Чорна рада
Пантелеймон Куліш
Глава восьма
Краків ; Львів: Українське видавництво, 1943
ГЛАВА ВОСЬМА.
 

Не довго в ніч гуляли наші козаки: поблизу святого міста гуляти довго не годилось. Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на ввесь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, та аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоч уночі надво́рі було не душно, та тому черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здо́рово було гулякам надво́рі, як траві, що прив'яла вдень на сонці. Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягається; деколи й пу́гач скаже своє смутне „пу́гу!” Козацьке сонце ви́соко підбилось уго́ру; зорі вкрили все небо, як ризу.

Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце і думка його розже́вріє, як од Божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнамена́в на місяці той гріх своєю рукою: „Дивітеся”, каже, „люди: так як цей Каїн до віку вічного нестиме на пле́чах ме́ртве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до суду тяжкий гріх свій”. А зорі? — то людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обмиваються у небесному світі, підслуха́ють, що говорять на небі ангели. Як же ча́сом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехриститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у йо́го на врожай, інші на скот, а Віз — чумацька щаслива зоря.

Ясна, пишна була ніч над Печерським, та один тільки чоловік дививсь на її дива́; не спав, дививсь і нічого не бачив. Вже ж не хто цей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга та жаль, та досада. Довго він воро́чавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан, та й вийшов у гай фірточкою.

Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханням, бо всяк тільки б із йо́го насміявся. Козаки не дуже вдавались у любощі; знали цю неміч найбільш дівчата та молодиці; вони то поскладали й оті пісні, оті ніжнії розмови козака з дівчиною, або милого з милою, що слухаєш, і не наслухаєшся.

Коли б у Петра була ненька рідненька, або сестра жалібни́ця, може б, їм розказав він про своє лихо. Бо хоч як ні гордує було козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло йо́го упадать ластівкою мати, як стане його голубити сестра, розчісуючи йому кучері, розпитуючи про далекі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде, як залізо, серце пом'я́кшає, і що́ тільки важке єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібни́цям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тільки старого, грізного пан-отця та жартовливе товариство.

Ходить він, сновида́є по гаю, і сам не знає, чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісхо́ді. Як ось чує Петро — тупотять коні… Усе ближче, ближче. Розпізнає́ нешвидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки в кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до йо́го чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорногорському „бре” та „море” пізнав його побратима.

Кирило Тур говорить:

— Що́ то, брате, скажуть ваші „отмичари” про запорозьку хисть, як ми підхопим отсю „дівойку”!

А Чорногор йому:

— Бре, побро! Мені усе здається, що ти тільки морочиш мене. Не впе́внюсь, поки не побачу дива на свої очі.

— Місяць не скоро зайде, — каже запорожець, — побачиш, не повилазять!

— Як же ти „о́тмеш дівойку”, не наробивши ґвалту?

— Еге-ге, пане брате! Чи такі ж дива чинили на свому́ віку запорожці? Хіба ж я дармо заворожив усі двері?

— Море! — каже Чорногор. — Ти б уже хоч мене своїм характе́рством не морочив!

— Що́ за дурна в тебе голова, брате! — каже Кирило Тур. — А за́ щоб же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лига́ю? Є в нас на це діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш.

Тимчасом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови.

Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спе́ршу був кинувсь Петро до гостинниці будить козаків, далі зупинивсь.

— Чого я, — каже, — біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний.

Та й пішов тихою ступою.

— Треба ж отак із юродства та зайти в голову! — думає йдучи Петро. — Оце не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за цей жарт звелів жартуючи погріть йому киями плечі!

Пройшовши з гони, став так іще думати:

— А що́, як справді він характерник? Чував я нераз од старих козаків, що ці бурлаки, сидячи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників, та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку та й попливе, си́дя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну достать. Вони напускають ману́ на чоловіка…

Та й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що́ ману напускав. „Що́ ви”, каже, „що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок”. Зав'язали його та й притягли за трямки, аж він і йде з-за дверей: „А що́, вражі діти! Встерегли?”

— Що́ ж, — думає, — як і це такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха.

Та, ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.

— Що́, — каже, — я за куряча голова! Кого я йду рятувати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що́ я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях та воротях варту; а мені яке діло? Хоч нехай усіх вас перехапають ці розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду! Бачу й тебе, горда пані-матко: чи так поглядатимеш зви́сока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу́ проспить молоду, не згірш од іншого гультя́я! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе оцей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в цього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:

Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене, босу, на морозець…

Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає, і сам собі віри не йме.

