Boa Constrictor
Іван Франко
III
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1907
III.

Мимовільне, важке зітханє злетїло з Германових грудий, коли отсей страшний та остаточно щасливо перебутий епізод раптово, з незвичайною плястикою просунув ся через його душу, мов процесія давно забутих тїний. Він зітхнув і разом з тим схопив ся з місця. Немов якась пружина в його душі, доси натискана важкою рукою, нараз звільнена скочила на своє давнє місце, так само елястично, бадьоро він схопив ся з крісла і зирнув на годинник.

— Девята година, а я сиджу тай марами бавлю ся мов закоханий! — скрикнув він. І задзвонив.

— Покликати менї пана бухгальтера і шихтарів! Обрахунок! Книги принести! — звелїв він коротко слузї, що появив ся на голос дзвінка. А потім пройшов ся кілька разів по покою. Раптом спинена процесія образів з його житєвої драми пускала ще по собі пасма рефлєксий, мов метеор падучи кидає снопи искор по небі.

— Ось що менї доводило ся переживати! — думав він не без гордощів. — Ось по над які безоднї вела моя дорога! Ті, що тепер кланяють ся менї і подивляють мою енерґію та вмілість у веденю ґешефтів, не знають моїх початків, початків галицького капіталїста. А може й галицького капіталїзму в загалї. Адже той капіталїзм справдї починав від жебрацької торби та дрібної крадїжки. Тай тепер іще…

Герман згірдно махнув рукою згадуючи про ті тисячні перешкоди, які йому, та й не йому одному, приходить ся поборювати при ступневім розвою от хоч би того одного нафтового промислу. Капіталїст, промисловець, Жид чи не Жид, ще й доси не перестав у Галичинї бути диким звірем, на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникови; вдерти з нього, докучити йому, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками, се одинокий рід промислової полїтики, яку вміють вести галицькі власти. Хто рве ся до якого інтересу, починає якесь підприємство, той для них рівний ворогови, розбійникови, що каламутить їх спокій і завдає їм зайвої працї. Се суспільність якихось лежибоків! Се польська, шляхотська школа індолєнциї та погорди до працї.

Герман аж спльовував вовтузячи ся з такими думками. Та ось поприходили його підвладні, позношено рахункові книги, пішли рапорти; тиха перед хвилею кімната заповнила ся голосним та оживленим шваркотом. А з надвору втурували йому окрики ямарів, дзвінки в кошарах, скрип возів, що тягли ся болотною дорогою з тяжким набором, та глухий клекіт великого промислового гнїзда з його кількотисячною робучою людністю. Під сей клекіт живо й якось весело йшов Германови тижневий обрахунок.

Дїла йшли добре. В пятнацятьох ямах черпано „кипячку“ — яка яма давала дві, а яка й по пять бочок денно. Шихтарі жалували ся, що в кількох ямах замісь нафти добуває ся земний віск, із яким тодї ще не знали що робити. Сей непотрібний продукт причинює не мало марної працї, бо требаж вибирати його з ям і відкидати на бік; якусь часть беруть робітники з поблизьких сїл до дому з собою і уживають до каганцїв замісь лою, але й вони не хочуть брати його богато навіть задармо, бо коптить сьвітячи ся та й від того коптю болить голова. Герман уже давнїйше звернув увагу на сей новий продукт і вислав проби його ріжним віденським хемікам, але відповіди від них іще не мав. Та все таки чуючи, що селяни вже знайшли спосіб його ужиткованя, він зараз доміркував ся, що з тим воском може вийти щось подібне, як із нафтою, що й йому можна буде надати форму товару поплатного на широкім ринку, велїв своїм підвладним не викидати його більше, а складати на всякий випадок у маґазинах.

— Алеж у нас нема місця в маґазинах! — мовив касієр.

— То побудувати нові, — мовив коротко Герман і на тім дїло й стало. Він різікував, але се таке різіко, що в ньому що найменше вісїм шанс против двох промовляють за будущою користю. А от клопіт, що продукция кипячки не зростає. Герман належав до спілки, що в околицї Борислава і біля Дрогобича побудувала декілька дестилярень. Попит на чисту нафту збільшував ся раз у раз; вона здобувала собі не лише хати найбіднїйших, ремесницькі варстати та робітнї, але в міру того, як її дестильовано краще, як вона горіла яснїйше і не димила та не коптила, вона знаходила доступ і до сальонів. По містах почали нею осьвічувати вулицї, а віденська фірма Дітмара почала на велику скалю розвивати продукцію нафтових лямп ріжних конструкций. Тепер треба було лише як найбільше налягти на продукцію кипячки, і Герман ще минулого місяця наказав розпочати кільканацять нових закопів на сьвіжих теренах. Робота при тих закопах ішла невпинно і пожирала що тижня тисячі, але здобутків із них не було ще нїяких. Отсе найбільше турбувало Германа.

Він вірив у своє щастє. Він давно вже переступив ту межу, де чоловік тремтить над кождою дрібницею, де при кождім підприємстві ставить на карту своє бути або не бути. Його шанси були вже безпечні. Він розкинув свої сїти так широко, що щастє коли не тут, то там мусїло попасти ся в них. Воно вже не може зрадити його, хиба би стало ся Бог знає що надзвичайного. Але воно може гаятись, а йому ходило о поспіх. Йому треба було, щоб дїла йшли не лише раз у раз ширше, але також раз у раз швидше, як та снїгова лявіна, що котить ся з гори.

Праця над обрахунком протягла ся до другої години. Потім Герман пішов на обід. Обідав у касинї, яке головно його заходом оснувало ся два роки тому в Бориславі. До касина належали самі лише більші промисловцї, капіталїсти та урядники. „Плєбсу“ а особливо т. зв. халатових Жидів сюди не допускали. Місячна плата члена виносила 10 ґульденів, то розумієть ся, що бідолахам був доступ до сеї компанїї неможливий. Касино спровадило собі реставратора, який чуючи себе серед упрівілейованих дер їх немилосерно і швидко й собіж накупив селянських парцель та розпочав копати за кипячкою.

Касино, се був невеличкий деревляний домик, побудований на високім горбі над болотяною бориславською вулицею. До касина йшло ся деревляним тротоаром, що в формі широкої в три дошки кладки без поручя був покладений пів ліктя понад густим, смердючим болотом вулицї. З тротоару йшла в бік також деревляна кладка, але вже з поручями по обох боках, а з неї йшло ся на такіж деревляні сходи, що вели просто на ґанок касина. В нутрі одначе касино було уряджене хоч і не з комфортом, то все таки досить чисто й вигідно: була тут і досить простора реставрацийна салька зі столами і жірандолем на серед стелї та з зеркалами на стїнах, і саля білярдова з двома прикомірками для гри в карти. Розумієть ся, що анї покою для ґазет, анї біблїотеки, анї читальнї, анї в загалї ґазет та книжок тут не було; се дїяло ся в половинї 60-тих років, і такий люксус, як потреба читати, в ту пору не дійшов іще до бориславських промисловцїв і капіталїстів.

