ронну «марку» Молдавія, територія якої була розширена від гір до р. Сірет. У 2-й пол. 14 ст. воєвода Лацку переніс столицю країни з м. Бая до м. Сірет (тепер південна частина Буковини). За молдавського воєводи Петра Мушата (1375–91) була також інкорпорована Шипинська земля (частина теперішньої Чернівецької обл.), що включала замки Цецин, Хмелів, Хотин. За результатами польсько-молдавської війни 1497–99 Молдавське князівство включило до своїх володінь Русько-Довгопільський окіл (Північна Буковина). Цим було завершено процес територіального формування Молдавської держави, яка на півночі охоплювала зону етнічних контактів слов'ян і східних романців.
На північному прикордонні Молдавії (Північна і Північно-Східна Буковина), в Кимпулунзькому околі, вздовж р. Черемош в Іспасі, Банилові, Вилавчу, Костинцях та між р. Прут і р. Дністер у П'ядиківцях, Іванківцях, Южинці, Кулівцях, Репужинцях, Малому Кучурові, де переважало українське населення, воєводи оселяли своїх осадників — дрібних волоських землевласників, які складали компактні групи в селах. Волоське етнічне коріння на Буковині також мали власники маєтків — бояри та мазили (відставні бояри), служилі люди, представники молдавської адміністрації та вищої православної церковної ієрархії краю.
Сприятливі соціально-економічні умови життя селян у Молдавському князівстві приваблювали до нього волоських переселенців із Трансильванії. Зокрема, 1763 сюди втекло 24 тис. родин. Більшість із них оселилися в уже існуючих селах Буковини, частина засновувала нові.
Після прилучення Буковини до імперії Габсбургів 1774 австрійська адміністрація заохочувала переселенський рух трансильванських волохів для збільшення чисельності населення краю. Лише впродовж літа і осені 1778 на Буковину із Трансильванії переселилося 117 родин. Наприкінці 18 ст. трансильванські волохи-переселенці осіли в таких населених пунктах північної частини Буковини, як Багринешти, Тереблече, Карапчів над Сіретом, Купка, Череш, Чудин, Кам'яна, Цурень, Чернівці, Остриця, Молодія, Зеленів.
Після створення в серед. 19 ст. Румунської держави (із 1862 — Румунське князівство, із 1881 — королівство) волохи Запрутської Молдови, Буковини, а також жителі Валахії й Трансильванії поступово почали вважати себе румунами (уперше назву «румуни» зафіксовано в 16 ст.). За австрійською статистикою, в 1851 на Буковині проживало майже 185 тис. румунів. Там, де зони розселення румунів і українців стикалися на лінії етнографічного розмежування, обидві спільноти жили змішано. 1910 кількість румунів на Буковині зросла до 273 тис. (34,4%).
Остаточно політично румунська нація консолідувалася після приєднання Буковини, Бессарабії та Трансильванії (1918) до Румунського королівства. Королівька адміністрація намагалася якнайшвидше інкорпору-
