Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі/3
Асамблея ред.
Націонал-демократи ред.
Прийняте у вітчизняній політології поняття «націонал-демократи» охоплює декілька категорій людей, які вкінці 1980-х – на початку 1990-х років опинилися в складі Української Республіканської партії [1] (а до її виникнення – Української Гельсінської Спілки [2]) та Народного Руху України за перебудову. Це поняття є дещо некоректним, бо НРУ зароджувався як націонал-коміністичний рух. Його лідери виношували намір утворити Українську Комуністичну партію, яка існувала б незалежно від КПРС. Але наростання націоналістичного руху внесло корективи, і вже до кінця 1990 року НРУ еволюціонував у націонал-демократію.
Груповою рисою націонал-демократів і націонал-комуністів була несамодостатність. Як виникнення, так і громадські акції цих утворень були санкціоновані, а інколи й ініційовані колоніальною владою.
Санкція влади обумовлює прийняття її отримувачами певних зобов’язань щодо змісту і масштабів діяльності. Тож закономірно, що націонал-демократи дистанціювались від націоналістів, зреклись історичного права українського народу, виступали проти суду над КПРС, надавали перевагу євроінтеграції над національним суверенітетом, схилялись до федералізації України, а після проголошення незалежності вони підтримали закони, що унеможливили прийняття державою національної ідеї та політико-правову кваліфікацію УРСР як колоніальної адміністрації в Україні.
В подальшому я говоритиму лише про тих осіб із націонал-демократичного загалу, які були носіями властивої їхньому світогляду суспільнотворчої ідеї, і на сумлінні яких нинішній стан суспільства, до якого спричинись взяті ними зобов’язання. Йдеться про людей, які в минулому були ув’язнені за громадську діяльність, що спрямована на ерозію тоталітарного режиму та на захист української ідентичності —тобто йдеться про дисидентів. Інші категорії націонал-демократів: інтелігентську номенклатуру, функціонерів КПУ і комсомолу, офіцерів і агентів КГБ, відправлених в запас офіцерів ГРУ я не заторкуватиму, оскільки їхня діяльність в націонал-демократичних структурах та акціях не мала суспільнотворчої ідеї. Їхньої місією було блокування діяльності націоналістів, що давало владі можливість утримувати контроль над громадськими процесами.
Суспільнотворчий вплив дисидентів на народ, з погляду класичного націоналізму, був неоднозначний. Поза сумнівом, лібералізація радянського режиму і зародження демократичних структур суспільства наближали розвал імперії. Але в програмах і в ідеології націонал-демократії відсутній наголос на Особистості як на активному началі самодостатньої нації. Якщо класичний націоналізм має сильну волюнтаристську складову як ідеологічну основу формування наступальної, саможертовної Особистості, яка й забезпечила масовий подвиг галичан під проводом ОУН та невмирущу славу УПА, то дисиденти пріоритетом мали інституційні та режимні зміни імперії, які, на їхній погляд, мали б гарантувати права людини, і таким чином сприяти інтеграції України в Європу. Саме через Європу дисиденти сподівалися досягти державної незалежності. Не важко помітити, що в тлумаченні дисидентів національна мета не має самостійницької складової, і зводиться до незалежності тільки від Росії.
Табу на вольові якості Особистості відчутне в програмових та пропагандивних матеріалах дисидентів. Досить звернути увагу на їхнє несприйняття екстремізму — гасел і дій, що виходили за межі дозволених владою. Я вже говорив, що під екстремізмом влада і опозиція вкінці 1980-х років розуміли вимоги державної незалежності України. Екстремізмом була і громадсько-політична самоврядність. Так, УНП, УХДФ, ДСУ були екстремістськими саме тому, що вони виникали без дозволу влади. Що ж стосується легалізації приватної зброї, як гаранту безпеки Особистості, то вона сприймалась опозицією вже як прояв тероризму.
Водночас націонал-демократи уникали декларування своїх історичних коренів. Не тому, що їх не було, а тому що прив’язка санкціонованого громадського руху до національної традиції та історичного права свого народу суперечила євроінтеграційним намірам. Досить нагадати, що в європейській історіографії українці не є історичним народом, а відтак ні національних традицій, ні історичного права не можуть мати. Цього погляду націонал-демократи дотримувались як до серпня 1991 року, так і по проголошенні незалежності. А оскільки націоналізм має пріоритетом цінності своєї нації, то націонал-демократи не тільки дистанціювались від націоналістів і блокували їхню активність, а й по проголошенні незалежності правова кваліфікація Української Повстанської Армії та доля вояків УПА так само, як і історичне право народу та його звичаєвість опинилися поза правовстановчим процесом.
Поштовх ред.
В березні 1990-го року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. Націонал-демократи пішли в депутати. Це сталося в умовах тотального адміністративного ресурсу, тобто в умовах, коли пройти до влади будь-якого рівня, в тому числі й законодавчої, можна було лише за сприяння комітетів КПРС. Державно-партійна бюрократія пильнувала чистоту своїх лав. І якщо вона дозволила проходження до представницьких органів колоніальної влади осіб з числа колишніх політв’язнів, то для альтернативникiв це було ще одним доказом існування таємної угоди між дисидентами і владою.
Ще під час підготовки до виборів націоналісти застерігали своїх колишніх співкамерників від небезпеки політико-правового компромісу з колоніальною адміністрацією. Здобуття національної незалежності (а не лише політичної незалежності території) можливе тільки вразі переходу державної влади до нацiоналiстiв. Це вимагає боротьби проти колоніальної адмiнiстрацiї і усунення її від влади. Компроміси тут неможливі. Але аргументи націоналістів не важили для націонал-демократів.
При підготовці до виборів було очевидним, що у Верховній Раді колишні політв’язні, якщо вони стануть депутатами, чисельно поступатимуться комуністам. Відтак національні інтереси в парламенті не стануть визначальними. Якщо ж колишні політв’язні сподіваються, що їхніми союзниками будуть комуністи, які з санкції ЦК КПУ утворили Рух, а це в першу чергу члени Спілки письменників України, то для довіри цим людям не було підстав. Їхня колаборацiя з колоніальним режимом надійно прив’язала їх до номенклатурної колісниці, а відтак в націонал-демократії вони відіграватимуть ту саму колабораційну роль. Та й перший голова НРУ відверто заявляв, що Рух - це буфер між КПРС і народом. Інакше кажучи —то був інструмент одурманення народу, щоб утримати його під впливом колоніальної влади. Тож, якщо внаслідок розвалу імперії незалежність буде проголошена комуно-націонал-демократичним симбіозом, то національного суверенітету не станеться. Бо така незалежність буде проголошена не тільки з санкції Москви та Вашингтону, а й на їхніх умовах. Українці ж, підпавши під ілюзію націонал-демократії, так і залишаться в станi меншовартiсного етносу.
