„Нам лекше померти усїм, нїж віру свою потоптати й служити безладній Варшаві!“
Сказали козаки — усї безоружні.
„Так хай же до щенту загине весь рід сей проклятий!“
Гукали ченцї-єзуіти; гукала узброєна шляхта.
І кров полилась неповинна…
Немов тих овець безоружних порізала шляхта усїх до одного.
Мов стиглі жнива під косою валились до долу Вкраїнцї.
Мов лїс молодий під сокирами падали трупи.
Річкажи текла оттут кров. Жадібно пила тії соки сухая земля.
Я ледви втїкла, трохи-трохи в крові не втопилась. — — —
— Все бачив, все бачив! — шелестїв дуб. Тут підо мною, тут крови людської… тут крови, тут крови…
|
|
Чорний ворон з дуба:
— Край — кров!… Кров — край!…
Я теж бенькетував оттут іще молодим: лиш очи пив та кров… кров…
На Жовтих Водах був, під Берестечком жив, Полтава — теж мій край… край…
Колись було життє! Тут усе було в крові, земля пила ту кров… кров…
Як з Уманї летїв, то в мислях не гадав, що крякати вже край… край…
Тепер тут скрізь орють і добрий урожай дає козацька кров… кров…
|
|
— Все бачив, все бачив… Старий вже, старий я… Тут крови, тут крови…
Не ворон-віщун тепер кряче, а пугач пугиче…
Колись підо мною стояв тут козак з молодою. Вона із жалю умлївала, коріннє мочила сльозами, а він так казав:
„Не судилось, моя вірна, нам з тобою в парі стати; лютий пан додержить слова — нас обох живцем іспалить…
Прощай, доле!… Прощай, зоре!…
Серце рветь ся, душа плаче…
Як з тобою ся розлука — та-ж смерть, та-ж домовина…
Та піду в степи привольні, пошукаю щастя-долї, загартую своє серце!…
