споріднений із сентименталізмом (апеляція до почуттів, апологія й поетизація природної основи, на противагу цивілізації, самоствердження особистості, відродження зацікавлення варварським буттям, імітація, часом навіть містифікація традицій середньовіччя тощо). Р. породжував яскраві та контрастні, іноді несподівані й суперечливі інтерпретації, котрі, передусім, спиралися на уяву та інтуїцію історика. Відтак Р. продукував різноманітні відчування та рефлексії вчених як щодо своєї стильової природи, так і творчих експериментів науковців, зорієнтованих на інтуїтивні й ірраціональні зразки мислення.
Деякі вчені, приміром британський історик Е. Гобсбаум, обстоюють тезу, що Р. узагалі не піддається класифікації. Водночас побутують думки про потребу інтердисциплінарного вивчення й осягнення феномену Р. в сучасній соціогуманітаристиці. Зрештою, багатолика, мінлива і калейдоскопічна рецепція витворює враження невловимості й оманливості та заразом синкретичної неподільності P., яку споглядаємо під час спроб осягнути його в межах формалізованих схем та концепцій. Натомість іманентний ефект руху і суцільної домінації індивідуальності, властивий романтичному історіописанню, висуває на перший план ідею історизму.
Саме ця ідея, попри різноманітні морально-етичні, релігійно-містичні, національно-регіональні та ін. творчі мотиви, набула тотального поширення і фактично визначила інтелектуальну спрямованість європейської романтичної історіографії. Романтичні тлумачення історичного руху вибудовувалися під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературно-художніх захоплень народним/національним буттям. На відміну від просвітницько-раціональної історіографії, що віддавала перевагу класичним взірцям античності, романтики зосереджувалися на своєрідній медієвізації минувшини. Тому романтичний ідеал світу історії здебільшого відшукували в часи середньовіччя та в його залишках — народних думах, баладах і піснях.
За культурної доби Р. до історіописання ввійшов масовий, колективний герой — народ/нація як відображення національної свідомості 19 ст. Водночас розмаїття світу історії, представлене в романтичних версіях минувшини, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тому Р. продукував нові вимоги до історіописання, зокрема звернення до інтуїтивного способу осягнення минувшини. Канони Р. передбачали не тільки художнє, а й достовірне написання історії, зокрема спричинилися до поширення критичного, або історико-філологічного методу (Б.-Г. Нібур, А.-Г. Геерен та ін.). Стильова формація Р. постала під гаслом поєднання історії з філологією, ідеї з фактом, яке задовго до появи романтиків сформулював італійський філософ Дж. Віко. Проте сполучення зазначених вимог у романтичному світобаченні здебільшого реалізовувалося на основі чут-