Зроблений альтернативниками прогноз ролі Руху в боротьбі за владу підтверджений в наступне десятиріччя неодноразово. Відмова Народної Ради від перебрання влади в парламенті 24 серпня 1991 року, кампанія НРУ разом з комуністами проти першого Президента України Леоніда Кравчука в 1993 році, підтримка рухівськими депутатами комуністів у встановленні 4%-го бар’єру в законі про змішану систему виборів до парламенту в 1997 році, протидія лідерів Руху Національному Фронту на парламентських виборах 1998 року - це є загальновідомі факти буферної ролі Руху. Чисельні ж факти жандармської ролі республіканських та регіональних функціонерів Руху проти націоналістів з метою ослаблення їхнього впливу на суспільство залишаються ще не відкритим полем для дослідників.
А в березні 1990 року дисиденти, йдучи до парламенту, сподівалися на те, що відкритість засідань Верховної Ради та підтримка опозиції Заходом дозволять їм нав'язувати комуністичній більшості національно корисні рішення. Ці сподівання так само були безпідставними, та й незрозумілим було, про які «національно корисні рішення» йде мова? Вибори до парламенту - то є легальна процедура боротьби за владу. А відтак дисиденти, йдучи до парламенту, мусили заявити претензії на здобуття влади і усунення від влади колоніальної номенклатури. Але цієї мети дисиденти не мали, та й досягти її, якби вона була, вони не могли. Контроль над виборами з боку комітетів КПРС не допускав такої кількості дисидентів у Верховній Раді, щоб вони утворили більшість.
Колишні політв’язні, якi в депутатському корпусі творили моральний імідж націонал-демократичної опозиції, становили групу чисельністю всього в декілька осіб. Їхня фізична неспроможність самостійно впливати на прийняття рішень у Верховній Раді УРСР спонукала до об’єднання націонал-демократичних депутатів з депутатами від «Демократичної платформи в КПРС».
Об’єднання ідеологічно різних сил відбулось на кон’юнктурній основі — на протистоянні ортодоксам з КПРС. Це, в свою чергу, ще більше віддалило дисидентів від націоналістів. І не лише через принциповість останніх. Безкомпромісність альтернативникiв щодо влади та демократичної платформи в ній породжена очевидним фактом: ця платформа керована Центральним Комітетом і Програмою КПРС. Тобто, то була просто платформа єдиної влади, а не окрема політична сила. Йдучи на компроміс з «Демократичною платформою», націонал-демократи йшли на компроміс з самою КПРС. Але чи може бути компроміс між владою та опозицією?
Так, може, коли влада й опозиція є рівносильними. Але націонал-демократична опозиція, навіть в союзі з просто демократичною, не могла зрівнятися з владою ні в чисельності лав, ні у фінансах, ні у засобах масової інформації. Єдине, що захищало опозицію від силового придушення її владою, була залежність радянської влади від уряду США. Але компроміс, про який йдеться, виникав не між урядами СРСР і США, а між радянською владою, та несамостійною і несамодостатньою опозицією.
Компроміс слабкого з могутнім перетворює першого на ляльку другого, навіть якщо за слабким стоїть сильний. Тож дисидентські депутати врешті-решт стали підлеглими двом панам: дипломатії США і колоніальній бюрократії. В парламенті їхня підлеглість поглибилась завдяки отриманим ними депутатським пільгам. Відтак вони неухильно асимілювались в номенклатурну культуру подвійних стандартів. І коли один з них вже в незалежній державі збив машиною жінку, то він уник кримінальної кари якраз завдяки подвійному стандарту. Але пільги і привілеї не наблизили націонал-демократів до справжніх важелів влади.
Звинувачення в наші дні дисидентів в кримiналiзацiї політичного режиму є надмірним. Їхня роль в установленні політичної системи лише рекламна. Нарікань вони заслуговують за те, що відмовилися свого часу прийняти стратегію Альтернативи. Вони вірили, що компроміс з колоніальною владою дасть їм можливість європеїзувати владу. Але вище чиновництво, допустивши націонал-демократів до парламентської трибуни, яка в колоніальній політиці виконувала декоративну роль, залишило їх на відстані гарматного пострілу від реальної влади.
Початок роботи першої сесії «демократизованої» Верховної Ради показав, що застереження нацiоналiстiв були слушними. Націонал-демократи змушені були прийняти правила гри, що нав'язала їм колоніальна влада і її внутрішня опозиція. Ці правила ізолювали їх від націоналістів, а відтак змушували націонал-демократів шукати підтримку в середовищі національних меншин, популярності в якому вони сподівались досягти через замовчування національних інтересів українців. Національна ідея, яку тоді тлумачили як боротьбу за Українську державу, остаточно випала з лексикону вболівальників за щастя національних меншин. І як вершина політичної наївності —націонал-демократи припинили вимогу прийняття декларації про незалежність.
Прийняти декларацію вони обіцяли галичанам під час виборчої кампанії, але розчуленість долею нацменшин і союз з «Демократичною платформою» геть вибили пам’ять про власні обіцянки. Цим скористались комуністи. В червні 1990 року на XXYIII з’їзді КПУ була ухвалена резолюція «Про державний суверенітет Української РСР». Як запевняв тодішній Перший Секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, «з'їзд доручив комуністам — народним депутатам УРСР прискорити прийняття Верховною Радою республіки Декларації про державний суверенітет України» [3].
Космополітична риторика і замовчування національної ідеї не дали націонал-демократам очікуваного ними результату. Вони не тільки не збільшили число своїх прихильників, а й втратили iнiцiативу. Тепер речниками державного суверенітету у Верховній Раді стали комуністи. На мітингах націонал-демократи голосно закликали підтримати їхні устремління до незалежності. Але вони лукаво замовчували, про чию незалежність йдеться. Вони голосно звинувачували комуністів в протистоянні незалежності, але замовчували, що самі підтримують саме ту незалежність, яку творять комуністи. Депутати Верховної Ради солідарно творили незалежність не української нації, а колоніальної номенклатури — незалежність не стільки від метрополії, по відношенні до якої українська номенклатура й досі, хоч і з гонором, але грає роль молодшого брата, скільки незалежність від української нації.
Поразка націонал-демократів у Верховній Раді з кожним днем ставала все очевиднішою. За її поразкою наставала б поразка всіх національних сил. Адже у Верховній Раді відбувалась не просто асиміляція дисидентів в культуру колоніальної номенклатури — там йшла масштабна дискредитація національних героїв, як осіб, i національної героїки, як морального принципу. Додаймо до цього зречення націонал-демократами історичного права українського народу, і зрозуміємо збентеженість альтернативникiв розвитком подій в «демократизованій» Верховній Раді.
