Тарас Бульба
М. В. Гоголь
II
Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1937
II

Всі три верхівці їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, що хотів би, щоб усе життя його була молодість. Він думав про те, кого стріне на Січі з старого свого товариства. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похилилась.

У синів його були інші думки. Та треба сказати більше про синів його. Їх віддали о дванадцятім році до київської академії, бо вся значна старшина того часу вважала за доконечне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це затим, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і вже там вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ж таки року втік. Його завернули, висікли тяжко і посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, випоровши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп'яте, коли б батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не присягнувся наперед, що він не побачить Запоріжжя довіку, коли не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім про неї не дбати. Від того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою і незабаром став в один рівень з найкращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям. Оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі нічим не стосувалися до часу, ніколи не прикладалися до життя і не повторювалися в ньому. Ні до чого не могли прикласти вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного. Самі тодішні вчені більше, ніж хто, були невігласи, бо зовсім були далекі від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, все це повинно було спонукати їх до діяльності, зовсім чужої їх шкільній науці. Іноді погане харчування, іноді часті кари голодом, іноді численні потреби, що виникали в свіжому, здоровому, міцному юнакові, все це, з'єднавшись, породжувало в них ту промітність, яка потім розвивалася на Запоріжжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва і примушувала всіх бути обачними. Перекупки, сидячи на базарі, завжди затуляли руками своїми пироги, бублики, насіння гарбузове, як орлиці дітей своїх, коли тільки помічали де прохожого бурсака. Консул[1], що з обов'язку свого мусив наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшенні кишені в своїх шароварах, що загнав би туди всю крамницю гави-перекупки. Ця бурса становила цілком опрічний світ: до кола вищого, яке складалося з польських та руських дворян, їх не допускали. Сам воєвода, Адам Кисіль[2], не вважаючи на свій протекторат над академією, не вводив їх до вищого суспільства і наказував тримати їх суворіше. Втім, наказ цей був зовсім зайвий, бо ректор і ченці-професори не жаліли лози й канчуків, і часто ліктори[3] з їх наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було зовсім як ніщо і здавалося мало чим міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, уїдалися такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запоріжжя, коли вміли потрапити на шлях та коли їх не перехоплювали на дорозі. Остап Бульба, хоч дуже ретельно почав вчитися логіки і навіть богословія, не міг все ж здихатися безжальної різки. Природна річ, що все це мусило якось то загартувати характер і надати йому твердості, якою завжди визначались козаки. Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках — почистити чужий садок чи город, та зате раз-у-раз одним з перших ставав під прапор промітного бурсака і ніколи ні в якій пригоді не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Був він непіддатливий на інший потяг, опріч війни та веселої гульні; принаймні, ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий в такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час. Його за серце взяли сльози бідної матері, і тільки це його бентежило й примушувало в задумі схилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав чуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охотніше і без напруги, з якою звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був вигадливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом з допомогою вигадливого розуму свого вмів викручуватися від кари, тоді як брат його, Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи просити про помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з нею душа його приступна була й іншим почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за 18 років. Жінка частіше почала з'являтися в гарячих мріях його. Слухаючи філософські диспути, він бачив її кожну мить свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безупину мигтіли її яскраві, пругкі перса; ніжна, прекрасна, вся оголена рука; сама одежа, облипаючи круг її дівочих і разом могутніх членів, пашіла в мріях його якимись несказаними любощами. Він пильно ховав від своїх товаришів ці пориви пристрасної юнацької душі, бо в тодішній вік сором і безчестя було козакові думати про жінку й кохання, не скуштувавши бою. Взагалі, за останні роки він рідше бував верховодою якоїнебудь ватаги, а частіше блукав один десь в самотньому заулку Києва, затопленому у вишневих садах, серед низеньких домиків, що принадно визирали на вулицю. Часом він забирався і на вулицю аристократів, у теперішньому старому Києві, де жила українська й польська шляхта, і доми були побудовані з деякою вигадливістю. Одного разу, коли він загавився, мало не наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візниця з престрашними вусами, що сидів на козлах, оперезав його досить ретельно бичем. Молодий бурсак скипів: з божевільною сміливістю ухопився він могучою рукою своєю за заднє колесо і спинив ридван. Та кучер, боячись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули — і Андрій, на щастя встигши одсмикнути руку, гепнувся на землю прямо лицем у болото. Надзвичайно дзвінкий гармонійний сміх розлігся над ним. Він звів очі і побачив коло вікна красуню, якої ще зроду не бачив: чорнооку й білу, як сніг, осяяний вранішнім рум'янцем. Вона сміялася від усієї душі, і сміх надавав блискучої сили її сліпучій красі.

