Тарас Бульба
Микола Гоголь
пер.: Ст. Віль

IX
• Цей текст написаний желехівкою. Вінніпеґ: Канадійсько-українська видавнича спілка, 1918
 
IX.
 

В містї нїхто й не довідав ся, що половина Запорожцїв виступила в погоню за Татарами. З маґистратської башти вартові замітили тільки, що частина возів потягнулась за лїс; але догадувались, що то козаки готували засїдку; те ж думав і француський інжинїр. А тим часом слова кошового справдились, і в містї показалась недостача харчів: по звичаю тодїшних часів військо не розчислило, скільки йому потрібно буде. Попробували зробити вилазку, але половину смільчаків тут таки козаки перебили, а половину прогнали в місто з нїчим. Жиди одначе скористувались вилазкою і пронюхали все: куди й чого пішли Запорожцї, з якими отаманами, які курінї і скільки їх, скільки осталось, і що вони думають робити, — одно слово, через кілька хвилин у містї все знали. Полковники підбадьорились і готувались до бою. Тарас вже по руху й по клекотї в містї пізнав усе те й робив розпорядки, строїв, роздавав накази, поставив у три табори курінї, обставивши їх мажами у формі кріпости, — рід битви, в якій козаки бували непобідимі; двом куріням звелїв стати на засїдку, повтикав частину поля острим кілєм, поломаною зброєю і поломаними списами, щоб при нагодї загнати туди ворожу кінницю. І коли вже все було зроблено, як слїд, промовив слово до козаків, не на те, щоб підбадьорувати їх, — він знав, що в них і без того дух міцний — а так самому хотїлось висловити все те, що було на душі.

— Хочеть ся менї сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і від дїдів, у якій чести у всїх була колись земля наша: знали нас і Греки, і з Царгорода брали червінцї, і міста у нас були пишні, і церкви і князї, князї наші православні, а не католицькі недовірки. Все спльондрували бусурмени, все пропало; тільки й остались ми, сироти, та, як вдова по смерти чоловіка, сиротою, як і ми, осталась земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство! Ось на чім стоїть наше товариство! Нїчого святїйшого й нема над товариство! Любить батько дитину, любить мати дитину, любить дитина батька, матїр; та все то не те, брати: любить і звір свою дитину. Але поріднитись душею, а не по крови, зможе тільки один чоловік. Бували й по инших землях товариства, але такого, як наше товариство, не було по всїх землях. Вам лучалось не одному погибати на чужинї; бачиш, і там є люди, божі створіня, і розбалакаєш ся з ними, як з своїми; але як дійде до того, щоб вилити йому душу або щире слово почути — бачиш: нї! Розумні люди, та не те; такіж люди, та не ті! Нї, брати, так любити, як зможе козацька душа, — любити не тільки розумом чи чим другим, а всїм, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі — а… — сказав Тарас і махнув рукою, потряс сивою головою й вусом моргнув і додав: — нї, так любити нїхто не зможе! Я знаю, погано завелось тепер на нашій Українї: дбають тільки про те, щоб у них були скирти хлїба та табуни коний, та щоб у пивницях були цїлі запечатані меди, переймають, чорт батька-зна які бусурменскі звичаї, цурають ся своєї мови, свій до свого не хоче заговорити, свій свого продає, як бездушну товарину на ринку. Милость чужого короля, та й не короля, а якогонебудь паскудного польського магната, який своїм жовтим чоботом бє їх по мордї, дорозша їм від усякого братерства. Але й в остатнього падлюки, хочби який він був, хочби весь запаскудив ся в сажі й низькопоклонстві, і в того, брати, хоч одробинка почуття до свого рідного. І прокинеть ся воно колись, і ударить ся він тогдї руками об поли, вхопивши себе за голову, прокляне він своє соромне дїло. Най же знають вони всї, що таке на Українї товариство! Бо коли вже на те пішло, щоб вмерти, — то нїкому з них так не доведеть ся умирати, як нам… нїкому, нїкому! Не вистачить у них на те їх мишачої смілости!

Так промовляв отаман, і коли скінчив свою річ, все ще потрясав посивілою в козацьких справах головою. Всїх, хто стояв, пройняло наскрізь і дійшло до самого серця таке слово; навіть найстарші стояли нерухомо в рядах, понуривши сиві голови в землю і сльоза тихо напливала їм в старі очі; повагом витирали вони її рукавом. І потім усї, немов змовившись, махнули разом рукою й потрясли бувалими головами. Мабуть багато дечого нагадав їм старий Тарас, знайомого й найкрасшого, що буває в серцю чоловіка, який знав і горя і труду і відваги і всяких невзгодин життєвих, або хоч і не знав, та багато почув молодою, мов перла, душею на вічну радість своїм батькам родителям.

