Ідея та дійсність
Ідея та дійсність Збірка матеріялів та статтей Львів: 1932 |
|
БІБЛІОТЕКА „ХЛІБОРОБСЬКОГО ШЛЯХУ“. Ч. 4.
|
ІДЕЯ ТА ДІЙСНІСТЬ
(ЗБІРКА МАТЕРІАЛІВ ТА СТАТТЕЙ).
|
ЛЬВІВ, 1932.
Трагічний по своїй суті розрив пок. В. Липипського з гетьманською ідеольоґією та орґанізацією, та руїнницька пресова акція збунтованих проти свого Монарха „гетьманців-братчиків” — це факти, що впродовж останніх двох літ глибоко потрясли совістю не тільки всіх гетьманців, але й серед усього українського громадянства викликали якнайприкріші почування. Неоправданий виступ пок. Липипського, ідеольоґа і творця першої гетьм. організації УСХД, зустрівся з поважним і річевим осудом з боку Гетьманської Управи, яка відповідаючи на статтю „Розкол серед гетьманців” (друковану в „Ділі“, в чч. 210 — 224 за 1930 р.), вислала до редакції „Діла” спростовання. Цього спростовання „Діло“ не помістило, а навпаки пізніше — коли вже й збунтовані „братчики” почали свою акцію „безпощадного поборювання” гетьманського руху — зайняло прихильне до них становище. Таким чином широкий загал українського громадянства був позбавлений можности безсторонної оцінки сих справ, бо офіційний „Бюлетень Гетьманської Управи”, в якім поміщено „спростовання” та інші вияснюючі справу матеріяли, не доходить до рук загалу в краю.
Випускаючи у світ оцю книжку, що містить богато документального матеріялу до справи розриву пок. Липинеького з гетьманською ідеольогіею й орґанізацією, як теж до генези й акції „братчиків” — видавництво „Хліборобського Шляху” дає можність українському громадянству пізнати дійсний стан. Ідея Гетьманська — як взагалі кожда ідея політична, що не є нереальною доктриною — має свою дійсність, своє реальне життя тільки в конкретних ділах і в конкретній акції. „Сама ідея то абстракт без практичної вартости; вона живе тільки в ділі...” (С. Томашівський). Нещастям нашого гетьманського руху стали те, що його ідею почав реалізувати та в життя переводити нам тяжко хворий ідеольоґ, який на схилі свого життя затратив розуміння дійсності. Знаючи докладно перебіг конфлікту з пок. Липинським. можемо з чистою совістю стає удати, що в данім випадку ідея ніколи не була чимось протилежним діагности, як це нині намагаються представити „братчики“. Нема натомість сумніву, що коли ідею гетьманська почав втілювати хворий, з „розхитаними до краю нервами” (як сам визнає) Липинський та безнадійні доктринери і теперішні „сторожі ідеї“ — „братчики” — то вони, створеною ними „дійсністю“ справді могли калічити ідею. В 1930 р. відійшли вони від гетьманської ідеї, та дійсности..., а гетьманський рух розвивається далі.
Гетьманський рух, — це загально національний, український державницький рух. Він панадпартійний, понадклясовий і понадстановий. Гетьманці вірні своїй ідеольоґії, висловленій в статуті і регламенті УСХД та в „Листах до братів-хліборобів”, ведуть (і вести будуть далі) свою позитивну політичну працю серед українського громадянства, шукаючи серед нього однодумців, політичних союзників та чесних політичних противників. Від своїх ворогів, головнож від ворожої до гетьманської справи — преси, жадають гетьманці обовязуючої приличности в громадських справах. Всім громадянам, зокрема всім редакціям, які бажалиб пізнати дійсність, служать гетьманці усіма виясненнями.
В свою чергу Видавництво „Хліборобського Шляху“ надіється, що видаючи осьту брошуру, яка містить спростування Гетьманської Управи та виводи члена Ради Присяжних УСХД, п. Олександра Скоропис-Йолтуховського, багато причиниться до вияснення справ, як вони дійсно малися.
Львів, у жовтні 1932.
ДР. К. ІВАН ГЛАДИЛОВИЧ
видавець „Хліборобського Шляху”.
Вкінці вересня и початку жовтня с. р. надрукував В. К. Липинський в „Ділі“ н. з. „Розкол серед Гетьманців“ памфлет, наповнений неправдами її перекручуваннями, злобними і несправедливими нападами на ЯВПана Гетьмана і членів Ради Присяжних У.С.Х.Д. та Гетьманської Управи. Зразу після того Член Ради Присяжних і Заступник Голови Гетьманської Управи О. Скоропис-Йолтуховський звернувся до головного Редактора „Діла“ п. В. Мудрого листом з дня 9. X. 1930, в котрім писав між іншим слідуюче:
„...Я вважаю моїм моральним правом завважити нашому единому політичному щоденникові те, що зрештою його Редакції й так не може бути неясним, а власне:
1. що Ви, друкуючи енунціяції людини, яка вже довгі роки лежить в тяжкій недузі, проти нас, його бувших товаришів по громадській роботі, вже з цих самих енунціяцій мусілиб довідатися, що на нашу думку ця людина, з огляду на свій фізичний стан, не може ясно оцінити ситуації і бути відповідальною за свої вчинки;
що Ви, як людина стороння, не могли знати, чи маємо ми підстави для такої думки про п. В. Липннського чи ні, і оскільки ті підстави мають слушність;
що, друкуючи енунцііяції п. В. Липинського навіть без спроби вияснити цей момент, „Діло“ приймає на себе повну за них відповідальність, особливо в тій їх частині, де п. В. Липинський залишає межі допустимої громадської критики, а переходи до тяжкого порушення чести окремих осіб, в тім числі й моєї;
2. що для Вас не могло бути неясним, що ці енунціяції дають знаменитий матеріал для плюгавлення не нашого лиш напряму, але всього Українства, в руки московських (однаково, як чорних так і червоних) та польських наших ворогів, які наївно удаватимуть, що мають діло не з фантазіями хворого, а з „фактами“; 3. що Ви самі не знаєте жодного факту, який мігби послужити для Вас підставою для того, щоб думку п. В. Липинського і його маніякальні обвинувачування проти діяльности Пана Гетьмана на еміґрації, прийняти за свою власну думку й нести за неї громадську відповідальність;
4. що п. В. Липинськин виступає в ролі непомильного судді у його власнім розходженні з орґанізацією, до якої він належав і, що тому Вашим громадським і моральним обовязком принаймні запитати противну сторону, в чому саме полягає причина конфлікту, а не виносити на денне світло заплутані фантазії хворого.
Тому звертаюся до Вас приватно, без відома Пана Гетьмана й Гетьманської Управи і прошу Вас відповісти мені принаймні на слідуючі питання політичного характеру:
а) Чи вважаєте Ви, що єдиний український щоденник є на те покликаний, щоб без суду й без найменшого реального приводу опльовувати авторитет Пана Гетьмана, який на думку поважної частини українського громадянства єдиний мав шанси стати авторитетом загально-національним, і важність плекання якого для тих, хто бажає відродження нашої держави, ще так недавно й так талановито вияснив всім п. В. Липинський, слушно пятнуючи кожного, хто здіймає руку проти цієї персоніфікації нашої нації — хамом.
б) Чи вважаєте Ви хвилину, яку саме переживає тепер наш народ, придатною для друкування галюцінацій п. В. Липинського; чи гнобленому і розбитому нашому народові в цю тяжку годину так уже потрібні не консолідація, не бодай єдиний моральний фронт, а ще дальше розбиття, розбрат та безголовя?
Чи власне тепер є час на нищення того нашого політичного дорібку, якого пощастило нам разом з п. В. Липинським осягнути протягом десятилітньої важкої праці?
І ще на решті одно питання особисте —
в) Чи друкуючи за п. В. Липинським в знаках наведення: „правдолюбивий“ Скоропис, редакція таки справді готова прийняти на себе за ці знаки наведення відповідальність?....
П. Редактор В. Мудрий відповів листом, в котрім крім загальних фраз не дав жадної відповіді по суті поставлених запитів. З відповіді цієї можна було тільки зрозуміти, що п. Редактор знимає з себе відповідальність за поповнені в названім памфлеті брехні і грубости і разом з тим має намір від друкування в своїм часописі суттєвого спростовання неправд ухилитися.
Підтвердженням цього служить одержана ними звістка про те, що п. Редактор одмовив членам Ради Присяжних У. С. Х. Д. — ґрафу А. Монтрезорові і Л. Сідлецькому в надруковані висланих ними до Редакції листів в тій же справі.
Річеве спростовання на памфлєт В. Липинського, підписане Головою Ради Присяжних Й. Мельником і Заступником Голови Гетьманської Управи О. Скорописом вислане до Редакції „Діла“.
Гетьманська Управа рішила в разі, коли Редакція „Діла“ ухилятиметься від надруковання в своїм часописі цього спростовання, потягнути Редакцію до третейського суду. З доручення Гетьманської Управи О. Скоропис звернувся в цій справі до львівського адвоката Д-ра В. Старосольського з листом, в котрім між іншим пише слідуюче:
… „Мудрі редактори „Діла“ не знайшли нічого кращого, як прискорити політичну смерть В. Липинського його сумним і, на жаль, негідним памфлетом.
Цими днями вислали ми долучене тут у підписі спростовання до „Діла“, яке майже напевно „Діло“ не захоче надрукувати.
От і в цім випадку ми, гетьманці, звертаємося до Вас, соціялдомократа, з повним довірим, що Вам так само, як і нам, однаково дорогі і честь українського імені і етична поведінка української преси, якогоб політичного забарвлення вона не була, з просьбою заступати наші інтереси проти „Діла“, на випадок одмови друкувати наше спростовання, бо наше спростовання подає автентичний матеріял про те, як В. Липинський ввів читачів „Діла“ в блуд.
Ми не будемо звертатися в цій нашій сутонаціональній справі до польського суду, щоби на підставі пресового закону чужої нам держави домагатися справедливости від „загально-національного“ українського орґану. Певні правоти нашого діла, ми просимо Вас покликати „Діло“ на третейський суд і примусити „Діло“ цим шляхом виконати його моральний і громадський обовязок…“
З огляду на такий поворот цілої справи, Гетьманська Управа вважає потрібним ознайомити тим часом наші орґанізації з слідуючими матеріялами, які друкуються на правах рукопису:
1) Спростовання від Ради Присяжних і Гетьманської Управи.
2) Лист до Редакції „Діла“ ґрафа А. Монтрезора.
3) Лист до Редакції „Діла“ Л. Сідлецького.у Львові.
З огляду на те, що „Діло“ умістило в чч. 216–224 під заголовком „Розкол серед гетьманців“ сензаційні вигадки п. В. Липинського, які баламутять громадську опінію, нищепідписані вважають, що „Діло“ оскільки воно дійсно є „орґаном репрезентативним“, отже в особливих випадках понад-партійним і загально українським, вважатиме своїм моральним обовязком умістити на своїх сторінках слідуюче спростовання:
Розколу в рядах орґанізованих гетьманців немає, а „розколюється“ лише сам В. Липинський. Від В. Липинського, як автора Статуту і Регламенту У. С. Х. Д. та „Листів до Братів-Хліборобів“, взагалі як ідеольоґа гетьманської державної ідеї, відщепився сьогоднишній Липинський, як творець вищезгаданого памфлєту. Перший основував своє діло на христіянській релігії та її моралі, заприсягався „працювати над зміцненням внутрішньої єдности серед гетьманців через взаємну пошану, братерську любов, честні і прості взаємовідносини і піддержування рівности авторітету“. Другий — Липинський, автор памфлету, зломивши присягу, насичує цей памфлет ненавистю і злобним бажанням очернити, осмішити і понизити всіх гетьманців і в першу чергу Я. В. Пана Гетьмана.
Деж тут „розкол серед гетьманців“?
Це трагедія самого Липинського, про що, подаючи це спростовання, згадуємо з великим сумом. Зрозуміло, що цей другий Липинський, зійшовши на таку низьку дорогу, не міг вже рахуватися в своїм памфлеті ні з правдою, ні з користю справи Гетьманського Руху.
При кінці минулого року В. Липинський добровільно і з власної ініціятиви, з причини — як він сам пише до Ради Присяжних — „хронічної і невилічимої недуги“, перейшов на становище „неурядуючого Голови Ради Присяжних“. Одначе скоро після того, хоч недуга все збільшувалася, а вірніше через це саме, В. Липинський починає знову втручатися в орґанізаційні діла. На це не годяться ні Пан Гетьман ні Рада Присяжних. Тоді В. Липинський сердиться і починає підпольну аґітацію проти Я. В. Пана Гетьмана і Центра, чим порушує не тільки орґанізаційну дисціпліну й етику, а й своє, власне на письмі дане приречення: „політичну переписку буду нести тільки і виключно з Ясновельможним Паном Гетьманом“ (лист В. Липинського з дня 20. XI. 29.). Проти дезорґанізуючого втручання В. Липинського, орґанізація виступає в той спосіб, що з ініціятиви найбільш інтимних приятелів В. Липинського, висилає йому приватного, підписаного активнішими учасниками орґанізації, листа, в котрім одверто говориться: твоя духовна рівновага порушена, ти несвідомо робиш шкоду ділові, не втручайся в справи, дай нам спокій, аби ми могли виконувати наш громадський обовязок. Липинський ображується і вимагає, щоб орґанізація листа того анулювала і, коли одержує відмовку відповідь, виступає проти орґанізації.
