Твори (Винниченко, 1929)/3/Записна книжка

Твори
Том III. Оповідання 

В. Винниченко
Записна книжка
• Інші версії цієї роботи див. Записна книжка Харків: «Рух», 1929
 

ЗАПИСНА КНИЖКА

 

Записна книжка
 

 

Тікати було вже нікуди: поперед нас слалось рівне й безкрає поле, а позаду з села гналась ціла юрба люду. Попереду всіх біг стражник і кричав:

— Ге-ей! Ану, гей там! Підожди!

І вимахував над головою в себе рукою так, ніби поганяв волів.

— Зупиняємось? — безнадійно спитав мене Антип.

— Зупиняємось.

Ми зупинились. Антип вирвав стеблину жита і, покусюючи її, дивився до села на погоню. І погляд йому був понурий та блискучий, як промінь сонця з-під чорної навислої хмари.

— «В калоші?» — посміхнувсь я до нього.

Власне кажучи, смішного в нашому становищі було мало. Найменше, що з нами могло статись, це те, що нас поб'ють, зв'яжуть і поволочать в повітову тюрму.

Антип теж похмуро посміхнувся.

— Бач, я казав, що треба з вечора виходити із села.

— Де твої проклямації? — живо перебив він, — ховай у жито! Швидше! Сядем обидва, ніби стомились…

Ми помалу сіли під житом. Я витяг з-за пазухи пак проклямацій, які зостались у нас ще на одно село, і, не одвертаючись од жита, вирив руками ямку, поклав туди пак і засипав землею. Наверх натрусив трави.

— Так… — скоса озирнувши мою роботу, промовив Антип.

Погоня наближалась.

Поранкове сонце стояло над церквою й ще не встигло випарити всю росу й вона, як сльози дитини, що тількищо плакала, невинно і зворушливо блищала в траві. Прощай, росо!

Потім я підвів голову. Погоня вже недалечко була, але бігла тихше. То підійдуть, то знову побіжать. Стражник одною рукою придержує шаблю, а другою широко махає то взад то вперед, немов одбивається від когось позаду. Іноді озиравсь і щось казав дядькові, який біг зараз же за ним. Трохи оддалік бігли ще люди, а коло них купа дітвори.

Антип похмуро кусав стеблину й чудно бігав очима навкруги, немов шукав чогось.

А я нічого вже не шукав. Чого там дурно тратити сили, пускайсь на дно та й усе.

Ось зовсім близько. У стражника руденька борідка, очі напружено, гостро втоплені в нас. На грудях у такт підстрибує шнурок від револьвера. Лице червоне, задихане.

Раптом Антип стріпнувся, повернувся до мене і швидко зашепотів:

— Слухай: я хочу спробувати одну штуку. Старайсь робити, як я. Чуєш? Я хочу…

Але докінчити не встиг. Перед нами вже стояв стражник і, трудно дихаючи, розглядав нас. З-за плеча його виглядало злякано-зацікавлене лице дядька.

— Ну, вставайте! Ходім! — суворо хитнув головою стражник.

Я не рушився, ждучи, що робитиме Антип.

Цей помалу підвівся, став на свої довгі, тонкі ноги й почав мовчки розглядати стражника. Пильно, серйозно, з виразом поважности. На лиці ніякого замішання, хвилювання. Нарешті, зупинившись на лиці злегка здивованого поліціянта, спитав:

— Ти — чин сельской полиции, голубчик? Не правда ли?

«Чін сельской полиции» ще більш похмурився.

— Ну, то що? Ну, ти, вставай!

Я теж устав.

— Куда же ты зовеш нас идти? І зачем остановил нас? — спокійно, з цікавістю запитав Антип.

— Зараз побачите! Ну, марш! Данило, ставайте збоку. Та глядіть, як що, так ломакою прямо по голові…

У Данила в руках справді була паличка, яку по справедливості інакше й не можна було назвати. Він став коло мене і, косо позираючи, наготовив свою зброю. Почувалось, що людина на своїм віку не бувала часто в такім становищі. Взагалі Данило нічого абсолютно страшного з себе не уявляв. Мав собі великий ніс, але він був задертий догори, ніби весь час зазирав до своїх товаришів, кругленьких карих оченят. Борода скудовчена, губи злегка одвислі. Вчувалось, що людина ця, коли її про щось запитати, наперед трохи подумає, потім спитає: «Як кажете?», а тоді вже одповість вам щось таке, про що ви сами давно знаєте. Але ломаку держав серйозно й уважно.

