риться знову, коли би влада перейшла в руки української інтеліґенції. При тім була б українізація посад, шкіл, велась би вільніще українська культурна робота (розуміється, під цензурою), але селянська й робітнича опозиція сиділа б по тюрмах.
Це було би, принаймні, природно, коли б була справді українська буржуазія, український капітал, що обслуговував би своє суспільство як і кожний капітал, але ж у нас не те: українського капіталу нема; чужий капітал працює для своєї нації, а наша інтеліґенція охороняла б його інтереси при помочі „нашої рідної держави“, що в суті було б антинаціональною, непатріотичною роботою.
І ця інтеліґенція закликає до „єднання“, пропонує вести „тільки національну“ політику, закликає до єдиного фронту й т. д.
От порівняйте тепер „Україну“ поміщика, капіталіста й буржуазного інтеліґента — це все ріжні річі. І коли зійдуться три патріоти — поміщик, промисловець-капіталіст і буржуазний інтеліґент, то вони будуть разом повторяти одні й ті самі слова: „визволення“, „своя держава“, „тільки національна політика“, „орієнтація на самих себе“, але зміст цих слів вони уявлятимуть собі дуже неоднаково. Зрозуміло, коли візьмете робітника — безпартійного, робітника-соціяліста, селянина безземельного, малоземельного, середняка й куркуля, трудового інтеліґента безпартійного й такого самого інтеліґента партійного (н. пр., соціяліста), то при однакових словах побачите ріжний зміст поміж ними, але ще більші ріжниці між поглядами у представників катеґорій трудових і нетрудових.
І це цілком зрозуміло: селянство, як і робітництво, оскільки вони свідомі Українці — уявляють собі вільну Україну такою, в якій їм вільно житиметься. Робітництво так бідує в сучасному суспільстві, що поголовно заражається таким поглядами про державу, свободу й т.п., з якими рішуче не погоджуються поміщики, капіталісти й буржуазна інтеліґенція. Робітництво має нахили до соціялізму. Селянство, як найменш культурна й освічена ґрупа, не так ясно уявляє собі суспільні ідеали свої й инших ґруп, але воно рішуче проти поміщика й начальства, що тільки визискують його. І в міру культурного розвитку селянства воно стає більш непримирним проти визиску й рабства.
Воно себе досить показало під час революції.
Хоч і як гарно говорила українська інтеліґенція, але селянство в більшости пішло за своєю „національною“ політикою проти поміщиків й панів во ім'я землі й волі. Землю вже має, але волі — ні, а тому добивається волі, намацуючи дійсний шлях до повного визволення — до влади.
І реально беручи: селянство є подавляюча більшість нації, воно справді є живим носієм національности й мови, бо витворення української культури є фактично тільки перетвором і завершенням української селянської культури. Існування укр. нації забезпечило селянство своїм існуванням.
