подарував Джімові сорок долларів за те, що той так терпляче грав за для нас ролю в'язня. Джім страшенно зрадів.
— От бачиш, а що я тобі казав? — озвався він до мене, — ще пам'ятаєш, тоді на Джексоновому острові? Я казав, що в мене волосаті груди, а це яка прикмета? Що я був колись багатий і скоро знову булу дукарем. От і сталося, що це правда. Забагатів! Ну, що скажеш? Адже казав я, що прикмети в мене певні!
А Том вигадував нові плани, пропонував нам колись уночі втекти звідси втрьох: ми добудемо собі зброю та й попливемо шукати пригод серед індійців, на їхню терріторію — так тижднів на два. Я згодився, та тільки от яке лихо: у мене не було грошей, щоб купити зброю, та й не думаю, щоб я міг одержати щось із дому, бо батько мій напевне вернувся тим часом, забрав усі гроші у судді Тачера і пропив їх.
— Ні, гроші цілі, — сказав Том, — тепер їх уже більше, ніж шість тисяч долларів; та й батько твій очей не появляв з того часу. Принаймні, поки я поїхав, його не було в нашому краї.
— Ніколи він більше й не вернеться, — промовив Джім урочисто сумним голосом.
— Через віщо ти знаєш, Джіме? — здивувався я.