У касинї раз у раз було повно: одні виходили, другі приходили; у всїх покоях стояв шум та гамір, було майже темно від тютюнового диму; дусив важкий запах спірітуозів, людського поту та нафтових випарів, що долїтали від недалеких копалень та маґазинів. Їли тут мало, за те пили богато, особливо вечерами та ночами. Тепер, коли Герман увійшов сюди, в їдальнї було ледво кілька гостий, за те при білярдї та при картах було глітно і шумно.

— А, пан Ґольдкремер! Витаємо! — почули ся з ріжних сторін голоси. — Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть дїла? Ще не докопали ся матки? Будете сьогоднї вечір у касинї?

Сипали ся гучні питаня, простягали ся руки до витаня. Герман сопучи та фукаючи пішов просто до їдальнї, щоб замовити собі обід; тимчасом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:

— Якого вина позволить пан добродїй? Токай чи Фесляв?

Герман любив обідати сам, так щоб нїхто иньший не сидїв при його столї і, як він любив висловляти ся, не заглядав йому в ложку. Касинові гостї знали сю його привичку і шанували її, так як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий ґешефтсман Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не роскошуючи ся. Він звичайно підчас їди обмірковував свої інтереси, та сьогоднї ті міркуваня якось не клеїли ся. Пообідавши він велїв подати собі чорну каву, закурив циґаро і розваливши ся на софі, що стояла в кутї їдальнї, сидїв нїмо, пускаючи клуби диму та прислухуючи ся гаморови, що йшов із сусїднїх покоїв, стукови білярдових кіїв о кулї та клекотови бориславського житя. Тепер, після ситого обіду та пів бутельки доброго вина й думки його були спокійні, якісь ситі та гладкі, плили рівною хвилею, мов ріка, що збігши з шумом і шелестом із гір вийшла на рівнину і тече тихо, широко в гладкім, глинковатім коритї.

Так ось воно, те, чого він добив ся, за що боров ся, задля чого терпів і мучив ся довгі лїта своєї молодости, що й потому, в мужеських лїтах, так довго ще велїло на себе ждати! Ось воно — щастє! Богатство! Від памятного ярмарку в Лютовисках минуло вже двацять лїт. Як богато за ті лїта пережив тодїшнїй бідний барашівник Гершко! І яке все те, пережите в тих лїтах, було відмінне від бурливих, инодї веселих а инодї страшних пригод його молодости! Лиш одно не змінило ся до остатнїх днїв — невтомна погоня за капіталом, за богацтвом, ґешефтом. І дивна річ, від часу того памятного ярмарку, а властиво від часу, коли завдяки Вольфовій смерти він зробив ся паном усеї його спадщини, тоб то капіталу в сумі звиш 6000 ґульденів, фортуна не переставала всьміхати ся йому, але все якось зизом, одним оком. Вона чим раз щедрійше сипала йому зі свойого чарівного рога достатки, зиски та матеріяльні добра, а другою рукою, бачилось, відбирала йому задоволенє, можність роскошованя надбаним добром, затроювала його промислові та спекуляцийні тріумфи зовсїм, сказати би, байдужними, постороннїми і для реального ґешефтсмана навіть соромними дурницями.

Так було між иншим і з його женячкою. Зробивши ся власником шістьох тисяч ренських, що на тодїшнї дрогобицькі відносини значило вже гарний маєток, Герман з разу не знав, що йому починати далї. Його голова горіла від ріжних проєктів і плянів, з якими одначе він не звірював ся нїкому. То він думав про гуртову торговлю сілю, особливо в гірських повітах, де сіль найпаче зимою робить ся страшенно дорога задля трудности довозу і при добрім веденю дїла можна мати добрий зиск; то думав про торговлю худобою, хоча сьвіжі згадки про ярмарок у Лютовисках наповняли його страхом. А з поза всїх плянів усе незмінно виринав Борислав і його дивна мазь, та власне з сього боку не було можности уложити який будь реальний плян. Тимчасом він зложивши свої гроші в кагальній касї нїби то практикував у торговлї крамщиною, поки несподївана пригода не вирвала його з тої колїї.

Одного вечера, біжучи за якоюсь орудкою Стебницьким трактом він наскочив на велику купу селян, що чогось голосно кричали. Надійшовши близше він почув з посеред тої купи грубих, сердитих голосів пискливі окрики і лайки якогось Жида. Гармідер робив ся все дужший, жидівський голос підносив ся все висше, і нараз із середини збитої купи почув ся глухий лускіт, жидівське „ґевалт“, далї зовсїм уже нетямний вереск і рев розлюченої юрби.

— Що таке? Що таке? — питав Герман крайнього селянина, що хоч і не брав участи в бійцї, але кричав так само сердито як инші.

— Тїкай, бо й тобі таке буде, як отому! — відгукнув селянин, і обертаючи ся до центра юрби крикнув: — А бий злодїя, ошуканця! Не пустїть живого! Досить нассав ся нашої крови!

Вереск Жида в серединї швидко затих, чути було тілько глухі удари, мов молоченє важких цїпів, та безтямні викрики тих, що били. Та ось зі всїх боків позбігали ся Жиди, розіпхнули юрбу і вирвали безтямного, закровавленого свойого одновірця з під ніг розлючених селян.

— Що таке? За що бєте? — допитували Жиди. Та від селян годї було довідати ся докладно. „Пявка“, „ошуканець“, „кров нашу ссе“, тай годї. А надто ще побачивши Жида зомлїлого і зовсїм мов неживого селяни зміркували, що се пахне недобрим, і швидко розбігли ся до своїх возів, щоб у сумерку без лиха як найшвидше вибрати ся з Дрогобича. Лиш ті, що стояли оподалїк і були сьвідками всеї історії, розповіли нарештї, що сварка зайшла із за якихось виплат, що побитий змагав ся з селянами твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нїчого, і нарештї розлючені кинули ся до бійки.

