Один з тих, що стояли при корбі, нахилився, прикляк над яму й крикнув щосили:
— Мироне, Мироне!
Відповіді не було. Робітники поглянули на себе в німім ожиданні, колесо млинка закрутилося з подвійною живістю, малий лип'яр непевним, хитким поступом підійшов ід ямі, витріщивши очі і не зовсім розуміючи, що́ це таке робиться. Герман дивився і слухав.
— Мироне, Мироне, ци живий ти, небоже? Обізвися!
Знов хвилина мовчанки, — з ями голосу не чути ніякого. Холодний мороз пробігає по жилах робітників, їх лиця бліднуть, вони в тривозі позирають по собі.
— Тягнім догори, швидко, може, не дай Боже чого, нещастє!…
— Тягнім, тягнім!…
Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою…
— Дзінь-дзінь-дзінь! — розлягається різко і гостро голос дзвінка. Всі відітхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.
— Слава тобі Господи, що живий! Ох, а ми вже гадали…
— Е, говори, або ту далеко до біди?
Знов дзвінок, знак — щоб тягли кібель догори. Корба закрутилася, — балаканка урвалася, і довгу хвилину Герман не бачив нічого, окрім одностайних розмахів корби. Він відступив від стіни і озирнувся, не знаючи, чи йти до кошари, чи ні. Але думка про лінивство робітників пропала з його голови. Він ще дрижав від того тривожного ожидання, заки залунав голос дзвінка, — в його голові, правда, не було бурі, що там перед хвилиною лютувала, але всі враження мінилися, перелітали, затиралися, мов тіні в хмарний день. Навіть ті слова, що їх ріпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'яті, — ще більше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї частину гніву на „непотрібного лямпарта“, як звичайно звав дома Ґотліба.
— А все ж таки він мій син і, як прийде до маєтку, буде вміти його шанувати, — сказав він сам до себе твердо і рішучо, немов силувався сам себе переконати. Ота твердість утішила його, він залюбки повторював по кілька разів:
— А таки він мій син!
За той час якось без свідома пішов далі, до третьої ями. Вона була трошки відсторінь від тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, — вона й бу-
