Твори
Том перший 

Микола Хвильовий
Елегія
• Інші версії цієї роботи див. Елегія Харків: ДВУ, 1927
 
ЕЛЕГІЯ

„Минають дні, минають ночі…“

У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар:

 — нагнав вітер із далеких Альпійських гір, через Карпатські верхів'я, через Дунай.

Прийшло різдво.

Зідхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної землі.

Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня.

 І була мряка.

І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям:

 — Може купите газету?

Иноді мимохідці купували газету, иноді заклопотано проходили, иноді зупинялись і дивились на старого газетяра.

А прийшов він в-осени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…

…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою.

І він подумав тоді: про радість.

І урочисто залунало по кварталах:

 — Радість!

І тоді було, як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім'я якій — життя.

Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму…

— Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого мятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима.

„…Що це?“ — подумав з тоскою старий газетяр.

 І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ.

 … Але це була ілюзія:

 — натовп тихих міських кварталів стояв у суворій мовчанці.
 …Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий.

 І ще не любили:

 — зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись.

 І був ще з ним, із старим газетярем, древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт…

 — пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Иноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси.

… Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаражу єдиний на всю округу виконкомський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак.

Тоді біля редакції — теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами — грубим шрифтом — суєтились газетярі.

 Кожний знав:

 — треба скоріш!

 Треба схопити стос паперу з промовами, статтями про всесвітній пожар:

 „Мы на горе всем буржуям
 мировой пожар раздуем:

мировой пожар в крови…
господи, благослови!“

 — треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб —

 жити один день.

І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як „колокольчик“, пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!

І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.

На бульварі проходив день.

Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечері старий газетяр тупо дивився на мимохідців.

 … А бульваром проходило багато:

 — одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.

 Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя…

 Иноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.

Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води…

Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл — на хвіст. (Мовчиш? — Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл — на хвіст.

 …Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?

 …бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу.

І відступають —
 місяці,
 роки,
 тисячоліття.
в глуху невідому безвість минулого.

Тихий степовий городок знав і сум, і великдень цієї боротьби.

 …Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, —

 — вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.

 …Так починається день.

 …А зима зовсім згнила, і шкульгає різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня.

Старий газетяр теж шукав сузір'я Оріону; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова.

 Так

 ріс

 час:

 — у грандіозній боротьбі падали переможені дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали:

 — Що це? Тоска чи радість?

 … Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами.

 Так

 ріс

 час!

 … О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу… О, я знаю: і моє кволе старе тіло прокинеться колись і спитає:

 — Невже кінець?

 Але не прокинеться світанок.

 О, я знаю!..

 … Иноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугури по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес.

 Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділявся на сотні — полковий городок степового краю.

 Шуміли на каланчі, над ратушею. Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні.

 … Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв,

 як лелека, підбитий бурею дуб.

 Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли в далину, за гору переможених днів.

 … Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо в чвирі, за дубом причаїлась тиша. І промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр:

 — десь тліє торішній гній.

 Підводився.

 За старим газетярем підводились і кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота.

 Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить невідомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.

 … Огонь стояв на шпилі ратуші,

 і був надто червоний.

 … А иноді бачили:

 — брів старий газетяр по дорозі на цвинтар.

 І думав старий газетяр:

 — Цвинтар?

 Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу.

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

 Старий газетяр прийшов у городок в-осени.

 … І згнила зима.

 З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій.

 І вже на бульварі снили акації.

 І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Пацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої нікому непотрібної будки; за ним — древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з иншими церквами.

 …А з південного бігуна, з Австралії, грізними колонами ще насувались молоді дні, і відступали — місяці, роки, тисячоліття в глуху безвість минулого.

 Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!.. (О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!).

 … А потім розлилась ріка. По вулицях тихого степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги на кучугури, до дуба.

 Старий газетяр зажурився.

 І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечерові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили.

 І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.

 … А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири.

 Скоро над рікою повис міст.

 … Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції — пішов на північно-західні межі.

Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр:

 — десь тліє торішній гній. І падали сили.

 Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.

 І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом. І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зідхнув і вмер.

 Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

… Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід.

… Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони.