Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Полтаві та в деяких ін. містах. За гетьмана І. Мазепи в Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки. Війни з Османською імперією і Швецією стягли на територію України чималі російські військові сили; прихід шведських військ Карла ХІІ і виступ І. Мазепи проти Петра І (1708–09) обумовили постійне перебування значних російських військ (до 10-ти полків) на Гетьманщині. Надалі російська військова присутність, економічна міграція або колонізація росіян залежали від міри й інтенсивності інтеграції українських земель у російську державу та зовнішніх конфліктів Російської імперії. Тривали також освітні й культурні контакти: у 1-й пол. 18 ст. деякі росіяни здобували освіту в КиєвоМогилянській академії; серед інших 1734 певний час тут навчався М. Ломоносов.
Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння на Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини й емігрантів переходили переважно до російських можновладців (кн. О. Меншиков та ін.), які переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах. «Рішительні пункти» 1728 гетьмана Д. Апостола дозволяли росіянам купувати землі в Гетьманщині. Обмеження й заборона зовнішньої торгівлі Гетьманщини із Західної Європою і підпорядкування її контролеві російського уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших містах Гетьманщини, купців-росіян (у Києві 1742 мешкало вже 120 російських купців).
Окрему складову російської міграції становили т.зв. розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку офіційної церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку слобід на території Стародубського полку й Чернігівського полку. Тим самим на півночі Гетьманщини виникли постійні російські колонії, які, поруч із господарським розвитком цієї території, значно змінили етнічний склад її населення.
У перебігу колонізації Північного Причорномор'я з кінця 18 ст. російські поміщики переводили до одержаних маєтків своїх кріпаків із метою скорішого заселення новопридбаних земель. Точне число росіян на українських землях у 18 ст. не відоме. Фрагментарні дані показують, що воно було невелике, найбільше у т.зв. Новоросії. 1763–64 на території майбутньої Херсонської губернії, у тодішній Єлизаветинській провінції, жило 4273 росіяни та 20 505 українців (у 1782 — 5851 і 57 302 відповідно), у Бахмутській провінції — 3891 і 12 177 (у 1782 — уже 12837 і 57 302).
Після поділів Речі Посполитої, а ще більше після невдалого польського повстання 1830–1831, деяке число росіян потрапило на Правобережжя. Це були чиновники й військові, значно менше: купці, ремісники
