Інтернаціонал (Луначарський)
 |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
На рік |
$4.00 |
На ½ року |
$2.25 |
На 3 місяці |
$1.50 |
На рік |
$6.50 |
На ½ року |
$3.75 |
На 3 місяці |
$2.50 |
ПРОЛЄТАРІ ВСІХ КРАІВ ЄДНАЙТЕ СЯ!
А. ЛУНАЧАРСЬКИЙ.
ІНТЕРНАЦІОНАЛ
ВИДАНЄ УКРАІНСЬКОІ ФЕДЕРАЦІІ АМЕРИКАНСЬКОІ СОЦІЯЛІСТИЧНОІ ПАРТІІ.
1918
CLEVELAND, OHIO U. S. A.
НЯ 28-го вересня 1904 р. пролєтаріят Европи святкував сороклітні роковини свойого виступленя як міжнародня партія. 28-го вересня 1864 року засновано в Лондоні в Ст. Мартинс Гол Міжнародне Робітниче Товариство. З приводу сорокових роковин того знаменного факту появило ся в Европі богато стать, брошур і публікацій. З ріжних причин нам годі було у відповідний час обговорити того ювилею. Але що «лучше пізно як ніколи», так ми хочемо бодай тепер подати читачам короткий нарис історії Інтернаціоналу.
Поява робітничого Інтернаціоналу була так нагла і несподівана, перевисшала о стільки норму тодішньої буржуазної пополітики, що ідеольоги пануючих кляс, захоплені невдаваним страхом, закидали її градом клевет, в правдивість яких по части і самі не вірили. Як зразок того, як богато буржуазія перецінювала силу Інтернаціоналу і якого в нїм добачувала чорта, наведемо кілька уступів із записок Бернгардія, чоловіка освіченого і в певному степени навіть поступового. Він пише: «Ідеї революційної проґрами Інтернаціоналу творять найбільше відорвану суть демократизму, є символом віри нового світа, який без сумніву запанує, як не занехаємо легковажити собі признак його приходу.» Бернгарді запевняє, що «пролєтаіріят всїх більших міст знаходить ся під командою заговірників з Лондону і Женеви», що їх пляном є «устроїти соціяльну революцію в Парижі і відтак поширити її на Італїю, Нїмеччину і т. д.» Після відомостий Бернгардія робітничі союзи займають ся воєнною муштрою своїх членів, а центральний комітет в Лондонї посїдає до сто мілїонів марок! І автор з широко від жаху розплющеними очима добавляє: «Мольтке побоюєть ся побіди соціялїзму, яка довела-би до загального з'убожіння і здичіння.»
Та на дїлї чим був Інтернаціонал? Не то що не скривав він свого дїйсного значіння, але виразно забороняв своїм членам орґанїзувати якінебудь тайні товариства; свою роботу вів явно. Се, річ очевидна, не значить, щоби в основах його проґрами не було нїчого страшного для буржуазії.
Інтернаціонал по думці його оснувателів повстав для орган. пролєтаріяту до революції, якої вибух Маркс і його приятелї сподївали ся зараз після повстаня в Італїї. Здавало ся, що нова суспільна весна ломить леди многолїтньої реакції, що трон Наполеона III., се забороло грабіжної буржуазії, хитаєть ся, та що надходяча революція буде кермована рукою пролєтаріту. Так воно по части і стало ся, але побіди пролєтаріят не відніс. Революційна доба від 1859 року окінчила ся оконечним зорґанізованєм буржуазії, яка сильно забезпечила своє істнованє і заставила пролєтаріят до нової і світової кампанії приготованя, до боротьби в нових формах.Захоплені подувами леготу надходячої революційної доби, Маркс і Енґельс голосно повторили тоді виданий ще в 1817. році клич: «Пролєтарі всіх країн, єднайте ся!» І сей клич знайшов імпонуючий відгук.
28-го вересня 1864 року відбуло ся в Лондонї в Ст. Мартинс Голи масове робітниче віче. 3 промови предсїдателя, професора Біслїя, звісного філянтропа і приятеля робітничої кляси, дізнано ся, що на віче, яке відбуло ся в цвітни того року для заявленя симпатій Польщі, прийшла депутація француських робітників, що о після навязано оживлені зносини між робітниками Анґлії і Франції, що на сїм вічу є також француські делєґати; дальше предсїдатель заявив, що цїлию віча є обміркувати загальну і братерську оборону інтересів робітників всіх країн. Відтак змалював барвний образ тодішніх відносин в Европі; як средство до виходу з того стану Біслї вважав конечність тїсноі злуки поступових партій передових країн, себто Анґлїї і Франції. Після відчитаня заяви анґлїйських робітників вислухано промови звісного француського діяча Толєна. Він прибув на віче як представник француських робітників, а думки, висловлені в його промові, були дуже цїкаві, як зразок сеї прудонїстичної мудрости, яка опісля спричинила богато клопотів головним провідникам Інтернаціоналу.
Толєн, подібно що й Жорес в наших часах. виводив усе з Великої Революції. Вона була для нього не рішучою побідою буржуазії і капіталу над останками февдалізму, але явищем чисто моральним, поривом до поступу і свободи. Поза почуванями і фразами, річ очевидна, дуже щирими і гарними, діячами революційної доби, Толєн зовсїм не бачив її внутрішнього, дійсного змісту, і тому капіталізм з усіма його страховіттями представляв ся йому як щось зовнішнє і несподіване, як якась налетілість і перешкода, що злобно станула на шляху поступових людий. Капітал став міжнародньою небезпекою, тому робітнича кляса, після Толєна, повинна протиставити йому міжнародню організацію в цїли здобутя «рівноправности праці і капіталу!»Після кількох инших промов віче приняло слїдуючу резолюцію:
«Зібрані вислухали відповіди француських товаришів на заяву анґлійських робітників. Віче витає француських робітників; зваживши, що їхня програма домагаєть ся, щоби робітники гуртували ся, віче признає в засадї конечність міжнародньої злуки. Віче створює комітет (з правом добираня членів) в цїли опрацьованя статута міжнароднього союза.»
До комітету вибрано найвизначнійших провідників нового трейд-юніоінізму Орґера, Гавеля, Екарія та инших. Зпоміж чужинців вибрано секретарем Мацінія, відтак Вольфа, Боскета і доктора Маркса.
До жовтня комітет остаточно сформував ся; в його склад входило: 25 Англійцїв, 10 Нїмцїв 9 Французів, 6 Італїйців, 2 Поляків і 2 Швайцарцїв. Треба зазначити, що зпершу головну силу союза творило попертє зі сторони Анґлїйцїв, передусім же зі сторони Ради Заводових Робітників, що представляла союз лондонських робітничих товариств. Вступну заяву комітету написав Маркс; її принято одноголосно, хоч після довших дебат, що впрочім є зовсїм зрозуміле коли зважити, що в комітетї знаходили ся прудонїсти, радикали, економісти і т. п. Контр-пропозицію, яка походила від Мацінїя і не признавала теорії клясової боротьби, відкинено.
Головною прикметою знаменитої заяви Маріса є спосіб, в який він зумів представити дуже звязко свої ідеї без подражненя і обсудженя тих орґанізацій і тих будучих товаришів, які придержували ся инших, часто дуже замотаних і немудрих поглядів. Маркс надїяв ся, що з часом все те минеть ся і бажав тільки помогти орґанізації, звертаючи увагу її членів на полїтичні правди. Найблизшою цїлию було створити як найбільшу орґанізацію і тому Маркс не хотів ослабляти її духом нетерпимости. Розумієть ся само собою, о таке поступованє Маркса, що було зовсім відповідне в ту хвилю, не було для нього загальною засадою, що житє нераз заставляло його і його учеників звертати увагу на «морально огидну підозрілість» і «партійну заскорузлість».
Заява зачинаєть ся барвним образом нужди робітничих мас в богатій і цвитучій Анґлїї. Маркс кладе натиск на значінє тої сумної картини для робітничої кляси: «Серед ріжного місцевого забарвленя і в менчих розмірах анґлїйські відносини проявляють ся і в инших країнах враз зі зростом промислу…» «Голоднеча в Анґлїї стала свого рода суспільною інституцією в сій добі промислового розцвіту, і те саме загрожує всюди.» Відтак Маркс переходить до полїтичного боку: після 1848. р. реакція знївечила майже всі робітничі часописї і орґанізації і підкопала навіть саму енерґію революційної кляси. Погром робітничої кляси на континентї додав відваги пануючим клясам в Анґлії. Одначе ті сумні часи не позбавили робітників їх усьої підприємчивости. Маркс звертає увагу на ухваленє закону про 10-годинний день праці, як на побіду засади, що держава має право мішати ся у «свобідну угоду» між пролєтарем і капіталїстом. «Се є погром буржуазної полїтичної економії; се уступка, яку зроблено робітничій політичній економії» Не менче врочисто підчеркує Маркс успіх піонїрів робітничої кооперації в Рачдейл, тим більше, що се поводженє осягнено завдяки зусиллям робітничої кляси, а не завдяки сприяючому уґрупованю парляментарних партій, як се було при ухвалюваню 10-годинного дня праці. Тут Маркс звертає увагу не на безпосередний хосен з кооперації, але на висше соціольоґічне значінє її успіху; — після Маркса кооперації є ударом для буржуазної полїтичної економії, яка прінціпіяльно дїлить в продукції людий на працьодавців і робітників, тоді як кооперація є доказом можливости свобідното співробітництва. Але Маркс, відразу відкидаючи всяку спробу зводженя робітничої кляси утопією ратунку через співудільні крамниці, заявляє, що кооперативна орґанізація праці може бути в цілім значінню цїлевою доперва тоді, як підойметь ся до степеня народної орґанізації. Тільки боротьба на політичних основах, спільні змаганя з реакцією о власть, можуть довести до поважних наслїдків Се власне є завданє, яке жде Інтернаціонал. Ставляючи в кінці як мету уздоровленє міжнародньої політики, Марко кінчить заяву окликом: «Пролєтарі всїх країн, єднайте ся!»
