107
П'яні, намагаючись рівно триматися на йогах, стали тихцем викрадатися в двері. Зарослий чоловічина встав і собі з-за стола, але не пішов з иншими, а підійшов до Зеленого:
— Надаремно ви їх лякаєте так за якусь там бабу!… — сказав понуро. — Завтра ви ні одного з них не побачите, бо вони враз порозбігаються…
— Дивіться, горить! — скрикнув Проць, підбігаючи до вікна.
Вікно було червоне від полум'я, яке грало над містом. По кришах будинків затремтіли велитенські тіни, які сходились і росходились, наче танцювали якийсь дивовижний танок.
Зелений махнув рукою:
— Годі! Ходім!
В дверях ще раз промовив:
— А тут варту!…
Вийшли на вулицю. Ніч світилася пожаром. Червоні язики полум'я високо здіймалися в гору і, здавалося, лизали примерклі зорі. Дим густими клубками котився наввипередки просто над сквериком і обгортав собою кришу будинка народньої управи, де був штаб. Якісь росхристані жіночі послаті метушилися на вулиці і несамовито кричали:
— Червоні йдуть, червоні!…
— Ціхо, чортові виродки! — голосно закричав хтось, їдучи на коні.
Зелений пізнав дядька Пилипа. Зупинив його і спитався:
— Що сталося?..
— Нічого! То базар горить… — відповів той жваво.
— Чого-ж він горить?
— Або-ж я знаю?… — запитуюче промовив дядько Пилип. — Певно жиди підпалили…
— Дядьку Пилипе! — суворо сказав Зелений. — Ви не повинні такого говорити! Самі знаєте, що ми прийшли сюди не для розбою… Зараз-же розбудіть своїх хлопців і накажіть їм гасити пожежу!…
— Це я й сам знаю! — задавакувато відповів дядько Пилип. — Чого-ж я й женуся так?…
Вдарив коня закаблуками по під боки і погнався що є духу.
— Щось воно безладдям пахне!… — промовив сам до себе Зелений. — Гей, не пристосовані ми до ладу, не пристосовані!…
Над базарною площею знялися до неба нові язики полум'я. На вулицях стало ясно, як серед білого дпя. Дивлячись на дивно освітлені вулиці, Зелений обмірковував, що почати, бо знав, що довго так не може бути і що при такому становищу досить буде одної ворожої дівізії,
