відвагу при його штурмі, окрім отамана, були полковник С. Білий, хорунжий О. Височин, старшини П. Чайківський, І. Сербин, А. Білий та К. Табанець. Багато козаків брали участь у штурмі потужної фортеці Ізмаїл. У першій колоні російського війська їх налічувалося 2 тис. чол., у другій, центральній, колоні під керівництвом З. Чепіги — 1 тис., у третій — 1 тис. чол. В авангарді перебували ще 767 козаків. Разом із 1,5 тис. чорноморців, які атакували Ізмаїл з боку р. Дунай, козацькі підрозділи складали 6267 осіб. 500 козацьких старшин отримали золоті медальйони з написами «За отличную храбрость» та «Измаил взят декабря 11-го 1790». Орденом св. Георгія нагородили З. Чепігу, орденом св. рівноапостольного кн. Володимира — А. Головатого. Під Ізмаїлом російське військо з 31 тис. чол. втратило 1830 вбитими і 2433 пораненими, серед загиблих було 160 і серед поранених 345 козаків. Разом з тим у війні на боці Османської імперії воювало 5–7 тис. козаків Задунайської Січі. Війна завершилася підписанням Ясського мирного договору 1791.
Літ.: Гончарук Т., Гуцалюк С. Українське козацтво і Хаджибей (Одеса): Середина XVI ст. — 1794 p. — Одеса, 1998; Сапожников И., Сапожникова Г. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. — Одесса, 1998; Чухліб Т. Російський генералісимус Суворов в українській історії після зруйнування Запорозької Січі // Історія України, 1999, № 36; Козацтво на Півдні України: Кінець XVIII–XIX ст. — Одеса. 2000; Бачинська О. Козацтво в системах Російської і Турецької імперій. В кн.: Історія українського козацтва. — К., 2007, т. 2.
Т.В. Чухліб.
Війна 1806–1812 була викликана прагненням Османської імперії повернути собі втрачені позиції на Балканах і в Північному Причорномор'ї. Приводом до війни стала відставка турецьким султаном Селімом III у серпні 1806 господарів Молдови — Олександра Морузі (1802–06) — і Валахії — Костянтина Іпсіланті (1802–06) — без погодження з Росією, як це передбачалося попередніми російсько-турецькими угодами, та порушення Портою договору 1805 щодо порядку проходу російських суден через протоки.
У листопаді–грудні 1806 в придунайські князівства увійшло російське військо чисельністю до 40 тис. під командуванням генерала від кавалерії І. Міхельсона, а 30 (18) грудня 1806 Туреччина оголосила війну Росії.
У лютому 1807 рос. ескадра віце-адмірала Д. Сенявіна, що перебувала поблизу о-ва Корфу (нині о-в Кіркіра, Греція), почала бойові дії, а з настанням весни вони розгорнулися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, до складу яких входило Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, захопили Хотин, Бендери, Акерман, Бухарест та оточили Ізмаїл.