Отсе є зміст першого маніфесту Міжнароднього Робітничого Союза.
Інтернаціонал зміг відразу вибити ся на визначне становище не тільки тому, що на його чолі стояли високо талановиті провідники, але й тому, що свідомість потреби обєднаня була широко поширена серед анґлійської робітничої кляси. Дружні взаємини могутнїх анґлійських робітничих союзів були також свого рода оздобою сеї молодої орґанізації. В році 1866. в Шефілд представники заводових юний прийняли слїдуючу звязку резолюцію: «Зїзд признає заслуги Інтенаціоналу в справі братерського обєднаня робітників всїх країн; поручає як найщирійше всім репрезентантам на зїздї робітничим союзам прилучити ся до Інтернаціоналу, з вірою, що ся орґанізація має велитенське значінє для поступу і розвитку робітничого руху.»
Мимо того, що до Інтернаціоналу прилучили ся деякі робітничі союзи инших країв Европи (Франції, Бельґії і Швайцарії), орґанїзаційний комітет покинув первісну думку скликати загальний конґрес в Брукселї. Причиною того по части було визиваюче становище белыґійського мінїстерства, але передусїм — бажанє попереднього порозуміня в довірочному крузї провідників в тодїшньому робітничому русі. В тій ціли отворено 25-го цвітня 1865. р. спеціяльну конференцію в Лондонї. На нїй були присутні найвизначнїйші діячі руху заводових юній, як Одґер, Гавел, Шов; Францію представляли здебільшого прудоністи в роді вимовного Толєна; прибув також Варлін, що був ґенералом Комуни; Швайцарію репрезентував старець Бекер, досвідчений і талановитий орґанізатор і аґітатор, що тїшив ся безмежним довірєм робітників, а се завдяки цілому рядови незвичайних, по части воєнних, заслуг, які віддав в часї революції 1848—49 року в Баденї; з Бельґії приїхав де-Пепе, лїкар, який забажав жити як робітник і став складачем, — чоловік освічений і незвичайно енерґічний; союз німецьких комунїстів представляв Лєсенер. З членів комитету присутні Маркс, Юні, Екарій; були також представники з Польщі і Італії.
Конференція запізнала ся зі станом робітничого руху в ріжних краях. Зі звітів виявило ся, що внутрішне положенє Франції — країни, що економічно вела перед на континентї — не тільки було тоді перешкодою для розвитку руху, але й що незрілість француського промислу відбивала ся також в способі думаня і в працї Французів, яким годї було зорґанізувати широкого полїтичного і синдикального руху в тім степени, в якім се було можливе навіть у Франції.
Завівши лад в справах фінансових і в адміністрації Інтернаціоналу, конференція рішила приступити як найскорше до видаваня урядового органу міжнароднього союза; поки-що орґаном проголошено анґлїйську робітничу ґазету «Воркменс Едвокейт» (Оборонець Робітника). Конференція ухвалила скликати найдальше за рік конґрес в Женеві. Свобідна Швайцарія, якої великі міста вже від давна були осїдком ріжних поступових орґанїзацій, була очевидно найкращим місцем на перший конґрес Інтернаціоналу. Швайцарська секція Інтернаціоналу розвивала ся також неймовірно скоро і невдовзі після лондонської конференції Бекер зміг заложити знамениту ґазету «Дер Форботе» (Віщун), що здїлала богато добра для Інтернаціоналу.
Лондонська конференція, річ зрозуміла, стала ся предметом зїдливих клевет буржуазної преси, але Генрі Мартін, славний француський історик, горячо повитав конференцію світлою статею в ґазетї «Сікель» Світ).
В Анґлії перші орґанізації Інтернаціоналу не відзначали ся ориґінальністю; звичайно були се прилучені до Інтернаціоналу робітничі союзи пересічного в Анґлії типу; знов в Швайцарії ґрунт ще менче був пригожий і Бекер та його товариші мусіли творити нові орґанїзації. Редакція «Форботе» і орґанїзатори, що дїлали в імени Інтернаціоналу, нї на хвилину не відступали від тих великих завдань, що творили ідейну суть нового руху, але вважали за конечне всюди і завждї ставити біля загальних домагань робітничої кляси домаганя конкретні і безпосередні. Бекер старав ся надавати новим орґанізаціям фор му просвітних кружків, кас взаїмної помочи, синдикатів і т. и. Між иншим Бекер писав про се так: «Основним завданєм Інтернаціоналу повинна завждї бути боротьба о заснованє моральних, умових і фізичних потреб робітничої кляси, змаганє до гармонїйного їх заспокоєня. Сю боротьбу треба зазначити всюди, де тільки істнують практичні точки виходу: Інтернаціонал не повинен тратити з очий робітничих союзів, кружків і кас ріжної форми; орґанізуючи їх, можна найкраще поборювати расову ворожнечу і промостити шлях до обєднаня робітників всїх країн на підставі могутньої полїтичної і економічної боротьби.» Бекер ревно боров ся проти участи робітників в буржуазній полїтицї, проти обманчивим обіцянкам кандидатів ріжних партій на посольські крісла, а попри се зовсїм недвозначно боронив самостійної полїтичної боротьби робітничої кляси; пізнійші спроби представити Бекера як ворога політики основують ся на незнаню або перекручуваню фактів.
Перший конґрес Міжнароднього Робітничого Союза засідав в Женеві від 3-го до 8-ло вересня 1866. По думцї Кавтського опрацьовані на тім конґресї основні права зберегли свою свіжість і є поучаючі до сьогодня. В конґресї брало участь 25 секцій Інтернаціоналу і 11 кооперативних товариств, які прилучили ся до нього. Присутних було 60 делєґатів. Швайцарію представляли Бекер і Дюплї, що працював Враз з Бекером серед швайцарських робітників француської народности; присутним був також Кулєрі, балакливий і сентиментальний прудоніст, та узброєний в надутий і пристрасний спосіб говореня, чоловік, який попри велике одушевленє для робітничої справи, мав у своїм характері також богато шарлатанства і амбіціі, чоловік, який опісля зділав богато шкоди Інтернаціоналови. В числї Французів, крім Толєна і Варліна, був присутний також батько так званого «непорочного соціялїзму» — Мальон, талановитий і образований письменник, але людина без характеру і політично наівний. З рамени Ґенеральноі Ради прибули Одґер, Екарій, німецький еміґрант і заслужений робітник-публіцист, і деякі другі. Маркса не було; в листі до Куґельмана оправдував ся в сей спосіб:
«Я посвятив богато часу приготованям до женевського зізду, але іхати там мені неможливо, бо не хочу переривати собі праці: гадаю, що з неі буде більше хісна для робітничої кляси, чим з усього, що моглаби дати моя присутність на якомунебудь конгресі.» Праця, про яку тут згадує Маркс, се — «Калітал.»
Хоч Маркс і не був присутний в Женеві, але його вплив на перебіг конґресу був рішаючий, бо він написав обширний звіт дотично всіх питань денного порядку; постанови, які він предложив в імени Ґенеральної Ради, принято майже без зміни, хоч справді доперва після довгих і бурливих дебат.
Конґрес передусім означив характеристичні прикмети організаціі Інтернаціоналу. Як основну точку принято демократичний централізм. Ґенеральній Раді уділено надзвичайно широких повновластей в справах лучности і кермованя діяльністю Союза, в справах признаваня нових організацій, розвязуваня попередніх і т. и. Але рівночасно ґенеральна Рада зістала безумовно зависима від ріжних конґресів. Рада дістала Право змінити, в разі потреби, місце конґресу, але в жаднім випадку самовільного обмежуваня часу на його веденє. Речинець кождого слідуючого конґресу ставить попередній зізд. Секціям, признано дещо автономіі, але під услівєм, що вони будуть придержувати ся основних точок, як є: «кляса робітнича, як така, мусить вести боротьбу о своє істнованє і за своі інтереси, що є прямо суперечні з інтересами пануючоі кляси — буржуазіі; у своій боротьбі робітнича кляса повинна покладати ся тільки на свої власні сили; політична зависимість пролєтаріяту, позбавленє його прав є лишень наслідком йото економічното гнету, через те політична боротьба повинна завжді мати характер посередній, служити тільки до повного економічного визволеня пролєтаріяту; боротьба робітничої кляси повинна мати характер міжнародній, бо сей характер цїхує саме суспільне питанє.»
