населення П. героїчно оборонялося від орд Батия. З початку 14 ст. пожвавилися хвилі волосько-руської колонізації П., яка тривала аж до 18 ст. і мала переважно український етнічний характер. У 2-й пол. 18 ст. на П. розгорнулася словацька колонізація, що поступово змінила етнічний характер цього краю. Протягом століть українське і словацьке селянство П. пліч-о-пліч виступало проти феодального гніту (повстання й селянські війни 1648–54, 1697, 1703–11, 1830 та ін.). Словаки й українці боролися разом проти політики денаціоналізації, яку проводив австро-угорський уряд. Українське населення П. було православним і залежало від мукачівських єпископів, але після Ужгородської унії 1646 розпочався перехід священників і пастви у католицизм східного обряду. 1816 створена Пряшівська греко-католицька єпархія (близько 200 парафій і 150 тис. вірних).
З початку 19 ст. П. стала центром культурно-просвітницької діяльності «будителів» (О. Духнович, О. Павлович та ін.), які виступали проти мадяризації русинсько-українського населення (руського люду) і своєю активною й багатогранною діяльністю поклали початок його національному відродженню. Під впливом революційних подій 1848–49 років в Габсбурзькій монархії політичний діяч з П. А. Добрянський, який був членом Головної руської Ради у Львові, розробив проект утворення окремого Руського краю в Австрії. З кінця 19 ст. на П. посилилися словакізація місцевого населення, чому сприяло зокрема введення латинської абетки замість кирилиці в школах та видавничій справі й церковних книгах, а також мадяризація (закон Аппоньї про скасування навчання руською (народною) мовою), водночас поширилася русофільська ідеологія. Цей денаціоналізаційний натиск сильніших національних культур й політичних систем призвів до занепаду національно-культурного відродження русинів-українців П. А нестерпні соціально-економічні умови життя на П., як і в усьому Закарпатті, масове розорення селянства й безробіття призвели до інтенсивної еміграції сільського населення в останній чверті 19 — на поч. 20 ст. (гол. чин. до США, де ѕ закарпатських емігрантів — близько 150 тис. чол. — походило з Пряшівщини).
Під час розпаду Австро-Угорщини наприкінці Першої світової війни частина русько-українського населення П. висловлювалася за входження до складу української держави, інша — за приєднання до Чехо-Словаччини. 1919 між Підкарпатською Руссю (Закарпаттям) і Словаччиною, що увійшли до складу Чехословацької республіки згідно з рішенням Паризької мирної конференції, проведено «тимчасову» межу — кілька км на захід від р. Уж, без урахування етнічного складу населення, унаслідок чого до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км2 української етнічної території з близько 100–120 тис. українського населення без забезпечення його культурних і політичних прав. У міжвоєнні роки на П., як і в Закарпатті, існувало три культурні напрями: проросійський (русо-