Такі вияви селянського самосуду проривали ся тодї досить часто і власть, чуючи себе безсильною запобігти кривдженю селян (се було 1849 року) не богато звертала уваги й на те, коли селяни потурбували свойого кривдника, особливо коли се був Жид. От тим то й не диво, що й отся бійка уйшла селянам безкарно, тим більше, що вони таки лишили ся при стратї, бо гроший, які їм відпер Жид, так таки не дістали, а після побитя вже навіть не сьміли домагати ся. Та найважнїйші наслїдки мала ся бійка для її припадкового сьвідка Германа Ґольдкремера. Він належав до тих сьмілих, що перші кинули ся розпихати юрбу розлючених селян, він на своїх дужих руках винїс безтямного, закровавленого Жида з побоєвища, він перший кинув ся тверезити його.

— Ах, Мендель Гарткопф! Се Мендель Гарткопф! — крикнули деякі присутні пізнаючи побитого.

— Несїть його до дому! До його дому! Ось тут недалеко, — кричали инші бачучи, що побитий, хоч облитий водою, не ворушить ся.

— По лїкаря! По лїкаря! — кричали инші — Він готов умерти! Він неживий!

— Нї, дихає, дихає!

Герман, весь поплямлений кровю, разом з кількома иншими молодими людьми взяли Мендля на плечі і понесли. Дорогою він очуняв на стілько, що застогнав пару разів. Дорогою довідав ся Герман із розмови Жидів, що купою йшли довкола побитого, що Мендель Гарткопф — підприємець і законтрактував ся довозити будівельне дерево до військового депо, яке уряд розпочав власне того року будувати за містом. От із за того довозу й вийшла мабуть у нього сварка з селянами.

Мендля занесли до його дому. Перелякані кровавою появою жінка й дочка кинули ся плакати, не знали, що їм робити. Прийшов лїкар і сконстатував тяжке покалїченє: у Мендля поломано кілька ребер, пороблено кілька дїр у голові та зломано одну ногу. Розпука жінки й дочки була безмежна. Сам Мендель прийшовши троха до себе йойкав найдужше, не лише з болю, а головно того, що тепер пропаде його ґешефт, пропаде заробіток, що він зруйнований, бо контрактові умови тяжкі, а їх недотриманє грозить йому цїлковитою руіною.

Почали Жиди радити, як би їм запомогти Мендля в його лихій пригодї, та всї знаючи Мендлеву круту та скупу вдачу не квапили ся кидати своїх ґешефтів, щоб бігати за його дїлами. Тут вихопив ся Герман. Його заробіток у склепі був мізерний, він готов був узяти ся до веденя Мендлевих дїл, поки сей поздоровіє, маючи надїю при близшім розглядї сяк чи так знайти тут заробіток і для себе. Мендель згодив ся, виясняв йому, що й як робити, і для Германа почала ся нова робота. Тепер він пробував найбільше в лїсах, мав змови та справи зі злїсними й лїсничими за добір і число дерева, з рубачами та трачами, з фірманами та селянами за двиганє, виношуванє з лїсових ярів, шихтованє, воженє. І тут він показав свою енерґію та тямучість, свій бистрий розум та вірний спосіб численя, що задля сподїваної більшої користи радо посьвячує меншу. Мендель вів дїла по старосьвітськи: підплачував лїсничих і лїсних, щоб глядїли крізь пальцї на те, яке і в якій скількости дерево він вивозить із лїса, хапав найбільші, найгрубші і найтяжші штуки, а за те старав ся щадити на платї робітникам та фірманам. Через те осягнув ті недогоди, що трачі помалу та кепсько різали, теслї недбало оправляли, а фірмани нерадо возили дерево, опізнювали ся, перевертали в дорозї, а нарештї майстри на місцї мусїли занадто грубе та неотесане дерево обробляти наново — на його кошта. Таким робом він заплутав ся і брив чим раз далї, поки нарештї фірмани, доведені його шахрайствами до розпуки, не побили його. Герман узявши веденє дїл у свої руки, пішов иншою дорогою, рахунки з робітниками та фірманами повирівнював, з лїсними й злїсними держав добрі зносини, але все держачи ся докладно контракту, на грубе дерево не лакомив ся, та пильнував, щоб воно було добре оброблене і звезене на час. По кількох місяцях біганини, торгів і гризот він таки довів до того, що Мендлеві дїла стали на чисто і з місячних обрахунків замісь недоборів почали плисти гарні зиски. Мендель, що все ще лежав хорий дома, а зразу нелюбим оком дивив ся на Германову роботу і нераз сердив ся та кляв його, тепер аж яснїв, аж неначе набирав здоровля слухаючи його рапортів.

— Герсти, Герш, — говорив він при таких нагодах, — відки ти набрав ся такої практики?

— Ech klär immer, — відповідав Герман.

Се була перша похвала з уст дїйсного ґешефтсмана, і вона тим більше врадувала Германа.

Мендльова хороба тягла ся якось без кінця. Хоча рани погоїли ся і зломана нога зросла ся, то про те він не вставав із ліжка. Він жалував ся на біль у боцї, в грудях, кашляв і сох, „хитванїв“, як говорили селяни, що бачили в тім наслїдки тяжкого побитя та копаня тяжкими мужицькими чобітьми. Мендель чим раз частїйше думав про те, що йому не встати вже більше, думав про забезпеченє своєї родини. У нього були два сини, вже давно забезпечені і віддїлені на бік: один обняв коршму, в якій давнїйше шинкував Мендель, а другий мав склеп у Самборі. При ньому лишила ся жінка й незамужна дочка Рифка. Покладного капіталу в Мендля не було; все що мав, він вложив у свій остатнїй ґешефт, доставу дерева до будови військових касарень; із сього ґешефту він надїяв ся значного зиску, та тепер, коли не було надїї довести йому самому сей ґешефт до кінця, можна було бояти ся, що все його добро піде на марне. От тим то Герман явив ся йому як остатня дошка ратунку. Він помалу позбирав про нього відомости, дізнав ся, що у нього є в кагальній касї значний як на парубка капітал, і постановив собі не пускати доброї нагоди з рук.

В один шабас, обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з иньшої бочки.

— Герш, чому ти не жениш ся?

— Не знаю, — відповів коротко Герман. — Не думав про се; не маю по що.

— Як то не маєш по що? Маєш шість тисяч готових гроший, можеш розпочати який хочеш ґешефт.

— Та от не можу такого ґешефту знайти, щоб менї був до вподоби.

— Ти з кождого зробиш золоте дно. У тебе голова добра, — підхлїбляв йому Мендель.

— І на кождім можу стратити, — скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.

— Ну, а мій ґешефт з доставою тобі не подобаєть ся?

— Та чомуж би нї? Ґешефт не поганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидїти на місцї й ждати, як тут у містї в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб ґешефт ішов до мене. У мене лиш те ґешефт, за чим я ходжу, чого шукаю і добиваю ся.

