Тарас Бульба
Микола Гоголь
пер.: Ст. Віль

I
• Цей текст написаний желехівкою. Вінніпеґ: Канадійсько-українська видавнича спілка, 1918

 
I.
 

— А обернись лишень сину! Який же ти смішний! Що се на вас за попівські підрясники? І так всї в академії ходять?

Такими словами пострічав старий Бульба двох синів своїх, що вчили ся в київській академії і приїхали домів до батька.

Сини щойно позлазили з коний. То були два здорові юнаки, що дивили ся ще зпід лоба, як недавно випущені семинаристи. Іхнї дужі, здорові обличя були покриті першим пухом волося, до якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені привітом батька і стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Нехай я роздивлю вас гарненько, — промовляв старий далї, повертаючи їх. Які-ж довгі на вас свити! Ну, тай свити, свити! Таких свит ще й на світї не бувало. А побіжи но котрий з вас! Я побачу, чи не гепнеть ся він об землю, запутавшись в поли.

— Не смій ся, батьку, не смій ся! — сказав на рештї старший син.

— Дивись лишень який бундючий! А чом би не сміятись?

— А так, хоча ти менї й батько, а як будеш сміятись, то, їй — Богу, попобю!

— Ах ти, сякий-такий сину! Як?… Батька?… — сказав Тарас Бульба, оступивши з дива кілька кроків назад.

— А хочби й батька. За обиду не позважаю на нїкого.

— Як-же ти хочеш битись зо мною? Хиба на пястуки?

— Та вже як попадеть ся.

— Ну, давай, на пястуки! — говорив Бульба, засукавши рукави. — Побачу я, що ти за чоловік в пястуцї!

І замість привіту по довгій розлуцї, почали батько й син насаджувати один одному стусанів в боки і в крижі і в груди, то відступаючи й оглядаючись то знову наступаючи.

— Дивіть ся, люди добрі! Здурів старий! Зовсїм з глузу зсунув ся! — говорила блїда, худощава і добра на виду мати, що стояла біля порога і не встигла ще обняти коханих дїтий своїх. — Дїти приїхали до дому, більш як рік їх не бачили, а він вигадав незнать що: на пястуки битись!

— Та він славно бєть ся! — сказав Бульба, зупинившись. — Їй Богу, гарно, — говорив він далї, поправляючись трохи, — так, що й не дуже пробуй. Добрий козак буде! Ну, здоров, синку! Почоломкаємось! — І батько з сином стали цїлувати ся. — Добре синку! Отак тузуй всякого, як мене тузував; нїкому не спускай! А все-ж таки убранє на тобі смішне; що се за мотуз висить? А ти, бейбас, чого стоїш з опущеними руками? — говорив він, обертаючись до молодшого. — Що-ж ти, собачий сину, не побєш мене?

— Ну, давай на пястуки! — говорив Бульба, засукавши рукави.

 

— Он ще що вигадав! — говорила мати, обнимаючи міжтим молодшого. — І влїзе таке в голову, щоб рідна дитина батька била! Та невже-ж і до того тепер: дитина молода, проїхала таку дорогу, втомила ся… (тій дитинї було двайцять лїт з накладом і рівно сяжень росту), йому би відпочати, похарчувати чого-небудь, а він силує його битись!

— Е та ти — материн мазунчик, як я бачу! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба, вона нїчого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь: от ваші пестощі! А бачите отсю шаблюку? От ваша мати! А те все бридня, чим набивають вам голови: й академія і всї ті книжки, букварі і фільозофія, і все те: ка-зна-що — начхать менї на те!… Тут Бульба припечитав таким словом, що й переказати сором. — А от краще я вас сього-ж тижня виряджу на Запорожє. От де наука! От де ваша школа; тільки там ви наберетесь розуму.

— І лиш один тиждень бути їм дома? — промовила жалкуючи, із сльозами на очах, худощава стара мати. — І не доведесь їм, бідним, погуляти і менї не доведесь надиви ся на них!

— Годї, годї голосити, стара! Не на те козак, щоб воловодититсь з бабами. Ти би сховала обох під спідницю тай сидїла-б на них, як квочка на яйцях. Йди лишень, йди та швидко покладь нам на стіл усього, що там є. Та не треба пампушків, медяників, маківників і прочих пундиків; тягни нам цїлого барана, козу давай, меди сороколїтні! Та горівки більш усього, не тої з прибагами, не з родзинками та всякими витребеньками, а чистої, пінявої, щоб грала й клекотїла як скажена!