За дискредитацією лідерів і моральних засад настає розпад. Такий кінець національно-визвольного руху вимальовувався вже в травні 1990 року. Тож перед націоналістами постало нагальне завдання: ще до остаточної деморалізації націонал-демократів перехопити у них iнiцiативу і масово розгорнути альтернативний рух.
В травні 1990 року, з iнiцiативи Анатолія Лупинiса та Павла Скочка, група із п'яти осіб —окрім щойно згаданих iнiцiаторiв, ще Юрій Шухевич, Сергій Бабич і Григорій Приходько — виступили з заявою, в якій запропонували опозиційним партіям зібратися на мiжпартiйну асамблею, щоб обговорити політичну ситуацію і скоординувати свої дії.
Націонал-демократичні опозиційники, що увійшли до складу Верховної Ради, на той час вже значною мірою були асимільовані номенклатурою, тож на відозву не відгукнулись. Однак це не зашкодило ініціаторам розпочати підготовку до скликання асамблеї.
Початковий задум припускав, що асамблея відбудеться як одноразова акція, яка узгодить принципи взаємодії опозиційних й альтернативних сил. Тож утворення постійно діючих структур не передбачалось. А вже в процесі підготовки до асамблеї, коли стало очевидним, що націонал-демократи остаточно перейшли на прономенклатурні позиції, ініціатори схилились до моделі Української Міжпартійної Асамблеї як постійно діючого органу самоврядування громадян України. Остаточно проект структури УМА, принципи і норми спільної діяльності партій, що стануть її засновницями, були сформульовані 30 червня 1990 року на нараді представників партій і громадських організацій, що відрядили свої делегації на асамблею.
Парадигма ред.
Задум Української Мiжпартiйної Асамблеї, як структури і як нормативного поля, витікав з таких джерел:
1. Ідеологія УНП, зокрема, уявлення про Альтернативу [4], про місію нації, про обов’язок українця перед нацією та про явочну, несанкціоновану колоніальною владою діяльність українців в громадській і політичній самоорганізації [5].
2. Програма УНП, підставою якої є історичне право українського народу. Боротьбу за національну державу УНП тлумачила як боротьбу за відновлення існуючої в минулому легітимної держави українського народу. Найближчою до нас за часом такою державою була Українська Народна Республіка.
3. Головні політичні принципи УНДП [6], якi передбачали мирну процедуру відродження Української держави через Громадянські комітети та Національний Конгрес (конгресовий шлях боротьби) . .
4. Неоприлюднена стратегія національної революції, яка передбачала два етапи національного визволення. Процеси першого етапу ґрунтувались на ідеї народного суверенітету. Процеси другого етапу — на ідеї національного суверенітету. Завданнями першого етапу було: вихід України зі складу СРСР і усунення колоніальної номенклатури від влади.
5. Політико-правове обґрунтування боротьби українського народу за свою державу на основі історичного права: оскільки Четвертим Універсалом УНР проголошена як держава Українського Народу, Уряд УНР не капітулював, закони УНР не скасовані, то Четвертий Універсал i закони УНР зберігають легітимність для громадян УНР. Суб’єктами відновлення УНР можуть бути тільки громадяни УНР. Оскільки в 1990 році осіб - громадян УНР 1918-1921 років майже не було (наскільки мені відомо – всього декілька душ), то мала бути розв'язана проблема відновлення громадянства УНР.
6. Дві правові підстави для відновлення громадянства УНР: право людини на громадянське самовизначення і законодавство української держави про громадянство. В 1918-1921 роках були прийнятi такі закони:
- про громадянство та присягу на вірність УНР від 2 березня 1918 року;
- гетьманський закон від 2 липня i 8 серпня 1918 року;
- республіканський закон від 25 січня 1919 року і 15 листопада 1921 року [7]
За підставу для реєстрації громадян УНР перша сесія УМА обрала Закон про громадянство УНР від 2 березня 1918 року. Громадянське самовизначення людини було можливе через проголошення себе громадянином УНР.
7. Оцінка ситуації:
- сили нацiоналiстiв занадто слабкі для того, щоб вдатись до зброї з метою відриву України від СРСР;
- усвідомлення цієї обставини народом не дозволить мобілізувати достатні сили на збройне здобуття незалежності;
- режим імперії деградував;
- правові дії нацiоналiстiв зі спиранням на історичне право свого народу та громадянське самовизначення українців на основі не скасованого закону про громадянство позбавляють метрополію легальних підстав для придушення національно-визвольного руху;
- наявність на території України ракетно-ядерної зброї, що націлена на США, створює загрозу для США вразі політичної дестабiлiзацiї в Україні.
На основі цієї оцінки альтернативники зробили прогноз:
Ситуація в Україні дестабілізується, якщо влада вдасться до масових репресій. В цьому разі влада втратить контроль над ракетно-ядерною зброєю, яка може опинитися в руках міжнародних терористів. Тож, щоб уникнути небезпеки, що пов'язана з дестабілізацією ситуації, радянський уряд мусить утримуватись від масових репресій. А отже, в Україні склалися сприятливі умови для розгортання організованого громадянського руху за здобуття державної незалежності.
Разом з тим, широкомасштабна організована діяльність на перебрання влади націоналістами та їхніми союзниками, хоч вона відбуватиметься правовим шляхом, провокуватиме владу метрополії на нелегальні операції проти націоналістів, а відтак існує небезпека виникнення громадянської війни. Тож націоналістичне унезалежнення ставало прихованим фактором ядерного шантажу проти урядів Заходу, в першу чергу США. Небезпека ядерної війни, що може початися з території СРСР, змусить уряд США відмовитись від двополюсної схеми світу.
Насильницьке збереження СРСР в ситуації наростання визвольної боротьби українського народу провокувало б світову ядерну війну. Відповідальність за можливу війну лягала на тi сили, якi намагалися зберегти радянську імперію. Оскільки серед цих сил були уряди ядерних держав Заходу, то саме на них лягла вiдповiдальнiсть за подальший перебіг подій в СРСР. А відтак уряди США та їхніх союзників мусили домагатися від радянського уряду збереження стабільності в Україні. А оскільки досягти цього за допомогою сили не вдасться, то єдиним способом уникнути світової катастрофи ставало мирне злiквiдування СРСР.
Фактором, який мав остаточно переконати уряди західних країн в рішучості українців здобути державну незалежність, а відтак і в небезпеці подальшого збереження СРСР, мала стати масова реєстрація громадян УНР. Найвищим органом, який на переддержавному етапі перебирав би на себе право говорити від iменi громадян УНР, мала стати Українська Мiжпартiйна Асамблея.
Таким чином альтернативники покладали на УМА подвійну мiсiю: легітимацію УНР та підготовку до скликання Національного Конгресу і спонукання світової Надсистеми до підтримки боротьби українського народу за власну державу.