— Се дуже гарно. Ну, то може би ти пристав до спілки зо мною?

— Як до спілки?

— А так. Бачиш, я немічний, кашляю, вже навіть инодї кровю кашляю, тілько старій про се не говори нїчого, щоб не гризла ся. Значить, не менї вже вганяти ся по лїсах та торгувати ся з ґоями. А ти молодий, здоров, до такого дїла привик, значить — —

Мендель закашляв ся сидячи в кріслї. Герман думав і ждав, що він скаже далї.

— Що се значить, реб Мендель? — запитав він бачучи, що Мендель відкашлявши не кінчить свого реченя.

— Значить, обіймай ти се дїло.

— Ну, але якаж тут спілка? Що ви будете робити?

— Я піду в землю гнити, — зі зворушенєм мовив Мендель. — Але мій контракт… я вложив у се дїло свій капітал, хоч і невеличкий. У мене стара жінка, молода дочка, що буде з ними по моїй смерти? Розумієш тепер, яка моя спілка? Бери мою Рифку і веди ґешефт для себе й для неї.

Герман не відповів на се нїчого. Він доси якось не мав нагоди придивити ся Рифцї. Він попросив Мендля дати йому пару день до намислу, а сам заняв ся далї дїлом. Його тїшив тепер зріст того дїла і бачучи день у день, як поступала будова широкого комплєксу касарень, стаєн та маґазинів за містом, мов окремий квартал, він радував ся, немов би се було його власне дїло.

Та при тім не переставав роззирати ся й за власним ґешефтом. Їздячи та ходячи по селах він пронюхував за можливими жерелами зиску. Та се в ту пору було не легко. Край був без нїякого промислу; селянство сьвіжо увільнене з під панщини, упоєне сьвіжою „волею“ кинуло ся пити, навіть із занедбанєм управи свого власного ґрунту. По селах день і ніч коршми гули криком, співами та бійками охочих селян, за те на полї було пусто, хиба жінки порали ся в городах. А в коршмах ішов формальний карнавал, гуляла молодїж, старші роздебендювали про колишнї буки та про нову свободу, кпили з панів, та не маючи на кім виявити свойого свобідного духа, за що будь заходили в сварку, дїлили ся на партії, при чім головачі щедро поїли кождий своїх сторонників і цькували їх бити ся одні з другими. Підіймав ся крик і вереск, миготїли в повітрі крепкі палицї, лїтали полїна кидані на ослїп у юрбу, дреньчали розбивані вікна і йшов лускіт по пяних головах та хребтах, мов на здоровім тоцї. А серед тої сутолоки, затулений десь у кутї стояв арендар та дрожачи зі страху все таки лише цмокав і записував, що йому попсовано, що збито, що випито і вилито і все числив та числив по подвійних цїнах. І Герш часто бував сьвідком таких сцен, залюбки переносив ся в душу таких арендарів і звичайно кінчив рефлєксією:

— Нї, нема краще в теперішнїх часах, як бути арендаром!

Та придивляючи ся близше до арендарського житя він тратив смак до нього. Що то за ґешефт? Нинї хлопи пють, а за рік мусять перестати, бо нїзащо буде. І що за ґешефт мати все дїло з пяними хлопами, яким нїчого не значить замісь на себе самих кинути ся на жида. Випадків вимордуваня арендарів із усїми їх родинами було богато і про них тихо шептано по арендарських родинах. І мужики знали про них з устної ґазети, і з бутним усьміхом пуджали ними своїх жидів. Нї, Гершови се не було до смаку. Се небезпечний ґешефт, не такий, як носив ся перед його душею. Його тягло до землї, невичерпаної скарбницї богацтва, але земля була немов глуха, не відкривала свойого нутра і він не знав, де й як доступити до нього.

Пробуваючи в Дрогобичі він ночував у Мендля, — ночував, бо весь день був занятий при будові та при фірманках. Мендель помалу видужував, але не було надїї, щоб міг прийти до давнього здоровля. Кашляв сильно, плював кровю, тай зломана нога почала знов пухнути, немов гнила в серединї.

— Нїчого з мене не буде! — говорив він нераз Гершови і уривав. Герш потїшав його, що ще воно не так зле, але Мендель хитав головою і мовчав. Мендльова жінка Хана була дуже балакуча і добродушна жидівка і старала ся прогнати журу з душі свойого чоловіка, та се їй не вдавало ся.

— Е, що ти менї говориш, — бурчав він не раз махаючи рукою. — Я вмру і лишу вас без нїчого. Адже все, що я мав, вложено в ту доставу. То певно, що Герш заняв ся нею щиро і тепер не грозить нам нїщо, але нехай він знайде який иньший інтерес і подякує менї за службу, то що буде? Тай без того я його довго не можу держати. Адже йому треба заплатити, а чим я заплачу?

Хана осьміхала ся.

— Ну, ну, не такий він простак, щоб маючи в руках такий ґешефт, як доставу, чекав на твою плату. Про се вже ти не бій ся!

А під вікном тої хатини, вбогої та устроєної мов би лиш тимчасово, з брудними стїнами та давно немитими дверми, з убогим спрятком та без признаки якогось естетичного смаку, день у день за шитвом сидїла невеличка, чорнява дївчина, з великими, чорними, якось тужно блискучими очима, сидїла похилена над шитєм і мовчала. Була мов чужа в хатї. Не то, щоб її не любили батько й мати, — навпаки, вони просто трясли ся над нею, — але її так якось нїщо не вязало до їх житя, вона не цїкавила ся їх інтересами, не вміла тїшити ся їх радощами і взагалї, бачилось, не знала, що таке щира втїха. Ота охочість до житя, що лежить в основі жидівського родинного побуту і не ломаєть ся нї в яких пригодах, була невідома їй. Сидїла в хатї на своїм місцї біля вікна, говорила мало, інодї тихесенько співала сумні-сумні жидівські пісеньки, і лише десь-колись підносила зір похилений над шитвом і водила ним по хатї, мов пташина всаджена в клїтку, немов дивуючи ся, де се вона і чому вона посаджена тут. Герш з разу навіть не завважав її. Коли принесли Мендля покровавленого і мов неживого і вона разом з мамою припадала коло нього та заходила ся плачем, видала ся Гершови малою дитиною, на яку не варто було звертати уваги. Потім, пробуваючи частїйше в їх домі, він рідко бачив її, бо вона зараз вечером ішла спати, а в ранцї виходила до склепу, для якого постачала своє шитво. Аж раз, здибавши її на вулицї, Герш зупинив ся здивовано, мов перший раз побачив її. Була невеличкого росту, тонка і повільна в рухах, та той вираз тужливої задуми, який усе лежав на її лицї, поневолї зачудував Герша.