А тим часом з міста, вже виступало вороже військо, бючи в литаври й сурмячи в сурми; і пани, взявшись за під боки, виїздили окружені безчисленною силою челяди. Товстий полковник давав накази. І почали вони наступати тїсно на козацький табор, похваляючись, прицїлюючись рушницями, блискаючи очима й вилискуючи мідяною зброєю. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на постріл з рушницї, всї разом загреміли вони з семип'ядних пищалїв своїх, і не зупиняючись все стріляли з пищалїв. Далеко залунала тріскотня по полях і нивах, зливаючись у невгомонний гук; димом затяглось усе поле, а Запорожцї стріляли, не переводячи духу; задні тільки набивали та передавали переднїм, дивуючи ворога, який нїяк не міг зрозуміти, як се стріляють козаки, не набиваючи рушниць. Вже не видко було за густим димом, що обняв обидва війська, не видко було, як то одного, то другого не ставало в рядах; але почули Ляхи, що густо лїтають кулї, що не переливки; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й обдивити ся, то багатьох не дочислились у своїх рядах; а в козаків може другого-третього вбито на сотню. І все, не з'упинялись, стріляли з пищалїв козаки, не даючи нї хвилинки відпочинку. Сам чужоземний інжинїр здивував ся такій нїколи ним не виданій тактицї, промовивши тут таки при всїх:

— От браві молодцї Запорожцї! Отак треба битись і другим по других землях! — І звелїв повернути на табор гармати.

Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати; задрожала і далеко загула земля і вдвоє більше затягнулось димом усе поле. Почули запах пороху серед майданів і вулиць по близших і дальших містах. Але цїлцї взяли надто високі і нагріті ядра вигнули за велику дугу; страшенно завили в повітрі, перелетїли через голови усього табору й зарились глибоко в землю. Ухопив себе за волосє француз-інжинїр, бачучи таких гарматних майстрів, і почав сам прицїляти гармати не зважаючи на те, що невпинно пражили й сипали кулями козаки.

Тарас побачив ще здалека, що біда буде незамайківському і стебликівському куреню, й гукнув на весь голос:

— Вибирай ся швидше ізза возів, і сїдай на коний!

Але не поспіли б зробити сього козаки, колиб Остап не кинув ся в саму середину: вибив запали у шістьох гарматних, тільки не зміг вибити у чотирьох, — прогнали його назад Ляхи. А тим часом чужоземний капитан сам узяв в руку запал, щоб вистрілити з величезної гармати, якої козаки нїколи й не бачили. Страшенно дивилась вона своєю пащекою, і тисяча смерти виглядало звідтїля. І як гримнула вона, а за нею слїдком ще три инші, задрожала глухо чотири рази земля, — багато наробили вони лиха! Не по однім козакови заплаче стара мати, бючи себе сухими руками в старі груди; не одна вдовою останеть ся в Глухові, в Немирові, Чернигові й по инших містах. Буде, бідолашня, вибігати що-дня на базар, заглядаючи кождому в очі, чи нема між ними найдорозшого з усїх; але багато пройде через місто всякого війська й нїколи не побачить вона між ними найдорозшого з усїх.

Мов не було половини незамайківського куріня! Мов градом вибиває всю ниву враз, де що колос, то дорогий червінець був —- так їх вбило і положило!

Закипіли козаки! Як схопились усї! Як розлютував ся курінний отаман Кукубенко, побачивши, що красшої половини його куріня нема! Врізав ся він з остатнїми своїми незамайківцями в саму середину. З досади посїк на капусту першого, що попав ся, багатьох їздцїв збив з коний, засягнувши списою і їздця і коня, прочистив дорогу до гармат і вже відбив одну гармату; а вже там, бачить, заходить ся уманський курінний отаман і Степан Гуска вже відбиває найбільшу гармату. Кинув він їм сю роботу й повернув з своїми незамайківцями в другу ворожу гущу; і там, де пройшли незамайківцї, — там уже вулиця; де повернулись, там друга! Так і видко було, як танули ряди і мов снопи лягали Ляхи! А біля самих мале Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а біля дальших маж Дехтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів уже підняв на спису Дехтяренко, та натрапив нарештї на неподатливого третього. Верткий і міцний був Лях, пишною зброєю озброєний і пів сотнї самої челяди привів з собою. Помняв він тяжко Дехтяренка, звалив його на землю і вже, замахнувшись на нього шаблею, закричав:

— Нема між вами собаками, нї одного, що-б посмів стати проти мене!