Нотатки із Стратегії ред.
Основним документом УМА стала Політична заява «Про боротьбу за Українську Державу». Заява була прийнята на першій сесії УМА першого липня 1990 року. Вона в загальних рисах накреслила стратегію здобуття держави.
Стратегія ґрунтувалась на ідеї народного суверенітету, що в той час означало:
- моральне унезалежнення населення від колоніальної адмiнiстрацiї;
- самовизначення дорослого населення як громадян УНР;
- легітимація державотворчого процесу через реєстрацію громадян УНР;
- самоорганізація громадян УНР через створення Громадянських комітетів і перебрання влади цими комітетами від органів колоніальної влади;
- вибори делегатів і скликання Національного Конгресу.
Політична Заява враховувала негативний історичний досвід. При різких змінах в розстановці політичних сил можливий вихід ситуації з-під контролю революційної влади. В такому разі виникає громадянська війна. Революційний уряд, намагаючись збройним шляхом придушити контрреволюцію, змушений не тільки розгортати регулярні бойові дії, а й вдаватись до політичних репресій. Громадянська війна і репресії підривають довіру до революційної влади і дискредитують ідеал національно-визвольної боротьби. Щоб не допустити трагічних наслідків для населення і для революційної влади, необхідно було запобігти громадянській війні.
Запобігти громадянській війні можна, якщо на день перебрання влади революційним урядом діятимуть силові структури держави, якi й забезпечать громадський спокій, безпеку й оборону. Тож Політична Заява передбачала створення в перехідному періоді Національних Збройних Сил, Національної Служби Безпеки та Національної Поліції.
В доповіді автора Політичної Заяви необхідність утворення національних державних структур в умовах колоніального поневолення сформульована так [8]:
«Національну державну структуру ми мусимо творити вже зараз як з огляду на наближення кризи влади, так і з огляду на брак у нас державницького досвіду. I саме брак досвіду не дозволяє нам зволікати, бо якщо на час кризи влади ми не зуміємо організуватися в національну державу, то деструктивні процеси, якi розпочнуться з дестабілізацією, спроможні будуть знищити націю».
Намір створити державні структури в умовах національного поневолення спочатку видавався парадоксальним. I справді, хіба можна, скажімо, створити національну армію, якщо метрополія тотально контролює націю? В 1990 році тотального контролю вже не було. Окрім того, що деградація радянського режиму дозволяла розгортати масові й організовані рухи, в колонії існувала адміністративна структура, яка, щоб вижити в умовах наростання національно-визвольної боротьби, змушена була пiдлаштовуватись під загальносуспільну тенденцію.
Номенклатурники в Україні розуміли, що Москва втратила волю і здатність до утримання імперії в тодішніх кордонах. Тож їхнє природне прагнення до виживання давало революційним силам змогу впливати на рішення колоніальної адмiнiстрацiї.
Завданням альтернативникiв в цій ситуації було спонукати колоніальну адміністрацію до дій і рішень, якi унезалежнювали б її від Москви — зокрема, до створення державних структур. Найефективнішою спонукою для діючої влади є громадянська Альтернатива. Саме тому, що Альтернатива задає загальносуспільну тенденцію, вона нав’язує владi конкуренцію за вплив на суспільство.
В цьому полягає докорінна відмінність стратегії альтернативникiв від стратегії опозицiйників. Опозицiйники, якi в 1990 році змінили свою мету з конфедерації на незалежність, але зберегли вірність ідеї еволюції, залишилися складовою колоніальної Системи. Вони могли удосконалювати Систему, але не руйнувати її. Тому принципом їхніх відносин з колоніальною адміністрацією була агітація «хороших комуністів» за прийняття певних рішень. Так, зокрема, опозиція агітувала за введення громадянства УРСР (в Програмі УРП громадянство УРСР сформульоване як республіканське [9].
Цією агітацією вона протидіяла ідеї відновлення УНР, прийнявши пропагандивну тезу комуністів про те, що УРСР мов би є державою українського народу.
Принциповим у відносинах альтернативникiв з колоніальною адміністрацією була спонука. Альтернативники не вірили, що пошуком «хороших комуністів» можна змінити колаборантську природу номенклатурників. Тож їх треба спонукати до корисних для нації дій.
Механізмом спонуки націоналісти та їхні союзники обрали правову Альтернативу — тобто, явочне, несанкціоноване владою творення структур і атрибутів національної держави. На противагу опозиційним проханням ввести «республіканське», тобто колоніальне, громадянство, альтернативники розпочали реєстрацію громадян незалежної держави Українського народу — УНР.
Діяльність альтернативникiв створювала для колоніального апарату постійну загрозу переходу влади до нацiоналiстiв. Щоб уникнути трагічної для себе долі, номенклатурники змушені були конкурувати з альтернативниками. В ситуації глибокої кризи імперії конкуренція могла мати лише один вектор: Верховна Рада, щоб зберігати вплив на суспільство, змушена приймати рішення, якi ослабляли б залежність колонії від метрополії.
Задум Альтернативи виявився ефективним: після першої сесії УМА і до 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла низку, хоч і не до кінця самостійницьких, а все ж державницьких рішень, найвагоміші з яких: Декларація про державний суверенітет [10] та введення інституту президентства [11].
Таким чином УМА, як Альтернатива, суміщала різні, а то й полярні вектори політики: вона реєстрацією громадян УНР легітимізувала державу українського народу, а отже, усувала колоніальну адмiнiстрацiю від влади, а разом з тим спонукала ту саму адмiнiстрацiю до унезалежнення від метрополії, а тим самим створювала умови для збереження нею своєї влади. Чи не було тут конфлікту зацікавлень?
Конфлікт зацікавлень був. Гострота його в тому, що спонукуючи колоніальну адмiнiстрацiю до унезалежнення, альтернативники прирікали себе на партійну й особисту поразку в боротьбі за владу в незалежній Україні. Тож логічно було очікувати, що альтернативники захищатимуть свій інтерес, а отже, відмовляться від спонукання колоніальної адміністрації, а натомість вестимуть деструктивну політику, щоб здійснити державний переворот. І в іншій ситуації така тактика могла виявитись доцільною. Але адекватний аналіз в 1990 році розстановки сил з врахуванням потужної підтримки опозиції з боку Заходу показував, що державний переворот може мати успіх лише тоді, коли він здійсниться в метрополії, а от ймовірність унезалежнення України без конструктивної активності альтернативникiв критично низька. Без їхньої активності домінантною в громадських рухах була б ідея демократії в оновленому Союзі.
