— Я не уступивби, о Хуррем, хочби весь Стамбул ішов проти мене, тільки сконавби у крови на станиці своїй; відповів комендант Стамбулу голосом аскета.
— Так, як конає останній луч сонця, коли нічю надходить туча, додала.
— Ти добра, о Хуррем, що жовніра рівнаєш з Божим блиском світла, відповів вірний жовнір Сулеймана і глибоко склонився.
А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душі видавала вирок смерти на нього, на любимця свого, на Кассіма-башу, коменданта Стамбулу. Видавала вирок в імя Селіма малого сина свого, будучого Халіфа й Султана Османів.
Видавала вирок твердий і невмолимий. І вже очима своєї душі бачила окрівавлену голову Кассіма, застромлену на страшній царській брамі Бабі-Гумаюн, де вже чорні круки, випили очі одного адютанта її мужа.
— Тяжке єсть діло володаря, промовила тихо, немов, до себе.
— І тим тяжше, чим лучше серце його, сказав чистий Кассім з отвертими очима.
— Ні, о Кассім! немов вибухла. Бо володар з чистим серцем має мир у душі! А що діється з тим, котрий мира не має?
Навіть не припускаючи, що і до чого говорить гарна Султайка, відповів спокійно командаит столиці:
— Мабуть правду кажеш, о наймудрійша із жінок мослємських, вибрана Аллагом на подругу найчистійшого з праведних заступників Пророка!
Подякувала йому поглядом і встала. Авдієція була скінчена.
Комендант Стамбулу низько склонився мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дійсно задержала вигляд невинности з дівочих літ своїх. Кассім зложив руки на грудях і виходячи лицем обернений до жінки Падишаха, пращав її словами:
— Благословенне хай буде імя Твоє, як імя Хадіжі, жінки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя!
Коли Кассім опустив кімнату і затих шелест його кроків на дорогих килимах її будуару, — впала на диван, обня-
259