— А отже є! — промовив, виступивши наперед, Мусїй Шило.

Дужий був він козак, нераз отаманував на морі й багато натерпів ся всякої біди. Захопили їх були Турки коло самого Трапезунта і всїх забрали невольниками на ґалєри, закували їм руки і ноги в зелїзні кайдани, не давали цїлими тижнями пшона й напували гіркою водою морською. Все витерпіли бідні невольники, аби не зрадити віру Христову. Невитерпів отаман Мусїй Шило, потоптав ногами святу віру, поганою чалмою обвив свою грішну голову й, зробившись довіреним паші, став ключником на кораблї і старшим над усїми невольниками. Дуже засумували через те бідні невольники, бо добре знали, що коли вже свій продасть віру і пристане до гнобителїв, то тяжче й гіркійше бути під його рукою, як під усяким иншим нехристом. Так воно й стало ся. Всїх закував Мусїй Шило в нові кайдани, посадивши по три вряд; прикрутив їм до білої кости тверді ужівки, всїх набив по потилицї, частуючи буханцями. І коли Турки, зрадїли, що добули собі такого вірного слугу, почали бенкетувати й, зрадивши свій закон, усї попились, він принїс усї шістьдесять чотири ключі, роздав невольникам, щоб відмикали себе, кидали кайдани в море та брали замісь них шаблї й рубали Турків. Багато тогдї набрали козаки здобичі й повернули ся з великою славою на Сїч і довго кобзарі славили Мусїя Шила. Вибрали-б його й кошовим, та був він якийсь чудний: иншого разу зробить таке дїло, що й наймудрійшому не придумати, а иногдї прямо дурів козак. Пропив він і прогуляв усе, у всїх задовжив ся на Сїчі, а в додатку прокрав ся як вуличний злодюжка: в ночі забрав з чужого куріня всю козацьку зброю й заставив у шинкаря. За такий, соромний учинок привязали його на майданї до стовпа і положили киї, щоб кождий, від щирого серця, потягнув його по спинї; але не найшлось нї одного такого на Запорожі, щоб підняв на нього кия, памятаючи колишнї його заслуги. Такий був козак Мусїй Шило.

— Отже є такі, що бють вас, собак! — промовив він і кинув ся на Ляха.

Тай рубались вони! І наплечники і нагрудинки погнулись у обох. Розрубав на нїм вражий Лях зелїзну сорочку й засягнув вістрєм самого тїла; зачервонїла козацька сорочка. Але не позважав на те Шило й замахнув ся всею жилавою рукою (тяжка була козацька рука!) і гримнув його по голові. Розлетїлась мідяна шапка, захитав ся Лях і впав на землю, а Шило зачав рубати й хрестити заголомшеного. Не добивай, козаче, ворога, красше повернись назад! Не повернув ся козак назад і тут таки один з челядників убитого загнав йому ножа в шию. Повернув ся тогдї Шило і вже засягнув би був смільчака, але він пропав у пороховім димі. З усїх боків піднялась тріскотня з самопалів. Похитнув ся Шило і почув, що рана була смертельна. Упав він, ухопившись рукою за свою рану і промовив, звертаючись до товаришів:

— Прощайте, пани, брати, товариші! Нехай же стоїть на вічні роки православна земля наша і най буде вічна їй слава!

І заплющив слабі очі, й полинула козацька душа з суворого тїла. А там уже виїздив Задорожний з своїми, ломив ворожі ряди Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, пани, — спитав Тарас, перекликнувшись з курінними — чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуть ся козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях, не ослабла ще козацька сила, ще не гнуть ся козаки!