Свідоме рішення альтернативникiв жертвувати власною перспективою задля унезалежнення України надавало ідеї державної незалежності нації абсолютної цінності. «Україна понад усе!» — то було не те, про що думали українофоби. Гасло символізувало рішучий і безкомпромісний намір націоналістів відірвати Україну від метрополії. То був моральний імператив альтернативникiв. В умовах нерівності сил, цей імператив міг бути реалізований лише через свідому самопожертву.
Альтернативники не могли уникнути конфлікту зацікавлень. Час був критичний. Зволікання зі здобуттям незалежності було тоді рівнозначним національній загибелі. Адже Москва не капітулювала. Вона здійснювала глибокий маневр, щоб зібрати нові сили для відновлення імперії. Альтернативники не мали сумніву в тому, що коли Москві вдасться зібрати достатні сили, то відновлення імперії станеться через фізичне винищення українського народу. Доказом була вся історія поневолення українців Росією.
Отже, тільки державна незалежність була порятунком для нації. Але хто міг в той час діяти адекватно до перспективи? Націонал-демократи, внаслідок інтенсивної асиміляції в колоніальну номенклатуру, поступово втрачали моральні і вольові ресурси. Лишалась єдина сила, яка не спокусилась на обіцяні колоніальним режимом можливості, i яка мала незламну волю до організованої боротьби. Цією силою були альтернативники.
Правильність передбачення альтернативниками національної катастрофи вразі, якщо Україна не встигне стати незалежною державою до того, як Москва подолає кризу в метрополії, підтверджена війною проти чеченської нації, яку розв'язала демократична Росія.
Конфлікт зацікавлень був прогнозований в неоприлюдненiй стратегії, яка передбачала історичну обумовленість перехідного періоду в політичному поступі українців. Справа в тому, що інтелектуальний і моральний стан iнтелiгенцiї, яка мала б сформувати апарат незалежної держави, не відповідав інтелектуальним завданням і моральній максимi незалежної держави. Тривале поневолення і приниження народу виробило в iнтелiгенцiї комплекс меншовартості (малоросiйства) - не тільки як психологічної якості, а і як соціальної ущербності (національна аристократія була знищена). Такий комплекс відповідає колоніальному стану нації. Незалежність же вимагає конкурентоспроможних якостей. Певно, що за рік чи, навіть, за десять років перехід від меншовартості до конкурентоспроможності статися не може. Для цього потрібно, як мінімум, час тривалістю в громадянськи активне життя одного покоління в умовах панування національної ідеї. В Реконструктивній Концепції перехідного періоду, наприклад, цей час визначений в 40 років [12].
Перехідний період в Політичний Заяві не розкритий. В ній сказано лише про дві черги Національних Установчих Зборів. Підготовка і скликання першої черги — Національного Конгресу — було завданням УМА. А ухвалити стратегію на період між Національним Конгресом і другою чергою Національних Установчих Зборів мав Національний Конгрес. Українська Мiжпартiйна Асамблея підлягала розпуску в день відкриття Національного Конгресу.
Авантюра ред.
Конгресовий шлях боротьби за державу, який був задекларований першою сесією УМА, як і всяка інша революція, був політичною авантюрою. Альтернативники не мали ні кадрів, ні фінансів, ні спеціальних структур. Все це вони мали формувати в процесі боротьби.
Вагомою помилкою неоприлюдненої революційної стратегії була впевненість в можливості координації дій нацiоналiстiв і націонал-демократів. Влітку 1990 року Голова Національної Ради УМА намагався встановити контакти з моральними лідерами Народної Ради. Альтернативники намагались налагодити таку координацію дій між двома структурами, яка спонукала б Верховну Раду до все більшого унезалежнення від Москви (головним чином — утворення республіканської армії, республіканської служби безпеки і республіканської поліції) з подальшим скликанням Національного Конгресу і перебранням ним влади від Верхової Ради УРСР. В такій співпраці УМА брала б на себе роль організатора масових маніфестацій з конкретними вимогами до Верховної Ради. А Народна Рада мала б спонукати комуністичну більшість до виконання вимог маніфестантів.
Підстави для сподівань на успіх такої схеми були. Верхівка компартії була досить досвідченою, щоб адекватно оцінити суспільні тенденції і знайти собі гідне місце після розвалу імперії.
Альтернативники не мали сумніву в тому, що наявність у вищих ешелонах колоніальної влади людей з проукраїнськими, самостійницькими настроями сприятиме еволюції колоніального режиму до незалежного. Підтвердженням цього прогнозу в майбутньому стало, зокрема, ухвалення XXYIII з'їздом КПУ згаданої вище резолюції про державний суверенітет УРСР. Однак попри очевидні сигнали еволюційного стану КПУ, політичний провід УМА помилився в схильності дисидентських депутатів. Хоч він бачив їхню асиміляцію в культуру номенклатури, проте продовжував вірити, що почуття відповідальності їх не покинуло. Але члени Народної Ради не бажали чути про історичне право народу, а відтак ідею відновлення УНР вважали не вартою їхньої уваги. «Ви знаєте, що ми робимо у Верховній Раді!» — такого змісту була їхня відповідь на звернення альтернативникiв.
Відмова Опозиції від співпраці з Альтернативою унеможливила перехід влади до націоналістичних сил.
Авантюризм задуму стосувався лише сил і засобів для перебрання влади націоналістами. Стратегія ж розвалу імперії була виведена з адекватної оцінки тодішнього політичного стану в СРСР і з достовірного прогнозу поведінки західних ядерних держав. Правильність стратегії була підтверджена подіями 1991-го року: мирним розвалом СРСР і референдумом 1 грудня. Ці дві події довели, що радянський режим на рубежі десятиліть був спаралізований, що двохполюсна схема світу вичерпала себе, i що український народ готовий був до незалежності.
Правильність стратегії УМА породила пізніше підозру в її неукраїнському родоводі. Підозра переросла в публічне звинувачення лідерів УМА в тому, що, мовляв, оксамитове унезалежнення України в серпні–грудні 1991 року здійснене за програмою УМА [13].
Оксамитові витоки революції були в стратегії УМА, але вони торкались лише сценарію розвалу імперії. Що ж стосується влади, то УМА прагнула співпрацювати тільки з Народною Радою до скликання Національного Конгресу. А вже Національний Конгрес мав усунути колоніальну адмiнiстрацiю від влади.
Звичайно, альтернативники припускали можливість збереження влади в руках колоніальної номенклатури. Вони усвідомлювали високу ймовірність своєї поразки. Але вони ризикували задля розвалу імперії, без чого нація не мала шансів вижити.
