Ось він коливаєть ся мов прозорий туман і ледви тремтять його білі крила у тихому повітрі.
Вище… вище — і загорнувсь у хмару.
Оглянув звідти нещасну землю, зітхнув.
Від того зітхання народив ся перший передрозсьвітнїй вітрець і полетїв геть по необмежених мертвих степах.
Наскочив на старого дуба, похитнув його зелені листочки, збив з них перлисті сльози тай сховав ся в бір.
Старий з просоння ледви зашелестїв листом — і знову спить…
У побілїлому небі забренїла дзвінка пісня жайворонка. У темному ставі плеснула ся риба.
Поранкова зоря загоряла ся…
Розгоріла ся, розжевріла ся, засьвітила.
Зітхнув знову Стри-Бог з сїрої хмари й новий дозорця полетїв оглядати сонні села.
Раптово наскочив на дуба, вдарив його з усїєї сили по гілках, перескочив черев став, захитав верби, очерети.
Старий ураз прокинув ся, гнївно заскрипів, замахав гілками…
Простягає свої довгі руки в той бік, куди полетїв Стри-божий унук, грозить йому, хоче зловити…
А вітер гуляє вже в густому борі, свистить по соснах, регочеть ся…
На краю сьвіта червоним полумям загоряєть ся небо. З-за обрія виглядає край жовто-гарячого сонця.
Темний став виринає з пітьми й по його золотистій водї падають чорні тїни старого велетня дуба.
Срепенув ся чорний ворон:
— Чи вмер на віки край… край?…
— Чи вже не та тут кров… кров?…
Зняв ся з дуба тай полетїв за вітром…
Виповзла з дупла черепаха:
— Не знаю… не знаю…
Обливаєть ся живою росою в чистій траві.
Сонечко пригріло зелені верхівя; дуб ожив кожним своїм листочком…
Шумить молоде листє, скриплять старі гілки:
— Все бачив, все бачив… Старий уже, старий я… Бурі і громи я пережив, бурі і громи… Триста раз листє вмирало моє — я знову в нове зодягав ся…