Виступ свій проти орґанізації і Пана Гетьмана В. Липинський будує на неправді. Post factum старається він прикрити свою, хоробою доведену до краю, персональну амбіцію, ідеольоґічними причинами. Бо хібаж хтось може повірити, що фактом анулювання Центром листа про „порушену духовну рівновагу“ Липинського моглиби бути анульовані й дійсні ідеольоґічні розходження, колиб такі були.
Тому на доказ цих ідеольоґічних розходжень відкопує В. Липинськип два листи С. Шемета до Ради Присяжних з 1927 і 1928 років і робить це Липинський після того, як в березні 1930 р. в „Бюлетені Г. У.“ була надрукована підписана Липинським і Шеметом заява про ліквідацію того колишнього конфлікту і про признання всієї переппеки „неістнуючою“! Якже можна тепер брати докази з „неістнуючих“, себто стративших значіння документів, щоби за їх допомогою окреслювати істнуючий стан річей і оправдувати сьогоднішнє своє положення? При тім з тексту обопільної заяви видко, що головну увагу В. Липинський привязував зовсім не до теоретичного розходження, а до форми, бо в заяві говориться тільки про образу С. Шеметом В. Липинського і про порушення Шеметом орґанізаційної дисціпліни, якої, до речі, Шемет і не порушив, бо свої ідеольоґічні сумніви подав не стороннім людям, а покликаній до того Раді Присяжних.
Отже, деж той розкол серед гетьманців, де ті непримиримі програмові та тактичні розходження, що виключають можливість спільного ділання і спільних цілей, що є передумовою всякого дійсного, а не вигаданого розколу?
Беручи справу з принціпового боку, яким чином може повстати „розкол“ серед монархістів, та ще монархістів-класократів, що будують орґанізацію не на партійних, тільки на класово-професійних основах, що будують рух на незмінній історичній традиції?Чи гетьманці, ставлячи своїм завданням співпрацю класів мають і собі створити таку необчислену кількість партійних угруповань як і демократичний парляментаризм, побудований на боротьбі класів?!!
Чи може і Українці мають кілька монархічних традицій? Чи може нарешті та сама людина, та ще історик, сьогодні вважати за історичну традицію одне, а завтра друге?
Коли Липинський сьогодні своїм поводженням заперечує все те, що писав і чому вчив протягом довгих літ нашої еміґрації, коли він своїми руками пробує розбити з його іменем звязану політичну концепцію та захитати віру з ним же спопуляризовану для українського громадянства класократичну теорію, то це не означає, що вся його наука і класократична теорія дійсно не витримує критики, не витримує спроби життя. Не катастрофою основних засад Липинського є ця його руїнницька спроба, а лиш його особистою катастрофою, доказом того, що члени орґанізації мали рацію, коли писали Липинському 5-го травня про порушення і зломання його, Липинського, духової сили, бо в монархічнім русі може бути опозіція, але тільки „опозіція Його Величности“ і ніяка інша.
Перейдемо тепер до найбільш болючого для нас — гетьманців, зробленого В. Липинським закиду Панові Гетьманові в недодержуванні даного слова. Цей закид відкидаємо з усією рішучістю і на підставі знання всіх обставин і документів свідчимо, що В. Липинський говорить неправду. Ось документи і ось дійсні факти:
В. Липинський закидає Гетьманові порушення умов, зроблених в Бадеґу між Я. В. Паном Гетьманом і Липинським при кінці листопаду 1929 року. Липинський твердить тепер, що передав головування в Раді Присяжних Панові Гетьманові в замін за право бути „одиноким дорадником“ з умовою, що Гетьман зобовязаний виконувати породи, „до яких Липинський привязуватиме особливе значіння“.
Слідуючі документи, зложені і підписані самим В. Липинським, зясовують, що подібна умова не тільки не була в Бадеґу прийнята, та Радою Присяжних затверджена, а навіть не могла бути В. Липинським пропонована.
Ось лист Липинського до Пана Гетьмана з дня 29. X. 1929, в котрім Липинський дякує Панові Гетьманові за намір приїхати до Бадеґу і представляє стан річей і характер майбутньої паради Липинського з Паном Гетьманом в таких словах:
„Підчас мого останнього побачення з Н. В. Кочубеєм, я предложив йому взятися самому за врятування нашого Діла під умовою, що мені в протязі 14 днів по його повороті (значить 24 октобра) буде видано Вами, Ясновельможний Пане Гетьмане, і Радою Присяжних необмежене повновластя“.
„Недодержання указаного сроку, пише далі Липинський, а тим самим вагання, що до потрібности і доцільности моєї жертви, роблять її не тільки непотрібною, але і психічно для мене неможливою“.
„Тому своє останнє предложення, зроблене через Н. В. Кочубея Вам і Раді Присяжних, беру назад і тим самим усуваюся зовсім під орґанізаційного життя.
Коли Бог дасть мені ще прожити, то моя виключно письменницька праця зробить посильний мені в таких умовах вклад в рух Гетьманський. Таким чином, Ясновельможний Пане Гетьмане, наші наради будуть мати предметом дальшу орґанізацію Гетьманського Руху без моєї в ньому активної участи“.
Коли на нараді в Бадеґу Я. В. Пан Гетьман з Липинським — по словам самого Липинського — мали обговорити, як вести Рух без його (Липинського) активної участи і він мав перейти виключно до літературної праці, то яким способом на цій нараді Липинський міг ставити Пану Гетьману умову — залишити за ним, Липинським, рішаючий і безапеляційній голос в важніших справах?
Де ж тут відхід його під активної участи?
Про щож була мова на тій параді в дійсности і до яких висновків вона довела?
Протокол Наради не був списаний, але мається документ, зложений і підписаний Липинським; це його лист до Ради Присяжних з дня 29. XI. 1929, в котрім подане те, про що остаточно було в Паном Гетьманом умовлено і яким Липинський просить Раду Присяжних затвердити „Бадеґську умову“.
Ось повний текст нього листа:
„До членів Ради Присяжних У. С. Х. Д.
Ясновельможний Пан Гетьман, приїхавши до мене, предложив мені в імені своїм і більшости членів Ради Присяжних прийняти на себе ведення всіх діл в тім розумінню, що Пан Гетьман і Рада Присяжних видадуть мені повновласть на відновлення Орґанізацій У. С. Х. Д.
Дякуючи щиро Ясновельможному Пану Гетьманові і членам Ради Присяжних за оказане мені довіря, я од зробленого мені предложення мусів відмовитись ось задля яких причин.
Моє здоровля, яке знов погіршилось, робить занадто ризиковним перейняття всіх справ мною в разі, колиб в недовгім часі я став абсолютно до праці нездатним.З одержаного мною меморанда Н. В. Кочубея видко, що його переїзд до Бадеґу неможливий, а це між іншим була одна з передумов для ведення мною орґанізаційної праці у всім її обємі.
Мої напружені нерви не ґарантують потрібного для такої праці спокою, що може довести до відштовхнення великого числа людей.
Зваживши це все, а також вияснивши взаємно всі бувші непорозуміння, і установивши на будучність принціп абсолютного взаємного довіря, ми по всесторонньому обміркованню сучасного і будучого стану нашого Діла прийшли до переконання, що тільки, сконцентрувавши всю владу, як над У. С. Х. Д., так і над всіми іншими європейськими і американськими гетьманськими орґанізаціями в руках Ясновельможного Пана Гетьмана, можна уникнути повного розкладу в гетьманських рядах.
Фактично ця справа має бути проведена так. Я передаю всі права і повновластя Голови Ради Присяжних Ясновельможному Пану Гетьманові.
Таким чином вся повнота влади концентрується на той час в руках Ясновельможного Пана Гетьмана. Щоб уникнути одначе прикмет диктатури, всі розпорядження Ясновельможного Пана Гетьмана мають бути підписувані відповідними представниками Гетьманської Управи.
Стан цей має тривати до часу приведення в порядок нашої Орґанізації, після чого возстановлюється нормальний розподіл функцій між трьома нашими керуючими орґанами: суверенностю Ясновельможного Пана Гетьмана, ідеольоґічним проводом Ради Присяжних і виконавчими функціями Гетьманської Управи.
Ясновельможний Пан Гетьман прирік мені держати мене в курсі всіх справ. Я зобовязався подавати свої думки у всіх справах Ясновельможному Пану Гетьманові; при чім політичну переписку буду вести тільки і виключно з Ясновельможним Паном Гетьманом і припиняю її із всіми Гетьманцями, для того, щоб все без винятку наше орґанізаційне життя було сконцентроване в однім тільки Центрі.
Прошу Раду Присяжних затвердити оце рішення і молю Бога, щоб прийняте нами рішення пішло на добро нашому Ділу. Бадеґ, 20. XI. 1920. Вячеслав Липинський.“ (Підкреслення в листі наші).
З цього листа слідує, що в умовах, представлених Липинським на письмі на затвердження Ради Присяжних нема згадки, нема й натяку на те, щоб за ним було залишено право „єдиного дорадника“ та ще в значінню, що поради його, коли він того забажає, набіратимуть характеру обовязкових для Пана Гетьмана директив.Такої абсурдної умови В. Липинський на затвердження Ралі Присяжних представити не посмів, та така вимога крім того були би її повнім протиріччі з усім характером і напрямком прийнятих Паном Гетьманом і Липипським рішень: „сконцентрувати всю владу в руках Ясновельможного Пана Гетьмана“, (а не Липипського).
На пропонований в листі Липинського новий порядок ведення Руху, Рада Присяжних відповіла постановою з 8. XII. 1929, котрою не згодилася признати за ним права призначати їй Голову, не згодилася й на те, щоб Пан Гетьман прийняв таке призначення з рук В. Липинського. Рада зажадала від нього точного виконання п. 4-го гл. V. Реґляменту У. С. Х. Д., який приписує хорому Голові передати свої обовязки другому членові Ради Присяжних по свойому вибору і звичайно без всяких компенсацій.
Отже, коли В. Липинський „Бадеґську умову“ і пробував повернути на цю незгідну з Регляментом, ні з льоґікою, ні з загальним напрямом наради, комбінацію (бути єдиним обовязуючим Гетьмана дорадником), то неґативне рішення Ради Присяжних від 8. XII. 29, цю хитру-мудру комбінацію Липинського, перекинуло й анулювало.
Колиж припустити, що справа дійсно стояла інакше ніж про це свідчать документи, то Липинський не мав права на затвердження Ради Присяжних подавати одні умови, а на думці мати і провадити в життя протилежні. Отже видвигнене В. Липинським проти Я. В. Пана Гетьмана обвинувачення в недодержанні умов позбавлене всякої підстави й цілковито спростовується вищеподаними даними.
Тим більше, що скорившися цьому рішенню Ради Присяжних, Липинський в листі до неї з дня 18. XII. 29, сам сформулював своє нове становище так: „Після формального переведення моєї передачі прав Пану Гетьману, я, як передавший свої права, обовязки і відповідальність, але всеж таки формально оставшийся Головою Ради Присяжних, від всякої політичної діяльности усуваюся. Моя приватна переписка з Паном Гетьманом, якщо така буде, ані його, ані мене до нічого не обовязує, бо всю відповідальність Голови Ради Присяжних до мого повороту несе виключно Пан Гетьман“.
Чи могли бути в членів Ради Присяжних невдоволення супроти Голови В. Липинського?
Дивно булоб, колиб їх не було з огляду хочаб на причину, вказану в згаданім листі самого Липинського — хорі нерви, про які він ще в році 1928 (29.I.) писав до Ради Присяжних слідуюче: „Можливо, що моя горячність, недобра звичка різко говорити і ще остріше писати, врешті моя велика нервовість в останніх часах, викликана тяжкою недугою, єсть головними причинами руйнуючої нашу працю опозіції“. Але крім цієї застарілої, хронічної причини, наспіли нові факти, які загрожували орґанізації серіозною небезпекою і які не могли не стурбувати провідних членів орґанізації. Факти ці — це порушення Липинським орґанізаційної етики, це листовна аґітація Липинського проти Гетьмана і Гетьманського Центру, це порушення Липинським власного слова — ні з ким не вести політичного листування, як тільки з Паном Гетьманом. Відповіддю на таке поступования Липинського і був заклик орґанізацій висланий до нього в формі листа з датою 5. V. 30. Липинський знав від проф. Дорошенка (при особистім побаченню в червні с. p.), що авторами і ініціаторами того заклику була Варшавська ґрупа У. С. Х. Д., себто найблищі, найінтимніші приятелі його. Але він вже з фактами не рахується, він базується на породжених хорою уявою випадках і всю відповідальність валить на Пана Гетьмана. Ось арґументи Варшавської ґрупи У. С. Х. Д. за висилку того листа:
„1) Розуміючи, що Вячеслав Липинський, зломаний недугою, від певного часу перестав ясно зізнавати свої вчинки та ще піднявши полєміку і сварки так з членами орґанізації, як і з особами сторонніми до неї, спричинив несвідомо тяжку крізу в Гетьманській Справі і що дискусія, переписка і всякі спроби переконати його в неслушности його діяльности щораз то поглиблюють деструкцію нашої Орґанізації, уважаємо, що звертатися до нього з письмом, у формі арґументованій, не тільки не принесе позитивного наслідку, а навпаки розярить дальшу сварку і непритомну полєміку, — рішуче погубну для нашої Державної Справи.