І наперли страшенно козаки: зовсїм помішали всї ряди. Низенький полковник ударив на збір і звелїв викинути вісїм писаних хоругов, щоб зібрати своїх, далеко розсипаних по всїм полю. Всї Ляхи почали збігати ся під хоругви; але не встигли вони ще й вирівнатись, як уже курінний отаман Кукубенко ударив з своїми незамайківцями в середину й насїв товстопузого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустив ся, що сили, утїкати; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи йому злучити ся з полком. Побачив те з бокового куріня Степан Гуска й пустив ся за ним навперейми з арканом у руцї, пригнувши голову аж на шию свому коневи і, наближившись, відразу накинув аркан йому на шию: весь посинїв полковник, ухопив ся за аркана обома руками, силкуючись розірвати його, але в ту мить з великим розмахом загналась йому в самий живіт смертельна списа. Так і остав ся прибитий до землї. Але не втекти й Гусцї! Не встигли оглянутись козаки, як уже побачили піднятого на чотири списи в гору Степана Гуску! Тільки і встиг промовити неборака:

— Нехай же згинуть вороги і красуєть ся во віки наша Україна!… — І тут таки полинула козацька душа з тїла.

Оглянулись козаки, а вже таки з боку козак Метелиця частує Ляхів, глушить то того, то другого; а з другого боку напирає з своїми отаман Невеличкий; а біля маж перевертає ворога і бє Закрутигуба; а біля дальших маж третїй Писаренко розігнав цїлу ватагу; а там далї схопились і бють ся вже на самих мажах.

— А що пани, — перекликнув ся отаман Тарас, виїхавши попереду всїх, — є ще порох у порохівницях? Міцна ще козацька сила? Ще не гнуть ся козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях, ще міцна козацька сила, ще не гнуть ся козаки!

А вже упав з воза Бовдюг. Прямо під саме серце влучила його куля; але зібрав старий усї свої сили і промовив:

— Не жаль менї прощати ся з світом. Дай Боже всякому таку смерть! Нехай же пишаєть ся славою во віки наша земля!

І полинула до неба Бовдюгова душа, щоб розказати там старим товаришам, які давно відійшли на той світ, як уміють битись на Вкраїнї й як уміють умирати за святу віру.

Курінний отаман Балабан, швидко теж повалив ся на землю. Дістались йому три смертельні рани від списи, від кулї й від тяжкого меча. А був він один з найхоробрійших козаків; багато разів водив він під своїм отамануваннєм козаків на море, але найславнїйший був його похід на антолїйський беріг. Багато набрали вони тогдї цехинів, дорогої турецької габи, киндяків і всякого вбрання, але повертаючись, зазнали тяжкого лиха: попали бідолахи під турецькі ядра. Як ударили з турецького корабля, — половина човнів закрутилась і перевернулась, потопивши чимало козаків, але привязані з боку човнів очерети вратували човни від погибелї. Балабан всїми веслами відплив далї, став проти сонця і через те зробив ся невидний для турецького корабля. Всю ніч потім черпаками і шапками вибирали вони воду й латали пробиті місця; з козацьких штанів поробили вітрила, й таки втекли від найшвидшого турецького корабля. І не тільки, що повернули з достатками на Сїч, ще привезли шиту золотом ризу архимандритови Межигорського Спаса, а Покрові, що на Запорожі, вбранє з чистого срібла. І славили довго потім кобзарі удатність козаків. Тепер поник він головою, прочуваючи смерть, і тихо промовив:

— Здаєть ся менї, пани брати, що вмираю гарною смертю: сїмох зарубав, девятьох списою заколов. Потоптав конем доволї, і вже не пригадую, скілько кулею поклав. Нехай же вічно цвите наша земля!… — І полинула його душа.

Козаки, козаки! не давайте найкрасшого цвіту вашого війська! Вже обступили Кукубенка; вже тільки сїм козаків осталось з усього незамайківського куріня; вже й ті ледви відбивають ся; вже закрівавилась на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши його біду, поспішав на підмогу. Але пізно наспіли козаки: вже встромили йому під саміське серце спису скорше, чим прогнали ворога козаки. Тихо схилив ся він на руки козакам, що підхопили його, і ринула живим ключем молода кров, немов те дорогоцїнне вино, що несли в склянній посудинї необережні слуги: поховзнулись на самій дорозї й розбили дорогу посудину: розлилось на землю всьо вино, і вхопив себе за голову хазяїн; він беріг його на ту гарну хвилину в життю, щоб, коли приведе Бог на старости лїт зустрінути ся з товаришем молодого віку, то щоб було згадати чим давнє, колишнє, коли инакше й красше веселив ся чоловік… Повів Кукубенко кругом себе очима й промовив:

— Дякую Богови, що дав менї вмерти на ваших очах, товариші! Нехай же після нас живуть ще красші, як ми жили…

І полинула його молода душа. Взяли її ангели на руки й понесли на небо. „Сїдай, Кукубенко, одесную Мене! — скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариство, соромного дїла не вчинив, не кинув у бідї людий, зберігав Мою церкву.“ Усїх засмутила смерть Кукубенка. Вже ріднїли дуже козацькі ряди; багатьох, багатьох хоробрих вже не дочислювались; але ще стояли й держались козаки.