— Ти Рифка? — промовив він до неї. — А я й не пізнав з разу. Бачучи тебе дома я вважав тебе за малу дитину.

— Не займаю богато місця, — промовила вона немов з жалем.

Герш усьміхнув ся.

— Кудиж ти ходила?

— Я тут шию для склепу. А ти що? Іздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селї родила ся, батько був арендарем. Поля, лїси, садки — ах, як там гарно в селї! Я й доси згадую.

— А місто не тягне тебе?

— Щож, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жалую ся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно троха.

— За чим? Може там був який меламед, що впав тобі в око?

— Нї, нї. Бажалось би подихати сїльським повітрєм. Тут якось душно.

— Поїдемо колись обоє.

— Як мама пустить, то й овшім.

І на тім розійшли ся. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, тай не до того йому було, а вона також не згадувала про се мамі, боячись, що ся не позволить. Мама так привикла бачити її при собі, дивити ся на неї і почувати її присутність, що певно не пустилаб її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.

Оттак минуло лїто, минула осїнь. Під зиму Мендльова слабість погіршила ся. Він стогнав, невилїчена нога гнила і наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому що раз гірше. Герш перестав ночувати в них і в Мендлевій хатї зробило ся зовсїм сумно й понуро. Одного шабасу по молитві в божницї до Герша підійшов знаний у Дрогобичі „реб Мойше“, якому зрештою сей титул давали лише задля його великої, сивої бороди, а який попри своє крамарство грав серед дрогобицьких жидів почесну ролю шадхена, тоб то громадського сватача.

— Ти, Герш, — сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.

— Чого? — відкликнув ся Герш.

— Що ти собі думаєш?

Герш видивив ся на нього і нарештї здецидований сказав:

— Нїчого не думаю.

— То то я й бачу, що нїчого не думаєш. А се зле. Нїколи не вадить подумати.

— Про щож менї думати?

— Як то про що? Кілько тобі лїт?

— Двацять пятий іде.

— З кляс вийшов?

— Та вийшов.

— Від війська вільний?

— Не взяли, як бачите.

— Ще би не бачити! Нездара з тебе.

— Як би взяли, я-б не плакав.

— А з Мендлем що чувати?

— Та щож, він лежить хорий, а його дїла я веду.

— Платить тобі?

— Я й не впоминаю ся, а зрештою маю свій маленький дохід з боку.

— Ну, ну, я вже знаю. А про те ти дурень.

— Всї ми в пана Бога дурнї.

— Не мішай сюди пана Бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендльову жінку й дочку без потїхи.

— Чим же я їх потїшу? По кождій виплатї віддаю їм гроші з рахунку, тай що можу, то говорю їм.

— А чому перестав ночувати в них?

— Тїсно там. Задуха. Хорий стогне і кашляє.

— А тобі то прикро.

— Ну, та всеж неприємно.

— А їм, думаєш, приємно, Ханї та Рифцї?

Герш знов видивив ся на старого.

— Сеж їх муж і батько, — мовив він, — а я їм чужий.

— Хто ночує під моїм дахом, той менї не чужий. А знаєш, чому вони так посумнїли в остатнї часи?

— Як мали не посумнїти, коли старому щораз гірше?

— Нї, не тому. Вони вже знають, що йому лїпше не буде. Ти причина їх смутку.

— Я? А то яким способом?

— А ти. Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти очевидно покидаєш її.

— Я візьму?… Я покидаю?… Реб Мойше, але яж і не думав про женячку анї про Рифку.

— Яж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двацятий четвертий рік переступив і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!

— Хиба вона красуня?

— А хиба ти слїпий тай не бачиш? Та то золото, не дївчина! Ти не варт її ноги цїлувати.

— То може вона не прийме мене?

— Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть то так і буде. Хиба ти не схочеш.

— Та я.. я не думав про се нїколи.

— Зараз подумай і скажи менї, чи маю йти в свати. Тай що тут думати? Тиж богач, гроші маєш, на яке хочеш дїло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькови. Бери не думаючи! А старому лекше буде вмирати, як побачить її з тобою в парі.

Оттак було уплескане Гершове весїлє з Рифкою. Він якось не мав відваги придивлятись їй близше, жартувати з нею анї позволяти собі якісь вольности, як наречений з нареченою. Її батьки тїшили ся при кождім його приходї. Старий Мендель велїв переписати на нього свій контракт з військовою дірекцією, Хана витала і пестила його як сина, а про те все таки він не почував особливої радости та роскоші пробуваючи в тім домі. Рифка була як звичайно ласкава до нього, всьміхала ся мов місяць крізь хмару, але говорила мало і все сидїла схилена лицем над своїм шитвом, як чиста, мелянхолїйна поезія сеї хати.

Вони побрали ся і кілька день по їх шлюбі вмер старий Мендель, благословлячи своїх дїтий. Герш зараз перенїс ся з жінкою й тещею на инше помешканє, наняв два покої з кухнею, справив нове хоч і скромне умебльованє. Теща втїшала ся, але Рифка як звичайно була мовчазлива, нерухлива, і тілько її великі, чорні очи дивили ся кудись у далечінь, мов у тужливої пташини замкненої в клїтцї. Гершови за кождим разом робило ся жаль, коли заглядав у ті очи.

— Рифцю, — мовив він до неї, — що тобі таке? чого ти така сумна сидиш?

— Я не сумна.

— А я дивлю ся на тебе, і якийсь жаль хапає мене за серце. Так немов би я чимось скривдив, зневолив тебе.

— Нї, спасибі тобі! Менї нїчого не бракує. От так би часом на село поїхала. Герш у найблизшу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинивши ся серед лїска, якого високі, дубові конарі нависали над дорогою обсипані снїгом як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.

— Ах, гарно, — прошептала і здавалось, мовчки впивала ся красотою зимового пейзажа; та поки доїхали до Тустанович, їй уже захотїло ся до дому.

— Чого будемо без потреби їхати так далеко?

— Яке далеко. А ти подихай сим повітрєм, полюбуй ся видом!

— Що за вид! — якось сквашено відповіла вона. — Нїчого особливого.

Вернули до дому. Герш уже тодї, в першім роцї їх житя, слїдив крок за кроком, як оте, що йому справляло почутє жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона мабуть і сама не підозрівала, погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цїлими днями сидїла нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займала ся нїяким господарським дїлом анї кухнею, і нїмо та безучасно глядїла на вулицю.