Крім того деякі Французи хотіли поставити секціям ще слідуюче услівє: не приймати в склад своїх членів нікого крім тих, що працюють фізично. Анґлійці запротестували і внесок щасливо перепав.Французи взагалі відограли на конґресі, завдяки свойому міщанському прудонізмови, дуже сумну ролю і треба дивувати ся, що ім вдало ся вплинути уємно на резолюціі конґресу. Майже при кождім питаню французькі представники виголошували довгі, пильно опрацьовані промови, повні вузьких і скривлених ідей. Так приміром вони рішучо заявили, що безробітє не веде до нічого, що можна обійти ся без нього, що се небезпечне оружє, яке можна заступити перетворюючи всіх наємних робітників на дрібних, самостійних продуцентів шляхом організаціі дешевого кредиту і заміни. Ті краснорічиві панове не хотіли також зрозуміти здорових засад 8-годинного дня праці і пропонували 10-годинний день. А вже ніщо не було так характеристичне і цікаве, як спори над працию женщин і дітий. Поставленє жінки і дитини в область продукціі видало ся високо моральним прудоністам варварством, що загрожує культурі а навіть житю людства; Кулєрі у своіх палких промовах домагав ся, щоби женщина сиділа при домашньому огнищі і берігла ніжного віку своїх дітий, свобідних від прокляття праці. Французи поставили внесок: «протестувати проти праці женщин, як проти лиха, що веде за собою фізичне, моральне і суспільне виродженє.»
Маркс у своім звіті заняв зовсім відмінне становище. Розумієть ся, що він протестував проти тих всіх диких і невольничих форм, в яких в буржуазнім суспільстві проявляєть ся участь женщин і дитий в продукціі, але саму участь Маркс вважає за безперечне добро.
Жіноча праця визволяє женщину зпід гнету тісного родинного житя і, відбуваючи ся серед гиґієнічних обставин, може причинити ся до здоровля і сили женщини, та до самостійности іі характеру. Діточу працю, після Маркса, можна зділати жерелом чудового і дійсно суспільного вихованя. Образованє дітий повинно бути повне, повинно розвивати тіло і духа, подавати знанє технічне і вправу. Але таке образованє дасть ся здійснити тільки шляхом «перетворюваня суспільноі мудрости в силу політичну», себто шляхом загальних прав, переведених силою держави. До магаючи ся переведеня того рода законодавства, робітнича кляса через те зовсім не скріпляє сили правительства. Навпаки, вона заставляє служити собі ту силу, яка тепер є звернена проти неі. Одним законодатним актом робітнича кляса може осягнути се, чого не можуть здійснити безліч ні спроби приватних осіб. Отже вже в теперішному суспільстві треба стреміти до того, щоби діточа праця була стисло злучена з образованєм. Діти, відповідно до віку, повинні бути поділені на три катеґоріі і, розвиваючи постепенно ум і тіло, вони повинні пізнати всі сторони промислу і техніки і способи всілякого рода праці.» Остаточно принято резолюцію в дусі Маркса.
Вплив Маркса проявив ся також в резолюціях дотично кооперативних товариств і робітничих союзів. Конґрес відкинув всі системи кооперативи, отже і утопію Прудона; він признав, що засаду кооперації можна в цілости увести в житє доперва тоді, як пролєтаріят дістане у свої руки державну власть; кооперативам поручено уживати своїх доходів на діяльну пропаґанду ідеї робітничої кляси. Конґрес признав необхідною діяльність робітничих союзів в капіталістичному суспільстві, де страйкові фонди є одиноким средством на спиненє захланности капіталістів; поручено також як найширшу злуку таких союзів. Крім того у своім звіті Маркс підчеркнув значінє тих союзів як осередків робітничоі організаціі, що є для четвертого стану тим самим, чим є для третого стану мійська самоуправа. «Робітничі союзи можуть поставити своім завданєм виключно повседневну боротьбу з працьодавцями але се доказувало-би тільки, що вони не розуміють цілого свого значіня, а се в наслідок штучного відокремленя робітничої кляси від політичного і суспільного житя». Звіт звертав увагу на зворот в послідних часах до кращого під тим зглядом. Одначе Французи вмішали до резолюціі кілька водяних і злишних фраз, але дух резолюціі, помимо того, остав в цілости марксівський. Инші питаня були менче важні і після пятидневної праці конгрес закрито.
Цікава річ, що рівночасно з конгресом в Женеві засідав в Болтимор конгрес американських робітників. Маркс писав про нього в листі до одного приятеля: «Відбув ший ся недавно американський конгрес був для мене великою потіхою. Тут також кличем поставлено організацію в ціли боротьби з капіталом, а здоровий робітничий інстинкт підповів американським робітникам богато постанов, подібних до постанов женевських.»
Преса звернула на конгрес велику увагу. Але поява страшних воєних завірух відвернула від нього увагу розворушеної публичноі опініі. Тоді як Північний Союз, вістун буржуазноі централізаціі і буржуазного імперіялізму, зачав свою діяльність від погрому сусідів, в Англіі Ліга Реформ вела бурливу боротьбу за демократизацію були тільки оконечні симптоми буржуазноі революціі; буржуазія росла в силу, простувала своі члени, знаходила і творила при помочи «державних мужів» нові тихі форми свого внутрішнього панованя, змагаючи рівночасно до сформованя велитенських і могучих мілітарних держав для боротьби з иншими суперницькими напрями буржуазно-національними. І світла кампанія англійських робітників була тільки результатом стремлінь до кращого осідку в буржуазній хаті, яка доказала своєі тревалости, але вона зовсім не була витвором широких плянів суспільно-революційних.
Та робітнича кляса на континенті страшенно бурила ся і в ній зовсім не видно було того розважного уміркованя англійських товаришів. Тут боротьба прибрала зо всім инший характер. Як після цілоі доби 66-67 років паном ситуаціі лишилася буржуазія, то безумовно ним вона не була, бо молодий ворог, поконаний хвилево, заєдно стояв перед нею грізний і завзятий. Ся революційна доба була послідньою для буржуазіі, але тільки середним і незвичайно знаменним етапом для робітничої кляси. Безперечним одначе є одно, що власне боротьба незорганізованих робітників мала тоді многонадійний характер, хоча не принесла ні одноі побіди, подібної до побіди Ліги Реформ в Англіі. Страйк робітників-бронзівників в Парижі на позір наче зовсім не має першорядного історичного значіня, одначе він виявив таку могутню солідарність пролєтаріяту всіх краін Европи, що міг викликати незвичайні надіі. Сей страйк перший раз показав Марксови, що точка тяжости робітничого руху зачинає пересувати ся на континент.
Про другий конгрес Інтернаціоналу, який відбув ся в Льозані 2-го вересня 1867 р. не богато можна сказати. Про нього зовсім слушно говорять, що його праці є другим виданєм праць женевського зізду. Згадати-б хиба се, що Французи відзначили ся на ньому в справі пониженя уровени дискусій. Один з них цілий час вперто докучав зібраним делєгатам, доказуючи необхідність і вагу реформи граматики. Того рода дивоглядів було там чимало. В зізді брали участь такі люди як Біхнер, автор «Сили і матеріі» і його запереченє — Альберт Лянге, автор «Історіі матеріялізму.» Як одиноко цікаву річ з поміж праць конгресу треба вважати звіт, з якого слідно, що в Англіі, Франціі, Бельгіі і Швайцаріі зросло значінє і число членів Інтернаціоналу. Замітною є також відповідь конгресу на пропозицію сентиментально-буржуазноі Мировоі Ліги в справі злуки: конгрес заявив, що злука можлива, як що Ліга схоче в цілости приняти статут Інтернаціоналу. Се страшенно обурило панів сентименталістів, які зовсім слушно вважали таку відповідь глузованєм.
Час поміж конгресами льозанським і бруксельським є замітним з великих страйків, які своіми розмірами і силою перевисшали страйк бронзівників в 1867 р. Успіхи Інтернаціоналу на поли страйкового руху змусіли буржуазію і іі пресу до ширеня всілякіх страхів і небилиць про інтернаціонал. Тоді і справді сила Інтернаціоналу була досить значна. На весні 1868 р. вибух страйк будівляних робітників в Женеві. Робітники домагали ся 20 проц. підвищеня і скороченя дня праці з 12 на 10 годин. Працьодавці відкинули домаганє і робітники вийшли на страйк. Вони удали ся з проханєм до женевського комітету Інтернаціоналу, щоби взяв на себе провід у страйку. Властителі сейчас рішучо заявили, що ніяк не приймуть посередництва «заговірників“. Центральний комітет в Женеві відповів на се відозвами, розліпленими по мурах міста, що скликає робітників всіх секцій того самого дня на загальні збори. Женевську буржуазію обняв страх: позамикано крамниці і хати, поховано всі дорогоцінности, які хто мав, і кождий зброів ся та готовив до боротьби. Віче отворено в присутности 5.000 людий. На ньому ухвалено, що робітники в инших промислах мають вийти на симпатичний страйк, а комітет звернув ся о грошеву поміч до иньших відділів інтернаціоналу. Генеральна Рада заявила, що може посилати до Женеви 40.000 франків місячно. З Брукселі і Парижа також прийшло чимало гроша.
Така готовість нести поміч зі сторони Інтернаціоналу сильно вразила так капіталістів як і робітників. Число членів організаціі стало сильно зростати в Швайцаріі, а з усіх сторін находили грошеві збірки і заяви симпатіі. Боротьба тревала три тижні. Вкінци капіталісти мусіли уступити і пристали на заведенє 10-годинного дня та на підвисшенє платні о 10 процент.
Кроваві страйки в Бельгіі дали спромогу Генеральній Раді витолкувати упавшим тоді низько на дусі бельґійським робітникам вагу міжнародньої орґанїзації. Страйки 86-го року дали почин тревалим орґанїзаційним успіхам Інтернаціоанлу в Бельґії. Той рік замітний є також тим, що до Інтернаціоналу прилучили ся сторонники Лясаля і Маркса в Німеччинї і робітничі союзи в Австрії.