2) Думаємо, що такий тяжкий і героїчний виступ супроти В. Липинського може бути тільки в формі заклику до нього, признати себе духово зломаним і залишити всяку публичну діяльність“.
Долучений до цієї арґументації проєкт заклику, був зрештою прийнятий, як остання спроба промовити до почуття відповідальности В. Липинського і за спільними підписами йому під датою 5. V. висланий.Історично невірно списує В. Липинський і обставини вступу Пана Гетьмана в ряди Укр. Союза Хліборобів-Державників. Липинський тепер представляє цю справу так, ніби вступ був вимушений від Павла Скоропадського взамін за визнання Орґанізацією У. С. Х. Д. його прав на Гетьманство. Таке представлення справи члени Ради Присяжних і фундатори її по десяти літах праці в керуючім орґані читають і чують вперше, хоч персонально приймали участь у всіх початкових переговорах орґанізації з Паном Гетьманом.
В дійсности справа малася так: Хлібороби-Державники визнали Павла Скоропадського Гетьманом зразуж, як тільки довідались, що Гетьман рішив повернутися до політичної діяльности, не ставлячи Гетьманові ніяких умов. Липинський може призабув тепер, що він власноручно складав „Комунікат Центральної Управи з дня 16. VII. 1925“, в котрім сказано, що Хлібороби-Державники предложили Павлові Скоропадському ще при кінці 1919 року „скористати із своїх законних Гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности. З тієї хвилини — тоб-то з кінця 1919 р. і початку 1920 р. — починається нова політична акція Гетьмана, ведена весь час спільно з обєднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями-монархістами“. „В основу цієї акції покладено принціп монархічний і класократничний. Ті українські громадяне, що хочуть суверенної Гетьманської монархічної Української Держави, бачуть її символ, її персоніфікацію і її Верховну Владу в Гетьмані Павлі Скоропадськім. Для них він теперішнім Головою Роду, що возстановив дня 29. квітня 1918 р. свою гетьманську родову традицію і таким чином став єдине тепер законним Українським Родом Гетьманським. Біля свого законного Гетьмана обєднуються ці громадяне в класових орґанізаціях“. На еміграції перший звязок з Паном Гетьманом навязала Орґанізація через О. Скорописа-Йолтуховського. Пізніше, в присутности С. Шемета і О. Скорописа, запропонував В. Липинський Папу Гетьманові, котрого Орґанізація вже Гетьманом признала, вступити до Союза Хліборобів-Державників. Обміркувавши справу добре, Пан Гетьман згодився.
В Раді Присяжних ця справа ніколи не обговорювалась, розумілась, як доказ ідейної солідарности Пана Гетьмана з Орґанізацією і ніколи, як порушення принціпу „суверенности Гетьмана“, що визнавався і В. Липинським одною з головних основ Гетьманського Руху (порівняти наведений лист Липинського з дня 29. XI. 1929.).
Таким чином історична традиція і „потреба рятувати погибаючу ідею української державности“ — ось що привело Хліборобів-Державників до визнання Гетьманських прав за Павлом Скоропадським, а не милостива згода на це Голови Ради Присяжних чи когоб то не було.
Характеристична льоґічна непослідовність В. Лип-го навіть у тій сфері, де він, як ідеольоґ державницький, мігби, здавалося, показати ще свою духову силу. Нападаючи на Пана Гетьмана за його політичну активність, Липинський пише: „Павло Скоропадський може стати Гетьманом на тій підставі, що він, стримавшись від усякої персональної акції, віддавби свій авторітет репрезентанта на службу перемігшій на Україні гетьмансько-монархічній ідеї“.
Так пише В. Липинський, а що він робить на ділі?
Пригадаймо цитований на початку лист його до Ради Присяжних з дня 29. XI. 1929, в котрім подається на затвердження Ради постулят: „сконцентрувати в руках Ясновельможного Пана Гетьмана всю владу“ і тільки на зовні закрити диктатуру Гетьмана тим, що розпорядження Ясновельможного Пана Гетьмана „мають бути підписувані відповідними представниками Гетьманської Управи“.
Яким правом виписує тепер Липинський несотворенні річі на адресу Пана Гетьмана за прояв орґанізаційної ініціятиви, коли для цьогож власне він сам здобував санкцію Ради Присяжних, накидаючи Пану Гетьманові в Бадеґу „диктатуру“?
Справедливість вимагає згадати, що В. Липинський був не першим серед гетьманців прихильником „диктатури“ Гетьмана на еміґрації; випередив його в цім хочби д-р В. Залозецький, який ще 21-го березня 1929 р. подав Пану Гетьманові в ній справі меморандум від ґрупи гетьманців.
Історія створеної В. Липинським в Бадеґу „диктатури“ така:
Як видко з наведеного листа з дня 29. X. 1929, Липинський домагався спочатку „диктатури“ для себе. Більшість членів Ради Присяжних на цей несподіваний, для нашої ідеольоґії неприродний і чужий експеримент погодилася з педаґоґічних міркувань. Сподівалися, що, взявши на себе всю відповідальність, В. Липинський сконцентрує остатки своїх сил на позитивних завданнях нашого руху, краще орієнтуватиметься в людях і реальних обставинах і не наражуватиме рух наш на великі помилки, звязані зі стратою часу і сил, як н. пр. подиктований Липинським же невдалий вибір проводу в особі Голови Гетьманської Управи — Н. В. Кочубея, про провід котрого Липинський в 1928 р. писав: „Кращої Гетьманської Управи ніж ця, ми довгі літа мати не будемо“, а через два роки змушений був сам констатувати „повну непрацездатність обломовської Гетьманської Управи, що кожного ранку будувала замки у воздусі, але ніколи не була в стані натягнути на босу ногу носків“. (Лист Липинського до Ради Присяжних).Розуміється члени Ради Присяжних передбачали, що й цілий диктаторський експеримент В. Липинського буде недовготрівалий, але йшли на нього із за педаґоґічно-корисних для руху висновків.
Коли ж Пан Гетьман повіз в Бадеґ В. Липинському, що через хворобу не може виїздити з місця, повновласть на „диктатуру“, то Липинський „диктатури“ не прийняв, а обдарував нас несподіванкою, яка цілковито розходиться, і то вже з основними підвалинами як теорії, так і практики нашого руху: він накинув „диктатуру“, тоб то відповідальність за всі і всіх нас погріхи і недоладности на того, хто по нашій ідеольоґії має бути персоніфікацією маєстату нашої нації.
Іншими словами: наш ідеольоґ вніс дійсно „нове слово“ в ідеольоґію і практику монархічних рухів: не монархісти мали тепер боронити свого Монарха й одстоювати честь його і своєї ідеї, а Український Монарх мав своїм авторитетом і іменем прикривати всі прогріхи й немочі наші. І це вчинив Липинський після того, як його попереджали (наприклад О. Скоропис в листах і особисто на словах в літі 1928 р.) про те, що в наслідок банкротства „Кочубеївського проводу'“' — молоді, недосвідчені в політиці гетьманці висувають вже убійчу для нашого руху по наслідках ідеї „диктаторства“ Пана Гетьмана на еміґрації. Тоді В. Липинський здавав ще собі справу з того, яким небезпечним експериментом для нашого молодого ще монархічного руху, булаб „диктатура“. Одначе, не дивлячись на ці перестороги, Липинський Пану Гетьманові „диктатуру на еміґрації“ накинув.
Для чого прийняв її на себе Пан Гетьман?
Пан Гетьман на себе перейняв всю відповідальність, щоби рятувати орґанізацію з тяжкого становища, з якого не могли її вивести ні ідеольоґічний провід тяжко хворого Липинського, ні за його порадою покликані до реальної роботи люде. Перейняв на себе всю відповідальність Пан Гетьман на короткий час і вже в липні ц. р. по згоді з Радою Присяжних при моральній підтримці „Першого зїзду гетьманців“ склав з себе цю відповідальність за працю виконавчого Центру і переклав її на колегію Гетьманської Управи, а з 10-го жовтня ц. р. вже й провід над Радою Присяжних перейшов до нового її Голови, Й. Мельника.
Ще одне обвинувачення робить В. Липинський Пану Гетьманові: ніби Гетьман хотів розвалити Раду Присяжних, цю як каже Липинський „одиноку правну основу Гетьманства“. Казати таке, це вже справді „валити з хорої голови на здорову“. В. Липинський два роки не збирав Ради Присяжних, бо не міг стерпіти опозиції С. Шемета. Гетьман же по повороті з Бадеґу і перебранню на себе головування скликає Раду Присяжних негайно — 8. XII. 1929 й передає їй на затвердження вищецитовані, з Липинським вироблені умови. І якраз це покликання Гетьманом до праці від двох літ незбираної Ради Присяжних, найбільше обурило „оборонця“ Ради Присяжних — В. Липинського. В листі до Пана Гетьмана з дня 18. XII. 1929 докоряє він Пану Гетьманові: — „шкода велика, що допустили Ви до протоколу Ради Присяжних, який протирічить нашому рішенню“. Комуж перешкаджала Рада Присяжних і хто її саботував — Пан Гетьман, чи В. Липинський?
Щож до „нової теорії нового гетьманського ідеольоґа“, що „одинокою правною основою Гетьманства“ малаб бути Рада Присяжних, то, розуміється, якраз ми, — члени Ради Присяжних заявляємо, що цю вигадку хворого рішучо відкидаємо, як теорію руїнницьку, яка не має нічого спільного з нашою ідеольоґією. Не ми, Рада Присяжних У. С. Х. Д., є чи буде колись одинокою „правною основою Гетьманства“, ні, ми є й наші нащадки будуть тими людьми, які поставили ціллю свого життя здійснити, перевести в життя право Гетьманського Роду Скоропадських на Київський Стіл.
Взагалі Липинський забув тепер цілковито, що писав колишній учений дослідник української історії — В. Липинський і проголошує наївну байку, начеб то він „творець“ новітнього Гетьманства.
Творцем нашого неогетьманства є, розуміється, не цінна сама по собі книжка Липинського, а чин Гетьмана Павла Скоропадського в році Божому девятьнадцятьсот вісімнадцятім.
А в році 1918 не Липинський шукав за Гетьманом, а повставший на Україні дійсний, реальний Гетьман Павло розсилав своїх людей, орґанізаторів хліборобського класу і Гетьманства, щоби шукати тих Липинських, Міхновських, Дорошенків і навіть Петлюр і Винниченків, словом всіх, хто мав якесь політичне імя, від кого Гетьман Всієї України мав право сподіватися підтримки, ідейного пориву та погамований особистих амбіцій для добра Батьківщини.
І коли тепер історик Липинський спускається до того, щоби підіймати демаґоґічну аґітацію по прикладу ним же осуджених українських руїнників, й говорить про передачу збройних сил України Паном Гетьманом до рук „московського ґенерала Келлєра“, то він упускає з ока те, що вже вийшла „Історія Гетьманства 1918 р.“ Д. Дорошенка і що праці колишнього здорового Липинського вияснили справу на стільки, що тепер дешевою демаґоґією не багато осягнеш, бо українське громадянство, яке хотіло знати правду, вже знає її: Гетьман України, зраджений „патентовими українськими патріотами“, всіми тими Винниченками, Мазуренками, Шинкарями, що в тайній змові з большевицькою Москвою підбили на протидержавний бунт зорґанізовану в Українськім Національнім Союзі інтеліґенцію і всіх тих „Запорожців“ і „Галицьких Стрільців“, як замість того, щоби послухати Гетьманського розказу й одним стати на оборону українських кордонів від московського ворога, а другим піти на визволення Львова, пішли всі разом руйнувати Київ, — що Гетьман Всієї України одинокий і покинутий, несучи на своїх плечах незмірну відповідальність за ту анархію, якій розчищали шлях всі оті „українські патріоти“, пробував ужити всіх сил і заходів, які тільки були в його розпорядимости, хочби вони й московськими ґенералами називалися, для того, щоб урятувати державний апарат України.
Що йому це не вдалося, на то воля Вожа, а нам наука: повний послух Гетьманові, який персоніфікує маєстат української нації і геть з особистими амбіціями, хочби ті амбітники називалися й В. Липинський!
Дратує В. Липинського все, що означає якийсь рух, якийсь здобуток в Гетьманськім Русі після відходу його, Липинського, від керівництва. Все приймає він, як особисту образу. Дратує його, що зїзд гетьманців названо „Першим зїздом гетьманців“. А між тим дійсно в липні с. р. вперше відбувся зїзд представників більшости гетьманських орґанізацій. За те, що представники орґанізацій згадали хворого, вислали йому привітання і спробували заспокоїти підозрілість і розсіяти недовіри, дістали вони в подяку самі кпини і образи. Це нехтування правних представників гетьманських орґанізацій, непристойні натяки і інсинуації Липинського на Богу духа винних людей і увесь той арсенал вуличних епітетів, якими наділяє він членів зїзду, одкидаємо з погордою, не спиняючись тут на цих витворах хворої уяви Липинського.
З приводу зробленого В. Липинським оголошення про самовільний розпуск ним Українського Союза Хліборобів-Державників подаємо до загального відома слідуюче:
1) Український Союз Хліборобів-Державників істнує, буде далі істнувати й розвиватиме свою діяльність згідно Статуту і Реґламенту.
2) Рада Присяжних прийняла до відома, що самовільна заява В. Липинського про розпуск ним У. С. Х. Д. означає, що він з себе свої обовязки супроти Ради Присяжних і Союза зняв.3) 10-го жовтня Рада Присяжних однодушною ухвалою Головою Ради Присяжних настановила Й. К. Мельника.