Гершко занятий своїми дїлами рідко коли крім шабасу проводив днї дома і зразу не турбував ся тим. Надїя, що у Рифки незабаром уродить ся дитина, яка оживить її, заставить більше рушати ся і порати ся, заспокоювала його. При тім же він не мав до жінки нїяких вимогів, вона не потребувала нїчого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хозяйство, в якому йшло тихе, одноманїтне житє.

Та з часом прийшла зміна. У Рифки родив ся син. Порід був дуже тяжкий, мучив її майже цїлий день і лише при помочи лїкарів можна було дитину і матїр удержати при житю.

Коли Рифка видужала з породових болїв, у неї появили ся признаки божевіля. Вона кілька разів поривала ся ззїсти свою дитину і мати мусїла взяти її до себе та наняти мамку, бо з Рифкою анї хвилини не можна було лишити її саму. Потім, десь так по роцї, коли хлопчик почав уже бігати і своїм гомоном заповняти хату, вона дуже полюбила його, пестила, цїлувала, задля нього покинула навіть свою дотеперішню нерухливість, бігала і реготала ся разом із ним. Гершкови полекшало троха на душі і він тим упертїйше заняв ся своїм заробітком. Достави до депо тягла ся три роки, потім знайшла ся ще одна подібна робота і ще третя. Хоч зиск із них був невеличкий а клопотів богато, всеж таки Герш почував себе задоволеним. За намовою своєї тещі, яка здавна марила про те, щоб мати свій склеп і урядувати за його прилавком, він заложив склеп з блаватними товарами, та ледво спровадив товари вложивши в них половину свого капіталу, коли в ринку вибухла пожежа, що знищила також його склеп з товарами.

— Нї, — сказав він після сеї пригоди до тещі, — видно, не стелить ся менї дорога до склепу і не хочу робити другої проби.

І він знов пішов по селах, скуповував худобу і висилав до Відня, возив сіль у гори, та все чув якесь незадоволенє, мов не натрапивши доси на те, що властиво повинно бути його занятєм. Оттак тягло ся десять лїт. В осени 1859 року, переходячи Борислав, він побачив якусь нову, муровану буду обік села на толоцї і поцїкавив ся, що се?

— Ах, се Домсова копальня, — сказав йому знайомий селянин.

— Домс? Се що за Домс?

— Се такий собі панок, прусак. Він, кажуть, був у Гамерицї і там придивив ся, як із кіпячки роблять таке як воду, і вживають до осьвітленя.

Герш не слухав довше і побіг стежкою через потічок до нової фабрики.

— Чи пан Домс? — запитав він заживного панка середнїх лїт, що ходив по будинку і голосним криком давав розпорядки, раз у раз лаючи „die dummen Polen“ за їх безрадність та слямазарність.

— Was wollen? — запитав він Гершка побачивши його в нутрі будинку.

Гершко підняв на хвилю капелюх і зараз наложив його знов на голову, і сказав, що зацїкавив ся новим підприємством та хотїв би оглянути його.

— Eintritt verboten! — гукнув Домс виводячи його з будинка і показуючи напис надо дверми. — Не вільно до середини. То мій секрет.

— Я не хочу вивідувати ваш секрет, — мовив Гершко, — але хотїв тілько одно запитати ся: чи справдї з отсеї кипячки можна зробити чисту нафту?

— А вжеж можна. Dummer Jud! Ще й питає. Може й ти хочеш брати ся до сего дїла?

— Чому би нї? Мене вже давно кортить і я пару разів пробував перетоплювати кипячку, але нїчого з того не виходило.

— Певно, такому простакови, що не має понятя про хемію і хемічне чищенє, нїколи нїчого не вийде. Ходи сюди і подиви ся!

І він запровадив його до своєї фабрики, де стояв великий котел повний кипячки і обік кітла дестиляційний апарат. Він показав йому конструкцію і додав:

— Dumme Polen von Galizien! Мають тут такі скарби в землї і анї пальцем не кивнуть, щоб використувати їх. Preussen müssen kommen, щоб їх навчити.

— Die Jüden kӧnnens auch! — усьміхаючи ся докинув Герш.

— Пробуйте! Штуки нема нїякої, а продукція дасть певні зиски.

Се була перша лекція нафтярства, яку одержав Герш, і від тої хвилї його доля була рішена. Він зараз же сторгував у бориславських селян у ріжних пунктах кілька часток землї, і зараз же уложив собі плян копаня. За його прикладом пішли инші жиди і не минуло року, як усї бориславські толоки та пустарі — бо такі найлекше можна було купити — покрили ся закопами, що робили ся зовсїм прімітівно, руками, з боків замісь цямрини обгороджували ся прутяними кошами і по кількох сяжнях прокопу давали звичайно жилу, з якої йшла кипячка.

Ся продукція була легка і нерізіковна, тай не дуже поплатна. Кипячка була тзв. зашкірна, чорна аж густа. Жиди не вміли добре вичищувати її; виходила нафта жовтава, каламутна, прудка на підпалї, небезпечна в своїх вибухах. Та швидко дестіляція зробила ся кращою і нафта пішла на торзї, витискаючи американську. Рівночасно з тим вичерпала ся зашкірна кипячка; тисячі ямок покопаних скрізь довкола Борислава давали чим раз скупійше того неапетитного, та корисного плину. Треба було копати глибше.

Перше десятилїтє тої експльоатації, роблене по жидівськи, поспішно, з занедбанєм усяких приписів гіґієни й обережности, коштувало смерти тисячів робітників. Під напором підземних нафтових жерел ями часто валили ся засипаючи робітників; многі гибли в часї наглих вибухів жерела в кипячцї; полїції і власти безпечности не було анї слїду. Жиди стали всевладними панами в Бориславі, задержували в тайнї тисячні свої занедбаня та злочини. Герш вів перед у тім скаженім танци і весь увійшов у спекуляційну горячку. Йому щастило в усьому. Коли деякі його конкуренти вкладали тисячі в ґешефт, і прокопавши їх безуспішно та наробивши ще довгів утїкали з Борислава „без капцїв“, як жартували з них ріпники, то Гершови, який тепер у зносинах із заграничними фірмами самоправно прозвав себе Германом, не тілько на власних частках щастило докопувати ся кипячки на десятім, дванацятім чи пятнацятім сяжнї; він закупував також ями розпочаті його збанкротованими конкурентами і звичайно прокопавши ще кілька сяжнїв глубше таки докопував ся кипячки. За його почином і головно на його акціях повстала велика дестилярня біля Дрогобича, перша в тім родї в Австрії, і здобула для бориславської нафти широкий торговий відбут на всю Европу. Герман Ґольдкремер став ся одною з авторітетних і впливових фірм у нафтовім дїлї; капітали, які він пускав у оборот, робили ся чим раз більші; якимось інстинктом виробленим іще в либацьких часах він відчував кожду добру конєктуру в торзї, кожде корисне місце на теренї. Йому завидували, ріжні конкуренти старали ся наводити на нього всякі клопоти, денунціювали його до суду за найменші надужитя в його роботах, та все те він умів поборювати, скрізь умів зробити лад і опанувати сітуацію.