Яку повагу зєднав собі Інтернаціонал боротьбою і побідами в тім роцї, мож бачити з того, що Кармен-ельберфельдські капіталїсти звернули ся до Бісмарка зі скаргою, що без обниженя заробітної платнї вони не можуть конкурувати з Анґлією, а таке обниженє є неможливе з огляду на силу Інтернаціоналу. Анґлійська часопись «Таймс» писала: «Треба вернути аж до епохи появи христіянства і відновленя стариного світа, щоби знайти анальоґію (подібність), до сего руху.»
Серед таких відносно світлих обставин отворено З-ий конґрес Інтернаціоналу в Брукселі 6-го вересня.
На тім конґресі переважали Бельґійцї; із загального числа 96 їх було 55, між ними професори Гінзе і Пепе. Крім того присутні були майже всі визначнійші провідники робітничого руху Франції і Анґлії; були також Нїмцї, Італїйцї і Еспанцї.
Уровень дискусій була значно висша чим на млавім конгресі в Льозані. Вправді і тут відчувано вплив прудоністів, але о много слабше.
З питань, які розбірано на конґресї, найважнїйші були:
Питаня війни. Докладчик Пепе вказував на се, що грабіжні інстинкти буржуазії легко можуть довести до міжнароднїх зударів, що тріюмфу тревалого мира можна сподівати ся тільки після поваленя буржуазного ладу, але рівночасно радив робітникам негайно протестувати проти змаганям накинути їм війну, унеможливляючи її через неставленє до військової служби і через масові страйки. Рівночасно ухвалено відповідну резолюцію.
Питанє впливу улїпшених машин на положенє робітничої кляси. Конґрес рішив, що робітники шляхом орґанїзованя кооператив і взаїмного кредету повинні дійти до набутя машин на власність. Тут впадає в очи питоме тим часом перецінюване значінє продукційних товариств.Конґрес опрацював також ріжні средства ширеня освіти серед робітників.
В справі орґанїзованя кредиту прудоністи виголосили цїлий ряд відчитів: згідно з теорією свого учителя вони пропонували приступити негайно до заложеня робітничого банку виміни; сей банк мав виконувати обовязки посередника між вільними продуцентами і, в запоруку свойого майна і працї своїх клієнтїв, мав видавати паперові гроші, орґанїзуючи рівночасно безпроцентовий кредет для вільних ремісників і робітників товариств. Нїмцї і Анґлїйцї на основі досвіду доказували фантастичности і неможлувости здїйсненя такого пляну, але Французи знайшли попертє серед Бельґійцїв.
Тому в довгій резолюції, яку приняв зїзд, відбив ся зплив прудонїзму, передусїм же в розборі шкідливости і неморальности лихвярства — одначе плян банку виміни резолюція признала за надто зложений і відкладала розвязку того питаня.
В справі властованя средствами продукціі перейшла резолюція Пепе, яку він дуже ґрунтовно узасаднив в осібнім звітї. Після сеї резолюції копальнї каміня, вугля та инші, а також зелізниці, повинні перейти на власність держави, але держави абсолютно демократичної; а поки така нова держава не буде здібна взяти у свої руки безпосередний заряд тих галузів працї то згадані средства продукції повинні бути віддані робітничим союзам, одначе з запорукою для загалу. Так само поля, сїножати і ліси мають вважати ся суспільною ввласністю і мають бути віддані союзам полевих робітників на услівях відповідньої запоруки. Розумієть ся, що така резолюція стрінула опозицію зі сторони прудоністів, які добачали в ній «вульґарний комунізм». Та їхні протести були даремн.
Відтак конґрес висловив глубоку вдячність авторови недавно докінченої праці «Капітал», заявляючи, що «йому судило ся придбати собі неоцінену заслугу як перший економіст, що піддав капітал науковій аналізі і витолкував його первнї».
Конґрес затвердив на дальше дотеперішнїй статут Інтернаціоналу і вибрав Ґенеральну Раду, що складал ся більше-менче з тих людий, що були в нїй доси.
Робітничий рух в нїмецьких краях стояв якийсь час у філїяльних відносинах до женевського центрального комітету Інтернаціоналу, але як остаточно сформувала ся соціял-демократична партія, то він став вповні самостійним. Ся партія виступила перша як парляментарна, вибираючи 6 послів до першого парляменту в 1867. р. До того часу Інтернаціонал майже нігде не брав дїяльної участи у виборах до парляменту. Навіть в Анґлїї, мимо виборчої реформи, робітничі кандидати не мали поводженя.
Рік 1869. був повний траґічних випадків. В Англіі і на континенті відбув ся ряд сильних страйків; богато з них мали траґічний кінець, приходило до голоду і кровавих сутичок. Генеральна Рада зсюди проявляла дїяльну поміч так моральну як і матеріяльну. Дуже сильне вражінє зробила на членів Інтернаціоналу справа щирого приятеля робітників — бельґійського професора Гінза. Буржуазія не могла дарувати тому представникови науки його дїяльної участи в Інтернаціоналі. Його оскаржено о щось там і арештовано. Через три тижні поліція не давала про нього жадноі вістки його жінці, з якою Гінзе оженився лишень кілька тижнів перед тим випадком. Молода женщина, непевністю, звернула ся до прокуратора, але сей брутально відправив іі з нічим.
Небога не пережила своєї муки і смертельно захоріла; увільнений муж ледви зміг прибути домів на кілька хвилин перед її смертю. Тисячі робітників відводили на місце вічного спочинку жертву полїційної мести.
Через те, що колєктивістичні резолюції бруксельського конґресу були не понутру деяким членам Інтернаціоналу, а крім того 30 членів конґресу відказали ся брати участь в голосованю, то рішено переглянути справу властованя средствами продукціі враз зі спадковістю на конгр. в Базилії. Сей конґрес відбув ся 22-го червня, 1869. р. Брало в нїм участь 75 делєґатів, в тім числї майже всї визначнійші провідники робітничого руху.
На тім конґресі серед француської делєґації зявив ся також Бакунін, невтомний заговірник, чоловік сильної волї, що умів імпонувати людям і правити ними, але рівночасно повен суперечних і неясних ідей, яких готов був боронити всїма средствами, бо його непомірна амбіція давала йому глибоку віру в свою непомильність.
Прийшло відразу до спорів між дрібно-буржуазними мрітелями і марксистами. Нїмцї домагали ся безпровлочного розбору пропозиції Рітінгавзена в справі безпосереднього народнього правлїня. Прудонїсти, бакунїсти і С-ка відповідали, що питанє сеї або тої політичної орґанізації не є інтернаціональним але чисто національним питаням. Було очевидно, що «романцї» не вважають за потрібне уживати для визволеня робітничої кляси такої збруї як народно-демократичні держави. Нїмцї твердили, що поза демократизацією окремих держав і стремліннєм до загарбаня в них власти — проґрама Інтернаціоналу неможлива до здїйсненя. Нїмцї були природними віщунами сего нового типу руху, який маємо тепер; «романцї» були з чисто міжнароднїми, себто чисто економічними формами боротьби, відкидаючи думку, щоби робітники бороли ся на ґрунтї полїтичного парляментаризму. Одначе Нїмцї вийшли побідно з тої першої сутички, в якій виразно зарисували ся обличча двох ґруп, на які пізнїйше розпав ся Інтернаціонал.
Пізнїйше, як Бакунїн і його союзники зрозуміли, що економістам на завждї замкнено вступ до Ґенеральної Ради Інтернаціоналу, і що їм неможливо приєднати собі більшости в сїй орґанїзації, вони стали люто кричати про самовладу центра і боронити автономії секції. Але на базилейському конґресї їм стало ясним, що: автономія секції представляє переважно національно-політичні робітничі орґанїзації, а центр представляє міжнародній первень економічний, «чисто революційний»; їх кличем було: міжнародня революційна боротьба, а не національна і парляментарна, і тому Бакунїн виступав тут як невмолимий централїст. А що марксісти вважали централїзм як правильну орґанізаційну засаду, то в наслїдок того права Ґенеральна Рада у відносинах до секції і секційних комітетів у відносинах до членів філїй зістали розширені.
Питанє властованя средствами продукції розділено на дві части: 1. Чи суспільство має право вивлащувати обшарників? 2. Чи таке вивлащенє єсть необхідне? Справу розбирано всесторонно.
Тілько двох промовців твердило, що давнина посіданя дає властителям средств продукції деякі права; прочі припускали, що в самій основі нерівного поділу власности історично завсігди знайдемо насильство, обман і т. и. 54 делєгатів голосували за правом суспільства на вивлащенє, 4 проти того права, а 13 повздержалися від голосованя. За необхідносттію вивлащеня голосувало 53 делєгатів, проти 8, не голосувало 10. В справі будучого зорґанізованя продукції більшість комісії, яку вибрано для розібраня сего питаня, заявилася за тим, щоби продукцію організувати громадно, а меншість, щоби землю і промислові заведеня винаймати поодиноким особам або товариствам. Генеральна Рада через Екарія заявилася за управою землі на широку скалю при помочі машин під безпосередною управою держави, або через свобідно сформовані союзи під контролею держави, а також за сцентралїзованєм всьої продукції.
