Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:
— Це паходной Ленін.
— Да руки порепані.
… А за вікном стояла туга і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.
… Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:
— Д'ех! Революція — так революція!
А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фуґу, у дикий німий степ.
|
|
Тільки забув я ще сказати:
Частенько, коли потяг зупинявся на станції „на неопредєльонноє врємя“, товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.
Чого в зажурі?
Це буде видно далі.
|
|
Плака̀ти! Плака̀ти! Плака̀ти!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