Бульба повів своїх синів в комнату, звідкіля моторно вибігли дві дївчата-наймички в червоних намистах, що прибирали комнати. Вони, мабуть, налякали ся приїзду паничів, котрі не любили дарувати нїкому, або, скорше хотїли додержати дївочого звичаю: крикнули і мотнулись прожогом, побачивши мущину, й відтак довго закривати ся рукавом від сорому.

Комната була прибрана по смаку того часу, що живі спомини про нього остали ся тільки в піснях та народних думах, яких уже не співають на Українї слїпі кобзарі, тихо побренькуючи на бандурі перед гурмою народа, — по смаку того боєвого тяжкого часу, коли на Українї почали розгравати ся герцї і битви за унїю. Все було чисто вимазане барвистою глиною. На стїнах — шаблї, нагайки, сїти на птахів, неводи, і зброя, майстерно вироблений ріг на порох, золота уздечка на коня, і пута з срібними бляхами. Вікна в комнатї були маленькі, з круглими, тьмавими шибами, що подибують ся нинї тільки по старинних церквах; крізь них годї було дивити ся, не піднявши кватирку. Вікна і двері обведені були червоними обводами. На полицях по кутах стояли збанки, бутельки і пляшки з зеленого й синього шкла, всякі срібні кубки, позолочувані чарки ріжної роботи: венециянської, турецької, черкеської, — занесені в комнату Бульби ріжними дорогами через третї й четверті руки, що не рідко лунало ся в ті лицарські часи. Берестові лави довкола цїлої кімнати; під образами в передному кутї величезний стіл; широка піч із запічками, уступами й виступами, покрита пестрими кахлями, — все те було дуже знакоме нашим двом юнакам, що приходили до дому що року на вакациї, — приходили тому, бо в них не було ще своїх коний, і тому, що не було звичаю позваляти школярам їздити верхи. В них були тільки довгі чуби, за котрі мав право посмикати їх кождий козак, що носив уже шаблю. Аж тепер, коли скінчили академію, післав їм Бульба пару молодих лошаків із свого табуна.

Ради приїзду синів Бульба велїв скликати всїх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був поблизу і коли прийшли два з них і осавул Дмитро Товкач, його старий товариш, він представив синів, промовляючи:

— Ось, дивіть ся, які молодцї! Незабаром я їх пішлю на Сїч.

Гостї поздорвкали ся з Бульбою і з обома синами і сказали їм, що добре дїло роблять і що немає лїпшої науки для молодого чоловіка, як запорожська Сїч.

— Нумо, пани брати, сїдайте кождий, де кому лїпше, за стіл. Ну, синки, поперед усього, випємо горівки! — говорив Бульба. — Боже благослови! Здорові були, сини: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай Боже, щоб ви на війнї все були відважні, щоб бісурменів били, і Турків били; а як Ляхи зачеплять нашу віру, то й Ляхів щоб били! Ну, наставляй свою чарку; що добра горівка? А як по латинї горівка? Ото, сину, дурнї були Латинцї; вони й не знали, що є на світї горівка. Як бо того звали, що латинські вірші писав? Я в грамотї не битий, то й не знаю: Горацій, чи як?

— Ач, який батько, — подумав старший син Остап, — усе, старий собака, знає, а ще й прикидаєть ся!

— Менї бачить ся, що архимандрит не давав їм нюхати горівки, — говорив далї Тарас. — А признайтесь, сини, добре шмигали вас березняком і свіжим вишняком по спинї і по всьому, що лиш є в козака? Чи може — коли ви вже стали великорозумні, чи може й плетеницями чухрали? А чей не тільки по суботах, а діставалось і по середах і четвергах?

— Не треба, батьку, згадувати, що було, — відповів спокійно Остап. — Що було, минуло!

— Най попробує тепер, — сказав Андрій. — Най тепер хтонебудь тільки зачепить. От най тепер навернеть ся яка небудь татарва, буде знати, що таке козацька шаблюка!

— Добре, сину! Їй Богу, добре! Та коли на те пішло, то й я з вами поїду! Їй Богу поїду! Якого чорта ждати менї тут? Щоб стати гречкосїєм, домоводом, доглядати овець та безрог та бабити ся з жінкою? Та пропади вона: я — козак, не хочу! І що з ного, що нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожє — погуляти. Їй Богу, поїду! — І старий Бульба мало-помалу горячив ся, горячив ся, врештї зовсїм розсердив ся, встав із за стола і постатнївши, тупнув ногою. — Таки завтра їдемо! Нащо відкладати? Якого біса ми можемо висидїти тут? Нащо ся хата? Нащо нам все те? Нащо ті горшки? — із тими словами вія почав бити і шпурляти горшками і пляшками.

