сказати. Бо якби опісля довідалася правди, то не малаб уже ніякого довіря до нього. А він сподівався ще нераз зустрічи з нею.
Поблагословив її знаком хреста і завагавшися ще хвильку, заговорив рідною мовою Настуні:
— „Дитино! Я бувший монах, приходжу до тебе в справі дуже важній для всіх христіян і для тебе...“
Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розуміла кожде слово, але не знала, що сказав їй гість. Булаби краще його зрозуміла, якби заговорив був по турецьки або по татарськи.
Він запримітив се і ще раз, помалу, повторив свої слова, що як міцний мід впливали на Настуню.
— „Ви з мого рідного краю?!“ запитала Настя, а слези як горох пустилися їй з очей.
— „Так, дитинко, так“, відповів гість.
— „Ви давно з дому?“
— „Моїм домом, дитино, була монастирська келія“, відповів поважно. „А там, де ми родилися, був я давно давно.“
Настуня посумніла. А він сказав до неї лагідним тоном:
— „Але я приходжу до тебе, дитино, в справі, близькій також нашій рідній землі, дуже близькій, хоч виглядає далекою.“
Молода дівчина вся перемінилася в слух. Правда, від хвилі розмови з Падишахом почувалася могутніща, ніж була передтим. Одначе все таки не розуміла, як вона, бідна невольниця, замкнена в клітці птичка, може помогти Рідному Краєви, з котрого вийшла й народови, котрий мучився там. Атже не могли на се порадити ні її батько, ні стрий, ні инші розумні люде. А щож могла порадити чи помогти вона? Була дуже цікава. Вже добре розуміла, що вяжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з того залицяння дати щось доброго людям під Рогатином і Львовом — сего не бачила.
Те, що говорила султану про Базру й Багдад, було чисто особистим бажанням поширення своєї сили, чимсь таким, що має й повій, який притулиться до дуба. А тут закроювалася перед нею в невиразній імлі справа якогось ді-
{{{pagenum}}}