— Ну, рушай! — шарпнув стражник за рукав Антипа.

Антип зробив строге лице.

— Позволь, милый человек, так нельзя… Как чин полиции, ты должен объяснить людям, почему останавливаешь их. Это во первых. Далее: исполняя ответственную обязанность охранения порядка и тишины, и при том, будучи е… е… конфиденциально приставлен к исполнению существующих законов Российской Империи, ты должен не нарушать оные, а наоборот, поощрять и подавать пример. Понял?

І Антип навіть витягнув перед своїм довгим блідим носом палець і хитнув повчаюче головою.

Лице Данила стало виявляти наплив, очевидно, несподіваних переживань. Очі йому поширились і забігали то на нас, то на стражника. Губи ще більш одвисли.

Але я був також здивований: при наших мужицьких штанях, свитках, чоботях і т. і. російська мова якраз було те, що могло нас цілком затокмачить у «калошу».

На стражника це, дійсно, зробило відповідне вражіння. Він озирнув нас, потім хитнув до Антипа головою й коротко сказав:

— Покажи пашпорт!

Я понуро стис губи й одвернувся. З цього йому й треба було почати.

— Паспорт? Вот это — правильный твой вопрос, — похвалив Антип. — Да… так именно следовало и начать. Но без грубостей, вежливо, строго. Да… Но тебе мы все таки не покажем… Тебе нельзя. Исправнику, становому еще можна, но нижние чины не могут смотреть…

Тим часом надбігла друга частина погоні: дядьки й дітвора. Дітвора зараз же поховалась за ноги дядьків і визирала з-за них, як із-за дерев.

Дядьки шепотілись і поглядали на нас. Всі сопли від швидкої ходи.

— Ну, када так, так марш! Нічого тут! — хитнув рішуче стражник головою. — Рушайте, Данило!

— Подожди, не торопись… — поважно простягнув руку до Данила Антип і повернувся до стражника: — еще раз спрашиваю: по какому поводу ты позволяешь себе останавливать прохожих на дороге?

— Семенюк! — раптом підняв голову стражник до дядьків. — Ето вони?

Серед голів одна посміхнулась, хитнулась і промовила:

— Вони самі… Отой, нижчий, кидав до мене, а вищий у церкву…

— Что «кидав?» — здивовано спитав Антип.

Я теж непорозуміло дивився навкруги.

— Уже забули? — добродушно посміхнулась голова Семенюка. — Бамажечки… З красними печатями… Прокламації…

Всі гостро дивились на нас.

Але якби ці дядьки разом із стражником раптом перевернулись в Китайську депутацію, що нас закликала б на царство до них — на лиці Антипа не виявилось би більшого здивовання, ніж тепер. Ні страху, ні ніяковости, а тільки здивовання. Видно, що чоловік усього сподівався, але проклямацій…

Він глянув на мене, на стражника, на дядьків. Я теж глянув на нього, на стражника, на дядьків.

— Как ты сказал, мужичок? — нарешті вимовив Антип до Семенюкової голови.

— А так, як чув…

— Прокламации??

— Атож…

Антип глянув на мене, я на нього.

— Вы что-нибудь понимаете, Ксенофонт Сократович?

Чого йому спало на думку так історично прозвати мене, я не мав часу ні думати, ні дивуватись, але стиснув плечима і промовив:

— Ничего не понимаю… Диоген Эмпедоклович!

— Странно… Очень странно… Так, значит, в вашей деревне эту ночь были разбросаны прокламации?

Стражник пильно дивився на нього. Але Антипові ніколи було займатись переглядуванням з якимось нам стражником.

— Отвечай же, когда тебя спрашивают? — нетерпляче й строго крикнув він.

— Та ти што кричиш? Диви, сволоч. Лазить тут, приставляє всякі манєри та ще й… Ступай січас! Данило, тягніть того!

Данило несміло взяв мене за руку. Я строго глянув на нього й він пустив її.

Стражник чогось почував себе страшенно розсердженим, навіть ображеним. Але Антип мовчки строго дивився на нього й не рушавсь. Потім помалу повернувся до здивованих голів дядьків і, найшовши гостреньке, добродушно-іронічне лице Семенюка, уважно і строго спитав:

— И ты, значит, утверждаешь, что мы разбрасывали прокламации?