Бідна старуха, що вже привикла до таких учинків свого мужа, з болем дивила ся, сидячи на лаві. Вона не сміла говорити нїчого; але почувши таке страшне для неї рішенє, вона не могла спинити слїз; поглянула на своїх дїтий, що з ними мала так скоро розлучити ся, — й нїхтоб не в силї, описати всю безмовну силу єї горя, що здавалось, тремтїло в її очах і в зацїплених губах.

Бульба був упертий з краю. То була одна з тих натур, які виховувались тільки в XV. віку в пів-кочовому закутку Европи, коли вся південна, первобутня Україна-Русь, покинута своїми князями, лежала спустошена, випалена до пня невпинними набігами монгольських хижаків; коли втративши хату і стріху, ставав тут відважний чоловік; коли поселяв ся на пожарищах, не вважаючи на грізних сусїдів і вічну небезпеку і привикав дивитись їм просто в очи, забуваючи навіть, що таке страх; коли боєвим полумям розгорів ся від віку мирний славянський дух, і повстала козачина — широкий, гулящий розмах української вдачі, — і коли вся порічя, перевози, луги і байраки засїялись козаками, яким і лїку нїхто не знав, і їхнї сміливі товариші мали право відповісти султанови, що бажав дізнатись, скілько їх. „Хто їх знає! У нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак“. То було справдї незвичайне явище козацької сили: його викресало з народньої груди кресало лихолїття. На місцї колишнїх удїлів, дрібних городів, наповнених псарями і ловчими, замість дрібних князьків, що ворогували і торгували городами, повстали грізні оселї, куренї й околицї, повязані спільною небезпекою й ненавистю до нехристів-хижаків. Усїм відомо з істориї, як вони вічною боротьбою і тяжким життєм вратували Европу від невпинних нападів, що грозили їй руїною. Польські королї, що замісь удїльних князїв опинили ся власниками, хоч і далекими й слабими, тих широких земель, зрозуміли вагу козаччини і користь з такого боєвого сторожкого життя. Вони потурали і влащувались їм. Під королївською далекою властю гетьмани, що вибирали ся з посеред тих самих таки козаків, перетворили околицї й куренї в полки і правильні округи. То не було рядове зібране війско; його не бачив нїхто; але на випадок війни і загального руху до восьми днїв, не далї, кождий являв ся на конї, в повній зброї, маючи від короля тільки один червінець плати, і до двох недїль ставало таке війско, якого не сила зібрати нїякій рекрутчинї. А скінчив ся похід — вояк ішов на ниви і луги, на Днїпрові перевози, ловив рибу, торгував, варив пиво і був вольний козак. Не диво, що тогочасні чужоземцї дивувались його незвичайним здібностям. Не було ремесла, якого-б не знав козак: накурити вина, зробити віз, намолоти пороху, впорати ся з ковальською, слюсарською роботою і в додаток загуляти до пропалого, пити-байдувати, як міг тільки один козак — все те було йому по душі. Крім лейстрових козаків, що мали обовязок являти ся на випадок війни, можна було кождого часу в більшій потребі набрати цїлі товпи добровольцїв: досить тільки було, щоб осаули перейшли по ринках і майданах усїх сїл і місточок і гукнули на весь голос, стоячи на возї: „Гей, ви пивоварники, броварники! Годї вам пиво варити та валяти ся по запічках та годувати своїм товстим тїлом мух! Виходьте, слави лицарської і чести добувати! Ви плугаторі, гречкосїї, вівчарники, баболюби! Годї вам за плугом ходити та валяти в землї свої жовті чоботи, та воловодитись з жінками, і губити свою силу лицарську! Пора добути козацької слави!“ І ті слова були як іскри, що падали на сухе дерево. Плугатор ломив свій плуг, броварники й пивоварники кидали свої кади і розбивали бочки, ремісник і крамарь слав до чорта і ремесло і крамницю, бив дома горшки, миски, — і все, що жило, сїдало на коний. Одним словом, тут українська вдача розвернулась, розмахнулась могутно і широке.