4) Рада Присяжних попередила орґанізованих гетьманців, що вважає В. Липинського з огляду на його недугу невідповідальним за зроблені в останніх часах шкоди Гетьманському Рухові, а особливо за те, що несовісні люде, використовуючи його колишній авторитет, намагаються розхитати міцні основи Гетьманського Руху.
При кінці вважаємо необхідним зробити ще одну увагу. В. Липинський каже: коли він тепер хворий, то й сформуловані ним раніш ідеї українського монархізму можуть принести Україні одне нещастя.
Так воно не є. Поки В. Липинський був здоровий, він займався теорією і написав багато доброго і корисного. А коли тяжко занедужав, то свій фах — теорію закинув і ось вже від кількох років ніяких теоретичних праць не продукує, а займається „практикою“ і тому саме став виписувати такі пашквілі, найсоромнішим зразком яких є те, що було в 216–224 числах „Діла“ надруковано. Але, як тільки В. Липинський відходить від непосильної йому „практики“ то й тепер ще трапляються у нього світлі хвилини і тоді він пише й промовляє по другому. Ось зразок його твору в одну з таких, на жаль, рідких вже хвилин:
Лист В. Липинського, адресований — „До Ради Присяжних У. С. Х. Д. і всіх Гетьманців“, який не був в свій час надрукований, бо постановою Ради Присяжних з дня 8. XII. 1920 задержано Липинського на становищі „неурядуючого Голови“.
„Оцим подаю до відома, що з днем 29-го падолиста (ноября) 1929 р. я передав всі права і обовязки Голови Ради Присяжних Ясновельможному Пану Гетьманові.
Причиною цього мого кроку єсть хронічна недуга, яка не дає мені сил, в умовах нашої дійсности, якслід мої обовязки виконувати.
Оця недуга, сполучена з великим фізичним ослабленням, не дає мені боротися ані з внутрішніми нашими орґанізаційними недостачами, ані з нікчемними і безсоромними ворогами, що, нападаючи на мене в хвилини мого безсилля, хочуть використати момент для поборювання нашого руху.
Дякуючи сердечно всім, хто мені від часу настановлення мене Головою Ради Присяжних в моїй праці допомогав, прошу всіх Гетьманців від нинішнього дня звертатись у всіх справах політичних до Центру, який буде вказаний Ясновельможним Паном Гетьманом.
Відходячи від активного політичного життя і прощаючись на цім ґрунті із всією рідною мені і Дорогою Гетьманською Громадою, прошу її ніколи не забувати, що перемогти Діло наше може тільки тоді, коли свято зберігатимуться його три основні принціпи: ідея Української Трудової Класократичної Монархії, оперта на Хресті, Праці і Мечі; вірність Ясновельможному Пану Гетьману та Родові Його; і солідарна орґанізація для проводження ідеї та возстановлення суверенних прав нашого Гетьманського Роду.
Цей лист висловлює й формулує наші, гетьманців, думки в такій достойній формі, що кожен з нас, колиби доля змусила його від активної співпраці відійти, мігби під ним підписатися.
Але благородний стиль цього листа В. Липинського не має нічого спільного з розперезаною, вульгарною й принижуючою лиш самого автора, а не тих, на кого він в такий спосіб нападає, писаниною, пущеною в світ під сенсаційним, розрахованим на охочих до американських методів реклями заголовком: „Розкол серед гетьманців“
У жовтні, року Божого 1930.
Високоповажаний Пане Редакторе!
З приводу опублікованого в „Ділі“ під заголовком „Розкол серед Гетьманців“ письма В. К. Липинського — в імя правди — прошу Вас дати ласкаво місце, в однім з найблищих чисел Вашого часопису, нищенаведеному спростованню, заключеної в згаданому письмі неправди, яка і мене особисто торкається.
З письма В. К. Липинського виходить, начебто зацитованій ним, а підписаний також і нами — (Л. Сідлецьким, мною і Є. Томашевським), лист членів Ради Присяжних і Членів Дійсних Українського Союзу Хліборобів-Державників з дня 5. V. 1930 р., був інспірований Я. В. Паном Гетьманом, який сим способом хотів нібито „позбутися“ В. К. Липинського, щоби ввести в ряди наші якусь-то руїнницьку „отаманщину“.
Се не відповідає дійсности і В. К. Липинський знає від проф. Д. І. Дорошенка, що домагання сказати В. К. Липинському одверто сумну правду про порушення його духової рівноваги і про руйнуючий характер його виступів, походить від нас, вищеназваних, а не від працюючих в Центрі поблизу Пана Гетьмана членів Ради Присяжних п. п. Скорописа-Йолтуховського і Шемета та члена Дійсного У. С. X. Д. п. Лоського.
Про се може свідчити протокол, списаний нами дня 17. IV. 1929 p., коли первісна редакція сего листа до В. К. Липинського була складена.
Вважаю моїм обовязком на сему місці ствердити що:
1) Ані Ясновельможний Пан Гетьман, ані ніхто інший нас ніколи не „бунтував“ і не „бунтує“ проти В. К. Липинського.
2) За вчинки свої відповідаємо кожний зокрема, свідомі що джерелом їх є виконання, згідно крайньому розумінню, взятих на себе супроти Ідеї і Орґанізації обовязків. Прошу Вас прийняти вислови високої до Вас поваги
Ґр. А. Монтрезор.
Варшава, 12. жовтня 1930 року.
Уклінно прохаю Вас не відмовити помістити в однім з найблищих чисел „Діла“ долучену до сего мою заяву, в якій в імя правди простую одну з численних неправд у статті „Розкол серед Гетьманців“ В. К. Липинським написаних, а то на тій підставі, що неправда ся торкається також безпосередно й особисто мене. Прошу прийняти вислови високої пошани.
Л. Сідлецький.
В. К. Липинськнй в надрукованій в „Ділі“ статті, п. з. „Розкол серед Гетьманців“ між іншим утверджає, що нібито зацитоване ним письмо Членів Ради Присяжних і Дійсних Членів Українського Союзу Хліборів-Державників з дня 5 травня 1930 р. мало бути інспіроване Ясновельможним Паном Гетьманом, який начеб то хотів сим способом позбутися В. К. Липинського, щоби ввести в ряди наші якусь-то руїнницьку „отаманщину“.
Як більшість того, що тепер хворий В. К. Липинський пише, так і се неправда, а колиб признати В. К. Липинського духово здоровим — то се булаб неправда свідома, бо В. К. Липинський знає від проф. Д. І. Дорошенка, що письмо се, а також домагання чесно і одверто сказати йому про порушення недугою його духової рівноваги і про деструктивний характер його за останні часи діяльности, походить від мене, гр. А. Монтрезора і Є. Томашевського, які те письмо склали 17 квітня 1930 року і при мотивованому протоколі з сегож дня переслали решті членів У. С. Х. Д. до апробати і підпису. Отже письма сего не могли інспірувати і не інспірували ані Ясновельможний Пан Гетьман, ані поблизу Нього проживаючі Члени Ради Присяжних У. С. Х. Д.
Урочисто стверджую і готовий засвідчити навіть присягою, що ані Ясновельможний Пан Гетьман, ані ніхто інший ніколи мене проти В. К. Липинського не бунтував і не бунтує, врешті колиб навіть і схотів таку спробу зробити, то робота його булаб дуже невдячною, бо ані по свому громадському стажові, ані по літах моїх, не представляю з себе матеріялу на „бунтаря“.
Навпаки складав я те письмо і підпис свій поклав під ним з великою скорбою і з повною свідомостю відповідальности за кожне в ньому слово, ясно зізнаючи, що джерелом його є безгранична любов до моєї Отчизни, для якої — побіч таких самих як я сам — несу без скарги свій тяжкий хрест української дійсности з глибокою і непорушною вірою, що ніякі насварки і невідповідальні вчинки навіть великих людей українських — що знесилившись під нелюдським тягарем того хреста хулять його непритомними з болю устами — не зупинять могутнього зросту народившоїся вже поміж нами світлої Ідеї Великої Української Гетьманської Класократичної Держави.
Варшава, 14. жовтня 1930 р.
Л. Сідлецький (Сава Крилач).
В. Липинський. Р. Б. 1926. Вступне слово до „Листів до Бр. Хл.“.
Не досить було нещасливого „Комунікату“ покійного В. Липинського на гостинних шпальтах „репрезентативного“ „Діла“ в р. 1930, яким він сам прилюдно розкрив доти відому лиш нам, його найблищим співробітникам, сумну дійсність: що колись світлий розум, творча ідельоґічна сила безнадійно знищені лютою хоробою. Маємо ще один, вже посмертний виступ, який інсценізували „друзі“ і „спадкоємці“ Покійного: — „Вступне слово“ В. Липинського у „Збірнику Хліборобської України“.
Тим, хто бажає знати правду, вияснили ми в ч. 15[1], що маємо діло з двома Липинськими, що В. Липинський з „Діла“ не є В. Липинським „Листів до Братів Хліборобів“.
„Вступне слово“ „Збірника“ лиш яскравіше підтверджує те, що ми вже довели. Бо коли уважний неупереджений читач вдумається в трагічний сенс підкресленого самим В. Липинським твердження: „орґанізація, покликана для здійснення ідеї признала повну безвартність цієї ідеї. Бо що варта ідея, яка навіть свого виразника не в стані охоронити від духового зломання“, то і без пояснень неврольоґів, зрозуміє, як далеко поступила вже невмолима хороба на її руйнуючім шляху.
Хіба ніхто з нормально думаючих і відчуваючих людей не може ставити вимог, щоби ідея (не віра, а політична ідея!) зберігала тіло наше і залежні від стану тіла духові функції від ослаблення, руїни й смерти.
І навпаки, кожен признає нам рацію, чи він наші політичні ідеали поділяє, чи ні, що у творі здорового В. Липинського — в „Листах до Братів Хліборобів“ сформуловані здорові, а на нашу думку для України навіть єдино-спасеннії ідеї, на яких можна булоб збудувати трівку Українську суверенну Державу.
І коли В. Липинський з „Вступного слова“ „Збірника“ докоряє нам, що „в цілім Бюлетені нема ніодної думки, якаб не була вже висловлена в моїх „Листах“, то він бє хіба лиш по свойому „братчикові“ Кочубеєві, який думав і думає, що він коли не вищий, то принаймні рівновартний Покійному ідеольоґ, і за свого головування в Гетьманській Управі невдало намагався зробити з „Бюлетеня“ конкуренційну „Листам“ „ідеольоґічну“ трибуну.
„Бюлетень“, це практичний орґан гетьманського руху і тому В. Липипський, сам не бажаючи того, висловлює нам признання, бо ми дійсно ведемо його згідно з нашою ідеольогією, сформулованою недеінде, а власне в „Листах“, ведемо наперекір тому, що знеможений хоробою автор тих „Листів“ сам намагався ту нашу, колись і його, ідеольоґію підточити й зруйнувати…
Сум і жаль огортає мене, що я змушений ці рядки писати.
А змушують мене до того ті самозакохані політичні блязни, які, замісць, якби то личило „друзям“ і „братчикам“, заховати до архіву ці свідоцтва слабости Покійника, кидають їх знов і знов на політичний ринок, щоб здобути собі охлап дешевої популярности на чужий рахунок. Притім, у своїм безмежнім самозакоханій, супроводять вони ці свої по суті паскудні вчинки такою наївною самопевністю, таким накопиченням великих, гарних слів, подекуди навіть здорових думок, запозичених у Покійного, що люде сторонні, які немали змоги пізнати цих панків зблизька, не можуть припустиш, що мають тут діло з таким безмежним штубацтвом. Люде з тендітними нервами повчатимуть мене: „треба бути ввічливим в полеміці з противником!“ З тендітніми нервами встрявати в політику та ще й українську! — Пожалься Боже! А зрештою і не в саму лиш політику. Послухайте, що радив на такі, як оцей наш, випадки, коректний та ввічливіш тайний радник-олімпієць Ґете:
… „Höflich mit dem Pack?
Mit Seide näht man keinen groben Sack!“
Щоб мені не закинули однак, що „лаюся“ не арґументуючи, пригадаю громадянству дійсний шлях в опозицію колишнього, по теперішній термінольоґії „братчиків“ 100-процентового „ванзейського гетьманця“, д-ра Залозецького.
Дня 21-го березня 1929 р. подає п. Залозецький свому братчикові п. Кочубеєві, тодішньому відповідальному „провідникові“ нашого руху, меморандум для докладу Яснв. Пану Гетьману. Ціллю меморандуму було, як це п. Залозецький в цім сам формулує, пробити шлях до „проводу активним вартісним і вибиваючимся на чоло руху елєментам“, з яких „найвартішим“ і найбільш запопадливо „вибиваючимся елєментом“ був не хто інший, як п. Залозецький сам.
Меморандум стверджує „повний розклад орґанізаційного хребта“ (п. Кочубея), що „хаотизує вже існуючі гетьманські орґанізації“ і „кличе напруженою силою, гомоном Дзвона Великої Небезпеки та Трівоги“[2], про необхідність передати в руки Яснв. Пана Гетьмана всю повноту влади, тобто підпорядкувати Пану Гетьману особисто, як диктаторові, голову Ради Присяжних — Липинського і голову Гетьманської Управи — Кочубея, бо
„в сучасних орґанізаційних умовах чи може нам хто вказати інший вихід?“
„Ґеніальну“ думку Залозецького Рада Присяжних одкинула. Не зробивши карієри на „безідейній“ диктатурі, починає він робити її на ідеї.