Бакунін енергічно боронив необхідности розібраня права спадковости, в якому добачував з питомою собі свого рода поверховностію причину всього суспільного лиха. Комісія з приятелів Бакуніна розвинула сю думку, вказуючи, що власне право спадковости нівечить суспільну рівність і т. д.
Генеральна Рада виступила остро проти такої пересадности в толкованю значіня права спадковости. В суті річи в тім розборі цілого суспільного питаня під кутом рівности, в тих змаганях штучно припинити концентрацію майна виразно виявляється дрібнобуржуазна ідеольогія: ролю капіталу, який концентрує продукцію, ігнорується, а точку тяжкости з области продукції переноситься на область поділу богатств. Генеральна Рада доводила, що право спадковости єсть лише відбиткою права власности на средства продукції і паде враз з ним, отже треба зачинати з другого кінця; однак Генеральна Рада признавала, що в переломових моментах, як що робітнича кляса достаточно сильна, щоби домагатися радикальних реформ, а суспільно-економічні відносини не творили ще грунту для повного перевороту, — такі средства, як підвисшенє податку від спадків, є хосенні. Та чим льоґічнійші докази ставила Ґенеральна Рада, тим більше се обурювало Бакуніна, який і так вже сердився неопомірно, що не міг позискати більшости для попертя свого внеску, себ то для боротьби проти права спадковости.
Буржуазна преса стрінула оконечні постанови базилєйського конгресу себ то оконечну побіду колективізму в самім Інтернаціоналі з великим неспокоєм. Зате робітники всіх країн приняли їх з одушевленєм.
На масовім вічу, яке відбулося 13 падолиста в Лондоні, зорганізовано так зв. «Ліґу землі і праці», якої кличем було: «Земля для народу»!
Її програма домагалася: націоналізації землі, кольонізації розлогих лісів і сіножатий в середині Англіі, безплатноі світової школи для всіх, відданя банків під управу держави, знесеня посередних податків і заведеня сталої армії, скороченя дня праці, загального виборчого права і грошевої платні для послів. Ся дуже демократична програма з соціялістичним відтінком мала богато прихильників серед широких кругів робітництва і була відай першим спільним виступом анґлійських робітників під прапором колєктивізму.
Цікава річ, що молода соціял-демократія Німеччини зразу вагалася виступити з отвертим признанєм базилєйських резолюцій. На прямий запит лясалців Лібкнехт відповів, що в сій справі кождий з членів партії з окрема має рішати, чи він має бути колєктивістом, чи ні. Тут очевидно передовсім дуже шкідливо відбивав ся вплив тісної злуки союза робітничої Партії з так зв. «Німецькою народною партією», себ то з партією буржуазних радикалів. Радикалам не вистарчали навіть дивні викрути Лібкнехта і вони зажадали повного опрокиненя колєктивізму. Тоді Лібкнехт і його приятелі рішилися на одиноко розумний крок — зірвали з панами радикалами і без застережень признали ідею колєктивізму. Нема найменшого сумніву, що боротьба Інтернаціоналу повинна була проявитися передовсім в формі ріжнородности, приміненій до відносин країни — в формі національно-політичної боротьби. Суть і ціли її повинні були лишитися ті самі, але новоповставші, або зростаючі і дозріваючі великі національні держави представляли відмінні до себе відносини для робітників ріжних країн: робітники мали не зовсім однакового ворога і не зовсім однакові средства боротьби. Але ріжнота завдань і відповідний до того зріст автономій окремих національних організацій не повинен був в жадному випадку нарушувати міжнародної солїдарности робітничої кляси.
Та власне той процес повстаня великих держав доводив до великих воєн та ставив Інтернаціонал в дуже прикрому положеню і викликував сутички серед самих таки робітників.
Крім того парляментаризм — сю форму державного житя, признаку тріюмфу буржуазії — оцінювано ріжно в ріжних краінах. В романських краінах вже здавна народ звик до брехливої буржуазної політики і обурювався многими буржуазними зрадами і з питомим південним народам запалом вважав за можливе одним геройським зусилєм повалити цілий сучасний суспільний лад і очистити місце під нову будівлю. Народи півночі відразу виступили в повній науковій збруї; вони знали, що цілковитий переворот в суспільстві може наступити лише тоді, як економічна еволюція приготує для нього грунт. Вони бачили, що природний розцвіт всіх сил капіталізму веде його до загибелі; отже приняли як свою ціль — сприяти тому процесови, організуючи робітничу клясу в могутну політичну армію; найблизшою цілию сеї партії повинна бути боротьба за реформи, що поліпшували би істнованє робітника в добі капіталізму: парляментаризм єсть найлучшим грунтом для виконаня того пляну.
Але повні революційних традицій більше доступні утопії, поривам і вибухам, чим витревалій діяльности, романці добачували в «німецькій політиці» опортунізм і зраду робітничої справи. Північні товариші з свого боку добре розуміли, що нервова горячка і мрії полудневиків можуть лише нанести велику шкоду загальній справі і тому безглядно та остро поборовали іх будівлі і пляни. Однак сторонники наукового соціялізму творили більшість і їх провідники були провідниками цілого Інтернаціоналу. Се страшно гнівало провідників анархістичної фракції, які вірили в слушність своїх поглядів і тому прийшло до боротьби, з якою довго ще будуть злучені всякі инші спори і особисті нерозуміння. Навіть поступові партії не творять виїмків від того правила. Крім того провідник анархістів Бакунін був чоловіком страшенно амбітним, що не перебирав в средствах.
Велитенською подією, тяжкою пробою для міжнародної солідарности пролетаріяту була францусько-німецька війна.
На перший поклик до війни шовіністів в Парижі робітники відповіли резолюціями, що війна була би проступком і не розумним ділом та спричинила би тріюмф реакції по обох боках Рену. Німецькі робітники також запротестували на галас домашних патріотів. Однак визиваюче поведенє зненавидженого всіми Наполєона III. приневолило Генеральну Раду поставити клич: «В остаточному разі оборонна війна, але в жадному випадку зачіпна».
Проти воєнного кредиту в німецькім парляменті голосували лише Бебель і Лібкнехт; лясалці голосували за кредитом, приймаючи, що побіда Наполєона III. була би в кождім разі найгіршим нещастєм навіть для французського пролєтаріяту.
Робітники Бельґії, Іспанії та инших безпосередно незаінтересованих країн на масових вічах також протестували проти війни.
Після побід німецьких армій Маркс видав маніфест, в якому пригадав робітникам, що війна може бути лише відпорна, та що почесний мир єсть необхідний для Франції. Рівночасно предсказував велитенський розвиток капіталізму в Німеччині в недалекій будуччині і перенесенє точки тяжости робітничого руху на континенті з Франції до Німеччини. Маніфест осягнув несподіваний результат: генерал Фалькенштайн велів арештувати і вислати в кайданах до кріпости бруншвіцький комітет, під іменем якого вийшов маніфест Відтак посипалися арештованя німецьких соціял-демократів. Бебля і Лібкнехта засуджено на два роки вязниці. Такі міри правительства заставили німецьких соціялістів до обєднаня; лясалці побачили, що війна переступила всі природні границі. Новий кредит стрінув опозицію всіх робітничих представників. Се було знаком для наближеня обох партій в Німеччині (лясалців і марксістів).
Тоді, як Маркс в своїм маніфесті боровся за негайний і почесний мир для Франції, комітет Інтернаціоналу в Найшатель взивав горячо, щоби з тої пори оружно піддержувати републиканську Францію та домагався з всіх сил дальшої війни з Німеччиною, як з представителькою деспотизму і реакції. Серед тодішних обставин того рода накликуваня були найшкідливійшою романтикою. Поклик до робітників, щоби вступали як доброволці до французської армії та щоби збирали фонди на дальше веденє війни з Німеччиною, наробив богато галасу.
Французська буржуазія не вірила своім очам: Інтернаціонал загадав боронити її перед Прусаками з оружем в руці! Найбільше цікавим було се, що той маніфест походив від бакуністів. От тобі і льогіка! Люди, що рішучо опрокидували політику, нараз накликають до війни, до проливу крови за буржуазну републику, що в їх очах нагло виросла на надію Европи! А ще недавно заявляли, що всякий державний устрій однаково стається інструментом визиску робітничих мас… Хотяй маніфест видала мала найшательська група, то його тон був такий, наче би його автор Ґільом, промовляв в імени цілого Інтернаціоналу. Швайцарські секції негайно проголосили, що маніфест єсть обманом і рішучо виреклися всякої з ним солідарности.
Сам Бакунін був занятий тодї орґанзованєм бунтів у Франції. Йому вдало ся в Ліоні дістати у свої руки будинок мійської управи, але занятий редаґованєм широкого маніфесту про скасованє держави, забув поставити сторожу коло будунку; жалий віддїл народної ґвардії вдер ся до середини і прогнав Бакуніна. Його манїфест ніколи не побачив денного світла.
Найшатель і взагалї швайцарська Юра вже довший час були осередком невдоволених, що гуртували ся біля Бакунїна. Звідти розпочав ся його дезорґанїзаційний похід проти Інтернаціоналу.
Точкою виходу для цїлого ряду дезорґанїзаційної дїяльности юрських анархістів була чисто місцева боротьба з Кулєрі, про якого ми вже згадували. На Юрі Кулєрі вважано представником «полїтиків»; сей амбітний і балакливий чоловік виконав цїлий ряд дивачних вчинків, представляючи політичну боротьбу з її найпоганшого боку, Річ зрозуміла сама собою, що анї сам Кулєрі анї його авантури не мали нїчого спільного з Марксом і марксизмом. Та Бакунін не занедбав скористати з обуреня населеня Юри проти Кулєрі і вспів сформувати з тих слабоголових людий головний відділ воюючого анархізму.
