въ филисті рівнини. Инчі не такъ скоро знижаються, а тягнуться, відвернувшисъ відъ своєі громади, гилями въ Угорщину на полудне або на східъ въ Галичину. А одна гиля усі випередила и потягла поміжъ допливами Висли и Дністра на північний східъ, сама зновъ поділилася и одну вітву післала дальше на північний східъ двомъ морямъ ріки поділити, геть по-за чужі границі, другу на східъ пустила, а третёю по-за Дністеръ попростувала на полудневий східъ, Дністеръ перескочила, Бугъ переступила, Дніпрові порогом стала въ дорозі, и дальше на східъ пішла шукати Урала. Поглянемъ на полудневий західъ, по-за Бескиди: тамъ розтягнулося русько-угорське підгіррє, и угорські рівнини підъ него підходять. Обернемося на східъ и східъ полудневий: тамъ, за галицькимъ підгіррємъ, не закрили намъ уже ніякі високі гори виднокруга. — глядимо въ рівну, далеку далъ, ажъ де виднокругъ земський зливається зъ синявою неба. Але наша виобразня сягає ще дальше, геть ажъ на східний и полудневий кранець Украіни: и цілий той обшаръ велика плащина, — горби и ланцюхи гіръ, не висшихъ надъ кількасотъ стіпъ, никнуть на такімъ просторі: серединою тілько, ніби широкий поясъ, піднеслася земля незначно поздовжъ цілоі Украіни відъ жерелъ Богу и середнёго Дністра ажъ геть по-за границю Украіни, до Урала, въ широку вижину, на півночи и полудні обмежену спімненими згористими пасмами. А по цілімъ тімъ широкімъ просторі порозливалися ріки густою сіткою, и всі[1] течуть однимъ путемъ, на полудне. А на полудні Чорне-Море розточило своі води, підсичувані нашими ріками.
Такий загальний образъ показала би намъ Украіна, коли-бъ ми поглянули на неі зъ висока, зъ такъ висока, щоби могли однимъ поглядомъ всю обгорнути. А теперъ спустімся на землю и пригляньмося поодинокимъ частямъ , котрі зъ висока тілько поверхно заглянули.
Зачнемо-жъ відъ того, що найборше намъ въ очи впало, відъ гіръ:
|
Бескиде зелений, въ три ряди саджений. |
(Дальше буде.)
— Оцю нічъ снилась мині гадюка, да така здоровенна, що мабуть вже й въ світі більшихъ немає: довга така — аршинъ зо-два буде, и товста да чорна. Лізе до мене да й сичить — хоче-бъ-то укусить. Я злякалась такъ, що вже й души въ собі не чую, ажъ тутъ якась жінка й каже мині: „Не бійсь, — каже, — вхвати іі за голову да й одломи.“ Дакъ я зразу кинуласъ до неі та вхопила за голову й одломила. Дакъ отъ-якъ! Що то воно значить сей сонъ?
— Дакъ ти, бабусю, кажешъ, що таку велику гадюку бачила, що вже й на світі більшихъ немає? А я чувъ, що на світі є ще більші гадюки, ніжъ ти бачила, да тілько не въ нась; а у насъ, нема й такихъ.
— Иге-жь! Чому нема! Є и въ насъ такі, та тілько іхъ ніхто не бачить: се вже-бъ то гадючі цариці. Якъ я ще була маленькою, дакъ чула, що люде казали тоді — якъ одна дівчина , недалечко одъ нашого села, бачила таку гадюку. Я вже не знаю, чи правда сёму, чи ні: якъ люде брехали, то й я буду брехать. Коли хочте, то слухайте, казатиму.“
— Роскажи, роскажи, бабусю: будь ласкова!
— Дакъ отъ-то, кажу, недалечко одъ нашого села, зъ Алтиновки[3], одна дівка й пішла шукать оріхівъ на Здвиження. Хочъ уже тоді й не рання була пора ходить по оріхи, да щось ій заманулосъ. Отъ, пішла вона да трохи й заблудила, зайшла у пущу да тамъ блукала-блукала, щобъ вийти вже якъ на стежку, а потімъ — бухъ, да й впала въ яму. Яма така глибоченна, що й світу не видно. Упала вона туди, дивиться — дакъ тамъ гадюкъ сила силенная: мабуть вони туди зо всёго світу зібрались на зімовъя! Такъ усі зразу й кинулись до неі, підняли голови да й сичать. Злякаласъ вона, вже й духу въ іі не стало. Коли-жъ дивиться — одна така здоревенна, да вся въ золоті — и лізе до неі. Вона тоді собі: „Отъ-тутъ же вже,“ каже, „неминуча смерть буде!“ Коли-жъ та сама старійша гадюка прилізла до неі да й каже, — такъ таки неначе чоловікъ и каже: „Не бійся, дівчино, нічого: безъ мене ніхто тобі нічого не заподіє; я тутъ сама найстарійша, — не бійся!“ Отъ дівка трохи й звеселіла, вже й смілійша стала, и гадюки перестали сичать до неі. Знову та золота гадюка й каже: „Якъ схочешъ, небого, істи, то — онъ глянъ, лежить камінь; ти й полижи его. Лизнула вона того каменю — и істи вже не хоче. Такъ жила вона тамъ цілісеньку зиму і вже такъ привикла, що нічого й не боіться. Сперіну, дакъ може зъ-тиждень, вона не спала, усе боялась, а далій то сяде було собі да й засне. Схоче було істи, то вкуситъ оріха — іхъ було таки тамъ чимало: гадюки