— А що, пани, — перекликнув ся Тарас з курінями, — є ще порох у порохівницях? Не пощербились ще козацькі шаблї? Не втомилась ще козацька сила? Не гнуть ся козаки?

— Ще вистарчить, батьку пороху, добрі ще шаблї, не втомилась козацька сила, ще не гнуть ся козаки!

І знову вдарили козаки так, наче б і втрати нїякої не мали. Вже тільки три курінні отамани остались живі; червонїла вже скрізь річками кров; високо гатили ся мости з козацького й ворожого трупу. Глянув Тарас на небо, а то вже зґраями лїтають круки! Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на списи Метелицю; вже голова другого Писаренка завертїлась і заклїпала очима! Вже підломив ся і гримнув ся на землю на четверо порубаний Охрім Гуска.

— Ну! — сказав Тарас і махнув хусткою.

Зрозумів той знак Остап і кинув ся лавою, вирвавшись з засїдки, на кінницю. Не витримали сильного напору Ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на те місце, де було повбиване в землю кілє й поломані списи. Почали спотикати ся конї й летїли через їх голови Ляхи. А в сю мить корсунцї, що стояли остатнї за мажами, побачивши, що вже можна засягнути ворога кулею, гримнули враз з самопалів. Всї Ляхи збились і змішались, і підбадьорились козаки.

— От і наша побіда! — почули ся із усїх боків запорожські голоси, заграли в сурми й викинули побідну хоругов. Скрізь тїкали й ховали ся розбиті Ляхи.

— Ну, нї, ще не зовсїм наша побіда! — промовив Тарас, дивлячись на мійську браму, і сказав правду Тарас.

Брама відчинилась і вилетїв з неї гусарський полк, краса всїх кінних полків. Під усїма їздцями були всї, як один, карі конї. Попереду усього полку летїв лицарь дужший і красший за всїх; так і розвівалось з під мідяної шапки його чорне волосє, і гадюкою вилась на руцї дорога шарфа, шита руками першої красавицї. Так і осторопів Тарас, як побачив, що то був Андрій. А він тимчасом розпалений вогнем бою, бажаючи заслужити привязаний на руку дарунок, полетїв як молодий швидкий хорт, красший, бистрійший і молодший за всїх у стаї. Підгукнув йому досвідний ловець, — і він полетїв, пустив, як одну черту, свої ноги, весь вигнувшись на бік, вириваючи снїг і по десять разів перебігаючи самого заяця в розпалї бігу. Зупинив ся старий Таран і дививсь на те, як він прочищав перед собою дорогу, розганяв, рубав і в один бік і в другий. Не витерпів Тарас і закричав:

— Як?… своїх?… своїх, чортів сину, бєш?…

Але Андрій не бачив, хто був перед ним, свої чи инші якінебудь; нїчого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі-довгі кучері і подібні білому лебедю груди, і снїжну шию, і плечі, і все, що сотворено задля божевільних поцїлунків.

— Гей, хлопята! Заманїть менї його к лїсу, заманїть менї тільки його! — гукав Тарас.

І вискочило в ту мить трийцять наймоторнїйших козаків, щоб заманити його. І поправивши на собі високі шапки, вони пустились навперейми гусарам. Ударили з боку переднїх, збили їх і вдрізали від задних, дали по гостинцю тому й другому, а Голокопитенко дістав шаблею по спинї Андрія, і в ту мить пустились утїкати, скільки було козацької сили. Як скипів Анрій! Як збунтувалась у всїх жилах молода кров! Ударив він острими острогами коня й у весь дух полетїв за козаками, це оглядаючись і не бачучи, що позаду нього тільки двайцять чоловіка поспішало за ним; а козаки летїли, скільки сили, на конях і прямо повернули до лїса. Розігнав ся на конї Андрій і вже трохи трохи не настиг Голокопитенка, коли враз чиясь дужа рука вхопила за поводи його коня. Оглянув ся Андрій: перед ним Тарас! Затремтїв він усїм тїлом і раптом побілїв як стїна: так як необачний школяр, посварившись з товаришем і діставши від нього ляпаса лїнїйкою по голові, розгорить ся як вогонь, скажено вискакує з лавки й женеть ся за наляканим товаришем, готовий розірвати його на куски, й раптом спотикаєть ся на вчителя, що входить у клясу: вмить притихає скажений порив і падає безсильна злість. Так в одну мить пропала, якби не була зовсїм, злість Андрія. І бачив він перед собою тільки страшного батька.