— Атож… Утверждаю… — насмішкувато хитнув Семенюк головою.

— Своими глазами видел?

— Своїми. Не позиченими.

Говорив він упевнено, але на нас чекаюче-пильно дивилось декілька пар серйозних очей.

— Хорошо. Твоя фамилия Семенюк? Ксенофонт Сократович, — поважно і строго повернувся до мене Антип, — запомните: вот этот крестьянин с пепельной бородкой и… — він знов пильно озирнув Семенюка, — и серыми глазами называется Семенюком.

— Ну, то що буде? — посміхнувся Семенюк, але по лиці йому пробігло щось тривожне. Він глянув на стражника, на Данила, на нас.

— То будет, — різко і строго повернувся до нього Антип, — что бывает тем, кто дает фальшивые показания. Ты этим отвлекаешь начальство от настоящих преступников. Ты — укрываешь их! Понял? Ну, идем в деревню.

Більше об'яснятись він не хотів. Справа виявлялась настільки серйозною, що він мусів поспішати в село.

Він пішов. Потім несподівано повернувся до стражника і сказав:

— Ты хоть и груб, но службу свою исполняешь хорошо. Молодчина… Ксенофонт Сократович, у вас есть папиросы?

Я вийняв цигарки, ми зупинились і закурили.

Погоня наша переглядалась. Стражник пильно й похмуро позирав на нас. Похвалу Антипову він вислухав мовчки, не посміхаючись, тільки скоса подивляючись то на мене, то на Антипа.

Власне кажучи, я стільки ж розумів тепер Антипа, як і вся погоня. Хіба що одні хлопчики ні в чому не сумнівались і твердо були переконані, що спіймано щось страшне. Тому радісно бігли поперед нас, підтягували нашвидку штанці і кричали:

— Піймали! Піймали!

Йшли всі мовчки. Часом Антип повертав до мене своє виточене, суховате лице з блідим носом і говорив щонебудь заплутане, де часто попадалось ім'я губернатора або поліцмейстера. Говорив заклопотано, щось міркуючи про них, турбуючись, що не зможе сповістить їх про щось.

Сторожа наша прислухалась до наших слів і Семенюк шептався з дядьками, йдучи позаду.

Степ хвилями біг до краю неба й тихо шелестів зелено-сивим колосом. Часом поважно й ліниво, ледве ріжучи повітря, пропливав над нами ворон і зникав у блідо-синій далині. На нас не звертав ніякої уваги — мало чого люди між собою не виробляють, у нього своя мета. Я довго проводжав його очима.

В селі нас ждали. Біля воріт, на порогах хат, на перелазах стирчали людські голови і, не зводячи очей, повертались за нами. Часом перегукувались з погонею й робили деякі уваги, які торкались більше деталів нашого арешту, ніж провини.

Так, наприклад, один дядько з вилами в руках пильно обдивився нас, потім заклопотано звернувся до Данила і спитав:

— А сіль є?

Данило й я подивились на нього. У Данила очі стали кругліші.

— Яка сіль?

— А на хвіст сипать…

Стражникові не подобались його питання.

— Одойді вон! — сердито крикнув.

Дядько зупинився, пропустив нас, підморгнув заднім на стражника й не пішов далі.

Мені він подобався. Подобалось, як він поглядав на нас. Правду кажучи, такі погляди попадались частенько. Але стражник чогось почав хвилюватись, якось підрівнявсь і, коли Антип зупинився, щоб поправити щось коло чобота, сердито, роздратовано закричав:

— Ну, скарєй там!.. Довольно манєри приставлять!..

Антип підвівся, мовчки, здивовано подивився йому в лице, потім тихо й повчаюче промовив:

— Это чин полиции так позволяет себе? Нельзя. Нельзя так.

— Ну, базікай там! Іди говорю! — чогось надзвичайно злісно крикнув стражник. — Тоже в разговори ще… От я тобі покажу разговори…

І додав таку лайку, від якої Антип моментально зупинився, подивився на стражника, потім повернувся до мене й коротко спитав:

— Слыхали?

— Слыхал… — буркнув я.

Антип більше нічого не сказав. Рішуче і строго попрямував далі. Лице виявляло непохитність.

Але я йшов, похиливши голову. Мене брала досада; ішов би вже мовчки, ні, треба ще на сміх себе виставляти.