Не станемо описувати цїлого перебігу сеї дрібної і марної боротьби, яка майже перетворила швайцарські секції в одну велику, розпалену рану, що постепенно росла і ширила ся. Всїх обхопив відразу цілий ряд оскаржень, непорозумінь, і все те як ґанґрина стало ширити ся по цїлім тїлї Інтернаціоналу. Але в глибині цілої тої поганої боротьби завждї звенїв тон основної ріжницї: науковий соціялїзм боров ся зі соціялїстичним романтизмом.
Тодї як недуга підкопувала молодий організм Інтернаціоналу, на світовій сценї розіграла ся траґедія Комуни.
Годї нам подавати тут історію Париської Комуни, тим більше, що вона стоїть тільки посередно з історією Інтернаціоналу.
Париська секція Інтер. в цілости стала по стороні Комуни в іі боротьбі з Версалїйцями: богато провідників Інтернаціонал були визначними провідниками Комуни. Одначе треба завважати, що Інтернаціонал не ідентифікував себе з Комуною; за увесь той час Інтернаціонал мав свою окрему орґанїзацію, домагав ся від своїх членів, які були рівночасно членами Комуни, окремих звітів і давав їм окремі інструкції.Як після упадку Комуни на неї полила ся ціла струя клевет зі сторони буржуазної преси, Маркс написав з припорученя Ґенеральної Ради палку брошуру в її обороні, в якій на віки напятнував облуду і дике варварство партії «порядку». Втрата 111,000 людий, яких в ріжний спосіб знищила тріюмфуюча буржуазія, страшенно підорвала сили парижського пролєтаріяту, але повної побіди і спокою побідникам не дала: пролєтаріят дальше ішов шляхом, який йому виточив науковий соціялїзм. Геройські помилки Комуни, яка на дїлї цїла була геройською помилкою, були цінним приміром для робітничої кляси.
А між тим внутрі Інтернаціоналу відбував ся дальше процес розкладу: він мусїв розпасти ся, щоби відтак повстати на нових основах.
В листї з 17-го цвітня 1874 Карло Маркс писав до Куґельмана:
«Боротьба робітничої кляси з капіталом вступила в нову фазу. Як-би там і не скінчило ся парижське повстанє — в кождім разі зискаємо нову точку виходу всесвітньо-історичного значіння.Перед Комуною Маркс давав Лондонови першорядне значіннє, звідтїль сподівав ся революційного розгону. Він сподївав ся, що велика революція на контінентї викличе грошевий відгук в Лондоні — відгук, що спричинить переворот в цїлім суспільстві Европи. Але становище провідників анґлїйського робітничого руху дало до пізнаня Марксови, що він трохи поспішив ся з чиненєм заключень з промислової зрілости Анґлії про долю її робітничого руху. Маркс побачив, що точка тяжости того руху переносить ся на континент.
Повстанє досконало сформованих буржуазних держав приневолило пролєтаріят протиставити їм могутнї полїтичні орґанїзації в рамах кождої держави. Нїмецькі робітники перші вступили на той шлях. В 1882 р. зорґанїзовано «Робітничу партію» у Франції, в 1885 в Бельґії, в 1887 в Швайцарії, в 1887 в Еспанії, в 1892 в Італії. Сї партії створили новий Інтернаціонал шляхом періодичного скликуваня міжнародніх конґресів. Старий Інтернаціонал не міг приноровити ся до нових форм боротьби, бо мав в собі богато романтичних елєментів, які майже кождого дня сподївали ся соціяльної революції; ті романтики (а були вони щодо раси самі романцї) викликали роздвоєнє в Інтернаціоналї, яке потягнуло за собою його смерть, після якої майже зараз наступило його воскресенє.
Прикрі сторони житя еміґрації, яка грала велику ролю в Інтернаціоналі, заострили ся після Комуни і після того, як ринула нова филя полїтичних збітців, позбавлених звичайно средств прожитку, втомлених, хоробливо самолюбних. Кружкове відокремленє, взаїмні непорозуміня, шорсткість — всї ті прикмети житя засланцїв і еміґрантів зачали давати ся в знаки більше чим колинебудь і надавали внутрішній ідейній боротьбі в Інтернаціоналї вельми несимпатичний вигляд на зовнї. Але зовнїшнїй вигляд може відстрашити від глибокого змісту тільки надто вразливі істоти. В парі з полїтичною боротьбою завждї ходить боротьба одиниць і кружків, яка впрочім значню слабне і сходить на другий плян в міру розвитку широкої партійности. Та для полїтичного борця спори внутрішнїх ворогів творять незрівнано більші перепони, чим трудности правдивої боротьби з дїйсними противниками. Але моральним обуренєм і моральними покликами тут нїчого не вдіємо і треба вміти вести боротьбу з темнотою в обставинах незгоди а навіть зради у власному таборі. Притім не треба забувати, що звичайно жадної сторони не можна підозрівати о нещирість; противники звичайно оскаржують себе взаїмно в нехтованю засад. Нї! обі сторонї, або всї сторони є переконані про свою слушність і, як і борють ся часом за особисту перевагу, то дїлають се тому, що одиницї є представниками засад; а ті «уряди» і «привілєї», за які ведеть ся боротьба фракції, означають здебільшого більший неспокій, відвічальність і небезпеку.
В позірно найпоганійшій боротьбі в поступових партіях з багато більше ідеалізму і самопосвяти, чим в буржуазно-парляментарних і благородно-повздержливих турніях діячів уміркованих партій. Бакунін часто в своіх средствах посував ся за далеко, але в його очах його взнесла ціль безумовно оправдувала средства; в боротьбі кождий може посунути ся до пересади в міреню средств, яких уживаэ противник, не видячи рівночасно балька у своім власнім оці. Як Бакунін подивляв «підлоту того Німця», себто Маркса, як у своїх «нахабних» брошурах бачив в кожному акті Ґенеральноі Ради підступи і махинаціі свого ворога — то ми певні, що ділав се так само щиро, як Маркс, коли зовсім серіозно підозрівав Бакуніна о зраду чисто поліційного характеру.
Скликати черговий конгрес безпосередно після Комуни було рішучо дуже небезпечно, бо нове француське правительство горячо запробувало «Европу» до знищеня Інтернаціоналу спільними силами. Тому Ґенеральна Рада, з причини виімкових обставин, відкликала черговий конґрес, а замість нього скликала конференцію в Лондонї. Розуміть ся, що Бакуністи зараз і побачили в тім «безличний викрут».
Конференція (2-го лондонська) тревала від 17-го до 25-го вересня. На ній були присутні: 7 членів Ґенеральноі Ради з голосами і 6 з дорадчими, крім того 23 делєгатів/ Межи делєгатами були Пепе і Утін, які вели завзяту боротьбу з Бакуніном так в російських як і в швайцарських організаціях: в числі представників Ґенеральноі Ради були, Маркс, Енґельс, Екарій і Гейлс.
Конференція ухвалива резолюцію, в якій опрокинено так відступність в політичній боротьбі як і порозуміня з буржуазними радикалами; обовязком Інтернаціоналу признано організованє робітничої кляси в зовсім самостійну робітничу партію.
Конференція рішила заборонити додаванє до назви «секція Міжнародного Робітничого Союза такоі то а такої місцевости» ріжних епітетів в роді: позитивісти, мутуалісти, колєктивісти і т. п., що вносять тільки неясність і замішанє. Бакуністам видало ся се взиваючим о пімсту замахом на ідейну самостійність окремих організацій.
Ухвалено також приступити до виконаня великої статистичної праці в ціли сконстатованя числа робітників і іх положеня в ріжних краінах.
Організаціям в краях, де була сильна реакція, конференція поручила обновити ся під иншими назвами, але тайні товариства були завжді заборонені.
На лондонську конференцію Бакуністи відповіли скликанєм своєі власноі конференціі в Сонвілє.
Той зізд заіло критикував Ґенеральну Раду. Домагав ся негайного скликаня загального конґресу, на якім бакуністський «Романський Федераційний Союз» хотів знівечити політику Маркса, а цілу ґенеральну Раду перетворити на звичайне інформаційне бюро.
Зізд видав палку брошуру проти Маркса. В ній було сказано: «Мандат члена Генеральної Ради став в руках деяких панів якоюсь приватною власностю… Сі панове посунули ся до того, що накидають інтернаціоналови свою особисту програму. Вважають себе свого рода правительством, свою ідею за урядову теорію Союза, а инших ідей не признають правно висловленим поглядом, а звичайною єресю. Поволи виродила ся якась ортодоксія, якоі стережуть з Лондону… Лондонська конференція є попросту актом самоволі: ставлячи шістьох членів з доразчими голосами, Ґенеральна Рада підробила більшість». Цілию конференціі є перетворити вільні автономні секціі в гієрархічну і карну організацію. «Оскаржуємо Генеральну Раду в тім, що вводить в житє Інтернаціоналу принціп авторітету. Розумієть ся, що для партіі, яка стремить до загарбаня державноі власти, є зрозумілою організація, оперта на авторітеті, кермована через центр, але статут Інтернаціоналу говорить нам, що визволенє робітників має бути ділом іх власних рук; з того само собою випливає прінціп автономіі.» Буржуазна преса з одушевленєм приняла брошуру бакуністів, видячи в ній удар, звернений на зненаведжену Ґенеральну Раду. Француське правительство позволило розліпити маніфест бакуністів на улицях Парижа. Похвали таких суспільних верств лишень позбавили зізд в значній мірі впливу внутрі Інтернаціоналу. Бельгійська федерація видала досить острий протест проти оскарженя Ґенеральної Ради в загарбаню власти. Мальон, який відчитав в Женеві реферат проти Ґенеральної Ради, поніс рішучий погром. В Еспаніі принято маніфест холодно, причім бакуністи безлично твердили, що Лафарієви, зятеви Маркса, се вдало ся при помочи переступства.
Ґенеральна Рада відповіла на маніфест брошурою в француській мові, в якій успішно повалила всі звернені проти себе оскарженя.
Але Бакунін і його приятелі вели дальше свою роботу. Сторонники Інтернаціоналу в Еспанії представляли, що «Аліянс» Бакуніна се тільки висший тайний щабель Інтернаціоналу; розпалюючи стихійні революційні інстинкти еспанських робітників, члени «Аліянсу“ зачали швидко гуртувати під свій прапор іх більші ґрупи. В тім самім часі Бакунін писав в листах: «Аліянс» повинен на зовні уходити за частину «Інтернаціоналу; одначе вдійсности йому треба держати ся осторонь, щоб лучше слідити його і керувати ним. Тому ніколи не допускайте, щоб більшість в кружках «Аліянсу» була по стороні членів Інтернаціоналу». Мораго оскаржив другого бакуніста Мора в тім, що той не розуміє цілий «Аліянсу» і хоче поставити тайну орґанізацію під власть Інтернаціоналу, тодї як вона повинна мати верх над тою послідною.
Вкінці прийшло до явного роздору між аліянтами і членами лєґальних організацій Інтернаціоналу і розпочала ся завзята боротьба, причім побіда за цілий час хилила ся на сторону аліянтів, не дуже то вибагливих у виборі оружа. Також в Еспанії бакуністи виступули як прихильники автономії. Історик Ваке говорить з того приводу: «В приктиці автономія довела би до згуби Союза, як партії політичної. Приймаючи статут автономістів в присутности політичного безправства в Еспанії, Інтернаціонал перетворив-би ся в хаос: його двері стояли би отвором для кождого провокатора, для кождого зрадника.»
Цікава річ, що аліянти домагалися виключеня з мадридської Федерації одного члена за образу в друку прихильних партії професорів і урядників буржуазної републиканської партії.
Але не будемо задержуватися на «успіхах» бакуністів в Іспанії і Італії. Вони нігде не творили нічого тревалого, але з великим поводженєм нищили молоді ще організації Інтернаціонала. В державах нїмецьких, як ми вже згадували, «Аліянс» був зовсім безсильний.
Сумний час для Інтернаціоналу, час його розкладу не був часом занепаду робітничого руху. Якраз в роках 1871-72 сотворено, пр. в Данії сильну партію, яка прилучилася до Інтернаціоналу.
Всюди в середній і північній Европі кипіло житє і рух ширшав. Одначе годі сказати того про Англію. На думку всіх вплив Інтернаціонала в Англії зростав, особливо з причини її заслуг в справі повздержаня чужинецьких робітників від конкуренції і ставаня на місці страйкуючих робітників. Незвичайно сміливе і повне самопожертвованя становище Інтернаціонала супроти ірляндського руху сприяло розвиткови сеї організації в Ірляндії.
До кінця року 1871 Англія не мала окремої федераційної ради, яка істнувала в всіх инших краях; се було злишне, так як в Англії постійно засідала Генеральна Рада. Але розвиток руху і зріст організації вимагали окремої федераційної ради для Англії. З тої пори настає розклад Інтернаціонала і в самій Англіі. Легко представити і більше глубокі причини того явища. Основна ріжнота була завсігди та сама: талановиті провідники Федераційної Ради прихилялися менше або більше до економічної точки погляду. Але головною зовнішною причиною спорів і незгоди було соперництво межи Радами Федераційною і Генеральною. Тут амбітні англійські провідники протестували проти диктатури великого Маркса. На нещастє ся диктатура опиралася на глубокій вчености і геніяльній проникливости Маркса; протест проти Маркса означав бунт проти дійсности, проти льогіки руху. Провідники Федераційної Ради і деякі з членів Генеральної Ради, що не симпатизували з Марксом, не були людьми без здібностий: вміли з запалом говорити і писати і поносити жертви для великої справи… Але правдивими політичними провідниками вони не були; прінціпи заступали фразами, були готові розвинути який небудь прапор, коби лише не прапор Маркса. А звичайний, душі англійського робітника причастний економізм саме і на ставляв їх в той бік.21-го липня 1872 зібрав ся перший конґрес англійськоі федераціі.
На нім відразу вийшла на яв протимарксівська інтрига. Рухливий і амбітний Гейлес поставив внесок, щоби Федераційній Раді Англії надати право порозумівати ся з иншими федераційними радами з поминенєм Генеральної Ради. Той внесок перейшов. Кларк рівнож перевів внесок, що би на найблизшому конгресі піднести справу обмеженя прав Ген. Ради що до розвязуваня секцій, які не придержують ся статута. Одначе конгрес федераціі заявив ся рішучо проти організаціі окремої чисто робітничої парляментарноі партіі. Сам Гейлес із запалом і дуже гарно промовляв за тим пляном і зістав вибраний до комісії для введеня його в житє. В инших справах то перший конгрес приняв також, менше або більше, правильні постанови. Тільки в справі націоналізаціі средств продукціі Дюпонт, що боронив правильноі точки погляду, а іменно віддаваня першенства велитенським державним організаціям перед приватними підприємствами, лишив ся в меншости супроти сторонників дрібних стоваришень. Конгрес висловив своє здивованє, що трейд-юністи відкинули гадку організувати свою власну робітничу партію і вказував на се, що тільки шляхом політичноі боротьби можна осягнути того перевороту в суспільнім ладі, який унеможливить конфлікт між інтересами приватних осіб і інтересами суспільства.
Все те було не зле, але тратилось богато сил через боротьбу Гейлеса проти Генеральноі Ради, яка так прихильникам як і ворогам Інтернаціоналу являла ся причиною внутрішнього неладу. Пізнійші подіі виявили, що нещасливі змаганя Гейлеса і С-ки до самостійности на ділі зруйнували добрі сторони праці Федераційної Ради.
Вкінци 2-го вересня 1877 зібрав ся загальний конгрес Інтернаціоналу (5-ий) в Газі. Маркс особисто був присутний на ньому. Необхідним було зібранє всіх сил, щоби завдати смертельний удар дезорганізаторам — бакуністам. Але розклад дістав ся вже і до Генеральноі Ради. Енґельс бачив, що титанські зусилля волі і розуму, які робив Маркс для вдержаня захитаноі будівлі, є тільки зайвою втратою його найбільше цінних сил. Сей чоловік не родив ся для інтриг і дрібноі боротьби. Енґельс знав, що смерть Інтернаціоналу зовсім не вплине шкідливо на сотворені ним молоді і повні сили національні, політичні робітничі партіі і тому просив Маркса, щоби посвятив свої сили иншим завданям і покинув сю форму, сю шкаралупу руху, яка в дійсности вже застаріла ся.
Конгрес в Газі був першою і послідною загальною боротьбою між марксистами та анархістами в Інтернаціоналі. Конгрес був вельми людний (65 делєгатів) і світлий що до свого складу. Крім Маркса і Енгельса були на ньому такі люди, як фільософ Діцген, звісний оборонець безпосереднього народнього правліня Ріттінгавзен, міністер Комуни Франкель, дальше Лянґе, високо освічений і енергічний ученик рівночасно Блянкія і Маркса — Вілієн, звісний ветеран Бекер, Екарій, Дюпонт, Врублевський і богато инших.
Боротьба закипіла вже при провірюваню мандатів. Мандати бакуністів були часто дуже сумнівні, зате вони були дуже строгі — що до мандатів своїх противників. Аліянтці передусім намагали ся уневажнити мандат Ляфарга, який тоді працював ще виключно в Еспаніі. Не один з читачів знає світлий дотеп того знаменитого письменника і бесідника. Аліянтці відчули се на власній шкурі. З безпощадною іронією серед шалених криків противників Ляфарг розкривав досить неприличні інтриги еспанських аліянтців. Його піддержував Енґельс. Мандат Ляфарга принято велитенською більшістю. Бурливі подіі трапили ся підчас провірюваня мандатів Барія. Се був Англієць, що постійно проживав в Лондоні, а на конгресі зявив ся з мандатом з Шікаґо. А що був звісний як марксист, то річ природна, що проти нього виступили аліянтці. Вони мали за собою сторонників Гейлиса. Один з його приятелів сказав, що Барі зовсім не є «звісним провідником робітників» в Анґліі, і що він зістав навіть виключений з Федераційної Ради. Тоді Маркс зі свого боку заявив, що се дуже добре, що Барі не належить до числа «звісних робітничих провідників», бо сі панове в Англії запродали ся всі Ґледстонови, Дилкови і С-ці. Повстало страшне замішанє, з яким бюро тільки з великим трудом могло упорати ся. Вкінці після завзятоі боротьби справу з мандатами полагоджено. Взагалі одобрено майже всі мандати. Для розгляненя справи «Аліянсу», як тайної партіі, що повстала внутрі Інтернаціоналу в ціли його розбитя, вибрано спеціяльну комісію з пятьох членів.
