особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували вимоги делегації ЗУНР в Парижі та виступи українських представників в іншіх західних країнах про природне право українського народу на самовизначення. 25 червня 1919 Польща одержала від представників Антанти повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. А 14 березня 1923 конференція послів Антанти, виходячи з результатів Ризького мирного договору, ухвалила рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі на умовах забезпечення автономії цього краю, політичної, релігійної та особистої свободи його населення (які так і не були виконані).
Паризькі миротворці виявилися більш рішучими й послідовнішими у визначенні долі інших українських земель — Закарпаття, Північної Буковини та Бессарабії. Їх також передали сусіднім державам. І навіть схема цієї передачі дещо нагадувала розгляд східногалицького питання.
Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-стратегічні мотиви Антанти й США, збройний експансіонізм претендентів на українські землі, вплив революційних подій в Центрально-Східній Європі, відсутність єдності в українському визвольному русі тощо. 8 травня 1919 в Парижі було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, що оформив Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919. За цим же договором, а потім згідно з Севрським мирним договором від 10 серпня 1920 вся Буковина була віддана Румунії. Ця ж доля спіткала й Бессарабію. Радянські Україна та Росія як правонаступники колишньої держави, до складу якої входила Бессарабія, ніколи не визнавали законним відторгнення останньої і не мирилися з ним. Наругу над волею українського народу, зокрема, передачу Східної Галичини Польщі, затаврував великий французький гуманіст Р.Роллан: «Це один з тих політичних злочинів, з яких зшиті договори 1919-го і наступних років. Усі ці договори треба скасувати. Але нема чого звертатись у цій справі до Ліги Націй (що неодноразово робили українські представники. — Авт.), бо Союз народів створений саме для того, щоб їх оберігати».
Отже, згідно з рішеннями П.м.к. західноукраїнські землі з понад 12,3 млн. населення опинилися у складі нових національних держав — Польщі, Румунії й Чехословаччини, що, безумовно, наклало значний відбиток на подальший політичний і національно-культурний розвиток українського етносу на цих землях, що налічував близько 8 млн. осіб. А Наддніпрянська Україна залишилася в складі радянської Росії.
Літ.: Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і антирадянська інтервенція на Україні). — К., 1962; Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. — К., 1993; Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до
