Польщі до 21 квітня 1921, а з серпня — під назвою Український центральний комітет. Там же перебувала військова місія УНР на чолі з генералом Зелинським, перейменована на Українську військову ліквідаційну комісію в Польській Республіці.
Представники УНР мали можливість виступати в Лізі Націй, а також в Українському товаристві приятелів Ліги Націй (1920). На ім'я голови Асамблеї Ліги Націй та її Ради надсилалися меморандуми у справах України (з проблеми Голодомору 1932–1933 в Україні, з приводу прийняття СРСР до Ліги Націй у 1935, терору в Україні з боку радянської влади). У Женеві вони співпрацювали з Інтернаціональним Офісом Нансена, Міжнародною Організацією комбатантів, Міжнародним Червоним Хрестом.
У грудні 1923 після нот протесту уряду СРСР С. Петлюра з частиною структур УНР виїхав з Польщі через Чехословаччину і Угорщину до Франції. Починаючи з 1925 одним із основних напрямів роботи уряду УНР в екзилі стала дипломатична діяльність. Він орієнтувався на держави колишньої Антанти — Велику Британію і Францію. Підтримувалися контакти із урядовими колами США, Польщі, Румунії, Чехословаччини, зв'язки з Японією, Італією. На початку 1926 прем'єр-міністр УНР А. Лівицький підписав угоду про дружні взаємини з Кавказькою конфедерацією в еміграції (Грузія, Азербайджан, Північний Кавказ). У роки Другої світової війни А. Лівицький санкціонував створення збройних формувань «Поліська січ», перетворених незабаром в Українську повстанську армію.
На поч. 50-х років 20 ст. було відкрито представництво екзильного уряду УНР в США. У повоєнний час діяльність ДЦ УНР зосередилася на координації дій українських національних сил за кордоном, інформуванні діаспори про політичні, економічні, соціальні процеси в Україні, на участі в гельсінському русі і міжнародних акціях на підтримку прав людини в країнах «соціалістичного табору».
22 серпня 1992 президент УНР в екзилі Микола Плав'юк, у присутності президента, голови Верховної Ради і прем'єр-міністра України склав повноваження державного центру УНР і проголосив незалежну Україну правонаступницею УНР. 24 серпня він передав Президентові України, голові Верховної Ради, голові Кабміну печатку, прапор УНР, клейноди гетьмана І.Мазепи.
Літ.: Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. — Прага, 1942; Мельник М. Еміграційні уряди та їх історичний аналіз // Визвольний шлях, 1990, № 3; Рудницький Я. ДЦ УНР в екзилі між 1941/1991/2 роками. — Оттава, 1994; Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. — К., 1998; Малюта О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20–40-і рр. XX
