інституту був поширений на 4 роки, оскільки із цього часу він почав підготовку вчителів для українських середніх шкіл, а також організаторів шкільництва й народної освіти. УВПІ відкрився у складі 3-х відділів: 1) літературно-історичного (із підвідділами мови й літератури та історії і суспільних наук); 2) природничо-географічного; 3) фізично-математичного. Невдовзі два останні відділи були об'єднані в один — математичноприродничий, а 1924 почав діяти новий — музично-педагогічний відділ.
В інституті діяли 39 кафедр, із них на 6-ти викладалися дисципліни, обов'язкові для всіх студентів. При окремих відділах були створені кабінети, лабораторії, семінари та ін. Із 1924 під егідою УВПІ працювали українські натуральні курси у Празі, на базі яких 1925/26 була організована Українська гімназія. До 1928 УВПІ був під опікою МЗС, а потім — міністерства шкільництва і народної освіти Чехословаччини. Найвищі дотації (майже 806 тис. корон) інститут одержав 1926.
Слухачі УВПІ поділялися на студентів-стипендіатів і студентів-«допомоговців». Останніх було дуже мало. Вони не одержували державних стипендій, а лише невелику грошову допомогу за рахунок самооподаткування персоналу інституту. Протягом усього періоду існування УВПІ в ньому навчалося 178 студентів, із них 85 випускників одержали диплом педагога середньої школи, 31 — докторський ступінь (після захисту дисертації і складання відповідних іспитів). Серед студентів був ряд відомих українських прозаїків і поетів: О. Бабій, Б. Гомзин, Ю. Дараган, В. Зарицький, Г. Мазуренко, Ю. Масляк, М. Обідний, О. Стефанович, П. Тетянко, Ю. Шкрумеляк й інші. Значна частина вихованців УВПІ влаштувалася на роботу в Закарпатській Україні.
В адміністративному відношенні інститут спочатку підпорядковувався Українському громадському комітету в Чехословаччині. Останній призначав (згодом затверджував) і його директора. Після відокремлення УВПІ від комітету найвищою посадовою особою інституту став ректор, якого обирала професорська рада. Першим ректором УВПІ (до 1925 — директором) був Л. Білецький; його наступниками — В. Сімович (1926– 30 і 1933) та В. Гармашів (1930–33).
Професорсько-викладацький склад інституту досягав 92 осіб, із них було 80 українців і 12 іноземців. Тут працювали мовознавець А. Артимович, хімік І. Горбачевський, історики Д. Дорошенко, С. Наріжний, М. Терлецький і О. Шульгін, правники О. Ейхельман і С. Шелухин, археолог В. Щербаківський, філософ Д. Чижевський, географ С. Рудницький, біолог В. Чередіїв, мистецтвознавець В. Січинський та інші відомі українські науковці. Засноване при інституті видавниче товариство «Сіяч» видало 44 книги його співробітників, у тому числі підручники; крім того, 1929–33 вийшло 2 томи «Праць» УВПІ та спеціальний «Драгоманівський збірник».
