думку не прийде, уважати не-Американцем людину, котра уродилася на американській землі, хочби ту людину навіть зараз по уродженню вивезли напр. до Польщі й вона була там довгі літа. Таксамо дивиться на всіх уроженців своєї землі кождий культурний нарід. Мова се річ, яку можна основно забути й основно навчитися. Тому мова зовсім не рішає про те, хто куди належить. Таксамо не рішає т. зв. „кров“, бо нема найменшої контролі, чия „кров“ українська, а чия неукраїнська. Головна річ се територія, земля, котра згодом асимілює навіть дійсного чужинця до більшости населення даної землі, коли та більшість проявить у собі потрібний порядок і культуру. А коли не проявить того, то згодом її засимілюють на її власній землі. І тоді вся творчість її дітей буде зарахована без апеляції до творчости инших літератур і культур, як підрядна частинка їх, хочби у творчости тої незорґанізованої людности були не знати які гарні іскри й огні тай індивідуальности такої величі, яку проявила Роксоляна. Живемо в часі переломовім, коли важиться власне наша доля. Коли потрафимо при помочі твердої моралі, ясної ідеї й дисципліни приготовитися до здобуття своєї держави, будемо колись становити окрему силу. А як пустим вереском і руїнництвом зруйнуємо в народі всяку пошану до свого Авторитету, — тоді і вся наша творчість і всі памятки по ній увійдуть у склад чужих культур і чужих памяток: тих народів, котрі перевисшать нас пошаною для своїх Авторитетів і тому загорнуть на стало нашу землю. Се сталося вже з неодним народом і з не одною землею.
Вкінці почуваюся до обовязку зложити найщирійщу подяку за пересилання наукових книг з бібліотек Наукового Товариства імени Шевченка, університетської й Оссолінеум у Львові, котрі потрібні були до опанування матеріялу для виконання сеї праці, та за вказівки при вишуканню потрібних книг і мап до історії Турків і Кримського Ханату з бібліотек у Відні — двом особам, котрі тепер знаходяться на большевицькій території і котрі, колиб я назвав їх імена, моглиб там мати прикрости, навіть за колишні „взаємини з контрреволюціонерами“.
Румілі, турецьке слово — — „Рум-ілі“ — край Римлян або Візантійців, котрі називали себе „Ромеї“, а не Візантійці і не Греки. „Румілі“ се була европейська територія Туреччини (з виїмком Альбанії, Босни й Мореї), під одним беґлєрбеґом, що резидував звичайно в Софії. (Т. зв. Східну Румелію виділено щойно в 1878 р., вона мала 32.594 км² і столицю Філіпополь). Румілі не треба мішати з Ромунією.
Селямлік — турецьке слово, утворене правдоподібно від арабського „селям“ (мир, спасення, привіт). Перше його значіння „авдієнція“, „послухання“, „нарада“, дальше: кімната і палата, доступна тільки для мущин, в котрій відбуваються приняття й ділові наради. Слово „селямлік“ мало ще і льокальне, стамбулське значіння, а саме означало воно торжественну їзду султана в пятницю до мошеї з військовою парадою.
Анатолі або Анадолі — турецьке означення Малої Азії. Слово се походить від грецького „анатолє“ — вихід, ранок, відси „країна сходу“ розуміється сонця.
Султанка — такого поняття Турки не знали, у них була тільки жінка султана. В повісти уживав я слова „султанка“ в приміненню до Роксоляни, котра була виїмково впливова жінка султана.
