нув той скарб, а за той час невсипуща корба витягала догори вже другу подібну груду. З якою величною повагою Герман казав занести віск до магазину, з якою царською великодушністю обіцяв робітникам, що працювали коло цеї ями, додати до їх тижневого заробітку по ґульденові! З якою щедротою він у пориві радости дав ущасливленому вірникові зараз на місці п'ять ринських надзвичайного „трінґельду“. Він справді в цю хвилину був у своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тільки ввесь цей народ, але й сама природа!
Сонце вже хилилося на захід над Попелівську гору. На небі не було й хмарки, у природі залягала тиша, переривана тільки гамором робучого люду, що розповідав собі про нинішню новину, це є про видобуті з ями кості Івана Півторака. Півторакова жінка, що робила в Германовій дестилярні, не знала ще ніщо про це і журилася тільки дитиною, яку лишала саму в хаті. Але нині не був звичайний вечір, нині день виплати! Потомлені, виблідлі та посинілі обличчя ріпників нині оживлювалися надією на той гірко запрацьований гріш. Люди, що нераз по цілому дневі не сказали й слова до других, нині ставали говіркі, жартували та запрошували товаришів на горілку. Мертвий Борислав, чим ближче ночі, тим більше оживав.
Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили врадувані ріпники, Герман пішов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактів, векселів, рахунків, у вухах побрязкувало срібло та золото, — світ увесь бачився йому величезним ринком, на якім він — єдиний праводавець, він сам бере ввесь зиск. Всі прикрі, важкі враження нинішнього дня щезли, мов і ніколи не бували, бо тепер, — думав Герман, — коли його щастя вернулося, коли справи йдуть добре, — тепер уся та невчасна грижа не має ніякої підстави, не має розумної причини. Вона можлива тільки в нещасті і непевності, але не тепер. Так думав Герман і сильно в це вірив, і був би непомалу здивувався, якби хто був посмів йому сказати, що нема пана над совість, нема сили, що могла б їй наказати. Він же ж сам був такий пан, — він наказав, і совість з усіми своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала!
Прийшовши додому, він зараз запитав, що робить Ґотліб.
— Спит іще, — відповіла служниця.
— А не вставав за той час?
— Ні, не вставав.
