Мотрьа та хозьајка јіјі, — довгопьата баба — шче з вечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілисьа на прокльатушчиј мороз, шчо јак у забіј забив — день у день… Вони сиділи на печі — ј то померзли. Бабина онука, дівчина, знај снувала з хати в сіни, а з сінеј в хату, та напускала холоду. Видко було, шчо јіјі обхопила јакась нетерпльача.
— Чого ти, дочко, рипајессьа дверима? — спитала јіјі баба.
Замість одмови, дівчина, може ј не дослухавшись, зашчебетала:
— Уже наші дівчата вулицьу збірајуть!… Такі дурні… јакиј холод, а вони співајуть, аж улицьа розльагајетьсьа… Јак у них і роти не позамерзајуть?
— Та то вони, видно, на досвітки јдуть, — обізваласьа Мотрьа з печі.
— Ні, таки на вулицьу. Сьогодні ј мені Пріська казала, шчо б і ја вијшла…
— Усе тепер пішло не польудьскіј! — зітхнувши, одказала Мотрьа. Јака тепер, серед зіми, вулицьа? То по літові, та по теплові…
— Та ј ја тітко, казала Прісьці… Сміјетьсьа, дурна, — та одно плешче: виходь, та ј виходь!… Сьогодні до јіх Бајрацькі хлопці пријдуть, і ковалів Василь пријде… А тој Василь Коваленко, каже, такиј гарниј, шчо по всьому світу пошукати… јак картина…
— То це, мабуть, вони јдуть на-зустріч? — каже баба. — Сказано: молоді… јім шчо? Аби погульати та поспівати.