стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорізали христіяне, бо він мав сконати з голоду і спраги та упливу крови, рваний собаками двічи на день[1].
Були се звичайні способи, уживані мусулманами проти невольників, котрі уперто втікали. А вживано їх публично на те, щоб иньших відстрашити від утечи.
На той страшний вид Настуні закрутилося в голові, вона побіліла як стіна, хлипнула воздуха й упала на грядку квітів, сама як окошена квітка. Падала також зі словами: „О Боже, о Господи!"
В синих очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї на тлі Чатирдагу... І зазвеніли в душі страшні але правдиві слова овятого Письма: „На потомках потомків ваших відібю злобу вашу".
Думки блискавками шибали їй по голові.
Катований невольник був гарно збудований. І легко міг бути потомком одного з тих злочинців, що підсували чашу з отруєю на Високім Замку у Львові, памятної осені, коли рясно зародили сади по всій землі Галицько-Волинській...
Довкруги на вулиці лунали зо'йки кількох иньших катованих кнутами невольників: то публично виконувано на на них ріжні кари за найменьший непослух. Настя лежачи затулювала вуха руками.
По якімсь часі піднеслася при помочи товаришок і бліда як смерть пішла дальше, подібна до люнатички. Молилася всю дорогу з великою вірою, кажучи в дусі:
„О Боже, о Господи! Ти певно справедливо караєш нарід наш за його гріхи великі. Але змилосердися над ним і наді мною в сім страшнім городі кари. Покажи мені приязне обличче своє і стане лекша неволя моя... Возьми опіку наді мною..."
З такими думками, вступила в шкільну кімнату й усіла як инші, на плетену мату, підібгавши ноги під себе.
О, якже се боліло!
Товаришки, що вже до всего привикли, сміялися з неї й потішали її, кажучи:
43
- ↑ Автентичне.
