чутні зідхання матери. Повітря було мов цвіла вода — здавалось, то сморід з його рота залив хату. Васюренко спинився й узявся рукою за косяк дверей; вся хата потьмарніла перед ним і поплила від нього далеко геть.
— Оце каюк мені, — подумав він, заплющуючи очі.
Проте, він ще мав у собі сили. Він підійшов до полу і сів, хоч голову йому шматувало.
— Мамо, — промовив він.
Хвора надсилу повернула до його голову. На його глянули байдужі загусклі очі з жовтого, аж синього обличчя; над очима, ковтуном збившись, звисало нечісане сиве волосся, а посередині безладною діркою чорнів на обличчі розтулений рот. Васюренкові вдалося, що мати дивиться ротом, а не очима. Ніщо не нагадувало йому матір, ні колишнього життя коло неї, ні її турбот, ані праці. Все чуже було в її зморшках, у загостреному носі й у ниточках, що звисали з її плечей замість рук.
— Мамо, їстимете? — спитав Васюренко.
Хвора не ворухнулася; вона лежала на спині й очі дивилися, не моргаючи. Тоді парубок одломив трохи хліба, намочив у воді й поклав їй у рот.
— Мамо, ковтайте! — гукнув він.
Хвора поволі ковтнула й безгучно заворушила губами.
— Мамо, ковтайте! — гукнув він знову.
Спочатку він байдуже подавав матері хліб. А далі почав відчувати серед хатньої задухи чисту, прекрасну пахощ розмоченого хліба. Ця запашність залоскотала йому душу, і він вдихнув її на повні легені; він нахилився над паляницею