„Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить — не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусів тріснуть,
До крихітки все зіжрав.
„А як часом грубшу штуку
Нам вдалось спіймати в руку,
То Неситий як ревне,
Вже Вовчиця тут з синами!
М'ясо мало не з кістками
Хавкнуть — хвиля не мине.
„Аджеж згадую, як нині;
Ув одної господині
Ніччю виліз я на під[15],
Висів тамки у димарні
Солонини полоть гарний,
Ну, його й дістати слід.
„Кажу: „Вовче, дери стріху,
Я ж цей полоть нам на втіху
Живо з вішалки здійму.“
І поліз я на бантину,
Довго мучивсь, поки скинув
Полоть просто в рот йому.
„Вовк м'ясиво хап — і драла!
Та мене ще хіть[16] зібрала
На вечерю Курку взять.
А у тої господині
На близесенькій бантині
Спав Курей довгенький ряд.
„Підіпхавшися по платві[17],
По бантині, мов по дратві,
До курей я вже підліз.
Серце б'ється… Тихо… Темно…
От в такі то хвилі, певно,
Найлюбіш жартує біс.
„Вийшла ж і мені ярмурка[18]!
Я гадав, що з краю Курка,
А то крепкий був Індик.
Я на Курки шийку мірив,
Індика в крило і вцілив, —
А Індик як здійме крик!
„Я зубами хап за тепле,
А Індик крилом як стрепле!
Даром, що старий я Лис, —
Світ мені заморочився,
Я схитнувся, поточився,
З Індиком гегеп униз!
„Ну, та й мав я тут пригоду!
Полетів та не до поду,
А на тік[19] у сіни впав.
Гепнув так з цілого маху,
Думав: кожну костомаху
Мов у ступі зопихав.
Не кінець тут моїй лазні!
В сінях був я мов у казні,[20]
Вийти не було куди.
От запхався я в куточок:
І стулився у клубочок:
„Тихо! Лихо пережди!“
„Та даремну мав надію!
Чую голос: „Гей, Андрію!
А поглянь лиш до сіней!
На поді там щось кричало,
І у сіни щось упало!
Ну, Андрію, встань же, гей!“
„Чути: наймит щось воркоче,
Встав, щось шкряба і стукоче, —
Світло він світив мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
„Що за дідько гримнув тут?“
Глип[21]! Індик по сінях ходить.
„От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав?“
Втім в куток зирнув нечайно…
„Ай! Хазяйко! Уставай но!
Гість до нас тут завітав!“
„Що за гість?“ „Та Лис Микита!“
„Бий, Андрію!“ „Чим же бити?
Встаньте швидше з подушок!
То обоє ми без труду
Цю поганую приблуду
Живо зловимо в мішок“.
„Поки там вона збираєсь,
Наймит зблизька призираєсь
Знай до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую,
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем?
„Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері в ко̀мнату вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вскочив та й з порога
Просто скачу до вікна.
„Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкурі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю,
Та й садком, відтак[22] по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.
„Довго бігав без уговку,
Поки врешті в нетру к Вовку,
Ледве дишучи, добіг.
„Ой, Вовцюню! Я аж гину!
Дай же м'яса одробину[23],
Що для мене ти зберіг!“
„О, зберіг! — смієсь Неситий, —
Тим ти, певно, будеш ситий.
На, і знай дар щедрий мій!“
„І зміркуйте підлу штуку!
Дав мені дубову клюку[24]:
Полті вішають на ній.
„Отаке сказати мушу:
Тільки гріх я брав на душу,
Що із ним до спілки крав,
А за гріш не мав пожитку,
І без власного прожитку
Був би з голоду пропав.
„Але я не дбав ні троха!
Славний скарб царя Гороха
Я у своїх мав руках!
Скарб безмірно так багатий,
Що ледве би міг забрати
На сім возів у мішках.“
Лев про скарб такий почувши,
Насторожив пильно уші.
„Лисе, що це ти верзеш?
Про який це скарб гадаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш?“
Лис сказав на те: — „Авжеж!
„Царю, — каже, — пане милий,
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу!
І чого ніяким світом
Не сказав би жінці й дітям,
Це тобі я розкажу.
„Знай же, царю, скарб той грубий
Статься мав твоєї згуби
І нещастя джерелом.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Стався б страшний перелом!“
Лев неначе ужалений
Скочив, рикнув, мов шалений:
„Що, що, що це ти сказав?
Що це за смалені дуби[25]?
Перелом? Нещастя? Згуби?
Все розказуй, щоб я знав!“
Каже Лис: „Я царську волю
Рад сповнити, тільки молю,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй княгині
Важну річ відкрию нині
І Гороха скарб віддам“.
„Гей, здійміть із нього пута,
І ведіть його ось тута!“
Крикнув гучно лев катам.
Ті нерадо розв'язали
З пут Микиту й розважали,
Що̀ то він набреше там!
А Микита, волю вчувши,
Свобідніше відідхнувши,
„Слава Богу!“ — прошептав. —
„Ну, коли не рад здихати,
Нагострись гаразд брехати!“
З тим перед царем він став.
„Ну, — цар каже — сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Але з правди не змили[26]!
Бо як збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висіть на гіллі!“
|