Він виступає проти Покійного Проф. С. Томашівського в „обороні“ Покійного Липинського з брудною й вульґарною статтею, з такими „перлинами“ арґументації, які є звичайно окрасою брукових рептильок, а які не сміють мати місця в шануючій себе політичній пресі, а особливо в наших гетьманських рядах. Ясновельможний Пан Гетьман і я, уважали такого сорту „оборону“ Липинського дискредитацією як його особисто, так і нашого руху в цілому і підняли цю ж справу на Гетьманській Управі.
Та тут виявилося, що не лиш хорий Голова Ради Присяжних Покійний її Липинський, але і здоровий безвольний Голова Гетьманської Управи, стали покривати як „редактори“ цей — „лицарський“ — виступ Залозецького.
Ставши на цей шлях робить наш „лицар“ свою дальшу карієру на „ідейности“. Він підюджує хворого Липинського та приводить його до зломання (самим В. Липинським особисто запропонованого) приречення Пану Гетьману не листуватися в знак довіря ні з ким з Берліну безпосередньо, а лиш через Пана Гетьмана, якому Покійний сам накинув не відповідаючу духові нашої ідеольоґії „диктатуру“.
Не будемо наводити дальших подвигів цього карієровича. Як не виносили ми цього сміття з нашої хати доси, так не робили-б ми і тепер цього, колиби „братчики“, жонґлюючи фразеольоґією Покійного В. Липинського, не вносили плутанини в основні соціольоґічно-політичні поняття нашої ідеольоґії, не баламутилиб молодь, яка ще не встигла перестудіювати „Листів до Братів Хліборобів“ і не набралася ще життєвого політичного досвіду щоб самій критично поставитися і зрозуміти нікчемність цих паяців.
Найгіршим в „діяльности пер“ „братчиків“ є те, що вони ґльорифікують маніякальну думку хворого В. Липинського, яку він раніше сам висмівав, начебто ми крали в нього ту ним, Липинським, „видуману“ нову спасенну, ніким і ніде ще не виявлену рецепту для будування чи спасення України. Проти цієї вульґаризації, до якої на жаль дуже багато спричинився сам Покійний за час своєї недуги, ми протестували за його життя; протестуємо й тепер проти профанації „братчиками“ памяти Покійного.
Ми твердили й твердимо, що для виховання думаючого здоровими політичними катеґоріями нового, здібного до відбудови Української Держави, покоління — потрібні серйозні студії „Листів“, зате зовсім не потрібне, а то й шкідливе читання „Комунікату“, „вступного слова“, як поплутаних, диктованих злобою, переповнених неправдами, нельоґічних виявів підточеного недугою духа Покійного.
Студіювати-ж „Листи“ кожному, хто хоче взяти діяльну участь в нашому політичному житті, необхідно тому, бо в них Покійний льоґічно сформував і розяснив глибокий життєвий сенс досі підсвідомого ірраціонального державно-творчого пориву українського народу: народження української державної нації, — які виявилися в чині Гетьмана Павла Скоропадського в день 29. IV. 1918 р. скристалізувалися в тодішній Українській Державі і накреслили напрямну нашого майбутнього державно-національного розвитку.
Мусимо говорити різко, бо не можемо допустити, щоби самозакохані галанаси ізза своїх дрібних і дурних амбіцій, — лиш тому, що у нас, як казав Покійний В. Липинський, „екзекутиви немає“, — топтали в багно те, що дійсно великого зробив Покійний, нахабно та святобожно прикриваючись його іменем.
Брехнею і блюзнірством є їх запевнення, що вони творять волю Покійного, коли вони втягають світлу память його в те моральне багно дрібних амбіцій та самолюбства, в яке на передодні смерти зіпхнула його недуга, а яке для них стало суттю їх діяльности.
Коли ті політичні скункси передруковують в 1932 р. з „репрезентативного“ „Діла“, сумної слави „Комунікат“ з 1930 р. та святобожно додають: „згідно з волею бл. п. В. Липинського подаються тут до публичного відома слідуючі документи про „Будапештенську справу“: виписки з непризначених до друку, особисто лиш Ясновельможним Паном Гетьманом довірених покійному записок — то вони тільки брешуть і безчестять світле імя Покійного.
Як реаґував Покійний на цей лист і щоденник, які одержав ще в березні 1929 p.?Подаємо тут фотоґрафічну знимку вдячної відповіді Покійного Ясновельможному Пану Гетману:
Про що просити Покійний Пана Гетьмана, ознайомившись з довірочними записками?
З огляду на вагу справи, з огляду на те, що Покійний добре знає практики наших більш і менш „репрезентативних“ пресових каналій, він просить „дозволу спалити прилоги до Вашого листа, (підкреслення тут, як і у всіх цитатах самого Покійника), щоб вони не залишились на випадок моєї смерти“, тобто не попали в руки української пресової каналії.Так говорить і так просить український монархіст-державник!
Покійний на своє власне нещастя не спалив їх, не знищив, бо вже люта хороба ослабила, підточила його як розумові так і моральні сили.
Але, й зломаний лютою хоробою, пишучи свій „комунікат“, він все-ж не зважується порушити примітивне правило пристойности і навіть не „лякає“ нас, як то робить потім сповна розуму „лицар“-„братчик“ П. Кочубей у своїх листах.
Покійний, тратячи все більше і більше свої духові сили, вигадує байку про те, що між Радою Присяжних і ним є „принціпова“ ріжниця і розповсюджує цю байку довірочними листами, як в рядах гетьманців і наших прихильників, так і поміж ріжними підлизнями, які в цей час, чуючи розклад колишньої могучої моральної сили, хмарою налітають на немічного хворого, — розуміється, як його і його ідей „оборонці“…
Але він ще тямить, що невільно переступати порога, за яким починається моральне багно, і не давши тим більш чи менш „репрезентативним“ пресовим каналіям, які благали у нього — розуміється „в інтересах оборони нашої нації від…“ та-ж не від більшовиків чи інших ворогів, а від… злого Гетьмана України, — дозволу на друк, так і вмирає.
І обовязки української пресової каналії виконують тепер „друзі“ і „братчики“, „лицарі“ і „моралісти“, закриваючись його тут зовсім неповинним імям…
Не міг Покійний друкувати „щоденника“ не лиш ізза свого листа, якого факсімілє ми тут подали, але й тому, що „угорська справа“ була ним самим ініціована і то ще в році 1922, коли з доручення Пана Гетьмана їздив бувший міністр закордонних справ Української Держави разом з п. 3. до Будапешту, щоби спробувати добитись допомоги нашій справі з боку угорського уряду.
Не пощастило їм тоді, не пощастило й пізніше. Розбита була й справа, яку довелося Пану Гетьманові, ізза повної нездібности до праці тодішнього Голови Гетьманської Управи, переводити особисто в життя.
Знаємо, що це не перша й не остання наша невдача. В житті не йде все гладко, та ще коли в центрі орґанізації загніздилися такі типи, як оці „братчики“…
Але будемо далі вести наше діло з чистою совістю, орґанізуючи гетьманців, вимагаючи від них дальших жертв, будемо далі шукати допомоги у чужинців, яких інтереси ідуть спільно з інтересами нашої нації, будемо шукати не лиш моральної, але й матеріальної допомоги, точнісенько так, як ми робили це увесь час, на жаль без успіху, разом з Покійним В. Липинським, коли він ще був здоровим, хочби українська пресова каналія й на голові скакала!!…
Ми віримо, що лише позитивною працею зможемо добитися допомоги чужинців, щоби тепер ще беззбройні руки орґанізованих гетьманців озброїти і скласти ту „екзекутиву“, за якою так тужив Покійний В. Липинський і то таку екзекутиву, якаб дала собі раду не лиш з розбещеними українськими пресовими каналіями, але й зуміла збройною рукою викинути з України напасників.
Ми будемо це робити всупереч поучень якогось „авторитету“ з „Діла“, який підсунувши нам „інтервенцію“, патетично вигукує: „П. Скоропадський заключив цей „будапештенський договір“ всупереч орґанізаційному заприсяженню, всупереч цілій гетьманській ідеольоґії, що відкидає рішуче всяку збройну інтервенцію…“ „Діло“ ч. 129, 14. VI. 32.
Що тямиш Ти, політикане з „Діла“, у світовій політиці?! Чи пан Гетьман підбивав може Угорщину „інтервеніювати“, „розбивати“ більшовиків?!
Прочитай уважно факсімілє листа Липинського і скажи не нам, а сам собі: чи не про необхідність тієї самої матеріальної допомоги говорить Покійний Липинський, лиш тепер вже, не як у 1922 p., радить „при сучаснім положенню“ добиватися її від богатої Америки, а не від збіднілої, знищеної Тріяноном Угорщини…
І коли Ти так величаєш „братчиків“ за те, що вони „ратують Неньку Україну“ від злого Гетьмана, то чи тямиш Ти, що остаточним редактором тих „всіх меморандумів“, які з собою Пан Гетьман повіз був до ґрафа Бетлєна, був не хто інший, а якраз автор тих „Пролєґомен“ зі „Збірника“, які Тобі так заімпонували своєю святобожністю, „братчик“ і „спадкоємець“ — тодішній Голова Гетьманської Управи Никола Кочубей.
Як покійний Липинський так і всі „братчики“ добре і давно знали, що ніякого „будапештенського договору“ немає. Цю одну з ряду наших невдач вихопив хворий Липинський, як найбільш зручний аргумент для своєї скритої руїнницької акції в рядах орґанізованих гетьманців.
Хворому Липинському удалося (не рахуючи „братчиків“) збаламутити своєю аґітацією лиш кількох молодиків, які пішли за ним з пієтизму до колишніх заслуг його перед нашим рухом.
Орґанізація залишилася вірною ідеольоґії нашій, сформулованій в „Листах“, отже вірною Гетьманові, і з глибоким жалем і сумом прийняла важкий хрест недуги В. Липинського.Історичний перебіг „Угорської справи“ і звязаної з нею крізи нашої орґанізації, викликаної недугою В. Липинського такий:
Вкінці 1928 р. — підготовча праця і редакція меморандумів, які мали бути предложені премєрові Угорського Уряду. (Меморандуми складав теперішній „братчик“ др. В. Залозецький, а редаґував їх наставлений В. Липинським Голова Гетьм. Управи п. Н. Кочубей).
16. III. 1929 р. ЯВ. Пан Гетьман передає (не почтою пересилає!) для довірочної інформації В. Липинського свої записки про перебіг переговорів.
20. III. 1929 відповідає Покійний горячою подякою „за труд, енергію і непохитність, з яким Ви, Ясновельможний Пане Гетьмане, Діло наше ведете“ (диви в горі подане факсимілє листа).
І було за що дякувати! Адже-ж поїздка Гетьмана до премієра, хоч зараз малої і бідної, але національно міцної держави, яка не має ніяких інтересів робити з якимись скритими цілями „українські народні уряди“, свідчив про якийсь зворот в політичних концепціях, про серйозне признання української справи, справою міжнародньої ваги, про хоч і неофіційне, але фактичне визнання української нації — нацією державною. Адже-ж ґраф Бетлєн, сам монархіст, здавав собі дуже добре справу з того, що він пертрактує не з першим-ліпшим „представником суверенного народу“, а з дійсною персоніфікацією Українського Народу, — з колишнім Гетьманом Всеї України…
Пертрактуючи з Гетьманом, ґраф Бетлєн тим самим хоч і неофіційно, то фактично засвідчував, що він поділяє наші проґнози, що він вірить в те, у що так свято вірив, бувши здоровим, Покійний Липинський і за що він так по лицарськи десять літ спільно з нами боровся… Було отже за що дякувати!
Але цього не встані зрозуміти політичні „авторитети“ з „Діла“ хоч і вони перед політичним розумом Бетлєна мали респект.
Мали, бо Бетлєн мав екзекутиву!
А якого респекту від панів з „Діла“ може вимагати Гетьман, у якого ніякісенької екзекутиви покищо немає?!…
Чому-ж з переговорів Гетьмана з ґрафом Бетлєном, в наслідок яких у Гетьмана міг був зявитися зародок екзекутиви, а сим самим „пошана“ і „відданість“ ріжних „репрезентативних“ і „незалежних“ орґанів громадської думки, нічого не вийшло?
Панове редактори з більш і менш „репрезентативних“ і „незалежних“ ґазет повинні взяти до рук свою власну писанину з року 1929, порівняти її з датами переговорів Пана Гетьмана. Вони переконаються, що зараз же по відїзді Гетьмана з Будапешту, приїхав туди на довгі і важні переговори міністр закордонних справ держави, яка має таку екзекутиву, що може й уміє дуже легко і швидко спацифікувати і найгаласливіших редакторів…
В наслідок того, що інтереси цієї „реальної“ і тому так зрозумілої всім „авторитетам“ з наших „репрезентативних“ орґанів держави, цілковито розходяться з інтересами Гетьманської України, прийшлося ґрафу Бетлєну розпочаті переговори перервати.
Ні до якого „будапештенського договору“ наперекір брехням „талановитих молодих істориків“ не дійшло, бо і суверенна теперішня Угорщина, наперекір її гордій і завзятій „Нем, пем, сога!..“[3] є безпомічною поки що в кліщах тріанонсько-версайських кайданів.
Ось дійсна причина цієї нашої невдачі!
Колиби якогось нашого „репрезентативного“ п. редактора прийняв підрядний урядовець того самого ґр. Бетлєна і сказав йому пару, нікого ні до чого не зобовязуючих слів, то ми малиб нагоду тижнями читати великі передовиці про „великий успіх української справи“…
З приводу переговорів П. Гетьмана з премієром Угорщини, переговорів, які незалежно до їх висліду, є фактом першорядної ваги при сучаснім лихім стані нашої справи, який чейже не ми, гетьманці, завинили, українська пресова каналія стає в горду позу „оборонця прав українського народу“ і галасує про зраду!..
Якже низько оцінює такий тип нашу громадську опінію!
Нервозність пок. Липинського зростає.
Він ясно бачить повну безпорадність, сумну нікчемність свого друга Кочубея — Голови Гетьманської Управи, здає собі справу, що сили його з дня на день тають, що він вже нездатний до важкої політичної праці, і пише до мене, якого він у своїм „Комунікаті“ в 1930 р. малюватиме як якогось чорного духа, як давнього, ще з 1927 року, шкідника нашого руху, під датою 27. VII. 1929 „абсолютно довірочно“ так:
„Я рішив від головування відмовитись. Це рішення моє невідкличне і тому дуже прошу Вас, Дорогий Олександре Філаретовичу, мене щодо цього не переконувати.
Натомість допоможіть мені вирішити те, що найважніще: кому передати на підставі параґрафу 4-го відділу V-го Реґляменту головування. Моє рішення таке: я передам його або Вам, або нікому.Отже, чи згодні Ви на себе цей претяжкий хрест взяти і той свинушник, в який вибачте, повернулась наша орґанізація вичистити… …Очевидно якби Ви прийняли моє предложення, то мусите одночасно вийти з Гетьманської Управи, що тільки єдине дасть Вам змогу, як людині, перед котрою Гетьманська Управа відповідає, навести в ній порядок. В ідеольоґічних питаннях виясненнями буду Вам завжди служити, зрештою пришлю Вам показчик до моїх „Листів“, зладжений одним з нечисленних цінних стяжан — Саварином.
Отже, Дорогий Олександре Філаретовичу, помоліться перед тим як і я Богові, та прийміть рішення, про яке мене, також довірочно, повідоміть… …Обіймаю Вас і бажаю щоб Бог послав Вам добре рішення. Ваш В. Липинський.“
Який сенс цього листа?
В. Липинський пропонує мені перебрати не лиш ідеоґічний, але й політичний провід: „навести в Гетьманській Управі порядок“, що при такім до праці і проводу цілком нездатнім Голові Гетьм. Управи, яким був Кочубей, мусілоб неминуче привести до справжньої „диктатури“.
Я знав, що прийняття мною цієї пропозиції булоби смертельною образою для самозакоханого Кочубея, який свято був переконаний, (що нераз і не два мені й казав), що Покійний ось ось йому і лише єдино достойному йому, передасть головування в Раді Присяжних. Прийняття мною головування потяглоб за собою автоматично вихід з орґанізації Кочубея, друга Липинського, та розпучливо енерґійне інтриганство з його боку, що булоб ще одним болючим розчаруванням для хворого В. Липинського.
До того мав я ще наївну, як виявилося, надію, що мені удасться таки помалу привести Кочубея до самоусвідомлення, що він до політичного проводу не надається, і спрямувати його сили на літературно-публіцистичну працю — царину, в якій міг він в рамках орґанізації дати всеж таки бодай кілька путніх, придатних речей…
Я затаїв лист цей од усіх, відповів Покійному, що я уважаю, що за його життя ніхто з нас не сміє бути Головою Ради Присяжних і запропонував йому підготовити перевибори Голови.
На це В. Липинський відповів:
„Довірочно. Бадеґ, 29. VIII. 1929.
Ще раз, Дорогий Олександре Філаретовичу, дякую Вам сердечно за Вашу відповідь на моє питання, щодо Ради Присяжних. Прикро мені дуже, що не можете виконати мого предложення. Але в так важній і відповідальній справі не то силування, але навіть і дискусія, неможливі.
Предложений Вами другий вихід: (перевибори через 10 місяців Голови Ради Присяжних в моїй присутности) може бути справді доцільний, але тільки ініціятива до цього ніяк не може вийти від мене. Одиноке, що я можу в тих обставинах, як вони склалися, зробити, це скласти головування в Раді Присяжних і усунутись через тяжку недугу од участи в усіх справах. Це власне листом до Пана Гетьмана офіціяльно роблю.
Всякий інший вихід, на мою думку, довівби до повної деморалізації нас всіх. Треба, щоб люде уміли відповідати за те, що вони роблять. Ваш В. Липинський.“
Вже з цих двох листів Покійного видно ясно, що не може бути правдивим твердження його „Комунікату“: „Всьому винна „Гетьманська Управа першого складу““. При чім не її головний член п. Скоропис, а тільки „голова“ Н. Кочубей, якому п. Скоропис весь час не давав головувати…“
Поминаючи те, що В. Липинський був свідком того, що я увійшов в Гетьманську Управу зпочатку більш номінально, а зовсім не як „головний“ її член, він дуже добре знав ще й те, що я, перетяжений моїми заробітчанськими справами, не міг більш активної участи у справах Гетьманської Управи приймати.
Але, колиби я навіть і хотів „вибитися“ на „головного“ члена у нашій Гетьманскій Управі, то при хоч трохи здібнім до проводу Голові, не мігби я нічогісенько вдіяти, тому, що Гетьманська Управа не є ніяким „парламентом“, ніяким демократичним безвідповідальним збіговищем сам-собі-панів, а регулюється, згідно з Наказом з дня 21. III. 1927, підписаним між іншим і самим Покійним, такими нормами:
1. Веде внутрішню і зовнішню політику Гетьманського руху.
2. Несе відповідальність перед Паном Гетьманом і Радою Присяжних за свою діяльність і за діяльність всієї Гетьманської Управи
3. В випадках розбіжности поглядів на вирішення даної справи Голова Гетьманської Управи приймає своє рішення, яке виконується. Особливі погляди Членів Гетьманської Управи мають бути вписані в спеціальний реєстр.
4. Члени Гетьманської Управи призначаються та звільняються Паном Гетьманом на представлення Голови Гетьманської Управи“.
Отже кожний член в руках путнього голови або мусить знати своє місце, або вилетіти.
Знав це добре Покійний і тому писав мені 25. X. 1927:
„Микола Василевич (Кочубей), пишучи до мене майже в кожному листі згадує про те, як цінна для нього Ваша поміч, Ваш досвід, і як йому приємно працювати з Вами. Скажу Вам отверто, Дорогий Олександре Філаретовичу, що це, в теперішньому стані, найбільша моя радість, бо це служить мені запорукою, що при такій дружній співпраці Вашій, діло наше не пропаде і буде розвиватись. — Будь це в добрий час сказано!“
Поки Кочубей говорив мудрі хоч і дуже туманні слова про наші завдання, і то говорив „по Липинському“, я від щирого серця піддержував його авторитет і помагав чим міг і де він моєі помочі потребував протягом цілого першого року його урядування. Колиж Кочубей своєю неохайністю, недодержанням слова, цілою своєю поведінкою заперечував своїж власні „слова з Липинського“ і тим у корені підривав авторитативний принціп нашої орґанізації та став ширити зневіру й легковаження справи в рядах наших однодумців, мусів я, розуміється, чим далі, тим більше відмежовуватися від його „діяльности“. Це було моє право і не одну Кочубеївську дурницю я на підставі §. 2. відділу „Члени Гетьманської Управи“, виписав і вичитав йому, де того справа вимагала. Це сердило і лютило його.
Але він лише відгрожувався і ніколи не спромігся на це, щоби скористатися §. 4. і виставити мене з Управи, хоч дуже добре знав, що я перестав уважати членство в Управі, якою він проводить, за честь для себе, і що це не змінилоб ні на йоту мого відношення до справи.
Бачив і розумів всю безнадійність Кочубеївського проводу де далі все ясніше і пок. В. Липинський. По моїй відмові, перейняти провід справами, вимагає він, безнадійно хворий, прикований до ліжка, в листопаді для себе диктаторських повновластей, щоби, очевидно, спробувати самому „вичистити“, розведений Кочубеєм „свинушник“.
1. X. 1929 пишу я Покійному листа, на якого копії є замітка Кочубея, що він її читав:
… „Тому, що я особисто тепер абсолютно втратив віру в те, що Кочубей зможе колись перейти від слів до діла, тому я, почувши в цю неділю проєкт, що Ви, не дивлячись на Ваші підточені хоробою сили, хочете взяти весь політичний провід в свої руки, заявив, що вважаю цей вихід з становища того повного маразму, в яке ми після двох з половиною літ Кочубеївського проводу попали, єдино доцільним; згори Вам обіцяю всім, чим зможу, допомагати, оскільки Вам та поміч, розуміється, буде потрібна.
Отже в цім пункті я стою перед Вами без вини.
Я критикував не діяльність Кочубея, а лиш бездіяльність Гетьманської Управи. Перший рік не чув Кочубей від мене ніякої критики, бо говорив розумні слова; щойно в клюбі почали між ним і мною виникати суперечки, коли він, говорячи про наші принціпи, відстоював на практиці ліберальний розгардіяш (всі дрібні адлєрсгорфські справи.) — Отже я вітаю Ваш провід, скасовання фікції — Гетьманської Управи, і думаю, що може, коли Кочубей пройде Вашу школу, з нього виробиться ще корисніші для нашої справи політик замісць „словесника“, яким він є зараз“.
Через те, що Кочубей не мавби ніяких аргументів для непослуху Липинському, я, все ще сподіваючись удержати цього неужитка в рамках орґанізації, думав, що Липинський швидче ніж я, поставить його на належне місце та приділить до єдино відповідаючої його безвольній вдачі, літературної праці.
З цих педаґоґічних мотивів відстоював я на Раді Присяжних цю героїчну спробу, цю диктатуру пок. Липинського. Не дивлячись на зовсім оправдані побоювання Пана Гетьмана з огляду на хоробу В. Липинського та на „принцінові“ застереження Кочубея, який вже чув, яким вітром віє від його друга, Рада Присяжних ухвалює тимчасове надання диктаторських повновластей В. Липинському.
Пан Гетьман особисто везо цю ухвалу хворому до Бадеґу, щоби обміркувати спільно техніку нового, для нашої орґанізації незвичного проводу.
Вертається Пан Гетьман з накиненою йому самому хворим Липинським „диктатурою“. Покійний, зрозумівши мабуть непосильність, для себе хворого, цього завдання, так несподівано для всіх нас, всупереч нашій ідеольоґії та всупереч рішенню Ради Присяжних, звалив всю відповідальність за Кочубеїнський розґардіяш на плечі того, хто є символом нашого руху і персоніфікацією Української Нації — і як такий не може та не сміє нести відповідальність за тимчасові, в практичній політичній праці неминучі, помилки і невдачі.
Знаючи всю безвиглядність дальшого Кочубеївського проводу, бачучи фізичну неміч В. Липинського, заскочений так несподівано, Пан Гетьман приймає і пише:
„…часово, до возстановлення Вашого здоровля і повернення до нормального порядку, я згоджуюсь прийняти головство в Раді Присяжних“.
Отже в грудні 1929 р. передає В. Липинський сам, виключно з власної ініціятиви, як ідеольоґічний так політичний провід, в руки Пана Гетьмана!
„Братчики“ кричать, що В. Липинський виступив проти П. Гетьмана тому, що П. Гетьман поповнив злочин зради інтересів українського народу в січні 1929 р. про що сам переслав матеріяли Липинському у березні 1929 р. Хто мудрий, хай витолкує.
Липинський передає в грудні 1929 р. ідеольоґічний провід тому самому Гетьманові, якого він у вересні 1930 р. в „Комунікаті“ представлятиме ворогом тієї самої нашої ідеольоґії і то не від тепер, а з часу самого заснований У. С. X. Д., щоби цей „невіруючий ворог“ оберігав чистоту нашої віри, нашої ідеольоґії!
Колиби ми сказали, що пок. Липинський при всіх цих своїх вчинках був ще сповна розуму, то мусілиб уважати його таким-же самим безсовісним брехуном і святобожним обманцем, якими виявили себе тепер „братчики“. Ось чому, оберігаючи світлу память Покійного, мусимо ми громадянству вияснити, що недуга так підточила під кінець його життя сили його, що він дійсно не знав, що творив. Тут-же виявляється вся мерзотність поведінки „братчиків“, які одиноко відповідають за всі ті моральні свинства, котрі вони, користаючи з байдужости укр. громадянства, називають „ублагородженням і умаєстативованням політичних методів“, а за котрі, на всякий випадок, звалюють всю вину на вже нежиючого „друга“ і „духового провідника“.
Наказом з дня 28. XII. 1929 Пан Гетьман формально усуває фактично вже від 18. XII. нечинного Кочубея з головства в Гетьманській Управі.
Недуга Липинського застрашаючим темпом нищить його. В кожнім кроці нової Гетьманської Управи, направленім на активізацію руху, добачає він не те, що Гетьманська Управа має на цілі, про що його Пан Гетьман льояльно щоденними довгими листами інформує, а якісь інтриги проти нього, „підкопування його авторитету“, словом все, що тільки брудна фантазія Залозецького, потайного „інформатора“ з Берліну, — факти перекрутивши — може вигадати.