Він оторопів. Він дивився на неї, зовсім стерявшись, неуважно обтираючи з обличчя свого болото і ще більше ним замазуючись. Хто б вона була, ця красуня? Він хотів був довідатись від двірні, що купою, в багатих убраннях, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста. Та двірня зняла смішки, побачивши його замазану пику, і не сподобила його відповіді. Нарешті, він довідався, що це була дочка прибулого на час до Києва ковенського воєводи. Ближчої ж ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через частокіл до саду, виліз на дерево, що розкидалося гіллям аж на дах дома; з дерева переліз він на дах і через димар каміна пробрався прямо в опочивальню красуні, яка тоді саме сиділа перед свічкою і виймала з ушей своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, побачивши зненацька перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; та коли примітила, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від страху й рукою ворухнути, коли пізнала в ньому того самого, що бецнувся перед її очима на вулиці, сміх знову напав її. До того ж в рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний із себе. Вона від душі сміялася й довго потішалася з нього. Красуня була легковажна, як полячка, але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, кидали погляд довгий, як постійність. Бурсак не міг повернути рукою і був зв'язаний, як у мішку, коли дочка воєводи сміливо підійшла до нього, наділа Йому на голову свою блискучу діадему, почепила на губи йому сережки і накинула на нього мережану прозору шемізетку[4] з фестонами, гаптованими золотом. Вона чепурила його і творила з ним тисячу всяких дурощів з розв'язністю дитини, що нею відзначаються легковажні полячки і що нагнала на бідного бурсака ще більше збентеження. Він являв собою комедійну фігуру, роззявивши рота і дивлячись нерухомо в її сліпучі очі. Стук, що почувся в цей час коло дверей, злякав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, татарку-бранку, і наказала їй обережно вивести його в сад, а звідти вирядити через огорожу. Та цим разом бурсак наш не так щасливо перебрався через огорожу; сторож, прокинувшись, добряче учистив його по ногах, а двірня, збігшися, довго гамселила його вже на вулиці, доки бистрі ноги не врятували його. Після цього проходити повз дім було дуже небезпечно, бо двірня у воєводи була дуже численна. Він стрів її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому; він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі у гриву коня свого.

А тим часом степ давно вже прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки козачі чорні шапки самі мигтіли між її колоссям.

— Е-е-е! Що ж це ви, хлопці, так притихли? — сказав нарешті Бульба, прочунявши від своєї задуми: — наче ченці якісь! Ну, разом, разом! Думки всі к нечистому! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не угнався за нами!

І козаки, пригнувшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок стиснутої трави показував слід бистрого їх гону.

Сонце давно виглянуло на розчищеному небі і живущим, теплодайним світлом своїм облило степ. Все, що було смутного й сонного на душі в козаків, вмить злетіло, серця їх стрепенулись, як птахи.

Степ щодалі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, усе те просторище, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря, було зеленою цілинною пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони всяких квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував угору своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикуватими шапками майоріла на поверхні; занесений бозна звідки колос пшениці наливався в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куропатки, витягши свої шиї. Повітря було повне тисячами всякого пташиного висвисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розплатавши свої крила і непорушно затопивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукався бозна в якому далекому озері. З трави зносилася мірними вимахами чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ось вона зникла в високостях і тільки мигтить одною чорного цяткою. Ось вона перевернулася крилами і блиснула проти сонця. Лихий вас бери, степи, які ви хороші!