Після відчитаня звичайного звіту Ґенеральноі Ради, який, як завжді, ясно звязко освітлював суспільні і політичні подіі цілого світа, приступлено вкінці до виконаня програми. Зачала ся дискусія над Ґенеральною Радою. Бельґійці, на яких вплинула агітація Бакуніна і крики буржуазноі преси про самоволю ґен. Ради, а які хотіли показати буржуазному світови повний демократизм організаціі Інтернаціоналу, предложили обмежити права Ґен. Ради. В імени Юри виступив ґільон, який з гальмованою злобою повторив попередні оскарженя Генеральної Ради.
Маркс заявив, що лучше зовсім скасувати Генеральну Раду, чим понижувати її до ролі «почтовоі скринки». Що се за страх перед самовладністю Ґенеральноі Ради? Чи вона має поліцію, військо для вимушеня послуху? Чи іі моральний авторітет не є іі одинокою збруєю?
Обмеженє прав Ґенеральноі Ради відкинено 36 голосами проти 5 (15 не голосувало). Се був рішучий погром бакуністів. Між иншим вони мали на своїх мандатах приказ покинути конгрес, як-би перепав внесок Бельгійців і Ґільома, але вони того не зробили.
Нагло після побіди, яка молодим і палким сторонникам Маркса видала ся оконечною, Енгельс виступає і говорить про конечність перенесеня Ґенеральноі Ради до Ню Йорку. Хто-ж не міг бочити, що се рівняло ся скорому саморозвязаню Інтернаціоналу? Се так здивувало конгрес, що всі сиділи наче приголомшені і довго ніхто не забирав голосу. Тільки 26 голосами проти 23 (5 не голосувало) конгрес ухвалив сю самовбійчу постанову. Зі сторони Маркса се було заявою, що, без огляду на побіду над бакуністами, стара форма вже стала нідочого, а живі свіжі елєменти повинні на будуче жити самостійно. Політичну програму Маркса, яку розвинув Велянт і попер Лянге, принято 29 голосами проти пятьох (8 не голосувало). Се був текст старого Інтернаціоналу для молодого. Текст резолюціі Велянта звучить:
«У своій визвольній боротьбі робітнича кляса може ділати як кляса тільки тоді, як буде зорганізована в політичну партію. Ся партія повинна остро відмежуватися від старих партій пануючих кляс і бути ворожою у відносинах до них. Організованє робітничоі кляси в партію є рішучо необхідне для тріюмфу соціяльноі революції і осягненя остаточноі ціли — знесеня кляс. Обєднанє сил, сотворене вже робітниками в іх економічній боротьбі, повинно також стати підоймою в боротьбі проти політичноі сили капіталістів і обшарників. У війні, яку веде прелєтаріят, політична і економічна боротьба робітничоі кляси повинні нероздільно лучити ся.»
Але не було досить запечатати побіду над бакуністами політичною резолюцією. Треба було завдати ім удар, який зділав би іх нешкідливими для передових рядів робітничоі кляси. Комітет пятьох предложив звіт, в якім заявив, що статут «Аліянсу» прямо заперечує статут Інтернаціоналу, і що його ініціятора Бакуніна і публіциста Ґільома належить виключити з Інтернаціоналу. Крім того, за явно дезорганізаційну діяльність комітет радив виключити Мальона і двох инших провідників аліянтців. Шістьох инших визначних бакуністів вратували себе тим, що предложили докази, що вони не належать більше до «Алїянсу». Комітет просив, щоби опубликувати його звіт. Повстало, річ очевидна, замішанє і скандал. Аліянтці сподівали ся всього, але не виключеня. Бакуніна виключено 27 голосами проти 6 (7 не голосувало).
«Алїянс» зістав зовсім побитий і прогнаний з Інтернаціоналу. Се була побіда прінціпу, наглядний доказ сили наукового соціялїзму в Інтернаціоналі, а попри се конґрес в Газі зсумував його діяльність. Робітничий рух скинув з себе старий одяг і виступив в обновленій формі. І ся основна побіда над старим ворогом була необхідна для будучности.
В кінцевій промові Маркс сказав:
«Революція має бути солідарна. Парижська Комуна дає нам велику науку. Вона впала, бо революцію в Парижі не поперли сейчас в Мадриті, Берліні і т. д. Що до мене особисто — то я й дальше працюватиму в справі успішного обєднаня робітників цілого світа. Не покину Інтернаціоналу; решту мойого житя, так які повну праці минувшину, я посвятив на службу ідеі соціялізму, який, як всі знаємо, буде здійснений колись через диктатуру пролєтаріяту».
Маркс мав рацію, приймаючи, що мимо побіди наукового соціялізму в Газі старий Інтернаціонал не буде міг істнувати, а помиляв ся Велянт, якому майже зрадою видала ся постанова перенести осідок до Ню-Йорку.
Гейлес і С-ка, вернувши до Лондону, сейчас зачали агітацію проти постанов посліднього конгресу, на якім самі були присутні, і проти резолюціі, за якою самі голосували. Се спричинило сумну боротьбу між «більшістю», тоб-то сторонника Гейлеса, і «меншістю», що боронила повноі правосильности постанов конгресу. Особливо лютували англійські відступники на Маркса за кинене ним оскаржене щодо продажности провідників інглійського робітничого руху. Гейлес посунув ся до того, що проголосив Маркса і Енгельса представниками середніх кляс, буржуазними радикалами.
Побиті цілком аліянтці відповіли негайним скликанєм в Ст. Ілєз власного «антіавторитетнього» конгресу. Там засновано «новий Інтернаціонал», тобто проголошено розділ. Еспанці і Бельгійці приступили до відступників. Гейлес також навязав з ними зносини. На конгресї всї кричали на диктатуру Маркса, навіть Екарій розводив ся на тему, що принята в Газі політична програма є насильством над окремими федераціями. Резолюцію конгресу в Газі признали: Голяндія, Швайцарія, Франція, Німеччина, Австрія, Угорщина, Польща і Злучені Держави. Настало формальне роздвоєнє.
Але процес розкладу на тім не спинив ся. Для правовірноі частини се був цілющий процес зросту, що створив сучасну міжнародню соціял-демократію, ― а для анархістів се був процес правдивого і скорого занепаду. Найбільше болючий удар завдало міжнародньому анархізмови опубликованє безперечних документів, що були доказом свого рода єзуітизму Бакуніна Його тайна організація, яку здемаскувала Генеральна Рада, була організацією ошуканства: цілий ряд тайних щаблів, з яких кождий висший заперечував низший, запевняючи, що се власне він є правдиве ядро цілого руху. З тих самих документів виходило також, що «горожанин» Бакунін» був без сумніву єдиновладним диктатором в організаціі. Документи приневолили майже всіх відступити від нього і спараліжували його політичний вплив.
В Англії після поганої внутрішної боротьби федерація Інтернаціоналу щезла майже зовсім. Навпаки, соціял-демократична партія, що виросла з марксівськоі части федераціі розвивала ся дуже гарно.
Але історія Інтернаціоналу, тобто між народньоі соціял-демократичноі партіі, не входить в обсяг нашого завданя. А старий Інтернаціонал, який відограв велитенську ролю в історіі робітничого руху зістав урядово проголошений за розвязаний після зсумованя діяльности на 2-ім же невськім конгресі у вересни 1873 року. Інтернаціонал завмер одиноко на се, щоби воскреснути безпроволочно в ясній і молодій формі.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Народ“
Річна передплата |
$2.50 |
Адрес:
„Robotchyj Narod“
BOX 3658
Winnipeg Man. Can.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Павуки та мухи |
2ц |
Боротьба о сонце |
3 |
Л. Мартов — Кляса проти кляси |
5 |
Д. Бориско — Що таке соціялізм |
5 |
I. Г. — Золото і нужда в Америці |
5 |
I. Г. — Гори трупів і море крови та сліз |
5 |
Важне питанэ |
5 |
М. Драгоманів — Віра і громадські справи |
5 |
Мей Вуд Саймос — Жінка а соціяльне питанэ |
10 |
Дорога до свідомости |
10 |
М. Г. Цеглинсьний — Галицькі погроми |
10 |
Кому потрібна війна |
10 |
Робітничі пісні |
10 |
Релігія розуму |
10 |
Добробит і инші оповіданя |
10 |
Історія червоного прапора |
10 |
Релігійна пошесть |
10 |
Організуйтесь |
10 |
Д. Клушинська — Чому жінки жадають політичних прав |
15 |
К. Евальд — Двоногий |
15 |
Др. Ф. Адлэр — Промова на суді |
15 |
Хитра механіка |
15 |
Розвиток соціялізму від утопії до науки |
15 |
Соціялізм а релігія |
15 |
В. Ловинський — Початки Укр. Соц. в Галичині |
25 |
К. Кавцький — Народність і іі початки |
25 |
| 25 |
Ів. Франко — Що таке поступ |
25 |
М. Гілквіт — Короткий Начерк Соціялізму |
35 |
Т. Бартошек — Новітна суспільність і церква |
35 |
В. Левинський — Селянство і соціял-демократія |
40 |
Г. Семешко — В часи війни |
40 |
Міжнародний робітничий і соціялістичний рух |
40 |
Г. Тен — Фільософія штуки |
50 |
В. Левинський — Царська Росія і Укр. справа |
50 |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
2335 W. 11th St. Cleveland, O.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|