У волості нас теж уже ждали: з вікон виставлялись голови, а коло дверей ґанку товпилась ціла юрба люду. Всі вони, розступившись, дивилися прямо нам у лице й дехто хмуро мовчав, дехто посміхався, більшість же голосно і з страхом цікавилась пійманими «жуліками».

Ввели в «присутствіє». Там уже теж був народ.

— Ну єсть! Споймали! — хмуро проговорив стражник. — Давайте, старосто, понятих, нада січас їх до справника.

Коло столу стояв невеличкий дядько з кострубатою головою й рідко розставленими очима. Плохенький піджачок, ситцева сорочка під жилеткою, вигляд заклопотаности, забитости. Так і уявляється, що прийде цей дядько додому, а дома лазить голодна, писклива дітвора, чіпляється за чоботи, канючить, жінка лається, а коло порога стоїть уже соцький і кличе «до начальства». Через що його вибрано на старосту — невідомо.

— Так оце ті?.. Ага… — бігаючим поглядом озирнув нас цей староста. — Ну, так що ж?.. Як понятих, то й понятих… Ану, хто за понятих? — задер він голову до юрби.

Але тут умішався Антип. Він ступив трохи вперед і ввічливо, але спокійно й навіть строго звернувся до старости:

— Подожди немного… Значит, ты староста?

Староста здивовано глянув на нього.

— Ну, я… То що?

— Хорошо. Пока ничего. Значит, это ты отдал приказание задержать нас на дороге?

Тон був такий, що мимоволі староста одповів:

— Ну, хоч би й я, так що?

— Ничего. Продолжайте свое дело.

І Антип спокійно замовк.

Староста непорозуміло дивився на нас.

— Так що ж буде з того, що я? Ну, я, так що?

— Ничего, ничего… — заспокоююче промовив Антип і чудно посміхнувся… — Выбирайте понятых и отсылайте нас к исправнику… Мне только нужно было удостовериться, кто в этом виноват, ты или стражник. Продолжайте.

І звернувшись до мене, прошепотів:

— Не стій же таким опудалом. Підгравай. Діло йде.

При цьому вираз лиця йому був солідний, спокійний, ніби він ділився зо мною якимсь важним служебним спостереженням.

Я хитнув головою.

Староста і стражник теж щось шепотіли між собою.

— Виноват! — раптом знову звернувсь Антип до них. Вони обоє зараз же озирнулись до нього. Юрба тихо шушукалась.

— Виноват. Я хочу вас спросить: можете ли вы нам дать точное і ясное представление нашей вины, за которую вы нас арестовали?

Староста не зрозумів.

— Що кажете?

— Я говорю, можете ли вы сказать, за что нас арестовали? Если хотите — отвечайте, не хотите — не нужно. Но предупреждаю, вам же хуже будет, если не ответите. По закону вы обязаны отвечать.

Про те, щоб спробувати оправдуватись або дати їм зрозуміти, що вони помилились, він навіть не згадував.

— Защо арештували? А за те, що бунтуєте народ. Прокламації підкидаєте людям.

— Свидетели есть?

— Та що ви йому базікать там даєте? — раптом зачувся позаду густий обурений голос. — Він їм баки забиває, а вони роти пороззявляли! В мордяку йому, сукиному сину, та й уся розправа!

Ми всі озирнулись. В кутку стояв високий, гарний дядько з чорною пишною бородою й сердито насупленими бровами. Одягнений був добре, очевидячки — сільський багатій.

Антип ніби не розібрав, звідки йшов голос. Прижмуривши очі, він водив ними по юрбі. Нарешті, наглядівши багатія, аж перегнув до нього голову і з спокійною погрозою спитав:

— Это ты, кажется, сказал?

Багатій ще більш розсердився.

— А ти на кого це тикаєш? Халамидро! Я тебе як тикну тут, так аж ногами вкриєшся!

— Та бить їх!.. Чого там! У мордяку! — зачулись за ним сердиті голоси з юрби.

Антип вирівнявсь і, ніби нічого не чуючи, строго, коротко кинув до багатія:

— Как фамилия?

Ніхто, очевидячки, нічого подібного не ждав.

Всі притихли і стали переглядатись, хто з усмішкою, а хто з непокійним непорозумінням.

Але багатій аж почервонів весь.

— Та ти хто такий, що хвамилії спрашуєш?! Твоя як хвамилія.