Наші подорожні на кілька хвилин тільки спинялися на обід, при чому загін з десяти козаків, що їхав з ними, злазив з коней, одв'язував дерев'яні боклажки з горілкою та тикви, уживані за посуд. Їли самий хліб з салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і правили далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім одмінявся. Все барвисте просторище його охоплювалося останнім яскравим відблиском сонця і помалу темніло так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і воно ставало темнозеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видавала амбру; і весь степ курів пахощами. По небу, зблакитна-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітрець ледве гойдався на верхівках трави і ледве торкався до щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала і замінялася на іншу. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки і висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом з якогось самотнього озерця долітав крик лебедя і сріблом відгукувався в повітрі. Подорожні, спинившись серед полів, вибирали нічліг; розкладали вогонь і ставили на нього казан, у якому варили собі куліш; пара здіймалася і скісно парувала на повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розлягалися на свитках. На них прямо дивилися нічні зорі. Вони чули своїм ухом весь незчисленний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекіт, усе це звучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому повітрі і колисало дрімотний слух. Коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому здавався степ засіяним блискучими іскрами світляних черваків. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалося далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого комишу, і темний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, що червоні хустки літали по темному небу.

Подорожні їхали без ніяких пригод. Ніде не траплялося їм деревини: все той самий безкраїй, вільний, прекрасний степ. Часом тільки збоку синіло верхів'я далекого лісу, що тягся по берегах Дніпра. Один лише раз Тарас показав синам на маленьку, зачорнілу в далекій траві цятку, сказавши: — Дивіться, діти, он скаче татарин! — Маленька голівка з вусами втопила здалека прямо в них вузенькі очі свої, нюхнула повітря, як гонча собака, і, як серна, зникла, побачивши, що козаків було тринадцять чоловік. — Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина! І не пробуйте; довіку не впіймаєте: в нього кінь прудкіший за мого Чорта. — Одначе ж Бульба вжив застережних заходів, побоюючись схованої денебудь засідки. Вони прискакали до невеличкої річки, званої Татаркою, що вливається в Дніпро, кинулися в воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб приховати свій слід, і тоді вже, вийшовши на берег, держали путь далі.

Через три дні після цього вони були вже недалеко від місця, що було метою їхньої подорожі. В повітрі раптом захолодало: вони почули близкість Дніпра. Ось він виблискує в далині і темною смугою відділився від горизонту. Він віяв холодними хвилями і стелився ближче, ближче і нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти спертий порогами, брав таки своє і шумів, як море, розлившись на полі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на горбовини. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла свій осідок.

Купа людей лаялася на березі з перевізниками. Козаки підострожили коней. Тарас прибрав поважної постаті, затягнув на собі тугіше пояс і гордо повів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе з голови до п'ят, з якимсь страхом і неясною приємністю, і всі разом в'їхали в передмістя, що було на півверстви від Січі. При в'їзді їх оглушили п'ятдесят ковальських молотів, які били в 25 кузнях, укритих дерном і викопаних у землі. Дужі кожум'яки сиділи під дашками ганків на вулиці і м'яли своїми могучими руками волові шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами й порохом. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин повертав на рожнах баранячі котки з тістом[5]. Єврей, виставивши вперед свою голову, цідив з бочки горілку. Та перший, хто трапився їм назустріч, це був запорожець, що спав на самій середині дороги, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не спинитися й не полюбуватися на нього.

