Шляхта польська вимагала від Кисіля, щоб він „назвав зрадника наших таємних нарад, який Хмельницькому доносить про все, що задумує Річпосполита“. І більшисть з них була певна, що то власне Кисіль той зрадник. Наприклад Шорнель адміністратор замойський був переконаний, що „Хмельницький має по своїм боці пана Воєводу Київського і в тім не треба сумніватись“.48 [1]) В ріжних тогочасних „пасквілях“ і численних сатиричних віршах Кисіль усе фіґуруе як „слава козаків і радість православних“.
Не міг чорт унії із схизматиком стравити,
Мусів Кисіль посолити і Хмелем приправити — такі були найбільш невинні літературні жарти. Бо в таборі й на зібраннях шляхта польська, як наприклад під Білою Церквою в 1651 р., воєводу київського не йначе, як „ск... сином і обманцем“ називала...49 [2])
Щирі бажання шляхти „руської“ помирити Річпосполиту з козаками, тоб-то виконати те завдання, якого від неї Гетьман і Військо Запорожське домагалися, викликували супроти неї серед шляхти польської ще більші підозріння, чим її оборона віри православної. „Моя душа нещастлива, а ще більше розум — писав Кисіль до Примаса Річипосполитої — все те, до чого прийшло, предвиділи й передчули. Я - ж бачив козаків, більше чим прості хлопи поневолених...“50 [3]) І оце розуміння дійсности та й оті нитки симпатії й родства, що вязали статочну консервативну непокозачену шляхту з її покозаченими одновірними родичами, провідниками повстання (наприклад у найближчому оточеню Кисіля — в характері його, по теперішньому кажучи, адютантів — знаходяться тоді: Марко Здунєвський, шваґер Гетьмана Хмельницького, і Костянтин Виговський, рідний брат Івана, писаря ґенерального) — робили ту шляхту в очах цілої Польщи чужою й непевною. Ми бачимо „панів і шляхту благочестивих“: старого невтомного Кисіля, його брата Миколу, кн. Захара Четвертинського, Федора Михайла Обуховича, Прокопа Верещаку, Юрія Ярмоловича, о. Петронія Ласка, Сосницького, Зацвіліховского, Чорного і багато инших — скрізь, як послів Річипосполитої до козаків, як комисарів, як примирителів і медіяторів. „Я вже майже зівялий, весь умучений і на здоровлі окалічений, цілі три роки ганяю і тепер, від сойму почавши, досі постійно зношуся з Королем Й.М., щоб кров християнська це лилась, щоб послідня частина народу нашого козацького не згинула“ — так писав Кисіль до Гетьмана на склоні своєї діяль-