Наявність деяких моментів революційної стратегії (на рiвнi ідей, а не механізмів) в оксамитовому унезалежненнi не означає, що влада вдалась до плагіату. Оксамитові революціонери (а це вищі керівники УРСР, КПУ і КГБ, а не їхні платні агенти в громадських рухах!) виявились талановитими аналітиками. Мабуть, правильну оцінку радянському режимові і ймовірній поведінці уряду США вони зробили не пізніше, а може, раніше, ніж iнiцiатори УМА. Легітимізувати державу через волевиявлення громадян вони мусили, бо цього вимагали умови визнання нової держави демократичним світом. Вони це знали, тож і провели референдум 1 грудня 1991 року. А в 1990 році добре розуміли, що кампанія реєстрації громадян УНР позбавляє їх шансів утриматись при владi. Тож до очікуваного «часу Х» вони зуміли убезпечити себе з боку Альтернативи.
Наступ КГБ на УНП, який почався в травні 1990-го року з «неофіційного» застереження Голові партії, а потім i на УМА , закінчився політичною нейтралізацією Альтернативи вже вкінці 1990 — на початку 1991 років.
Iнiцiатори УМА припускали можливість своєї поразки. Однак складувалася ситуація, яка не дозволяла зволікати з рішучими кроками. Влада метрополії маневрувала. Для неї ситуація склалась настільки невдало, що її фізичний порятунок став можливим через розпуск імперії. Але якби їй вдалося максимально уповільнити національно-визвольні рухи, то вона вигравала б додатковий час на маневри. Москва має величезний державницький досвід i розгалужені спецслужби, тож не було сумніву, що уповільнення національно-визвольних рухів вона використала б для політичної нейтралізації національних сил народів, а потім і до їх фізичного знищення.
Ймовірність поразки УМА була високою. Але роль Альтернативи в політичному самовизначенні українського народу жодна інша структура не могла здійснити. Діяльність УМА каналізувала політичні процеси, i посприяла розвалу імперії раніше, ніж влада метрополії встигла зманеврувати.
Поразка Альтернативи ред.
Основною діяльністю УМА була реєстрація громадян УНР. Офіційна тривалість реєстрації — з 2 липня до 23 грудня 1990 року. За даними Виконкому УМА за цей час було зареєстровано близько 3,5 млн. громадян. В історичній літературі зустрічається число 2,5 млн. Але я не стану уточняти, бо й без того видно, що для самодіяльної структури масштабність акції була величезною. Реєстрація проходила в 23 регіонах України.
В листопаді 1990 року лідери УМА визначали термін, до якого реєстрація мала бути закінчена. Цей термін залежав від темпів реєстрації та від мінімально необхідного числа зареєстрованих, яке було б достатнім для скликання Національного Конгресу. Був зроблений висновок, що для легітимації Національного Конгресу це число мало б становити 19 млн. душ. Враховуючи реальну геополітичну ситуацію та зміни в розстановці політичних сил, число можна зменшити до 13 млн.
З поглибленням політичної кризи в СРСР темп реєстрації наростав. А отже, мінімально необхідне число зареєстрованих громадян могло бути досягнуте до кінця 1991 року. Тож перед УМА постала необхідність пришвидшити розробку проекту національної конституції.
Для розробки проекту конституції на другій сесії УМА була утворена Конституційна Комісія у складі:
Голова Комісії: професор Ярослав Дашкевич.
Члени Комісії: Аркадій Киреєв і Григорій Мусієнко.
15 листопада була скликана науково-практична конференція з питань конституції. Коло запрошених було вузьке. З доповіддю про концепцію конституції виступив професор Дашкевич. Але після його доповіді конференція була зірвана.
Проти подальшої розробки проекту конституції різко виступив Василь Барладяну. Високий авторитет і талант промовця надавали його словам вагу морального присуду, хоч вагомих аргументів у його промові не було. Переважала революційна риторика з безпідставними закидами на адресу лідерів УМА та професора Дашкевича, начебто, в ухилянні від революційних дій. Але Барладяну не розкривав політичний зміст революції кінця ХХ століття, і не сказав, від яких саме дій ухилились ті, кого він піддав різкій критиці. І не запропонував жодної дії, яка на його думку мала б бути революційною.
Альтернативники, в тому числі й Барладяну до початку конференції, розглядали конгресову боротьбу як безумовно революційну. Реєстрація громадян УНР і підготовка проекту конституції були двома напрямками до скликання Національного Конгресу. Якщо реєстрація громадян УНР легітимізувала боротьбу за українську державу, то підготовка проекту конституції створювала теоретичну базу держави. В процесі підготовки проекту мало бути з'ясовано чимало питань національного буття українців: актуальності конкретних звичаєвих норм, відносин між різними групами суспільства (мiжетнiчнi, мiжкласовi i мiжконфесiйнi), межі національного суверенітету як по відношенні до людини і суспільства, так і по відношенні до зовнішнього світу, обов'язки, права й вiдповiдальностi суб’єктів і об’єктів суспільства та iншi проблеми.
Без ґрунтовної теоретичної підготовки говорити про успіх національної революції не доводилось, тим паче, що про деякі проблеми, завдяки спекулятивним тлумаченням радянських пропагандистів, суспільство мало викривленні уявлення. I з цим до самого початку конференції погоджувався Барладяну. Запрошуючи його на конференцією, лідери УМА сподівалися, що Барладяну візьме участь в обговоренні складних питань, запропонує конкретні ідеї їх розв’язання, а також прилучиться до розробки проекту конституції. Але у Барладяну, мабуть, був інший намір.
Після Барладяну виступив Михайло Осадчий. Хоч і в стриманіших тонах, а все ж досить категорично він повторив риторику Барладяну без наведення аргументів. Склалося враження, що він і Барладяну заздалегідь готувалися зірвати конференцію.
Остаточно конференція була зірвана після виступу Григорія Мусiєнка, який взяв слово зразу ж за Осадчим. Він так само категорично і без аргументів виступив проти розробки конституції. Оскільки Мусiєнко був одним із трьох членів Конституційної Комісії, i його демарш фактично став зрадою ухваленої першою сесією УМА стратегії, то подальша робота конференції стала неактуальною. Продовжувати її можна було тільки після зміни особового складу Конституційної Комісії.
Як можна було зрозуміти з виступів Барладяну, Осадчого і Мусiєнка, революцію вони розуміли як боротьбу в позаправовому полі. З цим можна було б сперечатися, якби промовці були схильні до дискусії. Але дискутувати вони не бажали, що випливало з самого, часом образливого тону у виступі Барладяну та з беззаперечної підтримки його Осадчим і Мусiєнком. Тож ідея правової Альтернативи не отримала теоретичного розвитку. А відтак і теорія національної революції кінця ХХ століття виявилась ущербною.