— Ех, як важно вивернувся! Диви, яка пишна фігура! — казав він, спинивши коня. Справді, це була картина досить смілива: запорожець, як лев, простягся на дорозі. Закинутий гордо чуб його захоплював на піваршина землі. Шаровари з дорогого кармазину були замазані дьогтем, щоб показати повну до них зневагу. Полюбувавшись, Бульба пробирався далі тісною вулицею, захряслою майстровими, що тут же справляли ремесло своє, і людьми всіх націй, що наповнювали це передмістя Січі, яке скидалося на ярмарок і яке вдягало й годувало Січ, що вміла тільки гуляти та палити з рушниць.

Нарешті, вони минули передмістя і побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, або, по-татарському, повстю. Деякі були заставлені гарматами. Ніде не видно було огорожі чи тих низеньких домиків з піддашшями на низеньких дерев'яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка[6], ніким не вартовані, свідчили про страшенну безтурботність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рухнулися з місця. Тарас обережно проїхав з синами проміж них, сказавши: — здорові, панове! — Здорові й ви! — відповіли запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купками рябіли люди. З смаглявих облич знати було, що всі вони були загартовані в боях, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну! Подорожні виїхали на просторий майдан, де звичайно збиралася рада. На великій перекинутій бочці сидів запорожець без сорочки; він держав її в руках і помалу зашивав на ній дірки. Їм знову заступила дорогу ціла юрба музик, в середині яких витанцьовував молодий запорожець, заламавши шапку бісом і підкинувши руки. Він кричав: — Шпарче грайте, музики! Не жалій, Хомо, горілки православним християнам! — І Хома з підбитим оком міряв кожному, хто приставав до гурту, по величезному кухлю. Коло молодого запорожця четверо старих виробляли дрібненько ногами, кидалися, як вихор, убік, мало не на голову музикам, і раптом, осівши, неслися навприсядки і били круто й міцно своїми срібними підковами туго вбиту землю. Земля глухо гула на всю околицю, і в повітрі далеко відгукувалися гопаки й тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Але один жвавіше всіх вигукував і летів слідом за іншими в танці. Чуприна маяла на вітрі, всі розхрісталися дужі груди; теплий зимовий кожух був надітий у рукави, і піт градом лився з нього, як з відра. — Та скинь хоч кужух! — сказав нарешті Тарас: — бачиш, як парить. — Не можна! — гукав запорожець. — Чом? — Не можна: у мене вже така натура: що скинув те проп'ю. — А шапки вже давно не було на молодці, ні пояса на жупані, ні вишиваної хустки: все пішло, куди слід. Юрба росла; до танцюристів приставали інші, і не можна було без зворушення бачити, як усе садило танець, найвільніший, найнесамовитіший, який тільки бачив колинебудь світ і який, за його могутніми вигадниками, названо козачком.

— Ех, коли б не кінь! — вигукнув Тарас: — пішов би, далебі, пішов би сам у танець.

А тим часом у юрбі стали стріватися й поважані за заслуги всією Січчю сиві, старі чуби, що не раз бували старшинами. Тарас незабаром стрів силу знайомих облич. Остап та Андрій тільки й чули привітання: — А! це ти, Печериця! Здоров, Козолуп! — Звідки бог несе тебе, Тарасе? — А ти як сюди зайшов, Долото? Здоров, Кирдяга! Здоров, Густий! Чи гадав я, що тебе побачу, Ремінь? — І вітязі, що зібралися з усього розгульного світу східної Росії, цілувалися один з одним і тут пішли розпити: — А що Касян? що Бородавка? що Колопер? що Підсишок? — і чув тільки на відповідь Бульба, що Бородавку повішено в Толопані, що з Колопера здерто шкуру під Кізікірменом, що Підсишкова голова посолена в бочці і відіслана в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба і роздумливо сказав: — Добрі були козаки!

——————

  1. Старший бурсак, який наглядав за своїми товаришами.
  2. Політичний діяч на Україні першої половини XVII віку.
  3. Помічники консула.
  4. Пелеринка, накидка.
  5. Смажив на рожні баранячу голову в тісті.
  6. Засіка — зрубані цілими дерева, що завалюють простір перед валом фортеці і утрудняють доступ до неї.