І тепер згадуючи се десятилїтє горячкової боротьби, Герман аж швидше задихав, аж стрепенув ся в своїм кріслї. Гарний був час, пора ненастанного зусиля. Треба було день і ніч пильнувати, стояти на сторожі, обороняти ся від несумлїнних конкурентів, що сотки разів підкидали огонь у його маґазини, ушкоджувавали його апарати, підмовляли його робітників, навіть засїдали ся на нього самого, бо в Бориславі в ту пору панувало право пястука і не щадило анї робітників анї головачів. Та все те вмів Герман оминати щасливо, запобігаючи шкодам, підставляючи ногу своїм противникам, викручуючи ся від властий. Він не сипав грішми, як інші Жиди, коли їх прикрутить якесь лихо в відносинах до власти, не лякав ся чого будь і скрізь умів показати себе чоловіком солїдним і певним свого там, де инші тратили голову.

Він майже не жив у ту пору родинним житєм. Не бував дома цїлими місяцями, то їздячи до Відня, Вроцлава та Берлїна, то працюючи на місцї в Бориславі. Часом тілько він зітхав згадуючи свою домівку, до якої його не тягло нїчого. Жінка почувала до нього якесь обридженє, викликане її хоробливим станом, і не любила й на очи бачити його, тай із сина він не зазнавав потїхи. Те, що йому вважало ся найпростїйшим, найнатуральнїйшим — дочекати ся з сина такогож ґешефтсмана, як і він сам і гідного наступника його капіталів, подавало мало надії на справдженє. Малий Дувідко вже з самого малку був дивної, хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий він у дитинстві терпів від нападів корчів подібних до епілєпсії, які мучили його до десяти лїт і спиняли його духовий розвій. У тім часї в ньому розвили ся жорстокі інстинкти, любив мучити звірів і людий, дивити ся на терпіня і конанє, обливав покоєвих собачок своєї матери окропом, випікав їм очи, врізував вуха і хвости і сердечно реготав ся при їх болїзному скомлїню. Так само жорстоко він поводив ся зі слугами, з сусїдськими дїтьми; взагалї скрізь, де він появляв ся, ширив ся страх серед дїтий; усї звали його не інакше як стеклим Дувідком і тїкали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та дїточого гомону. Герман мав богато клопотів із за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він витаючи ся з дївчинкою, яка йому дуже подобала ся, покусає її лице або запалить на нїй сукенку і плеще в долонї та регочеть ся, коли дитина верещить і вєть ся з болю; граючись з хлопцями він нї з сего нї з того одного посадить у кропиву або побє терном або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дїтий тягали Германа до суду за пакости його сина і забороняли дїтям ходити на забаву з ним.

На шестім роцї віддали Дувідка до василіянської школи, тай тут було не лїпше. Дувідко був тупої голови, при тім упертий і непослушний і нїяк не можна було відучити його від того, щоб не робив пакостий своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежі, копав і смикав за волосє, кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що сьвідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі і замилуванє до жорстокости. Вчителї упоминали його з разу лагідно, далї острійше, а нарештї один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв підчас години, велїв ученикам простягти його на лавцї і сам власноручно влїпив йому кілька тростинок у „стару паню“. Страшно було глянути, що дїяло ся тодї з Дувідком. З разу він немов сам собі не вірив, що його сьміють бити. Дома його не карали за жадні пакости й навички, мати ще захвалювала його і вважала сї пакости за обяв енерґічної, самостійної натури. А тут нараз посьміли, ще з такою церемонїєю, простягати його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронив ся, відбивав ся руками й ногами, а далї винявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, як би учитель із заду не вирвав йому ножа з руки. Колиж удари залоскотїли на його тїло, Дувідко нараз замовк, поблїд увесь і закусив уста аж до крови, і аж тодї, як його випустили з рук, оглянув ся тупим зором довкола, зверещав страшенно і кинув ся на землю в епілєптичних корчах. Дїти перелякали ся, та не менше перелякав ся й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але се не помагало нїчого; покликали сторожа і учитель велїв віднести його до дому. Страх, якого репету наробила Рифка, побачивши свого Ґотлїба — бо так з великої любови вона кликала Дувідка — в такім станї. Вона прибігла до школи і мало не видерла очий учителеви, а потім побігла на скаргу до ректора. Сей приняв її не дуже то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школї.

— Алеж він хорий, хорий! — кричала Рифка, у якої серце рвало ся на саму думку, що хтось міг доторкнути ся її божища.

— Коли хорий, то держіть його дома, — сказав ректор. — У нас не шпиталь, а школа.

— У вас не школа, а шкіродерня, катівня, — верещала Рифка. — Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!

На сьому одначе справа й скінчила ся, бо в судї не приняли скарги — тодї ще не розуміли науки без битя — а Василіяни не приняли Дувідка до школи. Він так і лишив ся в приватній науцї.

— По що йому та школа? — говорила Рифка своїй мамі. — Він і без того все лїпше знає від них. Вони з одної зависти знущали ся над ним. Отже я їм покажу, що він сам без них більше навчить ся, як у їх дурацькій школї.

Дувідкови наняли приватного вчителя, але справа через те не посунула ся на перед. До деяких предметів, головно до рахунків, його зовсїм не тягло і година рахунків бувала йому найтяжшою мукою. Тілько модні тодї крімінальні романи „Рінальдо Рінальдіні“ та повісти Ежена Сю, Ґаборіо, Монтепена і инших романтиків зацїкавили його, і від тепер увесь час вільний від пустого байдикуваня він обертав на лєктуру, від якої кипіло в його голові і бурило ся в його фантазії. Батько зрештою не дбав про його вихованє. Він також був неосьвічений і не відчував потреби книжки, тай знав при тім, що Дувідкови нїякого спеціяльного, фахового знаня не потрібно, бо він буде мати гроші.

— Гроші велика річ, — говорив нераз Герман у своїм домашнім крузї. — Слухай, синку, гроші, то всемогучий пан! З грішми ти мудрий, а без грошей дурень. З грішми ти пан, а без грошей капцан. З грішми тебе шанують, а без грошей на тебе плюють.

