писали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А Жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небогата і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.
Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.
— А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челядю? — запитала мати.
— Маю, мамусю, маю Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.
— Випадок, кажеш? Певно з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.
— Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тимчасом прошу, покріпіться.
— Не можу ні їсти, ні пити, сказала мати, поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!
Та не памятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і помалесенько пючи, говорила:
— Добрі тут напитки маєш, аякже... Так пустйлася я в Божу путь. Поки яашим краєм їхалося, то ще так, якби в дома був чоловік, хоч і з роду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські Гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому вїхали ми в угорський край і що далі, то нашої мови все меньше і меньше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але пють там, дитинко, пють. Ще гірше як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави, Дотаньцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що за багато танцюють. А Жиди всюди як вдома і всюди своїх знайдуть і скрізь доступ мають і всюди розмов-
{{{pagenum}}}