— Невже таки справді цей запорожець знається з нечистою силою? — думає він. — Та постій, чи не сами вони вертаються?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк ове́чку!

Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро — Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою править коня. Сердешна тільки стогне, мов увісні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, та за солов'я́ми не можна розібрати: солов'ї́ перед світом са́ме розщебетались.

Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступи́ть „отмича́рам” дорогу та й битись, не вважаючи ні на які чари; та вхопи́всь, аж при йо́му нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що́ чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до са́мого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на йо́го охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигани пораються коло коней, та підняв ґвалт.

— Не кричи, Василю, — каже Петро, — а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв!

Василь Невольник підняв ізнов галас на ввесь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у фірточку, схилившись, та й помчавсь, як вихор.

Тимчасом „отмича́ри” держали свою доро́гу, поспішаючи вибратись за́ ночі з київської околиці.

Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула зна́харчиного зілля од переполоху: хилялась як п'яна, і нічого не знала, що́ з нею діється; прокинулась тільки, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спе́ршу думала небога, що це їй сниться; далі скрикнула, та задармо. Розбишаки тільки зглянулись та всміхнулись між собою. Почала́ була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тільки реготався.

— Що́ за дурний, — каже, — розум у цих дівчат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, цього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, так житимеш зо мною не згірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і при́йметься.

Не дуже вгамувалась Леся од такого розважа́ння: рвалась, кричала, здіймала до неба руки.

— Моє ти кохання! — каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур: — не кричи, коли не нажила́сь на світі! Ти думаєш, як нас наздоженуть, так я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене достанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?

І блиснув їй перед очима турецьким запоя́сником; а очі так поставив против неї, що сердешне дівча й помертвіло од стра́ху.

Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась уго́ру. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж ізпід гаю хтось мчиться навза́води на сивому коні. Він зупинивсь та й каже:

— Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто це. Це молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьми, коли я не догадуюсь, який заря́д імчить так швидко цю кулю!

— Море, дра́гий побро! — крикнув Чорногор. — Чого ж ми гаємось? Утікаймо!

— Не такий, брате, в йо́го кінь, щоб утекти нам із „отмицею”. Та й на́ що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бой по-лицарськи.

— Бре, побро! Що́ ж із того буде? Нас двоє, стреляти нам проти йо́го не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то не хутко; ще надбіжать та й однімуть „дівойку”.

— Знаю я, брате, — каже Кирило Тур, — як Шраменко рубається; тим то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду ка-зна що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерти!

— Так ти хочеш, побро, один на один битись?

— А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

Тимчасом Петро над'їжджав усе ближче та ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня.

Запорожці тільки-що перехопи́лись через узенький місток над проваллям, що промила вода з одного байра́ка в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в провалля. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.

— Що́ оце ти твориш, побро? — питає Чорногор.

— Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.

— Бре, побро! Коли думаєш, що через провалля йому не перескочити, покиньмо його, а сами доберемо́сь скоріш до тайника.

— Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на пле́чах. Не сьогодні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!

Тимчасом, як низовий розбишака мізкував про рицарську славу, Петро мчавсь на йо́го з шаблею. Уже близько. Як ось кінь — тиць! Зупинивсь над проваллям, уперсь передніми ногами, та аж захріп, настороживши уші.

— Ге-ге-ге! — каже по другий бік, сміючись, запорожець. — Мабуть, не понутру тобі такі ярки!

— Іродова душа! — крикне йому Петро. — Так то оддячив ти пану гетьману за гостину?

— За гостину? — каже. — От велике диво? У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові́ кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!

— Іуда ти беззаконний! — кричить Петро. — Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!

— Га-га-га! — зареготав Кирило Тур. — Хто ж їх, дурнів, силував мене цілувати? Я їм кажу у вічі, що вкра́ду притьмо́м панночку, а вони здуру мене обнімають. Та що́ про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо оцьому юнакові, як б'ються козаки!

Обернув Петро коня, розігнавсь — думав якраз перемахнути, — а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в провалля, як там рине вода, аж затруси́всь та й посунув назад, жарко хропучи і во́дячи очима.

А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.

— Ото проява, а не лицар! — гукає. — Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!

— Я б тобі швидко заткнув пельку, — каже Петро, — якби не забув ухопи́ть пістолі!

— Зроду я не пійму віри, — одвітува́в Кирило Тур, — щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадить тебе з коня кулею, та отже жду, поки ти надумаєшся, чи скакать, чи додому вертаться.

— Проклята шкура! — каже Петро, зскочивши з свого коня, — вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!