— А менї про гроші байдуже! — мовив Дувідко.

— А чогож тобі треба? чимби ти хотїв бути?

— Розбійником, — мовив усьміхаючи ся Дувідко — не для грошей, не для рабунку — що менї гроші? Візьму і закопаю в землю. А для самої небезпеки, для тих дивних пригод, що на саму їх згадку аж мороз іде по тїлї. Отсе менї житє!

— Ах, то рицарська кров! То рицарська кров! — шептала Рифка подивляючи Дувідкові слова.

А Герман сьміяв ся.

— Ну, ну, синку, тепер то не в модї. Ми також по свойому розбійники, стоїмо на чатах, пильнуємо хвилї, плянуємо напади і відбиваємо чужі, ставимо засїдки і ризикуємо. То, синку, війна, в якій треба більше дотепу, хитрости, безоглядности і обережности, як у розбійництві.

— Але я тої війни не люблю, — скрививши рота мовив Дувідко. — Я люблю, як щось живе треплеть ся менї в руках, а я раз за разом затоплюю ніж у його тіло і слїджу його передсмертні судороги і любую ся струмками горячої крови, що бє ключем із його ран, і слухаю його передсмертного стогону і харчаня. Отсе приємність! Чуєш, що ти пан над житєм людським, коли можеш відібрати його в кождій хвилї.

Германови нїяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серіозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістий, якими зачитував ся його син. Лише блиск його очий, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велїв бачити в них виплив дїйсного нахилу його вдачі. Герман здвигав раменами і йшов за своїм дїлом, а Дувідко довго ще з матїрю фантазував на тему розбоїв і вбійств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:

— Рицарська вдача! Що за рицарська вдача.

— От дїтвак, нехай фантазує, — мовив Герман спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очи і задрімав.

І снить ся йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глубоко-блакитною безоднею. І мурава під ним мов ледова крига пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живійше, мов у чоловіка, що летить, але рівночасно все його тїло таке ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути анї рукою, анї ногою. І глядить у гору і бачить, що край його голови виростає пальма і звішує над ним своє здоровенне листє мов великий парасоль. А в тім листю ворушєть ся щось неясне, невидне в тїни листя, а замітне тілько якимись металевими відблисками, що пробігають від часу до часу, коли те неясне частиною свого тїла висунеть ся на сонїчне сьвітло. Ах, тепер він бачить: се гадюка, величезна гадюка, Boa Constrictor, що склубив ся серед пальмового листя і отсе висунувши голову в низ і загнувши шию гаком своїми пронизливими очима вдивляєть ся в нього. Герман і собіж не може звести очий від зору гадюки; його серце бєть ся швидко-швидко — не знати, чи трівогою, чи радістю; анї думки про те, щоб тїкати кудись, кликати помочи. І нараз лускіт, мов би з батога тріснув, гадюка випростувала ся і впала з дерева на мураву ось-ось біля нього і на своїй шиї він почув холодний дотик її голови. І прокинув ся.

— Ну? — вирвало ся несьвідомо з його уст.

Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими румянцями на лицї.

— Се ти? — промовив Герман окидаючи його очима. — Пішки йшов?

— Нї, верхи їхав. На буланім, — мовив Дувідко.

— І не скинув тебе?

Дувідко не відповів на сю невинну інсінуацію, але сїв на ріг стола мов на коня і почав махати ногами.

— Може що стало ся дома, що ти приїхав? — питав Герман не ворушачи ся з фотелю і докінчуючи свою сіесту.

— Нї, не стало ся нїчого.

— А чогож ти приїхав?

— Так собі. Нудно стало. Що менї робити?

— Щобудь роби, то не буде нудно. Ось тут до веденя рахунків здалась би ще одна сила.

— До веденя рахунків! — скрикнув Дувідко. — Тиж знаєш, тату, що менї рахунки обридливійші від усього на сьвітї.

— Попробуй, то швидко й засмакуєш.

— Нї, не хочу. Як засмакую, то візьму ся, а тепер не хочу.

— Ну, то може полїзеш у яму?

Дувідко витріщив очи на батька. Така думка, щоб він лїз у яму як простий ріпник, не приходила йому нїколи в голову.

— У яму? Чого?

— Копати, — з усьміхом відповів Герман. — Коли тобі нудно, се найлїпший спосіб. І небезпечно, почуєш, як заморока ходить по нафтових жилах і булькоче і преть ся до стїн ями. Ну, і плату дістанеш.

— А ти був там, у низу?

— Певно, що був.

— Ну і що?

— І нїчого. Побув, покопав тай вилїз.

— Ну, то менї байдуже. Не піду. І загалом, тату… я хочу бути великим чоловіком.

— Добре, будь.

— І славним, голосним на весь край.

— Не знаю, на що се тобі придасть ся, але як хочеш, то будь.

— Чую в собі силу, відвагу, рішучість…

— То дуже красно. Лїзь у яму і працюй.

— Тату, не сьмій ся з мене! Мене пре щось, розпирає до якогось незвичайного дїла, а ти менї: лїзь у яму.

— Якогож тобі незвичайного дїла треба? Що ти можеш зробити незвичайне?

— О, зробити незвичайне дїло! Певно, на се треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене єсть. Мене розпирають гадки. Якість високі бажаня не дають менї спати.

— Скілько знаю, — мовив усьміхаючи ся Герман, — усе спиш міцно і храпиш як жорновий камінь.

— Але й у снї не покидають мене думки! — говорив Дувідко не звертаючи уваги на батькові кпини. — Я би хотїв видумати щось таке, чого доси нїхто не видумав, збудувати щось таке, чого нїхто не збудував. Я би хотїв видумати чоловіка иншого, висшого понад те, що жиє нинї на землї. Щоб він плавав у водї як риба, лїтав у повітрі як птах, щоб міг піднести ся на місяць, на сонце, пролїтати всесьвітні простори як промінь. От се було би раз! Отсе була би задача гідна найбільшого фільософа.

— Видумати се, Дувідку, потрафить і дурень, а зробити — от що труднїйше. Та вжеж і повидумували всякі машини і до біганя і до плаваня і до лїтаня…

— Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсуєть ся і ти стій як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на висший ступінь! Ось що менї хотїлось би видумати.

— А може би ти хотїв дещо гроший?

— На що менї гроший?

— Ну, так, на цукерки, чоколядки.

— Що то, я дитина, щоб їв цукерки та чоколядки?

— Та хоч і не дитина. Все таки менше б тобі нудило ся і ти не займав ся б такою фільозофією. Ну, але годї з нею. Менї пора йти оглянути роботу. Підеш зо мною?