Ці гашіптувания доводять покійного до краю. Він присилає мені, нікому і по нинішній день не показаного листа, з дня 27. II. 1930, адресованого „До членів Ради Присяжних О. Ф. Скорописа і С. М. Шемета“, на якого пишу я йому оцей мій останній до нього, теж доси нікому невідомий, лист:
„Шляхтензее, 9. ІІІ. 1930.
З минулої неділі починаючи, вечір за вечером до пізньої ночі (за винятком середи, коли я вернувся до дому по 11-ій веч.), пробую я відписати на Ваш лист з „запитами“ так, щоби не дати Вам приводу образитися на мою відмову й зайво не нервувати Вас.
Що не напишу — бачу сам, що Ви все це витолкуєте, як „образу“ для себе, як „зраду“ справі і т. д. Рвав, палив, писав наново, щоби знов з димом пустити.
Через це не пішов на призначене Паном Гетьманом побачення, потрібне для залагодження біжучих орґанізаційних справ, запустив листування, змарнував отже цілий тиждень.
Тому відправляю Вам це, що нині напишу, не перечитуючи.Приймайте, як знаєте.
Памятайте лиш, що все, що Ви вкладете в лист цей зверх того, що тут чорним по білому стоїть — Ваші фантазії, які з дійсністю мають стількиж спільного, що й моя „любов до Томашівського“.
Колиби у мене була найменша змога, я, розуміється, заразби відвіз Вам особисто Вашого листа з Вашими „запитами“, щоби примусити Вас спалити це, вибачте, божевілля, в яке Ви самі впадаєте і в яке всіх нас тягнете.
Ваших „запитів“ ні Пану Гетьману, ні Шемету я, розуміється, не покажу і прошу раз на завсіди з такими справами до мене і в майбутньому не звертатися.
Чому?
Тому, що це називається не співпрацювати, а й далі розганяти людей!
Порахуйте: чи залишився хоч один член Ради Присяжних, якогоб Ви хоч трошки любили й поважали, як людину близьку Вам й дорогу?
Ні один!
А миж разом з Вами одну й ту саму присягу складали; а Ви всіх нас учили, що ми любовю (а не ненавистю й злобою), зможемо перемогти труднощі, що лежать на нашім шляху.
Ці-ж Ваші „запити“, це така образа, вони подиктовані такою ненавистю й злобою, що колиби я їх Пану Гетьману показав, це значилоби на завжди унеможливити між ним і Вами всяку можливість порозуміння й співпраці. І я себе питаю: Чи лежить це в інтересі нашої справи? Чи допоможе цей непримиримий вже тоді розрив між Паном Гетьманом і Вами хоч чимнебудь нашій справі???
Ні!!!
Тільки шкоду, а то й повну катастрофу нашого руху, яку цей розрив майже з математичною точністю поведе за собою…
Тому повідомляю Вас, що я Ваш лист, „запити“ і копію цього листа держу у себе, нікому про них нічого не говорячи, в надії, що може таки Господь Вас опамятає й Ви скажете мені вислати їх Вам для знищення.
Вишлю їх Вам з радістю, але тільки для знищення! Чому на цьому настоюю?
1. Ви повідомили мене, що в політичних справах листуєтеся лише з Паном Гетьманом.
2. Ви пропоновану Вам Радою Присяжних (і то на Ваше домагання!) диктатуру не прийняли.
3. Ви, не питаючи нікого з інших членів Ради Присяжних і знаючи добре, що я вважаю цей крок для нас фатальним (ізза того головно, що Кочубей штовхав Пана Гетьмана на цей шлях і я мусів проти його розхлябаности виступати!) передали Ви пропоновану Вам диктатуру — Пану Гетьману.
4. Хоч я вважав і вважаю цей крок надзвичайно небезпечним, я не робив опозиції і „вітав“ цей розпачливий крок єдине тому, що добачав в ньому хоч якийсь прояв волі до чину, перехід від словоблудів, яке завів у нас Кочубей, до хоч — і криво початої — та всеж якоїсь акції, якогось виходу з смердючого вже баговиння.
5. Тому я не вагаючись став помагати Пану Гетьману оскільки на те мені мої сили позволяють, точнісенько так само, як я помагав перший рік Кочубеєви (оскільки той моєї допомоги потребував).
6. Бо „проголошений диктатор“ може стати диктатором дійсним лиш тоді і лиш остільки, оскільки він знайде відгук, співчуття й підпору у свого окруження.
7. Тому Ви, раз Ви вже самі заініціювали цю абсурдну (з погляду нашої ідеольоґії) комбінацію, не маєте найменшого права перешкоджати проводити в життя те, що цей диктатор вважає потрібним перевести, бо це ж є і сенс, і єдина сила диктатури.
8. А вже непростимий абсурд навязувати комусь диктатуру (як це зробили Ви), щоб слідом за тим вимагати від „диктатора“, щоби він робив не те, що і як вважає він для справи доцільним і потрібним, а те і так, як не Ви вважаєте (і як це зновуже робите Ви!).
9. Тепер, — раз маємо диктатора, — мусимо всі йому помагати у всіх його заходах (хочби й помилкових на наш погляд), бо робить він їх в інтересах нашої справи, як йому його здібности це позволяють розуміти й робити.
10. І Ви перший (через те що Виж нам диктатора наставили), мусите тут приклад дати всім іншим, бо лиш коли круг нього утвориться атмосфера послуху й любови, поваги його авторитету, зможе його діяльність дати хоч якісь практичні наслідки.
11. Коли ми терпіли мало не три роки Кочубеївське словоблудів, то мусимо дати бодай рік на диктаторську діяльність Пану Гетьману, щоб можна було судити про його діяльність по наслідках її, а не гальмувати кожен його крок нашим „кращезнайством“.
12. Або треба було Вам взяти пропоновану Вам диктатуру і тоді я помагавби Вам, щоби Всі, в тім і Пан Гетьман, Вам корилися, або, передавши диктатуру другому — самі мусите скоритися, щоби не ширити анархії, бо інакше буде лиш кавардак, якого ми й доси мали більше, ніж це здорова людина витерпіти може.Тому і лише тому звертаюся тепер до Вас з отсим моїм братерським зазивом:
Покажіть Ви всім нам на ділі, що Ви дійсно політик, людина цільна, у якої слово не розходиться з ділом.
Ви нас учили, що ми наше велике й важке діло зможемо довершити лише в покорі й любові, а ніколи в заздрості, злобі й ненависті.
Дайтеж Ви самі тепер нам приклад покори, приклад любови і приклад того, якслід підіймати авторитет того, кого Ви на диктатора всім нам зовсім несподівано, на перекір нашим, принаймні моїм бажанням (не особистим, а в інтересах нашої справи), накинули!
Не зробитеж Ви цього, — то знайте, що ніхто інший, як Ви самі зруйнуєте те, що протягом 10-ти років всі ми вважали ділом рук Ваших!
Говорю це Вам я, як той, що трохи довше ніж Ви стояв в практичнім орґанізаційно-політичнім житті, який так само, як і Ви „заробляв і заробляє“ (по термінольоґії Т-го) тепер на правій, як колись на „лівій“ своїй ідейній лінії і який, хоч і не набагато, а все ж на пару років таки старший під Вас і який, — щоб Ви про мене не думали й не говорили — нашій справі так само до життя, згідно з своєю присягою, вірним буде, як і Ви!
Отже ще раз:
Жду від Вас прикладу покори Вамиж наставленому диктаторові, підтримки, а не топтання в багно його авторитету й хоч крихітки любови до всіх нас „Членів Ради Присяжних“.
Єдиним справжнім доказом цього може для мене бути знищення Ваших пересяклих злобою, ненавистю й погордою „запитів про обєктивні факти“.
Ваш О. Скоропис.“
Відповіді на нього мого листа я не дістав. Я, як і ніхто з нас не міг вже його урятувати.
В. Липинський покинув нас, зробивши невдалу спробу зруйнувати нашу орґанізацію і скотився… на шпальти „Діла“, в обійми „братчиків“…
І напоєні жовчею заздрости, отруєні лютою злобою, пера „братчиків“ почали працювати.
Їх „Олександер Македонський“, ця „владарсько-королівська“, вщерть „віщими, божеськими таємницями надхнена особистість“, яка „упостачує буття“ братчиків, рече ось-як:
…„Бо не кожному, лиш постатям на найвищих щаблях людської гієрархії, героїчно-владарським і героїчно-віщим постатям є дано упостачувати собою не одну, а багато космічних сил-ідей“.
…„Бо де визначується всьому своя міра і всьому своє місце, там непорушним заложенням мусить бути свідомість про нерівність між людьми, про ріжні ступні людських достойників і призначень, і тому й їхніх прав і управнень, про ступневу будову кожного порядку на світі, у якому нижче стоїть у підвалинах вищому, а вище найвищому і завершенню й упостачанню буття — себто потугу і духа — всього народу у владарсько-королівських і віщих, божеськими таємницями надхнених особистостях“.
(Кучабський: „Значіння ідей В. Липинського“, Дзвони ч. 6. 32 р. стор. 411.).
Слухайте, язици, і покоряйтеся!
Через те, що в цім році весь культурний світ обходив память Ґете, зацитуємо і ми з великого поета те місце, яким він характеризує творчість нашого „велетня духа“, пана В. Кучабського:
„Denn eben wo Begriffe fehlen,
Da stellt ein Wort zur rechten Zeit sich ein.
Mit Worten lösst sich trefflich streiten“.
На жаль Ґете не доцінив нашого „Гриця мудрого, родом з Коломиї, що студіював на фільософії“, він говорить лиш про „ein Wort“, тоді, коли в нашого Гриця їх — без ліку, без міри…
Але він не лише вивчив „фільософію“, він ще й практичний політик орґанізатор.[4]
Ось послухайте, що він тамже на стор. 412 вчесав:
„Клясократична Держава — це не абстрактна конституція, тільки орґанічний порядок достоїнств, у якому вище поставлене є сполучене нероздільно з нище поставленим, сполучене не „орґанізацією“ й її „орґанізаційними авторитетами“, себто часто-густо ні до чого доброго нездатними бовдурами, — тільки сполучене безпосередним людським відношенням особистої взаїмної пошани, особистої взаїмної вірности, служби й піклування між людьми, людьми такими, якими вони є, людьми з крови і кости“.
Отож спустімся і ми „ступнево з підвалин вищих“, фільософічних на реальний ґрунт і „попіклуймося“ трохи цими „людьми такими, якими вони є, людьми з крови і кости“.
П. Кучабський був членом УСХД і мав згідно з нашим реґляментом призначеного йому Старшого Товариша, п. Миколу Кочубея (що, по трохи незвичайній термінольоґії „братчиків“ був — треба це признати — „ні до чого доброго нездатний бовдур“).
Як Голова Клюбу Гетьманців, якого членами був і бовдур і його Молодий Товариш, мушу засвідчити, що цей Молодий Товариш дійсно виявив таку „пошану, особисту взаїмну вірність, службу й піклування“, що вже тоді вважав я, що було це трактуванням Старшого Товариша, як „ні до чого нештатного бовдура“ і я настоював на тому, щоби п. Н. Кочубей дав належно по пальцях цьому „талановитому“ молодикові.
Даремно! Тепер бачу, що такому вірлови, дійсно такий „бовдур“, як Старший Товариш був до нічого. Вони обоє стали „братчиками“…
Але спробую напророкувати! І це на найблищу майбутність!
Цей „орел“ скоро старого бовдура або змусить признати своїм „молодшим“ товаришем, або, як то зі старими бовдурами часто роблять, викине його на смітник забуття.
А треба знати, що цей „мораліст“, проповідник „особистої взаїмної вірности і служби“, теперішній ґльорифікатор пок. В. Липинського, передтим, — коли ще Липинський був Головою Ради Присяжних, отже найбільшим авторитетом для всіх Гетьманців, — авторитет Липинського знехтував і ведену Покійним орґанізацію покинув.
Що він майстер без кінця нанизувати „великих слів велику силу“, що він жонглює думками Покійного Липинського, дуже рідко цитуючи їх, як і інших авторів, у яких він щедро черпає, більше удаючи, а може у своїм безмежнім самозакоханні навіть сам вірючи, що то його власні думки — радо признаю йому. Але найбільшим майстром, якому й Залозецький не дорівнає, є він на полі самореклами своїх великих талантів.
Блаженні „Дзвони“, що в ту саморекляму вірять!
Цілу цю компанію „братчиків“ дуже добре схарактеризував в тійже книжці „Дзвонів“, сподіюся в через помилку там уміщеній серйозній розвідці, яка зовсім не пасує до інших еляборатів братчиків і Ко, п. Дм. Чижевський: „В. Липинський, як фільософ історії“:
...„У Липинського зустрічаємо дійсний культ слова, величезну пошану до цього велетенського знаряддя людської думки та волі. Тому то немає для Липинського найненависнішого аніж „літерати“, (в неґативному значінні — себто люде, що зневажають слово), що роблять із слова самоціль, одривають його від дійсности і роблять із найбільшого та наймогутнішого знаряддя історичного руху засіб служити своїм еґоїстичним та дрібним інтересам“ (стор. 456) і трохи далі: (стор. 458):
…„Неґативні сили історичного процесу дістають цілком своє буття, свої форми, свій зміст від позитивних. Неґативні сили можуть істнувати лише на ґрунті позитивних, як якісь збочення, вивернення, пародії, карикатури творчих сил історії. Тому принципово неможлива побіда деструктивних сил над конструктивними“.