Тарас був один з корінних, старих полковників: він весь був так і сотворений для боєвої тревоги й визначав ся твердою і прямою вдачею. Тогдї між українською старшиною почав уже проявляти ся вплив Польщі. Богато було таких, що переймали польські звичаї, заводили в себе розкоші, величаву послугу, соколів, ловчих, обіди, двори. Тарасови було те не влад. Він любив просте козацьке життє і посварив ся з тими своїми товаришами, що нахилялись на польський лад, називаючи їх холопами польських панів. Вічно невгамовний, він уважав себе правовим заступником православної віри. Самоправно входив у села, де тільки жалувались на утиски арендарів і на придачу нового димного. Сам із своїми козаками творив над ними суд і поклав собі за закон, що в трьох випадках треба все брати ся за шаблю: Коли комісарі не поважали в чімнебудь старшин і стояли перед ними в шапках; коли насміхались над православною вірою і не пошанували предківських звичаїв; і врештї коли ворогами були бусурмени і Турки, проти яких він уважав в кождім випадку за річ дозволену підняти оружє на славу христіянства.

Тепер він тїшив ся загодї думкою, як то він появить ся з двома синами на Сїчі і скаже: “Ось дивіть ся, яких я вам козаків привіз!” як представить їх усїм старим, загартованим в боях товаришам; як буде дивитись на їхнї перші подвиги в бою і гулятицї яку теж мав за головну прикмету за лицаря. Зразу хотїв післати синів самих, але на вид їхньої свіжости, росту, могутньої фізичної сили спалахнула його лицарська душа, і він рішив на другий таки день їхати й собі з ними, хоч сього було треба тільки його впертій волї. І вже він побивав ся, давав накази, вибирав конї і зброю для молодих синів, заглядав і в стайню і в комору, назначив наймитів, що мали завтра їхати з ними. Осаулї Товкачеви передав свою власть і твердий приказ, негаючись явити ся з цїлим полком, як тільки він подасть вістку із Сїчі. Хоч він був і під чаркою, і в його голові крутило ся від хмелю, а проте не забув нїчого; навіть звелїв напоїти коний і дати їм в ясла найлїпшої пшеницї, й вернув ся втомлений від тих турбот.

— Ну, дїти, тепер пора спати, а завтра, що Бог дасть. Та не стели нам постелї! Нам не треба постелї: ми будемо спати на дворі.

Ніч тільки накрила небо; але Бульба усе лягав спати рано. Він розкинув ся на килимі, накрив ся баранячим кожухом, бо нічне повітрє було досить холодне, та Бульба таки любив накрити ся теплїйше, коли був дома. Незабаром він захропів, а за ним увесь двір; все що лежало по ріжних кутах, захропіло і засвистало. Найперше заснув сторож, бо він за всїх напив ся ради приїзду паничів.

Тільки нещасна мати не спала. Вона припала в головах дорогих синів, що лежали рядом; вона розчісувала гребенем їхнї молоді, недбало скудовчені кучері і зрошувала їх слїзми. Вона дивилась на них уся, дивилась усїми чуттями, немов обернула ся в один погляд, і не могла надивити ся. Вона виплекала їх власного грудю, вона зростила, злелїяла їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. “Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Що жде вас?“ промовляла вона, і сльози потекли по морщинах, що відмінили її колись чарівне обличє. Справдї вона була нещасна, як кожда жінка того удалого віку. Вона тільки хвилину жила любовю, тільки в першім захватї молодости, а там суворий зводитель її серця кидав її для шаблї, для товаришів, для гулятики. Вона бачила мужа два-три днї на рік, а відтак кілька лїт не було про нього і слиху. Та коли вона бачила ся з ним, коли вони жили в купі, яке було її життє? Вона терпіла зневаги, а то й побої; вона зазнала милуваня тільки з ласки; вона була якоюсь дивною істотою в тім зборі нежонатих лицарів, що на них гуляще Запорожє кинуло свій суворий характер. Молодість безрадосна майнула перед нею, і її вродливе обличчє відцвило без поцїлуїв і перед часом покрило ся морщинами. Вся любов, всї почуття, все, що нїжного і палкого у жінки, — все перемінило ся у неї в материну любов. Вона, як степова чайка, вила ся над своїми дїтьми з жаром, з палкою любовю, з сльозами. Її синів, її милих соколів забирають від неї, — забирають на те, щоб не побачила їх нїколи! Хто знає, може у першій битві Татарин зрубає їм голови й вона не знати-ме, де лежать їхнї покинуті тїла, котрі розклюють хижі птахи; а за кожду краплю їхньої крови віддала-б вона всю свою. Плачучи, дивилась вона їм в очи, коли всемогучий сон вже почав їх стуляти, і думала: „Може таки Бульба, проспавшись, відложить від'їзд на днїв зо два; може він тому тільки рішив ся так скоро їхати, що випив за богато“.

Вона все сидїла в головах у своїх милих синів, нї на хвилю не зводила з них очий і не думала про сон.