— Ну, що ж ми тепер будемо робити? — промовив Тарас, дивлячись йому прямо в очі.

Але нїчого не промовив на те Андрій і стояв, потупивши в землю очі.

— Що, синку, помогли тобі твої Ляхи?

Андрій мовчав.

— Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, злїз він з коня і стояв, нї живий нї мертвий перед Тарасом.

— Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вбю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, скинув з плечий рушницю.

Білий як полотно був Андрій; видко було, як тихо шепотїли уста його і як він вимовляв чиєсь імя; але то не було імя вітчини, імя матері або братів — то було імя красунї Ляшки. Тарас вистрілив.

Як колос пшеницї, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне вістрє ножа, схилив він голову й повалив ся на траву, не промовивши нї одного слова.

Зупинив ся синовбиєць і дивив ся довго на бездушне тїло. Він і мертвий був прегарний: мужнє лице його, що не давно було повне сили й непереможного для жіночого серця чару, все ще виявляло чудову красу; чорні брови, як жалібний аксамит, відрізняли його поблїдлі черти.

— Чом не козак був? — сказав Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і лице як у дворянина, і рука міцна була в бою! Пропав, пропав без слави, як та собака!

— Батьку, що ти наробив? Се ти вбив його? — спитав, надїзджаючи, Остап.

Тарас хитнув головою.

Пильно дивив ся мертвому в очі Остап. Жаль йому стало брата, і він промовив:

— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не ругались над ним вороги та не рознесли його тїла хижі круки.

— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Найдуть ся в нього голосїльницї!

І хвилин зо дві думав він, чи кинути його на поталу вовкам-сїроманцям, чи пошанувати його лицарську хоробрість, яку хоробрий повинен пошанувати у всякого, хтоб він не був, — аж бачить, біжить конем Голокопитенко:

— Батьку, що ти наробив? Се ти вбив його? — спитав, надїзджаючи, Остап.

— Біда, отамане, поміцнїла лядська сила, прибула підмога!

Не встиг промовити Голокопитенко, скаче Вовтузенко:

— Біда, отамане, свіжа прибуває сила!…

Не встиг промовити Вовтузенко, Писаренко біжить уже без коня:

— Де ти, батьку? Тебе шукають козаки! Вже вбито курінного отамана Невеличкого, вбито Задорожнього, вбито Черевиченка; але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе; хочуть, щоб хоч глянув ти на них; перед смертю.

— На коня, Остапе! — гукнув Тарас, поспішаючи, щоб застати ще козаків, щоб подивити ся ще на них та щоб вони подивились перед смертю на свого отамана. Але ще не виїхали вони з лїса, як уже ворожа сила окружила з усїх боків лїс і скрізь між деревами появились їздцї з шаблями і списами.

— Остапе!… Остапе, не піддавай ся!… — гукав Тарас, а сам вихопив шаблю й почав рубати перших, що попались. А на Остапа вже наскочило разом шестеро; та не в добрий час, видко, наскочило: з одного покотилась голова, другий перевернув ся, відступивши; третьому списа проломила ребро; четвертий був відважнїйший, ухилив голову від кулї, й зарила ся коневи в груди горяча куля, — став дубом скажений кінь, упав на землю й затолочив під собою їздця.

— Добре синку!… Добре, Остапе!… — гукав Тарас. — Ось я слїдком за тобою.

А сам усе відбивав ся від ворога. Рубає і бє Тарас, роздає гостинцї тому й другому, а сам дивить ся все вперед на Остапа; і бачить він, що вже знову причепилось до Остапа трохи не осьмеро вкупі.

— Остапе!… Остапе, не давай ся! — Але вже подужали Остапа; вже один закинув йому на шию аркана, вже вяжуть, уже беруть Остапа.

— Ех Остапе, Остапе! — гукав Тарас, пробиваючи ся до нього й рубаючи на капусту всякого, хто тільки навернув ся. — Ех Остапе, Остапе!…

Але немов тяжким каменем ударило його самого в ту мить. Все закрутилось і перевернуло ся в його очах. На мить замигали перед ним голови, списи, дим, вогонь, листє з дерева, що замигтїло йому прямо в очі. І упав він, як підрубаний дуб, на землю. І туманом повило його очі.