Антипове лице ще більш стало холодним, невблагано-грізним.

— Не хочешь сказать? Хорошо. Староста, ты за это отвечаешь отдельно. Это ты заметь себе… А теперь…

Він помалу, поважно і з таким виглядом, який ясно говорив, що він не хотів, але примушений це зробити, підняв руку, засунув її за пазуху й урочисто, повагом, вийняв свою… велику записну книжку, в якій вів рахунок своїм видаткам і прибуткам. Так же помалу розгорнув її, витягнув олівець і звернувся до багатія:

— Еще раз спрашиваю: как твоя фамилия?

Як тільки в руках Антипа з'явилась книжка, в «присутствії» раптом стало надзвичайно тихо. Посмішок уже не виднілось. Очі всіх, як головки булавок до маґніту, повернулись і вп'ялись у книжку. Староста то бігав стурбованим поглядом по «присутствії», то знов зупинявся на книжці. Видно, рішуче був збитий з пантелику. Стражник непокійно заворушивсь, обсмикнув свою казенну сіру сорочку і взявся рукою за шаблю, ніби хотів стати «смирно».

А багатій з червоного зробився жовтим і очі його були вже не сердиті, а немов злякані, немов знепокоєні.

Всі стояли, як заґіпнотизовані.

Я зрозумів, що треба кувати залізо, поки гаряче. Враз схопився, озирнувся, підхопив табуретку й підставив Антипові.

— Извольте присесть, Диоген Эмпедоклович. Может быть чернила подать вам?

— Да-а… Чернила бы лучше…

Я з готовністю кинувся до столу, схопив з нього все й одною рукою подав ручку, а в другій став держати чорнило.

Він помалу умокнув ручку й наготовився писати.

— Так не желаешь сказать своей фамилии? — повернувся до багатія. Той ворухнувсь, але я не дав йому нічого сказати. Швидко повернувшись до Данила, що стояв біля мене зо зляканими, витріщеними очима, з ломакою, я зробив строге лице й хутко крикнув:

— Как фамилия этого чорного? Скоро!

— Клим Сидоренко! — машинально випалив Данило, широко дивлячись на мене.

— Климентий Сидоренко, Диоген Эмпедоклович, — угодливо нахиливсь я до Антипа.

— Ага! Отлично… Хорошо… Кли… мен… тий… Си… до… рен… ко… Хорошо. Как называется это селение?

— Как называется это селение? — строго звернувсь я до стражника.

— Мандриковка, — злегка вирівнявся стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.

— Мандриковка, Диоген Эмпедоклович!..

Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері і юрба ріділа.

— Так, хорошо…

Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся і, несміло глянувши на книжку, промовив:

— Ну, хорошо, господа… Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?

Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, не закриваючи книжки, повернувся до старости.

— Кто мы такие, голубчик, мы скажем исправнику. Понял? Исправнику это скажем. Это, кажется, здесь Михаил Андреич исправником?.. — повернувся він до мене. — Ах, нет, Михаил Андреич в другом уезде… Да, мой милый, кто мы такие, ты это скоро узнаешь. Да… Ну-с, мы готовы. Давайте понятых, можно отправляться. Только я просил бы непременно с нами отправить этого господина… как его??.. — він зазирнув до себе в книжку, — этого Сидоренка. И затем того, который утверждает, что мы разбрасывали прокламации. Как его? Мм… Семенюк, кажется! Да-да! Так вот и его тоже. Где он?

Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.

— Где Семенюк?

Семенюк стояв десь аж у дальньому кутку. Всі зараз же розступились, даючи йому дорогу й поглядаючи то на нього, то на нас.

— Подойди-ка сюда, Семенюк! — хитнув головою Антип.

— Семенюк, ступай сюда! — крикнув я.

Семенюк несміло виступив, глянув на старосту, на стражника й пробурмотів:

— Чого ж мені їхать? У мене времня нема…

Антип усміхнувся:

— Ничего, голубчик, у нас тоже не было времени, а ты задержал нас. Вот расскажешь исправнику, как мы бросали прокламации, а тогда уж увидишь, будет ли у тебя время… Ну, староста, давай понятых, нужно отправляться, нам некогда. А вы, господа, — звернувся він до юрби, — будете свидетелями, когда нужно будет. Слышите?

— Так тошно… — почулося з різних боків.