 

Місяць з високого неба давно вже освітив двір наповнений спячими людьми, густу купу верб і високий бурян, що в ньому тонув паркан, який обгороджував двір. Вона все сидїла в головах у своїх милих синів, нї на хвилю не зводила з них очий і не думала про сон. Вже конї, чуючи досвіток, полягали на траву й перестали їсти; листє на вершках верб почало шелестїти, і звільна шелестяча хвиля спустила ся ними до самого долу… Вона просидїла до самого світу, нї трохи не втомившись, і бажала в душі, щоб ніч протягнула ся як мога довше. В степу роздало ся дзвінке іржанє лошати; червоні пасмуги заяснїли на небі.

Раптом Бульба пробудив ся й підняв ся. Він дуже добре памятав усе, що звелїв учера.

— Ну, хлопцї, годї спати! Пора, пора! Напійте коний! А де стара? (так він звичайно називав свою жінку). Швидше, стара, готуй нам їсти: дорога перед нами далека!

Бідна старуха, втративши остатню надїю, сумно поплела ся до хати. І між тим, як вона, плачучи, варила снїданок, Бульба роздавав накази, метушив ся в стайнї і сам вибирав для своїх синів найкрасше убранє.

Бурсаки наче переродились: замісь брудних чобіт явили ся на них сафянові, червоні, з срібними підковами; шаравари, завширшки в чорне море, з безлїчю складів, зборок, були перевязані золотим очкуром; до очкура були причеплені довгі ремінцї з китицями і бляшками задля люльки. Кармазинові жупани з яркого як вогонь сукна, були підперезані квітчастим поясом; биті турецькі пистолї засуненні за пояс; шаблї брязкали при боцї.

Їхнї обличя, ще не дуже опалені сонцем, наче погарнїли, побілїйшали; молоді чорні вуси тепер немов дужче відбивали їхню білість і здорову, могутню краску молодости; і такі гарні були вони під чорними баранячими шапками з золотим верхом! Нещасна мати! Побачивши їх, вона й слова не могла промовити, і сльози зупинились її в очах.

— Ну, сини, все готово! Нїчого гаятись, — промовив нарештї Бульба. — Тепер по християнському звичаю присядьмо всї перед дорогою.

Всї сїли, навіть хлопцї, що з пошаною стояли коло дверий.

— Тепер благослови, мати, своїх дїтий! — сказав Бульба. — Проси Бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили всегда лицарської чести, щоб стояли за віру Христову, а коли нї — нехай красше пропадуть, щоб і слїду не стало по них на світї! Підійдїть, дїти, до матері: материна молитва зо дня моря вертає і на землї ратує.

Мати, ледви стоячи на ногах, обняла їх, вийняла дві невеликі іконки, й плачучи, надїла їм на шию.

— Нехай береже вас… Божа Мати… Не забувайте, сини, матїр вашу… Пришлїть хоч вісточку про себе…

Далї вона не змогла говорити.

— Ну, ходїмо, дїти! — сказав Бульба.

Біля ґанку стояли осїдлані конї. Бульба скочив на свого чорта, який мов скажений кинув ся в бік, почувши на собі двайцятьпудовий тягар, бо Бульба був незвичайно важкий і грубий.

Коли мати побачила, що вже й сини її сїли на коний, вона кинулась до молодшого, у якого в чертах лиця було більше нїжности; вона вчепилась його за стремена, вона припала до його сїдла і з розпукою у всїх чертах не випускала його в рук. Двох дужих козаків взяли її обережно й понесли до хати. Але коли вони виїхали за ворота, вона мов легконога дика коза, не вважаючи на свої старі лїта, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів з якоюсь божевільною, безчуттєвою палкостю. Її відвели знову.

Молоді козаки їхали сумні і здержували сльози, боячись батька, який теж був трохи збентежений, але силкував ся не показати того. День був сїрий; зелень полискувала яскраво; птахи щебетали якось не влад. Проїхавши трохи, вони оглянулись назад; їхнїй хутір наче в землю провалив ся; тілько й видно було над землею два димарі їхньої батьківської хати та верхи дерев, по сучках яких вони лазили колись як вивірки; ще перед ними розстелив ся той луг, що нагадував їм всю історию їхнього життя, від тих років, коли вони качались по його зарошеній траві, до років, коли вони вижидали в нїм чорнобривої козачки, яка боязливо перебігала його на свіжих, бистрих ногах. Ось уже тільки журавель над криницею з привязаним колесом самотою сторчить в небі; вже долина яку переїхали, здаєть ся з далека горою, і все, собою закрила.

Прощайте, дитячі лїта, і забави, і все і все!