біднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата ніколи, мій ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надіятися? Хто нам допоможе в слабости, в недоли? Хто догляне, поратує? Господи, чому ти зібрав його зо світа, а мене лишив на таку тяженьку недолю!…
Хлипання перервало її завід. Дитина в колисці пробудилася від її голосу і підняла головку вгору; витягла рученята до мами.
— Та-та-та! — пролепетала дитина. — Та-та-та!..
Бідна вдова заридала ще дужче. Невинний любий голос дитини різав її, мов ніж, у серце глибоко. Вона цілувала ручки дитини, обливаючи їх горючими сльозами.
Герман стояв під вікном, мов громом прибитий. Цей образ нужди, розбитих надій, розпуки, побіч дитинячої несвідомости, довершив того, що не довершили всі різнородні, а такі сильні враження нинішнього дня. Гарячі сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишені цілу купу срібняків. Він розмахнувся і з цілої сили кинув ними крізь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дренькнуло срібло, розсипаючися по хатині. Той брязк і дренькіт налякав Германа не менше, як саму Іваниху. В його вухах він звучав, як зойк нарікання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила поперла його, і він пустився щосили втікати горі вулицею, аж земля під ним задудніла.
— Господи, що се таке? — скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби.
Вона озирнулася і здивованим оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що це? Відки той несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким дивним способом посилає їй поміч?.. Вона здиву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини протверезив її. Вона вибігла надвір, але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по вулиці показував, куди втікав Герман.
І що далі?
Ех, милі читачі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, — Герман у доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвилина минула, і він мусів знову стати тим, чим зробило його ціле життя — холодним, безсердечним спекулянтом, що не зважав на стогін нужди і вдовині сльози.