Волюнтаристське управління національно-визвольною революцією теж використовує правові механізми (угоди з союзниками, взяття на себе зобов'язань перед населенням, впровадження судів тощо). Але воно ефективне там, де революцію очолюють аристократи або структурно й кадрово сформовані революційні партії. В 1990 році Україна не мала ні національної аристократії, ні відповідного масштабу партії. ОУН можливо й могла б очолити революцію, але її провід, внаслідок тривалого перебування в напівлегальному станi в еміграції, ні морально, ні інтелектуально не готовий був до історичної мiсiї. Партії, що заснували УМА, не були остаточно сформовані. Тож попри різні міркування, правова Альтернатива, якою УМА була до 23 грудня 1990 року, була єдиною ефективною формою мобiлiзацiї народу та його організації на здобуття національної держави.
Мені невідомо, яка сила стояла за провокацією проти конституційної конференції. Але підозрюю, що без керівництва Верховної Ради УРСР або лідерів Народної Ради не обійшлося. Справа в тому, що Верховна Рада змушена була конкурувати з УМА за вплив на населення. Тож як тільки УМА прийняла рішення про розробку проекту конституції, такою ж справою, але вже за завданням Верховної Ради, зайнявся й академічний правничий інститут.
Тодішні розробники владного проекту конституції обіцяли оприлюднити свій твір до кінця грудня 1990 року. Але після провалу конференції, яку скликала УМА, припинилися розмови й про проект, який обіцяла оприлюднити Верховна Рада. Може, академіки не встигали з взятими на себе підвищеними зобов'язаннями, може, якась нечиста сила втрутилась, але атака на конституційну ідею була для лідерів УМА цілковитою несподіванкою як щодо напряму атаки, так і щодо задіяних в ній осіб.
Змінити склад Конституційної Комісії могла найближча сесія УМА. Але на сесії, що пройшла 22-23 грудня 1990 року, лейтмотивом виступів авторитетних осіб — знову ж таки Барладяну й Мусiєнка — стало звинувачення альтернативникiв у зраді революційної ідеї.
Про яку конкретно ідею йдеться, i якi дії альтернативникiв зрадили її, промовці не говорили. Промовчали вони й про те, чим проект конституції шкодить революційній ідеї — та й не могли вони цього говорити, бо самого проекту не існувало. Концепція конституції не була навіть обговорена. Атака була на задум. І це дає підстави для вищенаведених підозр — правничий інститут, що мав розробляти владний проект конституції, ще не мав концепції. Фальшивість антиконституційної риторики і в тому, що її носії фактично заперечили використання проекту конституції, бодай, як агітаційного матеріалу.
Провал науково-практичної конференції став третім ударом по діяльності УМА. Другий удар був нанесений 7 листопада арештом групи активних діячів УМА. Серед арештованих були два високо поставлені функціонери УМА: Микола Головач — Голова Київського громадянського комітету і водночас член Координаційної Ради громадян України та Михайло Ратушний — член Національної Ради і водночас координатор страйкового руху.
Цю акцію, яку провела мiлiцiя, засоби масової інформації подали як арешт народного депутата Степана Хмари. Справді, Хмара був арештований разом з функціонерами УМА, але матеріали журналістів, мабуть, були цензуровані, бо ЗМІ хоч і згадали про арештованих з Хмарою осіб, але вони промовчали про їхню ключову роль в діяльності УМА.
Після їхнього арешту Виконком УМА остаточно вийшов з під контролю Національної Ради. І це є доказом того, що влада брала безпосередню участь в нейтралізації Альтернативи.
А раніше з під контролю Національної Ради був виведений Інформцентр УМА. Таємно від Голови Національної Ради Інформцентр був переміщений в інше місце, адресу якого Виконком приховував протягом місяця. Лише силовий аргумент допоміг знайти таємну адресу. Однак за місяць, протягом якого Національна Рада не мала доступу до Інформцентру, в діаспору було передано багато інформації. Серед тієї інформації було чимало фальшивок, зокрема, таких, що нібито підписані Головою Національної Ради.
Національній Раді вдалося знайти Інформцентр УМА в приміщенні комерційної фірми, що відома під абревіатурою ЮТАР. Фірму заснувала особа, що була близькою до номенклатурних кіл КПУ, і сама перебувала під їхнім контролем.
ЮТАР не тільки переховувала Інформцентр від Національної Ради УМА, — вона й фінансувала його протягом місяця. Як витікало з претензії цієї фірми, вона оплатила телефонічний зв’язок з вашингтонським бюро УЦІС тривалістю 60 годин. Про зміст зв’язку Національна Рада довідалась лише частково. Але й того було досить, аби прийти до висновку, що блокування Інформцентру було спеціальною акцією влади проти УМА.
Головним недоліком організації УМА був брак надійних кадрів. Причина була об’єктивна — ні УНП, ні УНДП, як засновниці, не мали підготовлених кадрів. Було розуміння, що кадрова довільність (а іншого виходу партії — засновниці не бачили) спричинить інфільтрацію в УМА агентів спецслужб. Однак нагальна необхідність розгортання альтернативного руху змушувала ризикувати.
Засновники УМА могли зайняти іншу позицію: утримуватись від активних дій, поки будуть підібрані кадри. Однак досвід боротьби показував, що невизначені в часі очікування ведуть до деградації громадського руху. Для альтернативникiв це означало втрату позицій і темпів.
Брак компетентних в кадровій справі людей та практична неможливість надійної перевірки кандидатів в умовах цейтноту спричинили пасивність керівництва УНП в кадровій підготовці до скликання УМА.
Підготовку до Асамблеї взяли на себе два iнiцiатори: Анатолій Лупинiс i Павло Скочок. Згодом до них долучився Сергій Бабич, але невдовзі Лупинiс домігся його відставки. Натомість Лупинiс залучив мало відому на той час групу СНУМн. Павло Скочок в підготовці Асамблеї був підрядною фігурою, і в організаційних питаннях покладався на авторитет Лупинiса.
До дня відкриття першої сесії Асамблеї я не мав наміру входити до її керівних органів. В той час я видавав журнал «Український час» i був Головою УНП, тож вважав, що справ для мене вистачає. Сама УНП вже брала участь в розгортанні руху за національну армію: її члени входили до Комітету за утворення Збройних Сил України. Жінки — члени УНП брали учать в розгортанні материнського руху, тож Рада УНП вважала за доцільне утриматися від висування й інших членів своєї партії до керівних органів УМА.
Через пасивність в кадровій політиці з боку керівництва УНП й УНДП, вже на першій сесії УМА до складу Національної Ради й Виконкому були обрані люди, які згодом забезпечили переворот в УМА в грудні 1990 року. Вони саботували рішення Національної Ради щодо ревізії фінансового стану та перевірки звіту мандатної комісії другої сесії УМА. Вони були присутні 7 листопада 1990 року під час арешту цілої групи функціонерів УМА, і з відеоматеріалів помітна їхня «нелогічна» поведінка під час арешту. А вже на третю сесію УМА вони провели велику групу осіб за сфальсифікованими мандатами. На третій сесії вони виступили спільно з тими, хто зірвав розробку конституції — з Барладяну й Мусiєнком — і разом з ними здійснили переворот в УМА.
