Шагреньова шкура
Оноре де Бальзак
Епілог
Харків: Державне видавництво України, 1929
 
ЕПІЛОГ

— І що сталося з Поліною?

— Ах, Поліна! Добре! Чи бували ви иноді тихого зимового вечора коло хатнього огнища, солодко поринувши в спогади кохання чи молодости, споглядаючи, як огонь проводить смужки по дубових дровах. Тут горіння обмальовує червоні клітинки дамок, там робить зайчики оксамит; пробігає блакитне полум'я, плигає, грається на палахкотливому тлі. Приходить невідомий художник, що користується цим полум'ям; з особливою майстерністю рисує він на одсвітах огню, фіолетових, пурпурових, обличчя, надприродне і лагідної ніжности; це раптове явище — випадок не повторить цього ніколи. Це — жінка: волосся їй розвиває вітер, профіль дихає радісною пристрастю: вона — огонь в огні. Вона посміхається, вона зникає, ви її більше не побачите. — Прощай, квітко — полум'я! Прощай, початок недосконалий, несподіваний, що прийшов надто рано або надто пізно для того, щоб стати прекрасним діямантом!

— Але Поліна?

— Так ви не слухаєте! Починаю спочатку. Місце! Місце! Вона з'являється тут, царівна ілюзій, жінка, що проходить, як поцілунок, жінка жива, як блискавка, і так само прекрасно грайлива на небі; істота нестворена, вся — дух, вся — кохання! Вона втілилась в якесь полум'яне тіло і для неї полум'я одухотворилось. Лінії форм такої чистоти, що ви сказали б, що вона прийшла з неба. Чи не сяє вона, як янгол? Чи не чуєте ви легкого шелесту її крил? Легше за птаха вона опускається біля вас, і суворі очі зачаровують; її тихе, але могутнє дихання тягне до себе з магічною силою ваші вуста; вона тікає й приваблює вас, ви не почуваєте більше землі. Ви хочете провести хоч один раз чутливою рукою, рукою мрій провести по цьому сніжаному тілі, скуйовдити волосся, поцілувати променисті очі. Туман сп'янює, чарівна музика полонить вас. Ви тремтите всіма нервами, ви ввесь — бажання, ви ввесь — страждання. О щастя невимовне! Ви торкнулись губ цієї жінки, — і раптом ви прокидаєтесь од жорстокого болю! Ах! Ах! Ви вдарились головою об ріжок ліжка, ви цілували стемніле, коричневе дерево, холодну позолоту, якусь бронзу мідного Амура.

— Ну, а Поліна?

— Ще! Слухайте! Прекрасного ранку, кидаючи Тур, один юнак сів на пароплав „Віль д'Анжер“; він тримав у своїй руці руку красуні. Отак з'єднані, ці двоє довго захоплювались над широкими водами Луари, білою постаттю, що так майстерно виникла з туману, як плід води й сонця чи як примха повітряної хмарки. То ундиною, то сильфідою ця текуча істота линула в повітрі, як незгадане слово, що миготить у пам'яті; вона проходила між островами, вона хитала головою через високі тополі; потім стала велетнем; тисячі згорток засяли їй на сукні; заблистів ореол, накреслений сонцем круг обличчя; вона плила над сільцями, над пагорками, немов забороняла пароплавові пройти біля замку Юсе. Ви сказали б, що це привид Прекрасної Дами хоче захищати свою країну од нападу сучасного.

— Добре, я розумію, це про Поліну! А про Федору?

— О, Федора! Ви з нею зустрінетесь… Вона буває в театрі Буффон, вона буде ввечері в опері, вона — скрізь. Це, якщо хочете, суспільство.


Париж, 1830 — 31