Та й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що́ він задумав, Леся затулила од стра́ху очі і молилась Богу, щоб допоміг йому. Тільки дармо вона лякалась. Хто б ні споглянув на його високий зріст, на тонкий та хисткий стан, хто б ні завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакну́в Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в са́ме провалля; та Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.

— Мистець, братіку, їй-Богу, мистець! — каже ве́село шиба́йголова. — Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.

— Слухай, приятелю, — каже, дишучи важко, Петро, — не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підні́меться!

— Як це? Ти одступаєшся од бранки?

— Ні, одступлю́сь перше од душі!

— Так якого ж га́спида ти од мене хочеш?

— Оддай, брате, мені її без бою! Не будем марно крови проливати!

— Га-га-га! — зареготав запорожець. — Ото́ ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мізок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартувать із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серце? Ні, пане брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддать бранку — ой-ой-ой!.. Шкода́ й казати! Годі дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж розійтись чорт зна по я́кому!

Та й вийняв з піхви свою довгу, важку шаблюку.

— Ой панночко, — каже, — наша, панночко шаблюко! З бусурманом зустрівалась та й не двічі цілувалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою, так щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорці щоб не величались своїми юнаками!

— Так ти справді не оддаси її без бою? — питає ще Петро.

— Не йме віри вразьке Шраменя! — каже Кирило Тур. — Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на пле́чах! Буде з тебе, чи може вкроїть тобі жупана?

— Нехай же нас Госпо́дь розсудить, — каже Петро, — а мене простить, що знімаю на тебе руку!

Та й собі вийняв шаблюку.

— Коханий побро! — каже тоді Кирило Тур чорногорцеві: — коли я не встою на ногах, не борони йому бранки! Махай у Чорну Го́ру, та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Україні рубаються незгірше. — Що́ ж ти, козаче, не нападаєш? — обернувсь він до Петра. — Твоє діло нападать, а моє боронитись!

Петро почав козацький грець.

Ще, може, звіку не схо́дились на цих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисти, одного завзяття. Чи всто́їть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюга Кирила? Той бо стоїть як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тільки ж і Петро був козак, не дитина: мав батькову постать і силу, воро́чав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.

Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одіб'є, аж іскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жа́ху. Той стук, те звякання, тії блискавиці понад головами, усе те діялось мов у неї в серці. А чорногорець аж на коні не всидить, ди́влячись на ту мономахію. Мистець він був у рицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем.

А вони спе́ршу по́вагом складали шаблюки, мов тільки примірялись; а потім усе скоріш, усе з більшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усієї сили, що аж шабля свище, то знов один одного тільки манили, а самі чига́ли, як би рубонуть та й закінча́ти зразу. І так же то обидва знали тую шермицерію, що ні той того́, ні той того́ не зможе зачепити — одвічають сами́ шаблі. Тимчасом у обох очі вже йграють, як у звірюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як верьовки; і вже б'ють козаки на пропаще; іскри сиплються густо, і от-о́т комусь погибель! Аж зразу — черк! пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.

— Ну, як же нам скінчити? — каже Петро: розгарячивсь, і вже забув про мирову́. — Давай боротись, або стрелятись на пістолях. Нехай мені ніхто не доказує, що я не справивсь із запорожцем Туром!

— К нечистому з боро́нням! — важко ди́шучи, каже запорожець: — хлоп'яча забавка! Та ти ж мене й не брязнеш так о́б землю, щоб тут мені й со́-духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддать тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадить кулею чоловікові голову: а є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю та й нехай нам Господь милосердний одпуска наші гріхи!

Узяв у чорногорця булатни́й запоясник, приміряв до свого і подав Петрові. По́тім схопи́лись ліворуч та розчали́ знов грець, лютий, страшніший первого.

— Ей, дра́гий побро! — крикне чорногорець, — кінчай боржій, бо вже онде погоня!

— Не бійсь, — каже Кирило Тур, задихавшись, — поки підоспіє, закінча́ємо діло!

— О Боже, Спасителю! Це наші їдуть! — закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, ди́влячись на страшне одноборство.

Справді по полю мчались козаки. Попе́ред усіх поспішав Сомко; за ним Паволоцький Шрам; за ними ще з півдесятка комонників.

Скоро виїхали з гаю, зараз загле́діли на узгір'ї наших рубак. Небо вже на сході сонця почервоніло, і шаблюки блищали здалеку, як красні блискавиці. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же поки́дали козаки шаблі та взялись за запоясники, так у йо́го і в душі похолонуло: не раз бо в такому одноборстві падали перед ним обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.