У цей час багатій потихеньку попід стіною пробирався до дверей. Я помітив.

— А ты куда? Сидоренко! — закричав я, — куда уходишь?

Антип строго озирнувся:

— Сидоренко! Имей в виду, что еще хуже будет, если уйдешь.

Сидоренко хмуро зупинивсь.

— Я роботу вдома покинув… — сердито буркнув. — Мені нема чого до справника. Моя хата з краю.

— Ничего, ничего… Староста! Понятых!

Староста шепотівся з стражником, видно — радились. Зразу ж покинув і повернувся до нас.

— Що кажете?

— Понятых давай. Мы готовы.

Староста зам'явся.

— Та бачите, господа, діло, звісно, таке, що… Наше положеніє тоже, як із'яснить… то конешно, одно слово сказать… Сказано, примєрно, що проклямації. Ну, так такий приказ, що таких людей арештовувать, так прямая об'язаность… одно слово сказать… Семенюк! — раптом сердито повернувся він до Семенюка. — Признавайсь, сукин син: цих людей ти бачив? Признавайсь отут, січас мені!

Настала тиша.

Антип пробурмотів:

— Ану, что он скажет, нужно записать…

І наготовив книжку.

Семенюк, очевидно, зібрав усі сили, щоб одповісти, але глянув на книжку й розстерявся. Стурбовано забігав очима навкруги і знов, як соняшник до сонця, повернувся до книжки.

— Ну, говори ж, стєрво.

Семенюк безпомічно глянув на старосту.

— Я бачив… що… Тільки, як темно було, то не розібрав добре… Похожі…

— Умгу! — муркнув Антип і щось черкнув у книжці. Семенюк зразу ж замовк, злякано слідкуючи за його рукою.

— Ну, видно, що три рублі хотів заробить! — безапеляційно й похмуро бовкнув стражник до старости. І стояв з таким виглядом, що, мовляв, сумніву більше нема ніякого.

— Ну, сукин син, підожди ж ти! — хитнув староста головою до Семенюка.

— Какие три рубля? — зацікавлено спитав Антип.

— Та, бачите, такий порядок, що як пійма хто кого з прокламаціями, так тому три рублі. Таке мєропринятіє, одно слово сказать… От он і соблазнився, виходить… А ви сами должно, на станцію путь держали?

— Да, мы хотели на станцию.

— По своїм ділам чи по службі?

— Это все равно. Ну, так скорее, староста, скорее, нам некогда…

Староста знову пригладив волосся, яке від того тільки нахилялось під рукою і потім знову вигиналось, як пружина.

— Ви, господа, не сердіця… Хто ви такі, нам не звісно… Ну, видно, що, одно слово сказать, ошибка тут… Тольки ж ми свою службу спольняємо, ви свою…

Він глянув на стражника. Стражник косо дивився на нього, немов піддержував у тяжкій справі.

— Я так думаю, що нада оставить ето дєло. А що ми вас задержали, так можна вам дать лошадєй до поїзду? Га?

— Гм! — роздумливо, вагаючись, підняв брови Антип. — Я не знаю… как с вами быть…

Потім повернувся до мене й запитав:

— Вы как думаете Ксенофонт Сократович? Оставить или ехать к исправнику?

Всі чекаюче, з хвилюванням дивились на нас.

Я зібрав усі свої сили й серйозно, нерішуче одповів:

— Право, я не знаю, как вам будет угодно, Диоген Эмпедоклович.

— Ну, хорошо! — рішуче махнув рукою Антип і повернувся до них, — хорошо. Давайте лошадей. Пусть на етот раз так і будєт. Но помнітє, господа, нужно бить осторожными. Очень осторожными, господа, нужно быть в таких делах.

І помалу, поважно згорнув книжку й засунув її знов за пазуху.

І як тільки вона зникла, всі зідхнули легше. Оживились, підбадьорились.

Через півгодини коні того самого Сидоренка стояли коло волости, запряжені в новенькій, зелений хургон. Колиска застелена була килимком, а на передку сидів парубок. Біля хургона чекала юрба селян, які поспішно, скинувши шапки, дали нам дорогу.

Прощаючись, я помітив у начальства радісну посмішку — вони були переконані, що все таки дешево викрутилися з халепи.

А ще через якісь дві-три години ми скромненько сиділи у вагоні, а колеса поїзда поспішно весело тікали й вибивали:

«От-так-так! От-так-так»!