Побіда деструктивних сил принципово неможлива! Так вірив пок. В. Липинський.
Деструкція тіла Покійного, деструкція його духових сил на передодні смерти, ані крихти не підточила позитивно-творчих його „Листів до Братів Хліборобів“.
Не зумів він сам, уживаючи сили цілого свого авторитету, особистих симпатій, не то що знищити, але й захитати нашої орґанізації і то в тих часах, коли ми не мали жадного успіху, коли світова політична конюктура все була ще проти нас; не зуміє зруйнувати і гурток самозакоханих амбітників те, що збудоване на нашій вірі й жертвенности.
Бо сила моральна полягає зовсім не в гучній, хочби й як спритній самореклямі й великім галасуванні „літератів“, а виявляється, як молився Покійний „кожною мислею нашою, кожним найменшим вчинком і найтаємніщим побажанням нашим“.
Я не належу до ідеольоґів. Стою ось уже понад 30 літ в політичній праці і цікавлять мене увесь час нереклямові, непоказні, назовні зовсім мало помітні орґанізаційні справи.
І що приходиться мені думати, коли „братчики“ висунули такий активний „капацітет“, як п. Р. Метельський, котрий просто з моста пише: „Щоби бути доцільною вона (активність) мусить бути звернена все в тому напрямі, на ті дороги і засоби, які до осягнення означеної ціли ведуть“. А потім: „не можна приміром братися до будови другої чи третьої фази, поки нема ще першої“.
І з цієї нечувано глибокої фільософії зразу-ж робить він життєвий, конкретний висновок, що автономія Галичини „не бувши перед тим якслід орґанічно підготовлена (Боже, хто-ж би її в тій Галичині міг орґанічно підготовити, адже-ж одиноко до того предистиновані вірли-братчики, щойно в 1930 р. на світ зявилися!!!) — вона не тільки не могла стати вихідною позицією до дальшої фази державних змагань, але навпаки заініціювалаб тільки конання всякої української державної думки взагалі серед „реально-політичного угодовства“.
Отже активний висновок цього орґанізаційного фільософа-активіста ясний:
Хай живе на наших Західних Землях воєвода, бо п. Метельський не встиг ще з Праги орґанічно Галичину до самоуправи підготовити!
Далі цей пражський мудрагель, як справжній „братчик“ і своїм копитом цілить у Гетьмана:
„ні „реальною“, ні „практичною“ не є ані така „політика“, що хоче „зробити Україну“ чи то якимись інтервенційними коштахтами, з яких, крім нещастя для рідної землі, ніколи нічого не вийде, чи то „освідомлюванням“ чужинців і „закордонною пропаґандою“, ані така, що за матеріальні засоби для „політиків“ виарендовує „українську справу“ чужим державним інтересам“.
Кінчає цей пан свою „розвідку“ про активність безжалісним і безтолковим натяганням всіх гарних, високих, благородних, моральних, відданих і жертвенних слів і фраз з творів пок. Липинського.
Але бодай хоч доброї віри цьому баламутові відмовити не можу. Це дійсна „жертва оточення“.
Зате репрезентативне „Діло“ і ріжні інші „орґани незалежної — очевидно від льоґіки — думки“ вихваляють не лиш мудрість фільософії братчиків, але й їх орґанізаційний талан.
Де нам рівнятися з п. Ром. Метельським з Праги, де, як відомо, істнує твердо усталена чеська Держава, яку він вже самою своєю присутністю й талановитою орґанізаційною, діяльністю в „УМСА“ допоміг устабілізувати! Де-ж тут можна рівняти орґанізаційний досвід Ясновельможного Пана Гетьмана, який протягом кількох місяців зумів був з суверенного хаосу зорґанізувати вже напів-суверенну велику Українську Держану, чи хочби й мій особистий орґанізаційний досвід, (яким я зумів десятки тисяч українських полонених підчас війни в чужих таборах зорґанізувати, до українства привернути і зберегти як незалежне, незапродане добро української нації, або коли я в 1918–19 pp. на окупованих центральними державами холмських, поліських і підляшських землях, крок за кроком виривав од доброзичливих, але дуже твердої орґанізаційної вдачі окупантів, для української влади право на признану їй теоретично, але не передану практично, суверенність на тих землях) — то деж, кажу, нам рівнятися з п. Р. Метельським з „УМСА“!І коли весь цей дурний політичний балаґан „репрезентативна“ і всяка інша українська преса підтримує, коли вона цим блазням гостинно відчиняє свої двері, коли „Дзвони“, орґан, який прилюдно заявив був, що він є орґаном творчої консервативної думки, якого істнування держиться підтримкою нами високошанованого Достойника, якому нам і в голову не приходить закинути якісь деструктивні цілі, коли цей орґан поволі перетворюється на помийницю, переповнену еляборатами „братчиків“, а з якої злістю, брехнями й наклепами обливають не лише нашу орґанізацію, але саму по термінольоґії пок. Липинського персоніфікацію Української Нації — Ясновельможного Пана Гетьмана — то корінь цього зла мусить лежати справді десь дуже глибоко.
Де-ж він лежить?
Перш усього, розуміється, в тім основнім, що я вище не раз зазначав, і за чим так тужив Покійний Липинський — у відсутности екзекутиви в нашім русі.
Прошу не упрощувати занадто цього поняття „екзекутиви“ і не підставляти знак рівности між екзекутивою і державною вартою.
Потрібну відповідаючу силі нашого руху екзекутиву ми мусілиб мати вже тепер, якщоби наші члени були відповідно активні.
Кочубеївський „провід“ підточив нам на довгий час цю можливість.
Цю нашу слабість використовує українська пресова каналія, яка відчуває, що коли нам, гетьманцям удасться випростатися з того маразму, в який завів нас кочубеївський „провід“, то вона не дасть собі тоді ради з нами, їй не вільно вже буде так суверенно галапасувати на українськім дикім журналістичнім полі.
Але поза нею нашою власною виною є й глибше коріння цієї загальної біди нашого громадського життя.
Воно полягає в тім, що наше громадянство остало дуже далеко позаду від громадянства західно-европейського і приймає за чисту монету увесь той блахман, який йому виписують суверенні пн. редактори.
Приклад. Покійний В. Липинський містить в „Ділі“ напівбожевільний „комунікат“, яким опльовує все те, що він доси звеличував, в якому між іншим безчестить зовсім неповинно і мене особисто. Я зробив все, що міг. Я звертався до редактора „Діла“. Я звертався до шефа партії, якої орґаном є цей „репрезентативний“ орґан, я звертався до адвоката, щоби той зорґанізував суд чести, бо до польського державного суду з цією чисто українською справою я не уважав можливим іти, — а наслідок:
Пан суверенний редактор „Діла“ так і не надрукував нашого спростовання!Де в Европі можливе таке хамство?
Хіба тільки в брукових свистках, які заробляють на таких сенсаціях добрий гріш. Це їх хліб.
Цю брукову „західноевропейську“ практику засвоїла собі частина нашої преси. З вимогами джентльменської поведінки і не підступай до неї, бо вона, маючи монополь на українськім пресовім полі, звикши до того, що до неї і найповажніші громадяче звертаються завжди в девотнім тоні „уклінних прохань“, не переносить вже звичайної людської мови.
Вона, як і оті самі „братчики“, святобожно голосить великі, святі слова лише для того, щоби дурити й держати в послуху нашу кволу і мало розвинену громадську опінію.
Вона говорить при рівність, свободу і братерство для других, деклямує про службу громадянству, про свою жертвенну працю і на цій підставі вимагає собі послуху. Вона годує наше громадянство все ще й нині колишньою правдою, що кожний український пресовий діяч — це ідейний, ідеалістичний і чесний чоловік.
Так було колись, панове, це правда. Але преса наша вже давно „зевропеїзувалася“. Правда, в ній все ще є, на щастя нашої нації, поодинокі благородні, жертвенні, ідеалістично-настроєні письменники, але вони перестали бути правилом і стали винятком. Типовим нашим журналістом, що веде перід, що має щось до говорений в редакції, став тепер тип европейської пресової каналії, без чести і совісти, продажне створіння, нахабне й задиркувате, на якого, при слабім розвитку нашої громадської опінії, крім бука, дійсно вже ради немає. Це не є виключно наше, суто українське явище. Це норма теперішньої цивілізації. Скрізь діється те саме. Лише в країнах з вищою політичною культурою, з більш скристалізованою громадською опінією є більше дійсно порядках органів преси; та й пресова каналія зберігає там все-ж таки певні норми джентельменства у своїй поведінці.
У нас лиш слабенькі винятки. Пресова каналія, що заправляє даним орґаном з ласки тої чи іншої партії чи кліки, зручно використовує в теперішній жорстокій життєвій боротьбі кепсько-просперуючих ідеалістів, які пишуть для преси з ідеї, тому, що не можуть не писати. Вона їх скупо підгодовує, щоби тільки не умерли з голоду й писали, і їх ідеалізм, якого ніхто заперечити не може, так само безлично використовує, як наші „братчики“ використовують ідеалізм пок. Липинського і тих наївних молодиків, які їх бездушну й порожню словомахію приймають за дійсну ідейність, службу ідеї.
Бідні, наївні, чесні, ідейні, пресові робітники, оплутані договорами, зобовязаннями мусять мовчки приймати цей глум над ними, вписуватися у їх „фахові“ спілки та ще здебільшого й на почесні уряди вибирати отих власних катів.
У нас, з нашою примітивною ще політичною практикою, ці речі все ще рахуються „табу“. Про них не говориться публично.
Але пора вже виразно це сказати. І Липинський не раз і не два, коли і його, наша пресова каналія допікала, хоч і не спинявся більш докладно на цій нашій болячці, говорив це і навіть охрестив цей тип скунксами.
Коли всі оті „Кочубеї і Нагаї“ говорять про лицарство, про високі моральні прикмети, про те, що вони беруться спільно з пресовою каналією американсько-реклямними способами українське громадянство „ублагороднювати, ушляхотнювати, уморальнювати“ та підіймати до свого власного „етичного рівня“, коли ці святобожні крутії підсувають нам, начеб то це ми „на зазив благородности відповідаємо фалшом та крутійством“, то ми як бачите, знаємо дуже добре справжню вартість нахабства і перфідії злодія, який удає чесного і сам кричить: „ловіть злодія“!
Ми кажемо ясно і виразно: Цих „лицарів і моралістів“ знаємо не від нинішньоого дня, знаємо зі співпраці і кажемо, що колиб у п. Николи Кочубея були дійсно прикмети „лицарськости“ та порядність джентельмена, то він, як відповідальний Голова Гетьманської Управи, колиби Пан Гетьман дійсно був „поповнив злочин в січні 1929 p.“, мусівби був з головства ще в січні 1929 р. зрезиґнувати! І не чекати, щоби його аж у грудні викинули за двері.
За всю політичну діяльність нашу до 18. XII. 29 року несе моральну відповідальність „братчик“ Кочубей.
Коли він тепер каже, що він не винен, а винні другі, то це звичайний викрут брехунця, звичайна пльотка заялозеної перекупки, над якою і здоровий хлопський розум і дипльоматично вишколена опінія культурної, поважаючої себе нації переходять до порядку денного.
Коли ці проповідники моралі, „релігійного, героїчного й аристократичного етосу“, вірли, що стоять на „найвищих підвалинах“, які претендують на провід цілим українським народом, які відкидають за Липинським парляментарний спосіб влади, які хотять власні норми накинути цілому нашому суспільству, ідуть раптом тим шляхом, що справи немилого їм політичного проводу передають на осуд політичної вулиці під високу руку пресових каналій, то ми кажемо:
це праця дрібних інтриґантів, а не серйозних політиків!
Целєндорф, липень–серпень, 1932.
О. Скоропис-Йолтуховський.
——————
- ↑ Це книжка п. з. „Вячеслав Липинський як ідеолог і політик“ Ужгород 1931, стор. 76.
- ↑ Підкреслення і всі великі букви в цитатах не моя вигадка, а витвір „героїчно-аристократичного патосу“ п. Залозецького. — О. Ск.
- ↑ „Ні, ні, ніколи!“ (не скоримося!).
- ↑ В нашому громадянстві все ще широко розповсюджена, підтримувана такими Кучабськими думка, що політиком є той, хто найголосніше сам себе хвалить, та передовиці в репрезентативних ґазетах пише. Без передовиць, якось собі сучасного політика трудно уявити. В дійсностиж властиву політику не лише скрізь, але навіть у нас, здебільша роблять зовсім не ґазетні „передовики“. Візьмім хочби наш не дуже багатий політичний досвід. Коли говорити про наших політиків у Австрії зразуж стають дві маркантні постаті: — позитивна, пок. Олесницького і негативна, справжній вицвіт демократичного парляментаризму на українськім грунті — пок. Василька. Хто пригадує, хто знає їх „передовиці"? А між тим вони були чинниками, що десятиліттями активно дійсно вели українську політику. Коли з ними порівняти політика-публіциста навіть такої міри, як пок. проф. Томашівський, або, скажім д-р Ю. Бачинський, які займалися не лиш теорією політики, але й практично виступали, як посли, то чейже ясно буде, що про них, як про практичних політиків, про їх вплив на ведення тієї практичної політики, говорити не приходиться. — Такі політичні публіцисти, як Мусоліні — це ґеніальні винятки.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|