Після другої сесії УМА блокування Інформцентру від Голови Національної Ради супроводжувалось деструктивною діяльністю членів Ради, яких рекомендувала до Ради група СНУМн. Тож протягом трьох місяців Національна Рада не змогла прийняти жодного режимного рішення по підношенню до Виконкому та його підрозділів. Розблокування Інформцентру та доступ до звіту мандатної комісії другої сесії вдалися лише завдяки силовим зусиллям Голови Національної Ради.
Розлад в Національній Раді сприяв деструктивній діяльності у Виконкомі. Хоч за тиждень до третьої сесії мені вдалось домогтися звіту мандатної комісії минулої сесії і встановити масштаб фальсифікації мандатів та виявити інфільтрованих осіб в структури УМА, в тому числі й до Національної Ради, запобігти новим фальсифікаціям вже не було часу. Рішення про дату скликання третьої сесії було прийняте, а організації — учасниці УМА вже обрали делегатів. Інформаційний Центр хоч і був розблокований, все ж взяти його під свій контроль не вдалося.
Наслідком активності деструктивної групи стало те, що майже половина делегатів третьої сесії не були делеговані учасницями УМА. Офіційно вони не були навіть делегатами від УНС (колишня СНУМн), хоч саме члени Виконкому від цієї структури, разом з Головою Виконкому сфабрикували мандати.
Заявляти претензії спецслужбам щодо проникнення в громадські структури було б наївно, адже існування і діяльність УМА не мали обґрунтування в радянському праві. УМА спиралась на право УНР та на міжнародне право. Це ускладнювало репресивні можливості влади, але не впливало на інстинкт панування метрополії.
Iнiцiатори УМА передбачали протидію їм з боку спецслужб. Та іншого й чекати годі було. Але необхідно було діяти. Діяти в умовах проникнення спецслужб і провокацій, а то й терору з їхнього боку — іншого не дано. Гасло «Боротьба або смерть» в тi часи відображало реальний порубіжний стан суспільства.
Третя сесія УМА 22-23 грудня 1990 року проходила бурхливо. Альтернативники ще напередодні сесії усвідомили, що вони програли. Однак вони намагались порятувати ситуацію. Коли ж стало очевидним, що заколотники перемогли, делегації від десяти організацій покинули сесію.
Покинула сесію й УНП — партія , що дала ідеологію Альтернативи і стала однією з засновниць УМА. Яке ж було здивування членів цієї партії і її прихильників, коли наступного після сесії дня вони довідалися, що в залі була ще одна «делегація від УНП».
Само собою зрозуміло, що партія відрядила на сесію одну делегацію. Втім, диво з віртуальною УНП було не вперше. Менш як за рік — з травня 1990 по березень 1991 року — було iнсценовано шість УНП. Це допомогло КГБ розвалити партію, бо дезорієнтувало не тільки суспільство, а й самих членів партії.
Погрозу розвалу партії Голові УНП «неофіційно» висловив уповноважений офіцер КГБ на початку травня 1990 року. Ця погроза була висловлена у відповідь на відмову УНП від співпраці з владою. Запропонована співпраця мала режимний зміст. Якби УНП погодилась, то вона мусила б взяти на себе протидію націоналістам, щоб ті «не доходили до екстремізму».
Під екстремізмом тоді розумілись вимоги державної незалежності України. Але незалежно від тлумачення екстремізму, УНП в принципі не могла погоджуватись на будь-яку співпрацю з колоніальною владою. Така позиція партії витікала з заявленої нею безкомпромісності в боротьбі за національну державу.
Коли Голова УНП відповів офіцерові, що домовленості між його партією та КГБ не можливі, «неофіційне» застереження перейшло у погрози. «Ми нанесемо по вашій партії удар — не сильний, але настільки влучний, що ваша партія вже не підніметься», — на цій погрозі «неофіційне» застереження закінчилось.
Зрештою так і сталось. Поява паралельної УНП на сесії УМА підтвердила твердість і послідовність КГБ в реалізації своїх погроз. А разом з тим третя сесія УМА стала кінцем громадянської Альтернативи.
Офіційною датою припинення реєстрації громадян УНР можна вважати 23 грудня 1990 року, хоч після третьої сесії ще якийсь час тривала інерція громадянського самовизначення. Стратегія ж боротьби і мета УМА були змінені.
З того дня УМА перестала бути національним органом самоврядування громадян України. Вона стала поступово перетворюватись на закриту структуру напiворденського типу з абревіатурою УНА (Українська Національна Асамблея). І як наслідок, втратила масштабність діяльності. Відмова від правових механізмів революції і надання абсолютної переваги волюнтаристським звузили до критичної межі арсенал засобів та мобiлiзацiйних можливостей.
Після припинення реєстрації громадян України визначальною ідеєю в громадських рухах знову стало удосконалення влади УРСР. Можливо, що час діяльності громадянської Альтернативи був занадто короткий для того, щоб iнтелiгенцiя змогла вийти з-під облуди радянської пропаганди щодо статусу УРСР. У всякому разі в референдумі 17 березня 1991 року вона взяла активну участь, а тим самим посприяла легітимації СРСР в поневолених націях.
Щоправда, це не врятувало імперію, але при проголошенні незалежності в серпні 1991 року результати березневого референдуму унеможливили декларування новопосталої держави як правонаступниці УНР — тобто як держави українського народу.
Це є фатальний наслідок поразки Альтернативи. Але вона досягла й стратегічного успіху — громадяни УНР масовою реєстрацією зробили розвал імперії невідворотнім.
Джерела ред.
- ↑ А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України. - Київ. - 1990. - С. 31.
- ↑ [1]
- ↑ «Ми всі працюємо на суверенітет»// Радянська Україна. 14.07.91
- ↑ [2]
- ↑ [3]
- ↑ . А. Г. Слісаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України. — Київ. — 1990. — С. 27.
- ↑ В. Трембiцький. Документація Українського державного самовизначення //Альманах Українського Народного Союзу на рік 1979, річник 69. С. 58-59, 63).
- ↑ Григорій Приходько. Політична Україна: вибір шляху //Золоті ворота. 1990. - N 5. — С.5.
- ↑ А. Г. Слісаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України. — Київ. — 1990. — С. 34.
- ↑ [4]
- ↑ [5]
- ↑ Григорій Приходько. Реконструктивна концепція перехідного періоду //Український час. Львів. —1993. —N (1)11. — С. 47-54.
- ↑ Григорій Мусієнко. УНА-УНСО: два кольори мої — трикольори //Вечірній Київ. 06. 12. 95.