст. 80 тисяч. За 1732 рік ми маємо вже досить певні числа населення 4-х полків. У 1732 році у Охтирському полку було вже 41186 чол. (і у тім числі 22 великороса) і значиться: за 46 років число населення збільшилося майже у шість разів. У Харьківському полку було 37766 чол. (у тому числі 1498 великоросів) і тутечки число населення збільшилося у п'ять разів. У Ізюмському полку — 31183 чол. (у тому числі 115 великоросів); тут число населення збільшилося у 13 разів — так хутко залюдніда ся країна за кінець XVII і початок XVIII ст. У Сумському — 42931 (14 великоросів). Як бачимо, в Охтирському і Сумському полках було майже однаковісіньке число мешканців, у Харьковському трохи меньше, а у Ізюмському найменьше. Усього в 4-х полках (але не повних) було 153056 чоловік мужського полу, а з жінками, виключаючи дітей, більш 300000. У 1772 році у всїх 5 провинціях було 666561 чол. За 40 років (з 1732 по 1773) в Охтирському полку число мешканьців збільшилося на 31%, у Харьковському на 76%, в Ізюмському на 90%, у Сумському — на 100%. Сей % потрібно трошечки зменьшити, бо ми не маємо деякіх сотен Сумського полка. Але всеж таки населеннє, як бачимо, збільшувалося дуже швидко у всіх полках, окрім одного тільки Охтирського і через те, що округа цього полка но могла так ширитися, як усіх иньших, а між тим заселеннє його роспочалося дуже рано — раніше ніж в деякіх других. Велике збільшення ми бачимо у Ізюмському полку, це значить, що його заселеннє йщло швидко і в середині XVIII ст. у 1732 р. полки по числу населення йдуть у такій черзі: Сумский, Охтирский, Харьківский і Ізюмський; у 1773 році провинції, котрі прийшли їм на зміну, чергуються тако: Сумська, Острогожська, Харьківська, Ізюмська і Охтирська. Цікаво тепер привести де кілька прикладів збільшення людности в поодинокіх оселях. У Рублевці в 1686 році було 433 д., у 1732 р. — 1090, у 1772 р. — 1402, в Богодухові — у тіх же роках — 550, 1830 і 3066. Більше прибавилося населення за 46 років з 1686 по 1732, ніж за 41 рік з 1732 по 1773 р.: в Коломаку, Богодухові і Мурахві у ті рокі населення утроїлося, а у другіх збільшилося у одному місту тільки вдвоє, а у двох других навіть на удвоїлося. Але, мабуть, були і такі місця, наприклад, у Острогожьскому полку, до населення збільшувалося переважно у половині XVIII ст. Із Слободських полків або через Слободськи полки переселеньці йшли далі й розселялися по деяких чисто російских місцях: на Дін, на Царицинську линію, в Оренбург. А іще раніше з XVI ст. вони, як ми знаємо, приходили в московські українні городи Курскої, Бєлгородської та Воронежськоі країні, у Орловский та Тамбовский краї. Там більш усього попи селилися на поміщицькіх землях. У другій половині XVIII ст. дуже багацько народу з України стало виходити в степи Воронежчини та на Дін, куди йшли навіть козаки і підпомошники. Підмовлили їх туди йти ті піддані, що жили у старшин-поміщиків на Дону — по юртах та по хуторах; воші казали, що живеться їм гарно, ніяких видатків та тяжарів вони там не несуть. У 1763 р. на Дону переписано було 20.000 душ таких підданих, котрі платили семигривенний подушний оклад не стративши права вільного перехода (до 1796 р.). Були українці на Дону і серед Донських козаків: у 1793 р. їх було 1591 чол. на 30476 козаків. У 1731 р. українці з Дону почали переходити на Царицинську линію — од Царицина вверх по Волзі, Іловлі, Медведиці та Хопру. Їм одводили землі, давали жалуваннє, а вони повинні були держати каравули та чати. Почали закликати слободсько-українських поселенців і в Оренбурзьку губ. Щоб не зменьшувати народа в слободській Україні, вийшла заборона виходити козакам та підпомошникам та охотникам із цієї країни та комплектовати сербські роти або поселятися на землях сербськіх охвицерів. Із цього видко, що після заселення Слобожанщини починалося вже й виселення народу цієї країни за її межи, де були вільні безлюдні землі і мало народа. Сей наплив та відплив населення істнував не тільки в Слобожанщині, але і по иньших місцях України і усієї Росії.